ГРУДЕНЬ


КАЛЕНДАР ЖИТТЯ СВЯТИХ

22 ГРУДНЯ: Зачаття прав. Анною Пресвятої Богородицi. Пророчицi Анни, матерi прор. Самуїла. Свт. Софронiя, архиєп. Кіпрського. Прп. Стефана Новосiятеля

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:57 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:58 ]

Зачаття прав. Анною Пресвятої Богородицi. Пророчицi Анни, матерi прор. Самуїла (1100 до Р. Х.). Свт. Софронiя, архиєп. Кіпрського (VІ). Прп. Стефана Новосiятеля (912).
ікона Б.М. Нечаянна радість
22 грудня ми відзначаємо Торжество Зачаття Пресвятої Богородиці св. Анною.
Це свято широко відзначалося на Сході вже у ХVIII столітті. У ХІХ столітті ця традиція прийшла і на Захід.

Згідно церковного Передання, батьки Преблагої Діви Марії - свв. Йоаким і Анна довгий час були бездітними. І от, коли вже були у пізньому віці свого подружнього життя, то склали обіт: коли їх Господь Бог поблагословить дитиною, вони пожертвують її на служіння Господеві. І премилостивий Господь виконав це їхнє молитовне благання: св. Анна зачала й народила дочку Марію. Богобійні й праведні батьки змалку виховували її строго за Божим Законом. Коли ж маленька Марія мала вже три роки, Йоаким і Анна повели її до Єрусалимського храму, щоб виконати свій обіт, - з метою глибокого навернення і пізнання нею Бога.

В храмі поблагословив родину св. пророк Захарія - майбутній батько св. Івана Хрестителя, який побажав батькам, щоб росла Марія на славу Богові й на потіху і радість батькам та всім людям.

Пресвята Діва Марія є для нас прообразом нашого звільнення від гріха. Прообразом нашої кінцевої мети - осягнення повної святості в Ісусі Христі. Оскільки ж, як вельми виразно й чітко наголошує Святе Письмо, "що всі згрішили і позбавлені слави Божої" (Рим.3:23), то у св. хрещенні, покаянні і наверненні Господь починає наше духовне відродження, зцілення й оновлення, преображення і освячення. І Він хоче робити це перетворення послідовно, крок за кроком - і аж до його логічного завершення. І вже тоді ми будемо праведні, і ми будемо без гріхів та їхніх згубних, руйнівних наслідків. І ми будемо подібні до Марії, котра, смиренно погодившись з Божим задумом і планом щодо власного життя, таким чином прийняла Його милість, благодать і спасіння і, зрештою, набула оту свою - у всеблагому й милосердному Господі - досконалість і праведність.

"І сказала Марія: величає душа Моя Господа, і зрадів зрадів дух Мій у Бозі, Спасі Моїм, бо зглянувся на смирення раби Своєї, ось-бо віднині ублажатимуть Мене всі роди. Бо вчинив Мені велич Всемогутній, і святе ім'я Його. І милість Його з роду в рід на тих, що бояться Його. Явив могутність руки Своєї, розсіяв гордих у помислах сердець їхніх; скинув сильних з престолів і підніс смиренних; голодних сповнив благами, а тих, що багатіють, відпустив ні з чим. Прийняв Ізраїля, отрока Свого, спом'янувши милість, як говорив отцям нашим, Авраамові і нащадкам його до віку" (Лк.1:46-55).

Марія є для нас одночасно і прикладом. Прикладом прямування за Христом і прикладом перепоручення свого життя в руки всесильного й милосердного Бога. Прикладом того, як і ми, Його улюблені діти й служителі, можемо своєму всеблагому Небесному Отцю сказати наше "так", особисто своє: "так нехай же буде мені по слову Твоєму".

Крім того, однозначно й твердо відповівши Богові "так", Марія не просто стала тією Його благословенною і слухняною "посудиною", через яку в людському тілі прийшов у цей світ Месія-Христос. Вона у такий спосіб, зокрема, стала причетною до реалізації певної Господньої волі і плану. Тобто, щоб до лона вибраного Божого народу та, відповідно, Господнього благословення, зцілення і спасіння змогли долучитися і багаточисельні представники всіх язичницьких народів, націй і племен. Й таким чином у це благодатне й радісне Боже "спасіння", врешті-решт, "увійде повна кількість язичників", починаючи від Близького Сходу "та аж до краю землі", разом з якими й "увесь Ізраїль спасеться" (Рим.11:11,25,26; Діян.1:8).

Аналогічно й ми. Себто, коли усвідомлено й упевнено кажемо Богові наше "так" і всюди та постійно, у непохитній вірі й довірі Йому, молитовно прикликуємо Його пресвяте ім'я та сумлінно, щиросердно служимо Його шляхетній і благодатній справі на землі, то у такий спосіб водночас відкриваємо цей обнадійливий шлях до спасіння й наших, передусім, рідних і близьких. А також, можливо, і не лише їх. Або, як наголошує і обіцяє з цього приводу Слово Боже, "віруй у Господа Ісуса Христа і спасешся ти і весь дім твій" (Діян.16:31). Та, при цьому, "пильнуй себе самого та [Христового] навчання; займайся цим постійно: бо, так роблячи, і себе спасеш і тих, що слухають тебе" (1Тим.4:16).

Й у цьому контексті дуже важливо й нагально, аби - в т. ч. під Небесним покровом і заступництвом Марії - "щоб усі [учні й послідовники Христа] були єдине" (Ін.17:21). Та, повсякчас "прагнучи зберігати [цю] єдність духу в союзі миру" (Еф.4:3), в різних християнських громадах, рухах і спільнотах неодмінно ревнували і належно дбали про постійне відродження, віднову та зростання їхніх членів у дарах і плодах Святого Духа. Щоб вони наочно й переконливо проявлялися, зокрема, у їхньому служінні євангельської проповіді і досвідченні ними Божої любові, величі і слави.

Або, як про таке наголошував Сам Ісус, цих - дійсно духовно "народжених згори" (Ін.3:3,7) - правдиво й активно "віруючих супроводжуватимуть такі знамення: іменем Моїм виганятимуть бісів; говоритимуть новими мовами, братимуть змій; і якщо смертоносне щось вип'ють, не пошкодить їм [бо перебуватимуть під цим могутнім Божим захистом і покровом], покладуть руки на недужих, і вони будуть здорові" (Мк.16:17,18). А також, крім того, в їх середовищі "і будуть пророкувати сини ваші і дочки ваші; старцям вашим будуть снитися сни, і юнаки ваші будуть бачити видіння" (Іоїл 2:28). Амінь.

04 ГРУДНЯ: ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ ВЛАДИЧИЦІ НАШОЇ БОГОРОДИЦІ І ПРИСНОДІВИ МАРІЇ.

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:53 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:53 ]

ВВЕДЕННЯ В ХРАМ ПРЕСВЯТОЇ ВЛАДИЧИЦІ НАШОЇ БОГОРОДИЦІ І ПРИСНОДІВИ МАРІЇ.
введення Пресвятої Богородиці
Цього дня Церква Свята (східного обряду) відзначає свято Введення у храм Пресвятої Богородиці.

Коли Пречистій Богоотроковиці, Преблагословенній Діві Марії Богородиці виповнилося від народження народження три літа, святі праведні батьки її Йоаким та Анна, згадавши обітницю свою, коли молилися про розрішення від неплідності своєї і пообіцяли принести народжене від них Богові, захотіли сповнити те ділом, адже раніше словами проказали. Скликали, отож, у Назарет, де жили, всіх своїх родичів, котрі були від царського та архиєрейського племені, бо сам праведний Йоаким був царського роду, дружина ж його свята Анна роду була архиєрейського, ще й лик чесних дівиць зібравши, приготували численні свічки і прикрасили Пречисту Діву Марію доброкрасністю царською, про що всі давні святі отці свідчать.

Святий Яків, архиєпископ Єрусалимський, від Йоакима сказав таке: "Закличте непорочних юдейських дочок, щоб прийняли запалені свічки". Від праведної Анни мовив святий Герман, патріярх Царгородський: "Обіти мої воздаю Господеві, що "їх вимовили мої губи і сказали були мої уста в печалі моїй". І через це Йоаким лик дівиць зі свічками зібрав і священиків закликав, родичів з'єднав, всім кажучи: "Співрадійте зі мною всі, бо і мати, і Родителька сьогодні з'явилася, не земному цареві мою дочку приводячи, але Богові, Царю небесному її віддаючи". А про царське прикрашення Богоотроковиці святий Теофілакт, архиєпископ Болгарський, каже: "Належить, щоб Божественній отроковиці було введення її достойне, бо до такої пресвітлої і многоцінної перлини не пристало жебраче рубище; треба було царською одежею одягти її на славу та більшу красу". Так усе, що належало до славного і чесного введення, влаштувавши, рушили в дорогу, що трьома днями вела з Назарету до Єрусалима.

Досягши міста Єрусалима, пішли чинно до церкви Святая Святих, уводячи в неї одушевлену Божу церкву — трилітню дівчинку, Пречисту Діву Марію. Дівочий же лик із запаленими свічками ішов перед нею, за свідченням святого Тарасія, архиєпископа Константинопольського. Він каже, що свята Анна таке мовила: "Почніте, діви свічконосні, і йдіте переді мною і перед Богоотроковицею". Святі ж батьки, один з одного боку, а друга — з іншого, взявши за руки Богом даровану дочку свою, покірливо й чесно вели її поміж себе. Вся ж множність родичів, і сусідів, і знайомих весело йшли вслід, тримаючи в руках свічки й оточуючи Пресвяту Діву, як зірки світлого місяця, на дивування усьому Ізраїлю, що описав святий Теофілакт отак: "Забуває дочка дім батьківський, до Царя приводиться, що забажав того добра, приводиться ж ані нечесно, ані неславно, а із світлим супроводом. Виводиться-бо із отчого дому із доброслав'ям — всі оплескували той вихід, кожен родич, і сусід, і хто був у союзі любові, ішли за її батьками. Батьки із батьками, матері із матерями співраділи, дівчатка й діви свічки несли, йдучи перед тією Богоотроковицею, ніби якесь зіркове коло із місяцем, сяючи. І зійшовся весь Єрусалим, дивлячись на це нове приведення, трилітню дівчинку, котра такою славою обкладається і таким світлоношенням пошановується. Не тільки долішнього, але й горнього Єрусалиму громадяни, святі ангели, зібралися побачити преславне введення пречистої Діви Марії і, бачачи, дивувалися, як оспівує Церква: "Ангели, бачачи вхід Пречистої, дивувалися, як Діва ввійшла у Святая Святих", — і разом із земним видимим ликом чистих дів приєднався до них невидимий лик безплотних умів, що невидимо йшли, Пречисту Діву Марію співводячи у Святая й оточуючи, ніби вибрану Богові повелінням Божим посудину". Так про це говорить святий Георгій, єпископ Никомидійський: "Ввели вже батьки Діву до церковних дверей, оточили її ангели, і небесні сили усі вкупі співвеселилися, бо ангели, коли й не знали про силу таїни, одначе, як слуги повелінням Господнім, служили входженню її, і спершу-бо дивувалися, бачачи, що вона — пречесна посудина чеснот, що носить знамення вічної чистоти і має таку плоть, до якої ніяка гріховна скверна ніколи не наблизиться, — отож творили волю Господню, здійснюючи повелену службу". Так чесно і славно, не тільки від людей, але й від ангелів, Пренепорочна дівчинка уводилася в Господню Церкву і за достойністю: коли ж бо старозавітний кивот, що носив у собі манну і тільки прообразом був Пречистої Діви, — вельми чесно в храм Господній внесений був перед усім Ізраїлем, що зібрався, — тим більше самому отому одушевленному Кивотові, що мав носити в собі манну — Христа, — преблагословенній Діві, вибраній за Матір Божу, належало достойне введення, щоб ангели та люди були зібрані.

Як вносили старозавітного кивота у храм Господній, попереду йшов земний цар, а царював тоді над Ізраїлем Богоотець Давид; цьому ж одушевленому Кивотові, Пречистій Діві, що вводилася в Божу церкву, не земний передував цар, але Небесний, до Нього-бо на всяк день молимося: "Царю небесний, Утішителю, Душе істини!" Той-бо Цар провідником був цій царській дочці — свідчить про це свята Церква в теперішніх гимнах так: "У Святих Святеє, святая й непорочна Святим Духом вводиться".

При внесенні кивота були музичні співи; повелів-бо Давид начальникам левитським поставити співців із органами для музичних пісень, із псалтирями, із гуслями та кимвалами, щоб зголосити голоса веселощів. А при Введенні Пресвятої Діви не земних музик пісні, а співи ангелів, котрі Введенню Дівиці невидимо служили, чинили веселощі. Вони ж бо Дівиці, що входила на службу Господеві у Святеє, небесними приспівували голосами, як згадує тепер Церква, співаючи у кондаці:


Благодать співводячи,
Що в Дусі божественнім,
Що оспівують ангели Божії, —
Це є поселення небеснеє.

Отож, не без людських співів Введення Пречистої має бути, бо праведна Анна (у "Слові" святого Тарасія) сказала до дів, що йшли попереду: "Оспівайте її хвалою, співайте їй із гуслями, закликайте її піснею духовною, возвеличте її із псалтирею десятиструнною". Та й Церква, те згадуючи, вістить:


Радуються Йоаким та Анна духом,
І дівочі лики Господу співають,
Псальмами оспівуючи і шануючи Матір Його.

Звідси явно є, що лик дівиць, котрі йшли тоді перед Пречистою Дівою, співав з Давидових псалмів якісь пісні, з чим і творець теперішнього канону погоджується і до тих дів говорить: "Почніте, діви, і заспівайте пісень, у руках тримаючи свічі". Самі ж святі праведні батьки Йоаким та Анна (за свідченням святого Тарасія) цю пісню свого праотця Давида в устах своїх мали:


Слухай, дочко, й побач і нахили своє ухо, —
І забудь свій народ і дім батька свого,

А цар буде жадати твоєї краси". І вийшли (за Теофілактовим повіствуванням) назустріч тому Введеню Богоотроковиці священики, які служили в церкві, і зі співами зустріли Пресвяту Діву, матір Архиєрея великого, що мав пройти небеса, яку свята Анна привела до церковного входу, таке (як святий Тарасій пише) сказавши: "Іди, дочко, до Того, Котрий тебе мені дарував, іди, кивоте освячення, до доброутробного Владики! Іди, двері життя, до милосердного Дателя, іди, ковчеже Слова, до храму Господнього! Ввійди до церкви Господньої, світу радосте та веселощі!" І до Захарії як до пророка й святителя, і до родича свого сказала з Йоакимом: "Прийми, Захаріє, тінь неосквернену, прийми, священиче, непорочного ковчега, прийми, пророче, кадильницю надприродного вугілля, прийми, праведниче, духовне кадило!" І далі праведна Анна до архиєрея (як святий Герман повіствує) сказала: "Прийми, о пророче, мою Богом даровану дочку, прийми і, ввівши, посади її на горі святині, в готовому житлі Божому, нічого не спитуючи, доки Богові, Який сюди її закликав, доброзволиться щось вирішити щодо неї до решти".

Було ж там (пише святий Єронім) п'ятнадцять сходинок на церковному вході за числом п'ятнадцяти ступенних псалмів, бо на кожній із тих сходинок один співався псалом священиками та левитами, котрі входили на служіння. Поставили-бо праведні батьки Пренепорочну дівчинку на першій сходинці — вона-бо відтак сама від себе на інші сходинки подалася вельми швидко, ніхто її не виводив і не підтримував, а, вибравшись на горішню приступку, стала — кріпила її невидима Божа сила. Отож у малих ще її літах уже велику силу Свою задіяв Господь, являючи, яка велика має бути в благодаті, коли в дорослий вік прийде. Здивувались усі, бачачи дитину, котра мала три рочки, що так швидко на ті сходинки сама зійшла, ніби хтось дорослого віку. А найбільше великий святитель Захарія тому почудувався і, як пророк, збагнув, що то вчинилося від Божого одкровення, бо (як каже про нього Теофілакт) Духом охоплений був. Також і святий Тарасій про те саме говорить: "Духа Господнього наповнився і закричав: "О Дитино неоскверненна! О Діво чистая! О Дівице прекрасна! О жінкам прикрасо! О дочкам оздобо! Ти благословенна в жонах, ти препрославлена чистотою, ти позначена дівством, ти руйнівниця Адамового прокляття!" До святої ж Анни (за свідченням святого Германа) мовив: "Благословенний плід твій, о жоно, більше за інших чесніша, прославлена утроба твоя, о любомужня, і преславне приведення твоє, боголюб'язна!" Відтак дівчинку руками тримаючи (той-таки святий Герман каже), радісною душею ввів її Захарія у Святеє, таке до неї віщаючи: "Іди, сповнення мого пророцтва, іди, звершення обітниць Господніх, іди, печате Його заповіту, іди, з'явлення тієї поради, іди, сповнення того таїнства, іди, пророків усіх дзеркало, іди, обновлення зветшілих, іди, світло тих, що лежать уві тьмі, іди, дарування найновіше й найбожественніше, іди на радість до церкви Господа свого, тепер же в долішню людську входиш, невдовзі ж у горню й неприступну ввійдеш". Дівчинка ж, граючись і вельми радіючи, як у палаці, в Господньому домі ходила, адже мала була віком, три роки тільки мала, одначе досконала була благодаттю Божою, як передбачена і передвибрана від Бога ще перед початком світу.

Так Пречиста й Преблагословенна Діва Марія введена була в Господню церкву. Й учинив архиєрей Захарія річ дивну й усім на чудування: увів-бо дівчинку в саму внутрішню скинію, що зветься Святеє Святих, що була після другої завіси, в якій стояв кивот Завіту, окутий звідусіль золотом і херувимами слави, що отінювали олтар, куди не тільки жіночій статі, але й священикам не можна було входити, — тільки одному архиєрею раз на рік — там Пречистій Дівиці архиєрей Захарія дав місце для молитви. Іншим-бо дівам, яких також на службу Господню приводили в церкву, доки мають вони вирости, було для молитви місце (за свідченням святого Кирила Олександрійського та Григорія Ниського) поміж церквою та олтарем, де потім Захарія і вбитий був, і ніхто не міг із котроїсь із дів тих дерзнути приступити до олтаря, бо велика їм щодо цього була від архиєреїв заборона. Пречистій же Діві, від часу введення її, завжди у внутрішній олтар, за другу завісу, входити й молитися не було заборонено — це ж бо вчинив архиєрей за таємним Божим наученням, про що Теофілакт святий говорить так: "Архиєрей тоді в захопленні був, Богом охоплений, збагнув, що дівчинка є поселенням Божественної благодаті й більше за нього достойна завжди поставати перед лицем Божим. Пом'янув сказане в законі щодо кивота, що в ньому повелівалося про Святеє Святих, відтак збагнув, шо то був прообраз цієї дівчинки, і не засумнівався, ані не позадкував, а дерзнув над закон увести її у Святеє Святих. І прийняло дівчинку місце, жодним з інших чоловіків не бачене, та й для єреїв невхідне, але яке тільки архиєреї раз на рік відвідували, — належало, щоб освячувалася перед зачаттям більше всякого єства чистотою і, з утроби оправдана, не слідувала закону тяжкому, накладеному людям, котрі грішать, бувши вище від ангелів, — у ній-бо не закон, а благодать досконала діяла".

Принесли ж (як святий Єронім каже) праведні батьки із преблагословенною Дочкою й дари Богові — жертви і всеспалення — і благословенні були від святителя і від усього священичого собору, та й повернулись у дім з усіма родичами своїми, і учту велику вчинили, веселячись і дякуючи Богові. Преблагословенна ж Діва з початку життя свого віддана була в обитель дівиць, бо церква Єрусалимська, збудована Соломоном, а Зоровавелем після запустіння і зветшіння обновлена, мала численні обителі до перебування, як пише давній жидівський історик Йосиф; зовні-бо були при церковній стіні навколо храмини кам'яні числом тридцять, які відстояли одна від одної, просторі й вельми красні, а на них були храмини інші, а на других — треті. Тож було їх усього числом дев'яносто храмин з усіма до перебування догідностями. Висота ж їхня рівнялась із церковною стіною, і були ніби стовпи, що підтримували зовні церковну стіну — у тих-ото хороминах й були обителі різним особам. Осібно жили діви, до часу на службу Богу віддані, осібно жили вдовиці, які пообіцяли Богові берегти чистоту свою до власної кончини, як Анна-пророчиця, дочка Фануїлова. Осібно пробували чоловіки, що звалися назореї, які жили на подобу ченців безподружньо. Всі вони служили Господу в церкві і живилися від церковних маєтків. Інші ж хоромини були на упокоєння чужинцям і тим, що приходили на поклоніння звіддалік. У дівочу ж обитель, як сказано, віддано було трилітню дівчинку, Пречисту Діву Марію, — було до неї приставлено дівиць, старших літами, в Писанні та в рукоділлях вправних, щоб у дитинстві своєму Богоотроковиця навчилась і Писання, а заразом і рукоділля. Відвідували її святі батьки Йоаким та Анна, а найбільше Анна, як мати, часто приходила побачити преблагословенну дочку свою і повчати її. І навчилася дівиця невдовзі жидівського письма досконало, за свідченням святого Амвросія та Георгія-історика. І не тільки Писання, але й рукоділля навчилася добре. Казав про неї святий Єпифаній: "Була Діва гостра на розум і любила навчання, не тільки в Писанні Святім навчилася, але й прядіння вовни і льону вправлялася, й у вишитті шовком. Добророзум'ям же своїм була всім на здивування, роблячи найбільше ті справи, які могли бути потрібні священикам до служення церковного, і здобула навички в такому рукоділлі, тим пізніше при Сині своєму могла годуватися чесно, та й хитона не шитого, а з висоти витканого, Господеві Ісусу своїми руками зробила".

Подавалася Пречистій Діві (каже той-таки Єпифаній), як і іншим дівицям, від церкви звичайна їжа, але її з'їдали жебраки і чужинці — Вона ж бо небесним, як оспівує Церква, живилася хлібом. І святий Герман про неї рече: "Бувала й далі у Святая Святих, солодку їжу від Ангела приймаючи". І святий Андрій Критський каже: "У Святая Святих, як у світлиці, дивну й нетлінну приймала їжу". Сказано було Пречистій Діві жити у внутрішній скинії, яка зветься Святая Святих, що була за другою завісою, а не в дівочій обителі, через те, хоча й мала осібне місце в обителі, дане їй для пробуття, а на молитву тільки в Святеє Святих не заборонено було їй заходити. Одначе вона, у старший вік прийшовши, Писання й рукоділля навчившись, більше вправлялась у молитві, аніж у рукоділлі, цілі-бо ночі й більшу частину дня в молитвах мала звичай проводити. На молитву ж заходила до Святая Святих, на рукоділля ж у хоромину свою поверталася: не можна було у Святая Святих щось робити ані чогось туди занести. І більше часу свого в церкві проводила за другою завісою у внутрішній скинії на молитві, аніж у хоромині, яку їй надано для рукоділля. Через те згідно від усіх учителів говориться, що пречиста Діва в Святая Святих мала прожиття своє до дванадцятого року, оскільки звідтіля мало виходила до хоромини своєї. Яке ж вела життя в юному віці, описав Єронім так: "Блаженна Діва, ще в дитинстві та зовсім малою будучи, коли була в церкві з іншими дівицями, ровесницями своїми, життя своє вельми чинно проводила, бо від ранку навіть до третьої години дня стояла на молитві, від третьої до дев'ятої — в рукоділлі (або ж читанні книг) вправлялася. Від дев'ятої години знову починала свою молитву, від якої не відходила, доки не являвся до неї ангел, із рук якого звикла приймати їжу, і так завше більше вростала у Божу любов".

Таке було життя її в дитинстві, коли ще мешкала із ровесницями-дівицями. День у день росла вона й кріпилася духом, подвижніше в ній і життя росло, а з трудолюбством і молитва множилася, ідучи із сили в силу, доки сила Вишнього отінила її. А як являвся до неї ангел, приносячи їжу, бачив те святитель Захарія своїми очима, про що святий Георгій Никомидійський повідає, говорячи: "День у день росла в літах, росли в ній і дари Духа Святого, і пробувала з ангелами, про що й Захарія довідався. Був-бо він в олтарі, за звичаєм святого священства, і побачив когось, що бесідує із дівицею, і їжу їй подає на вигляд дивну — ангел то був явлений. І здивувався Захарія, гадаючи подумки, що це таке нове і незвичайне: ангельське подіб'я бачиться, до дівиці говорить і безплотний за виглядом приносить їжу, котра живить плоть, єством надприродний подає Діві природного кошичка. Ангельське ж явлення єдино священикам тут буває, і то нечасто, до жіночої ж статі, а ще до такої юної дівиці, аж цілком незвичайне є бачене тепер пришестя. Коли б була у подружжі й, одержима недугою безпліддя, молилася, щоб дано їй було плода, як колись молилася Анна, не дивувався б від баченого з'явлення. "А дівиця про таку річ не просить і завжди, як бачу, являється до неї ангел, через що в більше приходжу здивування, і жах, і сумнів, до чого це воно, що ангел благовістити приходить? І яка та принесена їжа, і з якого хоронилища береться, і хто приготував її, і яка рука хліб той учинила? Ангели не звикли турбуватися про плотські потреби, і хоча багатьох вони живлять, одначе людська рука їжу ту готує. Служив-бо Даниїлові ангел: хоча й міг силою Вишнього не інакше, але сам здійснити повелене, однак узяв Авакума з мискою, щоб не було дивним ангельське видіння і не злякала незвична їжа того, кого хотів наситити. Тут-бо до дівчинки приходить сам ангел — річ, наповнена таїнства, його ж бо я не розумію. В дитинстві таких сподобитися дарів, щоб безплотні служили їй? Що воно? Може, на ній збудуться пророчі слова, може, здійснення наших сподівань у ній буде: може, від неї єство прийме Той, Котрий схоче прийти спасти рід наш? Ця-бо таємниця раніше була проречена, і Слово шукає того, що має послужити таїні. І може, не інша є передвибрана, щоб тому таїнству послужити, тільки ця, котру бачу, дівиця? І наскільки блаженний ти, доме Ізраїлевий, від якого таке проросте насіння! Наскільки блаженний ти, кореню Єсеєвий, з якого вийде гілка, котра має виростити світові цвіт спасіння! Наскільки славна є пам'ять тих, що народили цю [дівчинку], настільки і я блаженний, насичуючись цим видінням і таку дівицю прикрашаючи як наречену Слова!"

До цього місця про те повіствування Георгія Никомидійського. Але і блаженний Єронім подібно говорить: "Всяк день ангели її відвідували, і коли б мене хто запитав, як там час юного віку Пречиста Діва проводила, то відповів би: "Самому Богу те звісно і Гавриїлові-архангелу, невідступному хранителю її, з іншими ангелами, що часто до неї приходили і з нею люб'язно бесідували".

Так Пречиста Діва, із ангелами пробуваючи у Святая Святих, забажала в ангельській чистоті і неушкодженім своїм дівстві вічно жити. І, за свідченням святих учителів — Григорія Ниського, Єроніма та інших, — та перша Діва дівство своє заручила Богові, бо в Старому Завіті не було звичаю дівам не одружуватися, чеснішим вважалося подружжя, а не дівство. Пречиста ж Діва перша у світі подала всіляке достоінство дівства і уневістилася Богові, служачи Йому день і ніч у чистому своєму дівстві. Дух же пресвятий із доброзволення Бога Отця готував у ній поселення Богу Слову. Хай же буде Пресвятій єдиносушній і нероздільній Тройці слава й подяка. Пречистій же нашій Богородиці, Приснодіві Марії честь і похвала від усіх родів навіки віків. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

31 ГРУДНЯ: Мчч. Севастiана та воїнів його: Никострата скарбника, жiнки його Зої, Касторiя, Транквиллiна, пресвiтера, та синiв його Маркелiна та Марка, дияконiв, Клавдiя, начальника над тюрмами, сина його Симфорiана, брата його Вiкторина, Тивуртiя i Кастула. Прп. Севастiана Сохотського, Пошехонського. Прославлення прав. Симеона Верхотурського. Свт. Модеста, архиєп. Єрусалимського. Прп. Флора, єп. Амiйського. Прп. Михаїла, сповiдника

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:21 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:22 ]

 Мчч. Севастiана та воїнів його: Никострата скарбника, жiнки його Зої, Касторiя, Транквиллiна, пресвiтера, та синiв його Маркелiна та Марка, дияконiв, Клавдiя, начальника над тюрмами, сина його Симфорiана, брата його Вiкторина, Тивуртiя i Кастула (бл. 287). Прп. Севастiана Сохотського, Пошехонського (бл. 1500). Прославлення прав. Симеона Верхотурського (1694). Свт. Модеста, архиєп. Єрусалимського. Прп. Флора, єп. Амiйського. Прп. Михаїла, сповiдника
мученик Себастіян
В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святого мученика Себастіяна та його дружини.

Себастіян, муж благочестивий, у Нарбонійському граді народився, у Медіолані ж виховувався й навчався книжного розуміння. Диоклитіяну та Максиміяну, нечестивим царям, був настільки у всьому приємний і любий, що доручили йому найголовніше керування наближеними собі воїнами спіри й веліли завше перед лицем їхнім перебувати. Був-бо муж хоробрий і розумний, сповнений премудрости, у словах правдивий, в судженнях справедливий, у порадах передбачливий, у довірених йому ділах і службах вірний та мужній, славний добротою і в дотриманні всіх чеснот неперевершений. Тому поважали воїни його як батька, тому всі з царських палат дуже любили його й шанували, що богоугодником був істинним, а так вже є, що коли Бог когось щедро наділить благодаттю, то й всі його люблять та шанують. Щодня старанно для Христа працював, молився і дотримувався святих Його заповідей, проте таємно те робив, щоб не довідалися нечестиві царі про його віру в Христа: не мук боявся ані через любов чи жаль до маєтків, а тільки через те, що під мантією земної влади таїв скарб Христового воїна, котрий допомагав християнам, вельми гнаним і мученим у ті часи. Не мігши випросити та звільнити їх від пут і мук, бодай полегшував їм страждання, зміцнював їх розрадними словами, що вони за Господа свого, Його ж кров'ю викуплені, мужньо свою душу покладуть, кров свою проллють, взираючи на вічні по тимчасових муках винагороди.

І старався здобути Богові душі, які ж диявол силувався видерти і в у свою схопити погибель. Так, як у Писанні мовиться: "Опущені руки і розслаблені коліна вірним зміцнить, малодушних же, що сумнів мають та мук бояться, караючи, зробить мужніми і до подвигу закличе. І бачачи перед собою багатьох, які, подвигом добрим побуджені, страждання здолали, віру зберегли в лютих муках неушкодженою і відійшли до прийняття вінця життя вічного, загорівся і сам бажанням за Христа постраждати, очікуючи, поки Господь зручний час йому на те покаже. І отримав такий час, бо не зміг більше таїти в серці палаючий вогонь божественної любови та ревности, та відоме собі всім явив: світло-бо в темряві довго критися не може. Був то час такий: чесні й благородні два мужі, Маркелин та Марко, єдиноутробні і єдинороджені брати, були схоплені за Христа і довго перебували в ув'язненні. До них приходив блаженний Себастіян, утішав їх, говорячи про святу віру і спасенно радячи, щоб відреклися швидкоплинних світських насолод, щоб не боялися тимчасових мук. Ті ж, здорової ради його слухаючи, мужньо терпіли рани, що їх завдавали кати, і були у вірі непохитні. Приречені були на посічення мечем за такої умови: якщо в той час, коли схилятимуть під меч голови, захотіли б принести жертви, то будуть відпущені в доми свої до батьків своїх, і жінок, і дітей. Мали ще тоді живих батьків своїх — батька Транквилина і матір ж Маркію, обоє роками були старі. Батьки їхні та всі домашні благали Аґрестія Хроматія, єпарха Римського граду, щоб продовжили Маркелину і Марку час життя на тридцять днів, за які можна було б їх вмовити і схилити до поклоніння богам: були-бо батьки їхні, і жінки, і весь рід в поганстві. Отже, час, якого просили, був даний, обступили їх батьки їхні, і жінки, і діти, родичі та друзі і, ридаючи, благали, щоб змилосердилися над собою та иншими і, відступивши від намірів, угодне царям здійснили. Батько, показуючи сивину свою, і старість, і хворість тілесну, просив, щоб дочекалися його смерти і згідно зі звичаямипоховали, — уже-бо небавом сподівався смерти, не міг самостійно ходити, а тільки з підтримкою инших, або й несли його инші. Мати ж, показуючи на груди, що ними їх вигодувала, вимагала до себе пошанівку і синівської покори, щоб заради неї поберегли життя своє і не віддавалися самовільно смерті. Діти малі, руки до них простягаючи, ноги обіймаючи, плакали, щоб не полишали їх сиротами. Инші ж, ще в пелюшках, немовлята, говорити не вміючи, самим поглядом сирітство своє батькам показували і до жалости схиляли. Жінки про вдівство своє говорили, гарячі сльози проливали, благали, щоб і їх із собою не згубили: собі смерть вибравши, їх у біди вдовині штовхали. Родичі зі сльозами впрошували, щоб не чинили своєму домові і цілому родові такого безслав'я і від сусідів зневаги, безславно віддаючися смерті. І плач був великий, ридання велике, і що робити мали непоборні ті серця. Ні одна мука не була такою важкою, як ця спокуса природної ж бо любови до старих батьків, до жінок, і дітей, і родичів. І, жалістю зранені, почали вагатися, і, як билина, від вітру хитатися, і, як віск від вогню, танути серцями своїми. Плакали ж бо й самі разом з ними і мало вже не схилилися на їхні благання від віри святої відступити.



Тоді Себастіян святий, що прибув туди в той час, бачачи близький їхній відступ і душ згубу, змилосердився над ними, пізнавши і своєї віри визрілий час: щоб иншим допомогти, сам на подвиг мученицький пішов. Став посередині і звелів всім мовчати, тоді почав промовляти до них: "О воїни міцні Христові! О випробувані божественного війська ратники! Ви, що з великодушности Божої мужньо до торжества вже наблизилися, нині, заради окаянної ласки родичів, вінець вічний хочете втратити. Навчіться сьогодні від Христових воїнів мужности — краще озброюватися вірою, ніж залізом. Чи не хочете перемог ваших знамення через жіночі сльози втратити і догодити ворогові, що під вашими ногами, допустити, щоб знову, набравшись сили, на боротьбу зстав. Він же й раніше люто на вас нападав, але після того ще лютіше розгнівається, роздратований. Підніміть-бо від земних пристрастей славну хоругву подвигу вашого і не позбувайтесь її заради неспасенного плачу дитячого. Ті, що їх заплаканими бачите, тішилися б нині, якби знали те, що ви знаєте. Думають-бо, що єдине те життя, що у світі, і коли йому кінець настане, ніякої не залишиться частки душі живої, окрім тіла померлого. Якби знали про инше життя, безсмертне і безболісне, де панує постійна радість, воістину з вами до нього прийти намагалися б і, тимчасове життя ні за що не маючи, вічного бажали б. Це-бо теперішнє життя швидкоплинне і настільки непостійне і зрадливе, що навіть тим, хто його любить, не зможе зберегти віри, бо від самого початку світу всім, хто на нього покладається, — приносить втрати, всіх, хто його хоче, обманює, з усіх, хто гордий з нього, збиткується, всіх дурить, ні одного ж у надії його і в покладанні не лишить неосоромленим. І у всьому виявляється несправжнім. Та якби лише в брехливі примари, а то в страшні ілюзії вводить! Але найгірше, коли воно до всілякого беззаконня веде тих, хто його любить: чревоугодників обжирством і пиятикою насолоджує, пристрасних до розпусти і всілякого паскудства спонукає, та навчає злодія красти, гнівного лютувати, брехливого обманювати, сіє поміж чоловіком і дружиною розлуку, поміж друзями ворожнечу, поміж лагідними сварку, поміж праведними неправду, поміж браттями кривду. Воно забирає в суддів правосуддя, в чистих — цноту, в художників — мистецтво, у моралі — добре вчення. І, щонайгірше, згадаймо, вводить своїх прихильників у злочин: чи брат коли уб'є брата, чи син батька, чи друг зробить мертвим друга — чиїм це напученням? Чиєю звабою? Якою надією і упованням такі беззаконня здійснюються? Чи не заради теперішнього цього життя, яке занадто люблять, натомість ненавидять людей, кожний сам собі шукаючи щасливішого перебування. Нащо-бо розбійник вбиває подорожнього, багатий чинить насильство над убогим, гордовитий ображає смиренного і кожний, винний у злі, гонить невинного? Справді те все злодіють ті, що служать теперішньому життю, і в любові тій довгий час перебувати і насолоджуватися хочуть. Воно ж намовляє на все зле тих, хто його любить і йому служать, передає їх доньці своїй, від себе народженій, — вічній смерті, в неї ж скинені перші люди через те, що, бувши створені для життя вічного, вдалися до любови тимчасової і стали рабами обжирства, і насолод, і похоті очей. А звідти зпали в ад, нічого із земних благ зі собою не забравши. Ось це теперішнє життя, о друзі любі, — до родичів мучеників говорив, — спокушає вас, щоб ті ваші приятелі, що до вічного життя ідуть, назад повернулися неправедною вашою радою. До цього ви намовляєте, о батьки чесні, щоб сини ваші, які до небесного воїнства і до честі нетлінної і до приязні Царя вічного поспішають, назад повернулися вашими безумними риданнями. Воно вас, о цнотливих святих дружини, переконує, щоб ласкою вашою розбестили уми мученицькі і від доброго їх наміру відвернули, — смерть же їм замість життя і рабство замість свободи радите. Якщо-бо послухають вашої ради, то короткий час з вами поживуть разом, потім же вимушені будуть з вами розлучитися, розлучитися ж так, що ніяк инакше один з одним не зможете зустрітися, лише у вічних муках, де ж полум'я невірних душі підпалює, де ж змії пекельні богохульні уста з'їдають, і де ж гаспиди груди ідолопоклонників роздирають, і де ж гіркий плач, важке зітхання, безперестанне ридання в муках чути. Дайте-бо цим тих мук уникнути, і самих себе від них же звільнити постарайтеся. Пустіть знову поспішати до вінця, їм приготованого, не бійтеся, не і розлучаться з вами, але ідуть приготувати вам на небесах світлі оселі, в них же разом з ними і з дітьми вашими вічними благами втішатися будете. Якщо тут втішають вас кам'яні гарні будинки, наскільки більше буде зтішати вас краса небесних тих домів, де трапези золотом чистим блищать, де світлиці з каміння дорогого створені, маргаритами прикрашені, славою сіяють, де вертогради вічно цвітуть нев'янучими квітами, де поля родючі солодкими потоками шумлять, де завжди цілюще повітря, життєдайні вітри пахощами невимовними почуття овівають, і де день не смеркає, і світло незаходиме, і нескінченна радість, і нема там зітхань, ані плачу, ні скорботи, ані чогось негарного: чи для зору мерзотної шкарези, ані для нюху якого смороду, ані для слуху якого печального чи плачевного і страшного голосу. Але все гарним виглядає, все пахощами овівається, все веселим чується. Там співають безперестанно ангельські й архангельські лики, в один голос Безсмертного Царя славлячи. Чому-бо таке життя зневажається, тимчасове ж любим буває? Чи не через багатство? Але воно швидко гине. А ті, що хочуть вічно його собі мати, хай чують, що до них багатства їхні говорять: "Так нас, — кажуть, — любите, що ми від вас ніколи б не відлучалися, за вами, вмираючими, іти не можемо, випередити ж вас, поки живете, можемо, але якщо ви накажете нам. якщо пошлете нас перед собою". Лихвар-позикодавець і старанний землероб за зразок вам хай будуть. Один дає в позику людині золото, щоб подвійно від неї прийняти, инший же різні сіє в землю зерна, щоб змогти сторицею прийняти. Боржник-бо віддає позикодавцю своєму золото подвійно, земля ж сіячеві повертає зерно сторицею. Хіба Бог багатств ваших, якщо їх довірите Йому не віддасть вам, многократно подвоївши? Туди-бо і багатства ваші перед собою пошліть, і самі туди ж скоро прийти поспішіться. Яка-бо з цього тимчасового життя користь: навіть якщо хтось і сто літ проживе, але коли прийде останній день, чи не виглядає так, ніби всіх минулих років і всіх житейських насолод ніколи не було? Залишаються лише якісь сліди, ніби в подорожнього мандрівника, який один день серед нас перебував. Справді, безумно є не любити кращого того життя. Справді нерозумним є боятися згубити швидкоминуче життя, сприйняти ж те вічне, і з ним же насолоди, багатства, веселість так починаються, щоб не закінчитися ніколи, але безкінечно перебуватимуть навіки. Якщо ж хтось такого вічного життя не захоче полюбити, той і це тимчасове даремно губить. Падає ж у смерть вічну, і зв'язаний тримається в пеклі, де ж вогонь незгасимий, постійна скорбота, і нескінченні муки, і де ж люті живуть духи, їхніми ж плечами є голови зміїні. їх же очі вогненні стріли випускають. їх же зуби, ніби слонові, великі, кусають, наче хвости скорпіонові. їх же голоси, ніби голоси левів рикаючих. Лише їх бачення великий страх, лютий біль і найгіркішу смерть приносить. І хоч би можна було в тих страшилищах і муках померти, але що є лютіше: заради того живуть, щоб помирати безконечно. Заради того до кінця не стлівають, щоб без кінця мучитися. Заради того цілі, щоб зміїними укусами во віки з'їдатися. І з'їджені частини оновлюються знову, щоб знову їжею зміям отруйним і червам невсипущим бути. О друзі, о батьки, о дружини чесні святих! Чи не хочете цю святу двійцю у таку ввести смерть страшну і вічну від життя безконечного. Не тягніть в ридання від радости, не радьте в пітьму від світла. Не прикликайте в гіркі муки від солодкого спокою! О свята двійце, Маркелине і Марку! Не дайте себе зманити хитрому ворогові, що наносить вам таку спокусу через домашніх ваших. Не вкидайте себе в безкінечні муки, не віддавайтеся у руки бісівські. Не зваблюйтеся тимчасового життя любов'ю, видимого світу красотами і суєтними житейськими насолодами. Не будьте переможені просьбами батьківськими, риданнями жіночими, сльозами дитячими, ласкою родичів і приятелів, згадайте слова Господні: "Вороги для чоловіка домашні його". Бо ж не друзями є ті, що від Бога нас відлучають, але ворогами. І любов їхня до нас є не істинна, а оманлива, бо любов Божу і Небесне Царство для тих, хто Бога любить, приготовлене, забирають, і такого блага нас позбавляють. Не дайте-бо себе забрати з рук тої винагороди, для якої стільки трудилися. Справді-бо, ніби вже тримаєте в руках приготовані вам блага. Ось вже біля дверей стоїте небесної оселі. Ось вже вінці вам сплелися, і подвигоположник Христос чекає вінчати вас і прославити перед ангелами святими. Це прийшов вже кінець дороги вашої, не повертайтеся-бо назад, як жінка Лотова, щоб не стати стовпом бездушним, погубите-бо душі ваші. Не повертайтеся більшою любов'ю до батьків, і жінок, і дітей, щоб не були недостойними Христа, Який сказав: "Хто любить батька чи матір, сина чи доньку більше від мене, не є мене достойний". Не будьте настільки нерозумні, щоб те, що почали духом, скінчити плоттю. О, хай подасть мені Христос Бог мій перед вами за Його кров мою пролити, щоб ви на моє страждання дивилися і моя смерть щоб вам була зразком покладення душі за Господа вашого і мого".

Та й більше святий Себастіян говорив, коли раптом осяяло його зверху світло божественне, і просвітилося лице його вельми, як лице ангела, і забоялися невірні слави лиця його. Бачив же дехто сім ангелів, які в світлий одяг блаженного Себастіяна одягали, і якийсь вродливий юнак мир давав йому і говорив: "Ти завжди зі Мною будеш". Це ж відбувалося в домі протоскриніярія на ім'я Нікострат, у нього ж під сторожею були Маркелин і Марко. Жінка ж Нікостратова на ім'я Зоя шість років тому через сильну хворобу голос втратила, була німою, силу ж чути і розуміти неушкоджену мала. Вона сказане Себастіяном все чула і добре розуміла, і просвітлення лиця його бачила, впала в ноги його, рухами просила розрішення язика свого. Блаженний же сказав: "Якщо я істинний Ісуса Христа раб, і істинним є все, що з уст моїх ця жінка чула, і цьому ж повірила, хай звелить-бо Господь мій відкритися устам її і язику звільнитися, як колись Захарії-пророку". Те сказавши, зробив знамення хреста на устах жінки — і зразу вона заговорила, голосно кажучи: "Блаженний єси ти, і благословенне слово уст твоїх, і блаженні, що увірували через тебе в Христа, Сина Бога живого. Я-бо бачила очима своїми ангела, що до тебе з небес зійшов, і Книгу відкриту перед очима твоїми тримав, з неї ж читанням було все твоє слово. Благословенні-бо, що вірять у все, що сказав ти, прокляті ж всі, що сумніваються хоч в єдиному слові з почутого. Бо ж ранкова зоря, що сходить, всю відганяє пітьму ночі, світло ж очам всім виводить.

Так світло слів твоїх все скаламучення незнання і осліплення мого відігнало, і засіяв мені день ясний правовір'я, і відкрив шестилітній німоті уста мої на славослов'я Боже". Таке чудо всі, що там були, бачивши, схилилися до віри в Христа. Бачачи ж таку Христову силу, Нікострат, муж Зої, також до ніг святого припав, прощення просячи, що наказом царевим Маркелина і Марка тримав у путах. І зняв з рук їхніх залізні кайдани, обняв коліна їхні і просив, щоб захотіли відійти вільно. Казав же: "О який би я був щасливий, якщо би за ваше здоров'я зміг зв'язаний бути, щоб своїм за вас крови пролиттям омив би гріхи свої, і звільнився б від смерти вічної, отримав би життя те, яке нам Бог устами пана Себастіяна сповістити захотів". ї коли просив святих, щоб ішли собі, сказали йому вони: "Чаші страждання нашого тобі залишити не хочемо, багатий і щедрий є Христос Господь наш, всім, хто приходить до Нього і просить, подає, сильний є і тебе сподобити такої ж чести, якщо справді її бажаєш. Коли-бо, невіруючим, вам подарувалося світло пізнання істини, настільки більше нині, віруючим, усе, чого просите, дасться, бо божественна благостиня завжди готова є як дар подавати бажане, тим паче, якщо безсумнівно в те вірять. Віра ваша від навчання нині почалася, і в одну годину навчилися того, чого за цілий рік часу ледве хто навчитися зміг би. І ніщо вам, як же бачимо, не забороняє, якщо вірите в Господа нашого, бути готовим за нього померти: ні батьки, ні діти, ні багатство. Раптом те зневажте, що завжди любили, і шукайте, чого ніколи не знали. Невідомими поспішивши стежками, зразу до Христа прийдете, і бажанням вже в небесне увійдете, бо ні одної на землі втіхи не шукаєте. О, якої великої похвали діло! О який гідний наслідування добродійности образ! Ще ж водою хрещення до Христа не приєдналися, ще ж не бачили початків воїнствування, а вже за істинного Царя зброю візьмете і, воїнів Його з пут звільняючи, самі в'язнями Його стаєте. І за тих, що мали бути вбиті, самі на убієння вдатися не боїтеся". Прийняли милість всі у серця свої і плакали, каючись через попереднє своє невідання і що хотіли воїнів Христових від доброго відвести подвигу. Говорив же Марко: "Навчіться, о батьки любі, і ви, о жінки, і ви, друзі, навчіться мужньо проти ворога стояти, прийнявши щит віри, в ньому ж стріли лукавого розпечені погасити зможете. Хай повстають і лютують на нас диявольські слуги і, якими ж хочуть, муками тіла наші шматують. Тіло убити можуть, але душі, що за віру воює, не зможуть перемогти. За вбивання і терзання тіла не дбаємо, славнішими-бо роблять воїнів рани, за царя прийняті. Лютує на нас диявол гнівом ката, бо самі нині ж, коли таку виявляєте ревність до Христа, Бога нашого, бо вірите в Нього, і померти за нього готові, і, від чого инших спершу відвернути хотіли, нині самі того бажаєте, знайте, що прийняли вже прощення, і перемогу над невидимим ворогом отримали. Вміє Христос, Господь наш, виводити світло з пітьми і з відкинутих посуд вибраний робити. Так зробив із Савла Павла, із апостати" Апостола, із гонителя Учителя. Ось і сьогодні вибрав Собі з народу Церкву, з невірних — вірних рабів, і зробив вас Собі з ворогів друзями. Через ваше ж навернення все бісівське збіговисько, що є всі синами пітьми, плаче, і ридає. Всі ж лики святих ангелів небесних, що є синами Світла, радіють і веселяться через ваше просвітлення. Хай приступить кожний з вас і своє ім'я написане мені хай подасть. Перед прийняттям хрещення піст нехай перейде. Постіть-бо до вечора, і коли матеріяльне світло зайде, нематеріяльне вам у хрещені засіяє. Сповнилися ж всі радости, і кожен з них готував себе до святого хрещення. Коли це відбувалося, прийшов Клавдій Коментарисій до Нікостратового дому і покликав Нікострата до єпарха, кажучи: "Розгнівався єпарх, коли довідався, що всіх в'язнів у домі зібрав ти, і звелів прикликати тебе, побачить-бо, як йому відповідатимеш". Коли прийшов Нікострат до єпарха і про в'язнів його спитали, відповів: "Наказом твоєї високости прийняв стерегти в дім свій двох християн, Маркелина і Марка. До них же, щоб більший страх зробити, приєднав инших в'язнів, тяжко закованих і міцно зв'язаних, щоб, на них дивлячись, і собі таких страждань чекали, і може, так вашому наказу підкоряться". Єпарх же похвалив його за те і відпустив його, сказавши: "Великий дар від батьків їхніх приймеш, якщо до однодумства з нами навернеш, цілими і здоровими відпущені будуть". Коли повертався Нікостратій з Клавдієм додому, почав розповідати йому про святого Себастіяна, що друг цей царя християнином є і в божественому ученні досвідчений. І як християнські серця у своїй вірі утверджує і показує, що теперішнє життя тимчасове і скороминуче, инше ж, після смерти, краще і вічне обіцяє. Розповідав, як просвітилося лице його світлом небесним, і зцілив жінку від шестилітньої німоти, дав їй говорити виразно. Це від Нікострата чуючи, Клавдій сказав: "Сини мої обоє малі, дуже хворі, один має водянку, а другий по цілому тілі рани. Попрошу його, щоб зцілив синів моїх, не маю сумніву-бо: якщо зміг розрішити німоту жінки твоєї, зможе і моїх дітей зцілити". Те сказавши, пішов у дім свій поспіхом і, обох дітей на руки взявши, в Нікостратовий дім прийшов. І, впавши перед ногами святих Божих Себастіяна і Полікарпа, сказав: "Без всілякого сумніву вірую всім серцем, що Христос, якого ви пошановуєте, є Бог істинний. Приніс же сюди двох цих своїх хворих дітей, щоб через вас спасти від смерти". Сказали ж йому божественні мужі: "Всі сьогодні, якщо якусь мають хворобу, приймуть зцілення у той самий момент, в який у святу увійдуть купіль". Клавдій же возвав, що в Христа вірує і християнином бути хоче. Тим часом готувалися до купелі святої, й ім'я кожного писали і подавали пресвітерові. Швидше за всіх дав ім'я своє Транквилин, батько Маркелина і Марка, після нього шість друзів його: Арістон, Крискентіян, Євтихіян, Урван, Віталій, Юст. Після цих Нікострат з братом своїм Касторієм і Клавдій Коментарисій. Після нього два сини його — Симфоріян і Фелікс. Тоді Маркія, мати Маркелинова і Маркова, і Симфороса, жінка Клавдія, і Зоя Нікостратова. Після цих весь дім Нікостратів обох статей до тридцяти і трьох душ. На кінець всі, що з пут приведені, числом шістнадцять, — і було всіх, що до хрещення приготувалися, шістдесят і чотири, і хрестив їх Полікарп святий. Приймав же їх від купелі святий Себастіян, а жінок приймали Беатрікс і Лукина. Швидше від всіх діти Клавдієві у купіль введені були, і зразу зцілилися від недуг своїх, що ані сліду, що були на тілі виразки, не було. Після них Транквилин був приведений, не лише-бо старечою неміччю, але і подагрою, і хірагрою — хворобами охоплений був настільки, що ледве на руках инших переносився. І коли стягали до хрещення з нього одяг, боліло сильно. Спитав же його святий Полікарп: "Чи віруєш без сумніву, що єдинородний син Божий Господь наш Ісус Христос має силу здоров'я тобі подати і гріхи відпустити?" Транквилин же відповідав: "Вірую, що Христос, Син Божий і Бог все може, проте я від благости Його шукаю цього лише одного, щоб гріхи мені відпустив, а про тілесну хворобу не турбуюся". Всі ж, що навколо стояли, заплакали від радости, молили Господа, щоб явив плід віри його. Коли почалося ж хрещення, спитаний був: "Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа?" І коли відповів "Вірую", — зразу, ще слово те було в устах його, звільнилися йому з пут болю руки і ноги, і зміцніли його ступні і гомілки, і вся неміч старости відступила від нього, відновилася ж, як орлина, юність його, і возвав, кажучи: "Ти є Бог єдиний істинний, Якого ж окаянний цей світ не знає". Після нього всі инші хрестилися по одному. І шістнадцять днів минуло від даного Маркелинові і Маркові часу, хвалили Бога псалмами і піснями, удень і вночі, утверджуючись і готуючись до подвигу мученицького за Ім'я Христове. Коли минуло ж тридцять днів, Агрестій Хроматій, Римського граду єпарх, прикликавши до себе Транквилина, батька Маркелинового і Маркового, спитав про синів його, чи вмовилися відступити від християнства? Транквилин же відповідав: "За благодіяння твоє не дякувати не може жодне слово уст моїх, бо якби ти виданий на синів моїх вирок смертний лагідністю своєю не затримав і не послабив на стільки днів, то я і синів позбувся б, і мене сини за батька не мали б. Радіють зі мною всі родичі і любі приятелі, і твоя світлість, як же думаю, що мертвим життя дарувалося, сумним веселість, печальним безпечальність повернулася". Тоді єпарх, думаючи, що сини його хочуть богам їхнім поклонитися, сказав: "Прийдіть-бо в останній день, і потрібне богам кадило сини твої хай покладуть". Чувши ж те, Транквилин казав: "Світліший мужу, якби ти моє і синів моїх випробування поклав на праведному мірилі розсудження, пізнати би зміг, яка є сила в імені "християнин". Єпарх сказав: "Чи ти біснуєшся, Транквилине?" Транквилин відповів: "Дотепер біснувався тілом і душею, але як же увірував в Христа, зразу душі і тілу своєму прийняв здоров'я". Єпарх сказав: "Це, як же бачу, на те послабив і час дав синам твоїм, щоб не лише їх ти від помилки не відвернув, але більше — вони тебе до своїх обернули помилок". Транквилин відповідав: "Прошу твою світлість, те саме слово "помилка" роз'яснити позволь і побачиш, чи діла тим словом "помилка" називати випадає". Єпарх каже: "Ти скажи краще, котрим ділам слово "помилка" пасує". Транквилин відповідав: "Першою помилкою є путь життя залишити і путтю смерти ходити". Єпарх каже: "І яка то є путь смерти?" Транквилин відповідав: "Чи не здається тобі, що путь смерти — це давати божественне ім'я людям смертним і зображанням їхнім у дереві і камені поклонятися?" Єпарх каже: "Чи не є богами ті, що ми їм поклоняємося?" Транквилин відповідав: "Справді не годиться мати в богах тих, про яких же в загальних книгах читається, що зле народжені є, яких неправедних, і лютих, і беззаконних мають батьків і як самі непреподобно і неправедно, і в багатьох неправдах жили, і як окаянно померли? Хіба ж раніше, ще коли Крон над критянами царював і їв плоть синів своїх, перед тим часом хіба не був Бог на небесах? Чи Крит мав свого царя, небеса ж не мали Бога? Надто справді помиляються ті, які вважають, що Дій, син його, володіє громами і метає блискавки, будучи чоловіком, — ним же злість і тілесна похіть володіли. Кого він не гонив, якщо і батька свого не пощадив? Чи якими сквернами не осквернився, якщо єдиноутробну сестру свою взяв собі за жінку? У всі дні на торжищах, на площах, і в домах, і на кожному місці, розповідається в книгах, нечиста Іра марнославилася тим, що Дієві і сестрою, і жінкою була. Викрадення ж Ганимеда, найгарнішого хлопця, і найбільш нечисте діло хіба утаїться і від самих Дієвих прихильників? Чи не віруєш-бо, світліший мужу, що помиляєшся, шануючи богів, сповнених таких злодіянь, за яких людей закони римські різноманітним віддають покаранням і смертям, — це ти шануєш. І, залишивши Всесильного, на Небесах царствуючого Бога, кажеш каменю: "Бог ти мій є". І дереву: "Допоможи мені". Сказав єпарх: "Відколи ж почали богів поганити і від поклоніння їм відвертатися, через багато бід Римське царство страждає". Транквилин говорить: "Чи не так є, що 10 книг Ливія прочитавши, знайдеш те, що воїнства римського, яке бісам жертви приносить, в один день впало більше сорок і двох тисяч. Ані це не є для тебе таємницею, що френки і саму капітолію взяли, і над всією римською силою позбиткувалися. Великий голод, невимовну неволю, різні вбивства Римський град перетерпів до того часу, поки аж не почали люди істинного пізнавати Бога. Нині ж, коли невидимий і істинний Бог від віруючих в Нього почав шануватися, царство Римське живе безтурботно і щасливо, Бог-бо задля вибраних Своїх огородив його миром. Проте доброго Бога ви не пізнали, творінню зараховуєте всі добрі діла, які бувають від Творця". Так вони розмовляли між собою, почалося слово про Христа Господа, і сказав Транквилин, як Син Божий і заради чого зійшов на землю, не полишивши небесного, в плоть одягнувся, щоб спасти душу людську від загибелі.

І все, що сам Транквилин від святих Себастіяна і Полікарпа довідався, більше ж від благодаті Господньої, яка нарозумила вірного чоловіка, навчився, те єпархові виклав — сам Господь подавав йому в уста премудрість, якій ж не зміг протистояти ані відповідати протилежне їй. Сповістив же і те, що довгий час подагрою і хирагрою і всіма частинами тіла хворів і несподівано був оздоровлений Христовою благодаттю у той самий час, коли істинним серцем повірив у Нього. Було ж так, що й єпарх терпів біль подагри сильний віддавна, і звелів тоді воїнам взяти Транквилина і відвести, ніби хотів у наступний день більший допит йому вчинити. Уночі ж послав, таємно прикликав його до себе і, подавши йому якийсь дар, просив його, щоб сказав йому лікування те, яким зцілився. Транквилин же сказав: "Хай знає твоя чесність, що Бог наш гнівається дуже на тих, хто хоче продавати або купувати благодать Його. Якщо-бо хочеш від хвороби своєї зцілений бути, віруй в Христа, Сина Божого, і будеш зцілений, як же і мене бачиш зціленого, мене-бо ледве носили, і одинадцять років у всіх жилах і суглобах невимовним болем зв'язаний був, і руками инших їжа до уст моїх приносилася, а коли в Христа Бога повірив, зразу зцілення отримав, і є цілий і здоровий благодаттю істинного Спаса мого". Єпарх же сказав: "Прошу тебе, приведи до мене того, хто випросив здоров'я для тебе, щоб коли і мені зможе подати зцілення, то і я християнином буду". Зразу-бо Транквилин пішов, прикликав святого Полікарпа, тоді і святий Себастіян прикликаний був, і навчив Аґрестія Хроматія, єпарха, і сина його Тивуркія святої в Христа Господа віри. І ідолів, що були в домі його більше двохсот, повалили: дерев'яних попалили, кам'яних розбили, золотих і срібних, розтявши, бідним роздали.

Коли розбивалися і роздроблювалися ідоли, явився єпархові юнак пресвітлий, що казав: "Господь наш Ісус Христос, в Якого ти повірив, послав мене до тебе, щоб всіх частин тіла свого прийняв здоров'я". І зразу зі словом став здоровий Хроматій і, вставши, скоро хотів припасти до ніг того, що явився, і цілувати ноги його. Але той сказав до нього: "Вважай, щоб не торкнувся мене, бо не є хрещенням ти святим омитий від ідольського смороду". Те сказав і невидимим став. Тоді Хроматій зі сином своїм Тивуртієм, припавши до ніг святих, велегласно возвали: "Єдиний є істинний Бог, Господь Ісус Христос, Всесильного Бога Єдинородний Син, Його ж проповідуєте ви, о добрі вчителі". Святі ж радили Хроматієві, щоб склав сан єпарха з причини хвороби, аби не чинити йому судів, на яких християн випробовують, — судити ж і мучити він мусив, ані ж не бувати йому на позорищах нечестивих, але упразнитися на навчання духовної премудрости. І зробив те він швидко. Коли ж до хрещення Хроматій ішов, питали його: "Чи віруєш в єдиного Бога?" Казав: "Вірую". "Чи відрікаєшся ідолів?" Казав: "Відрікаюся". І знову спитав єрей: "Чи відрікаєшся всіх гріхів своїх?" Тоді сказав до єрея: "Про це спочатку треба було спитати мене: не вберуся знову в одяг мій ані святого хрещення не прийму, поки спершу гріхів своїх не відречуся: примирюся з тим, з ким маю ворожнечу, і тим же, на кого гніваюся, виявлю любов, а якщо на мене гнів мають, у тих попрошу прощення, боржникам моїм всі борги залишу, якщо ж що насильно в кого взяв, тому поверну подвійно. По смерті жінки своєї двох мав наложниць, тих віддам заміж з дарами шлюбними. Звільню рабів і рабинь, і всі діла свої щодо сану і щодо дому влаштую по Бозі, і тоді сміливо скажу "відрікаюся всіх гріхів своїх" і прийму хрещення святе". Приємні були святим ті слова його, і відклалося хрещення до часу, поки він все, що обіцяв, не здійснив ділом. Після того Агресій Хроматій зі сином Тивуртієм охрестився в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, і зі всім домом своїм, що було до тисячі і чотирьохсот осіб новопросвітлених обох статей. У той час велике насунолося на християн гоніння, що ані їжі купити, ані води зачерпнути не можна було, бо радою нечестивих всюди на торжищах, на роздоріжжях, при колодязях, і джерелах, і потоках були поставлені ідоли малі і сторожа пильна, щоб кожен, хто приходить чогось їстівного купити чи води зачерпнути, спершу поклонився ідолу, що там стояв. Це ж замислив нечестивий, щоб зручніше християн впізнавати і брати на муки. Те бачивши, вірні були в печалі, бо не можна було нізвідки добути їжі і пиття без ідолопоклонства. Його ж уникаючи, воліли голод і спрагу терпіти, аніж ідолам поклонятися. Тоді Хроматій звелів усім вірним, що в цілому Римі були, з дому свого таємно брати їжу і пиття, багатий-бо був вельми. І збиралися в дім його вірні на славослов'я Боже. Був же тоді єпископом Риму блаженний Гай, родом далмата, родич Диоклитіяна, він відправляв Літургію в домі Хроматієвому і Божественних Таїнств причасниками робив нових людей Христових. Через справжнє гоніння сильне треба було Хроматієві вийти з Риму до свого маєтку, їх же в Кампанії багато мав, — боявся-бо, щоб не стало відомо в Римі про його в Христа віру, — там зможе прожити без печалі і вільно триматися святої віри. Наказав же християнам, щоб всі, хто хоче уникнути гоніння і без печалі прожити, з ним ішли до його маєтку, обіцяючи всім достатньо там їжі. Треба було, щоб з Хроматієм і з християнами, що з ним, пішов хтось один з двох: чи святий Себастіян, чи святий Полікарп для втішання і утвердження вірних. І була суперечка благочесна між обома святими: кожен-бо з них в Римі залишитися хотів заради отримання вінця мученицького. Коли вони сперечалися, святіший папа Гай сказав: "Якщо обидвоє, бажаючи померти за Христа, віддастеся в руки катам, то людей Христових позбавите втіхи духовної. Через що, здається мені, що треба тобі, брате Полікарпе, маючи сан священичий і блаженної премудрости сповнений доволі, піти разом з паном Хроматієм вірних ученням втішати, тих, хто в сумніві, зміцнювати, і Божественними їх Таїнствами скріплювати". Те чувши, святий Полікарп підкорився папському наказу і виявив бажання іти з паном Хроматієм і з иншими багатьма християнами з Риму. У день-бо недільний папа, здійснивши святу Літургію, сказав до вірних: "Господь наш Ісус Христос, знаючи неміч природи нашої, два шляхи віруючим до Себе показав: один — мучеництва, а другий — ісповідництва. Хто шляхом мученицьким іти не може, той ісповідницьким хай прямує. І якщо хто хоче, хай іде з духовними нашими дітьми Хроматієм і Тивургієм, а якщо хоче з нами тут залишитися, хай залишиться. Не розлучить же тих жодна місця відстань, хто благодаттю Христовою є поєднаний. Я, хоч і не побачу вас тілесними очима, але для внутрішніх очей моїх завжди присутні будете". Коли це папа сказав, возвав Тивуртій: "Прошу тебе, отче, щоб не відходив я звідси, дуже-бо хочу за Бога мого, якщо б можливо це було, і тисячу разів убитим бути, щоб отримати від Нього життя вічне і невід'ємне". Папа ж, радіючи за віру його і за таку до Бога ревність, просльозився, і просив Бога, щоб всі, що залишаються з ним, подвигом добрим змогли подвизатися і мученицького торжества удостоїлися. Залишилися-бо зі святішим папою Маркелин і Марко, і батько їхній Транквилин, і святий Себастіян, і юнак, гарний тілом, гарніший же душею, святий Тивуртій. Також і Нікострат Протоскрипіяріи з братом своїм Касторієм і жінкою Зоєю, і Клавдій з братом своїм Вікторином і з сином Симфоріяном, що від водянки зцілений був. Ці лише залишилися в Римі, инші ж всі йшли з Хроматієм і Полікарпом. Після їхнього ж відходу святіший Папа Маркелина і Марка в диякони поставив, Транквилина ж, батька їхнього, пресвітером освятив, а святого Себастіяна, що воїнське носив, захисником церковним зробив. Але тому що не мали такого таємного місця, де б могли божественні відправляти служби, через те перебували у Кастула, одного сановника царського при палаті. Через те вибрали собі там перебування, що і Кастул з домашніми християнином потаємним був і тому, що виданий про ідолопоклоніння закон, що всюди діяв, не поширювався на тих, хто живе в палатах царських: хто ж бо подумати міг, щоби віра християнська могла царських торкнутися палат. Через те святі безпечно могли у Кастула з божественними утаїтися службами. Перебуваючи-бо там, день і ніч в молитвах, і сльозах, і постах терпіли, і просили Бога, щоб сподобив їх вінця мученицького. Приходили ж до них таємно чоловіки і жінки, які бачили отримані від них зцілення, бо молитвами їхніми хворим здоров'я, сліпим прозріння подавалося, і духи нечисті з людей виганялися, через те багато з них святу віру таємно прийняли. Якось Тивуртій святий, шляхом ішовши, знайшов чоловіка, що впав з висоти дому свого і розбився, і плакали над ним батьки і домашні. Його молитвою своєю цілим і здоровим зробив, і зразу чоловік той зі всім домом у Христа увірував і хрещення прийняв.

Підійшов же час страждання святих. І спочатку блаженна Зоя, жінка Нікостратова, на подвиг страдницький вийшла. Коли молилася-бо вона при гробі святого апостола Петра, взята була наглядачами поганськими і на суд приведена, і змушували її принести кадило ідолу Арієвому, — не підкорилася, через те в темницю похмуру вкинута була і шість днів голодом була морена. Після цього виведена і за волосся над смердючим димом великим, з гноївки зробленим, повішена, Богу дух передала, тіло ж її в Тивер-ріку вкинули. Явилася ж свята у видінні Себастіяну святому і про кінець свій сповістила йому. Він же, коли сказав це Транквилину, возвав Транквилин: "Ось жінки нас до вінця випереджають, нащо-бо ми живемо?" І пішов на те ж місце до гробу апостольського і там камінням від нечестивих убитий був і вкинутий у Тивер. Нікострат же і Касторій з Клавдієм, і з Вікторином, і Симфоріяном, коли по березі Тиверійському тіла святих шукали, взяті були і до єпарха градського Фавіяна приведені. їх же єпарх десять днів то ласками, то погрозами, то муками до жертви змушував і, нічого не досягнувши, в морі потопити звелів, нав'язавши їм каміння велике на шиї. А святого юнака Тивуртія один псевдохристиянин на ім'я Торкват, вовк в одежі вівці, нечестивим таємно показав. І, взявши його, до того ж єпарха Фавіяна на суд привів, зв'язаного разом зі собою. Торкват-бо зразу на суді обман свій сповістив, що виглядом лише християнином був, всередині ж був нечестя сповнений. І був свідком і викравачем Тивуртієвим, як той богів римських бісами називав. А Тивуртій святий істинним і мужнім ісповідником імени Ісуса Христа був. І сказав до нього суддя: "Не роби великого сорому чесному роду своєму, славного отця ти син, вибрав же таке шкарадне і мерзенне життя християнське, за яким ідуть безчестя, і муки, і смерть, і безслав'я". Відповів Тивуртій святий: "О премудрий муже, о судде римський! Тому що блудницю Венеру, і кровозмішувача Дія, і брехливого Єрмія, і Кронадітопоїдача не хочу шанувати і за богів мати, через те кажеш, що я безчестя роду своєму роблю. Я ж кажу, що примножив роду честь, шануючи одного, істинного, на Небесах царствуючого Бога, і Йому поклоняюся, і рабом Його називаюся. Погрожуєте ж муками, але хіба страшно нам, християнам, за Бога нашого страждати? Або мечем — але з темниці тілесної звільнимося і небесну свободу отримаємо, або вогнем, — але ми більший вогонь похоті в тілі нашому погасили, — чи цього боїмося? Або вигнанням, — але всюди є Бог наш, і там, де є ми з Богом, там місце наше". Тоді Фавіян звелів багато принести розжареного вугілля і на ньому святого босими поставити ногами, і казав йому: "Або кадило на це вугілля богам поклади, або босий на нього зійди". Святий же Тивуртій хресним загородився знаменням, зійшов босими ногами на розжарене вугілля і ходив, топтав, ніби по м'яких червоних квітах, говорив же до судді: "Залиши невір'я своє і подивися, яким істинним є Бог мій, що наказує стихіям і всім творінням. Ти ж, якщо можеш, в ім'я Дія свого вклади руку свою у воду киплячу — чи не матимеш шкоди? Ось я в Ім'я Господа мого Ісуса Христа по цьому вогню, ніби по орошених квітах, ходжу, як же бачиш, бо Творцеві нашому всіляке творіння підкоряється". Сказав суддя: "Хто не знає, якої хитрости чарівної Христос ваш навчив вас?" Святий сказав: "Замовкни, окаянний, і не пробуй такого великого і страшного Імени устами твоїми отруйними богохульно згадувати. Не чини вухам моїм цього згіршення, щоб не чув я тебе, що лаєш Ім'я Господа мого". Розгнівався-бо Флавіян — засудив його на смерть. І ведений був на шлях Лавіканський, що за три поприща від граду, і там молився до Бога, тоді посічений був, і на тому ж місці якийсь християнин його поховав. 1 там велика благодать Господня людям явилася молитвами посіченого і похованого Тивуртія святого. Після цього той же Торкват, що був зовні християнином, сповістив нечестивим про Кастула, і Маркелина, і Марка. Кастул-бо святий після трикратного випробовування і трикратного повішання і катування в рів вкинений був і, живий землею засипаний, помер. Маркелина ж і Марка Фавіян, на одному пні поставивши, цвяхами залізними ноги їхні прибив, і сказав їм: "Доти так стояти будете, поки богам належне не вчините поклоніння". Вони ж обоє, до одного дерева прибиті, співали, кажучи: "Як то добре, як то гарно жити братам разом". І стояли так день і ніч, співали і молилися. Зранку ж списами в ребра на тому ж місці заколені були і катуванню кінець прийняли.

Коли здійснилося тих святих страждання, врешті і Себастіян святий знайшовся, і сповістив про нього єпарх Цареві Диоклитіяну. Прикликавши його до себе, Диоклитіян казав: "Я тебе серед перших у палатах своїх завжди мав, ти ж проти здоров'я мого замислив, і мені, і богам моїм ворогом став, і дотепер ту злість свою таїв" . Святий Себастіян говорив: "Я за здоров'я твоє завжди Христа молив, за мир же царства Римського просив і поклонявся цареві небесному: неправедним-бо бачив поклонятися камінню і від нього допомоги чекати — це-бо очевидячки винахід безумних". Тоді розгнівався Диоклитіян, звелів його вивести за град і посеред якогось поля нагого до дерева прив'язати і стрілами застріляти. Поставлено-бо його так було, як ціль для стрільби, багато воїнів стріляли в чисте його тіло. І обходили його ге звідси, то звідти — наповнили все тіло стрілами. І думали вже, що він помер, відійшли, залишивши його так прив'язаним і стрілами припнутим. Жінка ж святого мученика Кастула на ім'я Ірина прийшла вночі, щоб взяти і поховати тіло Себастіяна святого, і знайшла його живим, і занесла в дім свій — за кілька ж днів зцілився від ран і цілим тілом був здоровий. Зійшлися ж до нього потаємно християни, просили його, щоб пішов з Риму, як же і багато християн зробило, щоби знову не потрапити в руки нечестивих. Він же, сотворивши молитву, пішов і став на сходах Єліогавалових. І тут поряд ішли царі, їх же побачивши, святий покликав: "Жерці богів ваших, о царі, нечестивими волхвуваннями своїми бентежать вас, даючи вам неправдиві про християн перекази, ніби вони проти Римської держави. Але знайте, що християни приносять вам багато користи, бо їх молитвами град цей до кращого іде, не перестають-бо молитися за царювання ваше і за здоров'я всього римського воїнства". Та й тому подібне святий говорив, поглянув на нього Диоклитіян і сказав: "Це ти, Себастіяне, якого ж ми недавно стрілами звеліли убити?" Відповів святий: "На цей раз мене Господь мій Ісус Христос воскресити благоволив, щоб я прийшов до вас і перед всіма людьми був свідком вашої неправди, бо неправедним судом гоніння на Христових почали". Тоді звелів його Диоклитіян взяти і вести на іподром. Там святий страстотерпець, велегласно Христа прославляючи, ідолам ж і блуду докоряючи, палицями забитий був до смерти, і прийшов в голосі радости до подвигоположника Христа прийняти вінець перемоги за добрий свій подвиг. Святе ж його тіло нечестивий у болотяний рів глибокий вкинув уночі, щоб не дізналися вірні і не взяли його. Явився ж святий у видінні жінці благочестивій Лукині і сказав їй: "До болотяного рову, що поблизу цирку, дійди і знайдеш там тіло моє, що на цвяху висить. Коли візьмеш, неси його в катакомби і поховай при вході до печери, при слідах апостольських. І зразу та блаженна жінка, взявши рабів своїх, пішла опівночі до названого рову і, взявши благоговійно мученицьке тіло, поховала його чесно на наказаному їй місці, хвалячи Христа Бога нашого, Йому ж слава навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

30 ГРУДНЯ: Прор. Даниїла та трьох отрокiв: Ананiї, Азарiї та Мисаїла. Прп. Даниїла, спов., у схимi Стефана

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:18 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:18 ]

 Прор. Даниїла та трьох отрокiв: Ананiї, Азарiї та Мисаїла. Прп. Даниїла, спов., у схимi Стефана
Три отрока
В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті пророка Даниїла й Ананії, Азарії і Мисаїла.

Даниїл-пророк з царського роду, з Юдиного коліна своє мав народження. Малим же цей хлопець полонений був Навуходоносором і з Єрусалиму у Вавилон з царем єрусалимським Иоакимом заведений. І там же юність його Божими обдаруваннями дивувала і прославлена була, найбільше, коли розумно викрив неправедних і беззаконих суддів і вибавив неповинну Сусанну від смерти. У той-бо час його співвітчизники, що в полоні були, мали двох старців до суду свого: їх же вибрали розсуджувати суперечки людей своїх. Збиралися вони в дім Иоакима, мужа знатного і багатого, у встановлені на те дні і чинили суди браттям своїм. Була ж в Йоакима жінка на ймення Сусанна, донька Хілкії, красна вельми і богобоязлива, від батьків своїх праведних добрих діл навчена за законом Мойсеевим. Старці ж ті були беззаконні — вдавали, що чинять суд, а чинили неправду, так що сповнилося на них Господнє слово: "Вийде беззаконня з Вавилону від старців-суддів". Вони бачили Сусанну, що кожного дня з мужем в сад входила і виходила, забажали її і розбестили розум свій, і відвернули очі свої, ї щоб не дивитися на Небо ані не згадувати суду праведних.

Не совістилися ж самі собі похоті своєї, бо соромилися визнати помисли свої, і шукав кожний часу на те відповідного. Раз якось каже один до одного: "Ходімо додому, бо час обіду". І, пішовши, розійшлися. Але, вернувшись, прийшли на те саме місце і, побачивши один одного, виправдовувалися про причину приходу свого і призналися один одному про нечисту свою похіть. Тоді, порадившись разом, вирахували час, щоб застати її саму і виконати своє бажання. І коли вони очікували слушного дня, трапилося, що увійшла Сусанна, як вчора, і третього дня, з двома лише дівчатами і захотіла купатися в саді, бо стояла спека, і не було там нікого, хіба двоє старих схованих, що підстерігали її, — їх вона не бачила. І звеліла дівчаткам принести олію і пахощі і двері садові зачинити, щоб купатися. Коли вийшли обидві дівчинки, встали двоє старих і, приступивши до неї, мовили: "Ось двері загороди зачинилися і ніхто ж нас не бачить, як пристрастю до тебе охоплені, — будь-бо з нами. Якщо ні, то докажемо на тебе, що був якийсь юнак з тобою і через те дівчат відіслала від себе". Зітхнувши ж, Сусанна сказала: "Тісно мені звідусіль: якщо-бо це зроблю, смерть мені буде, якщо ж не зроблю — не втечу від вас. Воля моя — не вчинивши гріха, впасти в руки ваші, ніж згрішити перед Богом". І закричала голосом сильним Сусанна, закричали ж і обидва старці проти неї, і побіг один, відчинив двері саду. Почули ж домашні крик, що в саду був, кинулися бічними дверми дивитися, що сталося з нею. Коли ж розповіли старі слова свої, засоромилися раби її вельми, бо ніколи ж не чули такого слова про Сусанну. І було на завтра, що зібралися люди до мужа її Иоакима, прийшли і обидва старшини, повні беззаконного помислу на Сусанну, щоб заморити її, і сказали перед людьми: "Пошліть по Сусанну, доньку Хілкії". Вони ж послали, і прийшла вона і всі родичі її. Сусанна же була молода вельми і гарна на вигляд. Беззаконні ж звеліли відкрити її, бо була накрита, щоб насититися вродою її, — і всі побачили її. Стали ж обидва старі посеред людей, поклали руки на голову її. Вона ж, плачучи, поглянула на Небо, бо серце її уповало до Господа. Сказали ж обидва старці: "Коли ходили ми обоє в саду, зайшла оця з двома дівчатками, і зачинила двері загорожі, і відпустила дівчат. І прийшов до неї юнак, що був схований, і ліг з нею. Ми ж були в кутку саду і, коли бачили беззаконня — поспішили до них. Юнак же, бачивши нас, утік, і не могли схопити його, бо сильніший від нас був, і відчинив двері саду, вискочив. Цю ж, схопивши, питали, хто той юнак. 1 не хотіла сказати нам. Про це свідчимо". І повірили їм зібрані, як старшим у народі і суддям, і засудили її на смерть. 1 закричала Сусанна голосом сильним і сказала: "Боже вічний і таємного свідку, що знаєш все, що було перед тим, Ти знаєш, що брехню наговорили на мене, і ось помираю, не вчинивши нічого злого" . Почув же Господь голос її. Коли вели її на страту, збудив Духом Святим хлопця юного, цього святого Даниїла, — той закричав голосом сильним: "Чистий я від крови її". Обернулися ж всі люди до нього і сказали: "Що за слово, що ти кажеш?" Він же, ставши посередині, сказав: "Чи це юродиві сини Ізраїля, не розсудивши ані правди не зрозумівши, засудили доньку Ізраїля? Вертайтеся до суду: брехню-бо наговорили на неї". І вернулися всі люди з поспіхом, і сказали йому старці: "Ходи і сядь посеред нас, і порадь нам, якщо дав тобі Бог старійшинство". І сказав до них Даниїл: "Розведіть їх один від одного далеко і питайте їх". І коли розвели їх кожного окремо, прикликав одного з них і каже до нього: "Ти, що зістарів у злі, нині упали гріхи твої, що їх ти раніше творив, судячи суди неправедні, невинних засуджуючи, прощаючи ж винних. Каже Бог: "Чистого і праведного не вбивай". Нині-бо про цю, що бачив, скажи, під яким деревом бачив їх, що говорили?" Він же каже: "Під терном"8. Каже ж Даниїл: "Справді збрехав ти на свою душу, це-бо ангел Божий прийняв уже наказ від Бога розірвати тебе пополовині". І, відпустивши його, звелів привести другого. І каже йому: "Плем'я Ханаана, а не Юди, врода зманила тебе, і похіть розбестила серце твоє. Так ви чинили з доньками Ізраїля, вони ж, налякані, говорили до вас? Але нині донька Юди не знесла беззаконня вашого. Скажи-бо мені: "Під яким деревом бачив ти їх, що говорили?" Він же сказав: "Під черешнею"г. Сказав йому Даниїл: "Справді збрехав і ти на свою голову. Чекає-бо ангел Божий мечем розтяти тебе пополовині, щоб знищити вас". І закричали зібрані голосом сильним, і благословили Бога, що рятує тих, хто на Нього покладається, і, воставши, востав на обох старійшин і згубив їх — і врятувалася кров невинна у той день. Хілкія ж і жінка його хвалили Бога за доньку свою Сусанну, з Иоакимом, мужем її, і з родичами всіма, бо не знайшли неправди про неї. А Даниїл став великим серед людей з того дня і надалі завдяки розуму своєму і тим Божим обдаруванням, які мав.

Тим часом цар Навуходоносор Ашпеназу, старшому над євнухами, звелів вибрати з полонених синів Ізраїлевих хлопців вродливих і благородних, що були царського роду, тілом міцних і розумних у всілякій мудрості — їм же треба було служити в домі царському. Звелів же спершу вчити їх мови халдейської три роки, а їжу і пиття подавати їм з трапези царської, і після того перед царським стати престолом. І вибраний був серед них Даниїл, отрок з роду царського, а з ним й инші отроки числом три, також царського роду, вибрані були: Ананія, Азарія та Мисаїл. І дав їм імена старшина євнухів: Даниїлу — Валтасар, Ананії — Шадрах, Азарії — ж Мешах, а Мисаїлу — Авед-Неґо. І поклав Даниїл у серці своєму з трьома друзями своїми, щоби не осквернитися від трапези царя і від пиття вина його. І просив про те старшину євнухів: був-бо перед ним Даниїл в милості і щедротах. І сказав той Даниїлові: "Боюся я пана мого царя, що заповідав про їжу і пиття ваше, щоб ніколи не бачити лиць ваших засмучених більше від инших, таких як ви, отроків, — инакше звелить відтяти голову мою".

Даниїл же каже до Меласара, приставленого до них від Асафана: "Випробуй отроків твоїх до десяти днів: подай нам городину їсти і пити воду — і хай являться лиця наші перед тобою і лиця отроків, що їдять з трапези царевої. І тоді, як же побачиш, зроби з отроками твоїми". І послухав їх наглядач, і випробував їх так до десяти днів. Після закінчення днів тих явилися святі отроки ті лицем гарніші і тілом сильніші від отроків, що їдять з трапези царевої. І відтоді Меласар їжу і вино, що подавали їм із царського столу, собі брав. А їм, чотирьом отрокам, подавав з городини. Дарував же їм Бог мудрість і розум у всій книжній премудрості, а Даниїл розумівся у всіх видіннях і снах. І було це після закінчення трьох років, коли звелів цар привести їх перед себе і бесідував з ними, і ніхто ж зі всіх отроків не знайшовся подібний до цих отроків: Даниїла, Ананія, Азарія і Мисаїла — відповідали-бо вони премудро на всі запитання цареві. І побачив їх цар у десять разів подвійно понад всіма заклиначами і волхвами, що були в цілому його царстві.

Після цього Навуходоносор-цар бачив сон дивний, і злякався дух його, і прикликав всіх мудреців халдейських, і волхвів, і заклиначів, і чарівників, щоби возвістили йому сон його. Сказали ж йому вони: "Царю, во віки живи, ти розкажи сон рабам твоїм — ми ж розв'язання його сповістимо тобі". Цар же сказав, що забув сон той. Погрожував ж їм смертю, якщо вони не розкажуть йому того і розв'язання його не сповістять. Говорили ж вони йому, що не є то діло людське — дізнатися сон несповіщений, але Боже. Сповнився ж цар люті і гніву, звелів згубити всіх мудреців вавилонських. І коли їх убивали, шукали і Даниїла з друзями для того ж вбивства. Спитав же Даниїл Арйохова, архимагира царського, через що мудреці на смерть засуджені? І, довідавшись від нього причину засудження, просив царя, щоб дав йому час на роздуми — одну ніч; обіцяв розповісти сон і, про що він говорить, сповістити. І, отримавши прошене, увійшов у дім свій і розповів про все Ананії, Азарії та Мисаїлу. І молилися всі ревно до Бога, щоб возвістив їм тайну цю і щоб не загинули разом з иншими мудрецями вавилонськими. І відкрилася Даниїлу уві сні вночі таємниця та, і благословив Бога небесного. Зранку ж, вставши перед царем, сказав: "Таємницю, про яку «картинка 17_001jpg» ти, царю, питався, довідатися і возвістити не є під силу мудрим волхвам і заклиначам, але єдиному Богові, що на небесах живе. Той, Хто відкриває тайни і сповіщає те, що буде в останні дні, Той і над нашим смиренням змилосердився: возвістив нам сон твій. Небо, що премудрістю у мені більше від инших є, його пізнав, але Милостивого Бога одкровенням. Сон-бо твій і бачення голови твоєї на ложі твоєму означає таке: ти, царю, думав на постелі своїй, що має бути пізніше, хто буде після тебе царювати. Бог, що відкриває тайни, сповістив те, що має прийти. Тіло одне велике, що стояло перед тобою уві сні, побачив ти, з лицем страшним, його ж голова була з золота чистого, руки, і груди, і м'язи його срібні, живіт і стегна мідні, гомілки залізні і частина якась глиняна. І тут вихопився камінь з гори без допомоги рук і вдарив у ноги залізні і глиняні, і стер того образа до кінця. Стерлася-бо сильно глина, залізо, мідь, срібло і золото — і став як порох, і взяв його сильний вітер, і не було й місця по ньому. Камінь же, що знищив образ, став горою великою і заповнив всю землю. Це є сон твій, царю. Сказання ж його таке: голова золота — це ти і попередній тобі цар вавилонський. Утвориться ж після тебе царство инше, менше від твого, що є сріблом. Дві ж руки і плечі знаменують два народи: перський і мидійський, що мають прийняти царство Вавилонське. Після того буде царство третє, що є мідь. Встане-бо хтось із заходу, вбраний у мідь [буде ж то Олександр Македонський], і зруйнує инших царювання. Четверте ж царство буде міцніше, ніж залізо, як же бо залізо ослаблює і зм'якшує все: і мідь, і срібло, і золото. Так і царство ж ослабить і обезсилить все [царство ж то буде Римське], дві ж гомілки знаменують дві частини того царства: схід і захід, еллінів і римлян. Пальці почасти залізні, почасти ж глиняні знаменують, що потім розділиться те царство на багато частин і ослабне, як глина, і саме від себе буде знищене. А камінь, що на тіло упав, — Христос є, Син Божий. Від гори без рук відсікся, бо має народитися від чистої і непорочної Діви, без людського втручання. Він, ослабивши і розвіявши всі тимчасові царства, встановить царство, що в віки не розсипеться. Царство ж те буде духовне". Тоді цар Навуходоносор упав ниць, і поклонився Даниїлу, і хотів принести йому жертви і кадило, як Богові. Але той заборонив йому, сповіщаючи, що один є Бог всіх, що живе на Небі, себе ж рабом Божим називав. І казав цар до Даниїла: "Справді Бог ваш — він є Бог богам, і Господь господам, і Цар над царями, відкриваючи тайни, як зміг відкрити цю". І возвеличив цар Даниїла, і дари великі і багато дав йому, і поставив його над всією країною Вавилонською, і князем над воєводами, і над всіма мудрецями вавилонськими. Ще ж і приятелів Даниїлових Шедраха, Мешаха, і Авед-Неґо, на прохання Даниїлове, великими вшанував почестями, приставивши їх до справ країни Вавилонської.

По декількох же роках Навуходоносор, цар Вавилонський, зробив боввана золотого, висота його шістдесят ліктів, а ширина шість ліктів, і поставив його на рівнині Дура. І послав у всі кінці землі своєї, скликаючи всіх князів сущих, і зібрав їх на відкриття того золотого боввана. Влаштував же на тому полі і піч гарячу — на згубу тих, хто наказу його царському не підкорявся. І проповідник кричав сильний: "Вам кажуть, народи, люди, коліна, племена, у той же час почуєте голос сурми, флояри і гусел, і всілякого роду музичних інструметів. Падаючи, поклоняйтеся боввану золотому, що його Навуходоносор-цар поставив. Якщо ж хто не поклониться, той зразу буде вкинений у піч гарячу. І було так, що, почувши голос сурм і всіляких інструментів, люди падали, поклонялися тому золотому тілу". Дехто ж із халкедейських мужів приніс наклеп до царя на Ананія, Азарія і Мисаїла, що богам його не служать і боввану золотому не поклоняються. Тоді цар, обмовлених прикликавши, питався, чи правду про них говорять. Ті ж відповіли, кажучи: "Є Бог наш на небесах, йому ж служимо, має силу вийняти нас з печі, що вогнем горить, і від руки твоєї вибавити нас, царю. Якщо ж ні, хай буде тобі відомо, що богам твоїм не служимо і боввану золотому, що ти поставив, не поклоняємося". Сповнився ж цар люті і лицем вийшов з себе, звелів піч розпалити сім разів по сім і, скувавши Шадраха, Мешаха і Авед-Неґо, вкинути в піч розжарену. Коли їх вкидали, полум'я вийшло з печі і попалило тих, хто на них доніс. Ті ж троє впали, посеред печі вкинені, і, вставши, ходили у вогні, бесідуючи і молячись до Бога. І не переставали слуги цареві, що їх вкинули, палили піч нафтою, і смолою, і паклями, і лозою. І розливалося полум'я над піччю на чотирнадцять і дев'ять ліктів, і обійшло, і попалило все біля печі халдейської. Ангел же Господній до тих, що в печі, зійшов, вийняв полум'я з печі і зробив так, що посеред печі ніби дух холодний шумів. І не торкнувся їх зовсім вогонь, ні не пошкодив, ні не заважав їм. Тоді ті троє, що єдиними устами співали, і благословили, і славили Бога, сказали: "Благословен єси, Господи, Боже отців наших, хвалений і возвеличений навіки". Та инші пісні, що в книзі Даниїловій написані. Цар же, слухаючи, як вони співали, дивувався і, вставши у поспіху, сказав до вельмож своїх: "Чи не цих трьох у вогонь вкинути зв'язаних звелів, і це бачу чотирьох звільнених, що серед вогню ходять, четвертий ж лицем подібний на Сина Божого?" Тоді прийшов Навуходоносор до отвору печі і покликав, кажучи: "Раби Бога Великого, вийдіть і прийдіть". І вийшли Шадрах, Мешах і Авед-Неґо із середини вогню. І зібралися князі, і воєводи, що володіли землями, і вельможі, і бачили всі, що не лише тіл їхніх не пошкодив вогонь, але і волосся голів їхніх не обпалив, і одяг їхній не змінився, і запаху вогню не було на них. І поклонився цар Богові перед усіма, і сказав: "Благословен Бог Шадраховий, Мешаховий і Авед-Неґовий, що послав ангела Свого і вийняв отроків Своїх, бо уповають на Нього". І дав цар заповідь по цілому царстві, щоб ніхто не насмілився казати щось погане на Бога Шадрахового, Мешахового і Авед-Негового, а тим, що говоритимуть щось погане, хай це на згубу буде і дому їхньому на знищення. А трьох тих отроків більшими вшанував почестями, возвеличивши її перед усіма, і старійшинами поставивши над всіма жидами, що були в його царстві. Проте Навуходоносор, в щасті царювання свого живучи, загордився дуже і по недовгім часі знову бачив сон, що прознаменував падіння і смирення його. Бачив дуба посеред землі, його ж висота збільшилася дуже і досягала небес, і коріння його в кінець землі. Мав же листя красне і плодів багато, і поселилися під ним всі звірі дикі, і в віттях його жили всі птиці небесні, і від нього живилася вся земля. Після цього зійшов ангел Божий з небес і звелів порубати дуба й оббити віття його, і листя, і плоди, лише відростки від кореня його в землі залишити, поки сім часів зміниться. І повтікали всі звірі дикі, і всі птахи пропали. Той сон збентежив царя і, зібравши знову всіх мудреців вавилонських, і волхвів, і заклиначів, розповів їм видіння своє, щоб витлумачили йому те. Але ніхто не міг, аж поки не був прикликаний Даниїл, в ньому ж Дух Божий Святий жив. Він, чувши сон царевий і розсудивши в собі, казав до нього: "Пане, хай буде сон цей для тих, що ненавидить тебе, і тлумачення його ворогам твоїм. Дуб, якого ж ти бачив, — ти сам, царю, бо возвеличився і зміцнів ти, і влада твоя простяглася аж до кінця землі. Скоро ж впадеш з царства, і від людей будеш вигнаний, і з дикими звірами буде життя твоє, і травою, ніби вола, годувати тебе будуть сім літ, поки пізнаєш, що Бог Вишній володіє царством людським, і йому ж, що хоче, дає. А тому що каже ангел: "Залиште відростки коренів дуба в землі", — то знаменує, що царство твоє знову тобі повернеться — з того часу, як пізнаєш владу небесну. Через те, царю, рада моя хай буде тобі приємна: гріхи свої милостинями розсип і неправди свої щедротами для убогих: ними стримає Бог гнів Свій і милосердний буде до гріхів твоїх". Так витлумачив святий Даниїл сон цареві, і збулося все сказане від нього. Бо по дванадцяти місяцях цар, на забралах града зі всією славою своєю ходивши, говорив: "Чи не це Вавилон великий, його ж я спорудив у домі царства мого, і в державі міцности моєї, і на честь слави моєї?" І ще слово було в устах царя, був Голос з Небес: "Царство твоє забереться від тебе, і від людей відженуть тебе, і зі звірами дикими буде життя твоє, і травою, як вола, нагодують тебе, і сім часів зміниться в тебе, поки довідаєшся, як володіє Творець царством людським і йому ж захоче дати його". У той час слово закінчилося на цареві Навуходоносорові: змінився-бо зразу людський образ, і був подобою наче віл, і від людей був вигнаний, і траву їв, і з роси небесної тіло своє орошував, волосся йому, як левові, виросло, і нігті — як птахам. По закінченні ж семи літ, за які ж ніхто инший не смів царства його перейняти, повернуся розум Навуходоносорові, і, возвівши очі свої на Небо, благословив і похвалив Творця, що живе вовіки, бо влада Його є владою вічною, і Царство Його з роду в рід, і всі, що живуть на землі, нічим є перед Ним, за волею ж Своєю робить все, що в Силах небесних, і поселеннях земних, і нічого не спалиться всупереч Руці Його і не скаже Йому: "Що робиш?" У той час князі, і вельможі, і владики, і кати шукали царя свого Навуходоносора — йому ж знову подоба людська повернулася, і знову в царстві своєму вчинений був, і утвердився в ньому, і величність щедра йому доклалася, і жив, хвалячи, і возвеличуючи, і славлячи Царя небесного. Проживши ж всіх літ царювання свого сорок і три, помер в мирі.

Після смерти царя Навуходоносора прийняв Вавилонське царство син його Євіл-Меродах. Той Єпояхінае, царя Єрусалимського, Навуходоносором полоненого і в узах утримуваного, вивів з пут і темниці, зробив його собі щирим другом, давши йому престол поблизу себе і їв хліб з ним завжди. Після смерти ж Євіл-Меро-даха Валтасар, син його, внук же Навуходоносора, воцарився. За його царювання багато святий Даниїл-пророк бачив откровень про царів і царства, що потім мають бути, через різних звірів утворені, і про Антихриста, і про кінець віку, і про Суд Страшний "Бачив, — казав, — ось престоли поставили, і Старий днями сів, і одяг його білий, ніби сніг, і волосся голови Його ніби хвиля чиста, престол Його — полум'я вогняне, і ріка вогненна, гаряча виходить перед Ним. Тисяча тисяч служать Йому, і пітьма пітьми стоїть перед Ним, судище сидить, і книги відкрилися". Й инші бачені від нього откровення, страшні і жахливі, про них же в пророчій його книзі пишеться достатньо. У якийсь же час Валтасар-цар вечерю велику робив вельможам своїм і приятелям з жінками своїми і всіма домашніми. Звелів принести посудини святі золоті і срібні, які дав йому Навуходоносор, взяті з храму Господнього, що в Єрусалимі, і до Вавилону принесені, і з тих посудин пив цар, і вельможі його, і жінки його, і ті, що сиділи біля нього, і хвалили богів золотих і срібних, мідних і кам'яних, і дерев'яних, і залізних. Бога ж вічного, що мав владу над духом їхнім, не благословили. У той час вийшли персти руки людської і писали напроти лампади на порозі стіни храму царевого. І бачивши цар персти, що писали, — змінився лицем зі страху. Вжахнувся у ньому дух його, і покинула його сила його, і ослабли суглоби крижів його, і весь трепетав6. Звелів же до себе привести волхвів і мудреців вавилонських, щоб прочитали йому написане на стіні і силу писання того щоб сказали, обіцяючи їм за те дарів багато і честь велику. "Якщо хто прочитає, — казав, — писання це і сенс його повідомить мені, той в багряницю одягнеться, і гривна золота на шию йому покладеться, і третій після мене в царстві моїм господар буде". И увійшли всі мудреці до царя, і не могли писання того прочитати ані витлумачити. Коли дуже через те цар хвилювався і вельможі бентежилися, увійшла у бенкетний покій цариця стара, жінка Навуходоносора, бабуся ж Валтасарова, і сповістила йому про Даниїла, що має в собі Духа Божого, що в дні діда його Навуходоносора поставлений був князем всіх волхвів, і заклиначів, і всіх мудреців вавилонських через велике розуміння його, і премудрість, і тлумачення слів, і розрішення ворожінь. Зразу-бо Даниїл перед царя введений був, і сказав цар перед всіма: "Чи не ти Даниїле, з синів полонених жидівських, якого ж привів Навуходоносор, батько мій? Чув про тебе, що Духа Божого маєш, розум же і премудрість велика у тебе є, прочитай-бо мені написане це на стіні перстами невидимої руки і тлумачення його сповісти мені — його ж не можуть прочитати багато мудрих волхвів, що перед мене входять. Якщо ж ти прочитаєш те і витлумачиш мені, — в багряницю одягнешся, і гривна золота на шию твою покладеться, і третім в царстві моїм володарем будеш". Тоді відповів Даниїл: "Дари твої з тобою хай будуть, царю, і дари твої иншому дам, я ж писання це прочитаю і зміст його сповіщу тобі". Те сказавши цареві, святий Даниїл спочатку почав згадувати діда його Навуходоносора, як через гординю свою від Бога покараний був, втратив подобу людську і, від людей вигнаний, траву їв. Тоді дорікнув цареві, викриваючи його гординю, що не пам'ятає того, що зробило з дідом його Боже покарання, не смирив серця свого перед Господом, але на Бога небесного вознісся і посуд храму його осквернив питтям вина в бенкетуванні своєму, з жінками і вельможами своїми, і як похвалив богів, руками людськими з різних речей зроблених, Бога же небесного, в Його ж руці всіх дихання, не впізнав ані не прославив. Тим цареві докоривши, звернувся до писання і почав читати те, що було ж написано: "Мане, Текел, Фарес". І тлумачив писання це так: "Мане" — відміряв Бог царство твоє і завершив його. "Текел" — зважений ти на вазі і знайдений в недостатку. "Фарес" — розділено царство твоє і віддано мідянам і персам. Те чувши, цар вшанував Даниїла, як обіцяв, хоч і затужив духом через неблагопотішне пророцтво. І одягнений був Даниїл в багряницю, і гривну золоту поклали на шию його, і поставлений був князем третім в царстві Вавилонському. Збулося ж пророковане Даниїлом: вбитий же був Валтасар, цар халдейський у ту ніч. Дарій же, мідянин [разом з Киром, персом], прийняв царство.

Царюючи ж, Дарій поставив у всьому царстві князів сто двадцять, а над ними осібних трьох великих чиновників, серед них же був Даниїл третій, щоби цілим царством керувати, щоби не обтяженому бути цареві багатьма ділами. І бачив цар Даниїла, який ретельніший від всіх у чині своєму був, і від всіх мудріший, все розумно влаштовував — Дух-бо Божий був у ньому. Думав його одного поставити володарем над всім своїм царством. Про це довідавшись, чиновники і князі, повставши заздрістю на Даниїла, шукали причини, щоб наговорити на нього цареві. Але не знаходили ні одного в ньому гріха, ані спокуси, ані хоч трохи чогось такого, заради чого б вину на нього скласти. Тоді радилися і сказали собі: "Не знайдемо на Даниїла иншої причини, хіба у законах Бога його". Тоді, ставши перед царем, говорили йому: "Дарію, царю, во віки живи. Порадилися всі, що в царстві твоєму, — воєводи, і князі, і ті, що володіють землями, — хай встановлений буде устав царський і зміцниться словом царським, що коли хто просить якогось прохання у Бога свого, чи у людини, до тридцяти днів, за винятком лише тебе самого, царю, той нехай буде вкинений у рів лев'ячий на поїдання. Нині-бо встанови заборону і поклади писання, щоб не змінювалася заповідь мідянська і перська". Цар же Дарій, не розуміючи лукавої їхньої ради, звелів заповіді тій бути міцною і незмінною. Довідався про те Даниїл, не дотримався неправедної заповіді царевої, але, увійшовши в дім свій, відчинив вікно світлиці своєї у напрямі Єрусалиму і молився до Бога свого трикратно в день, схиляючи коліна свої перед Творцем своїм, як же і перед тим звик робити. Вороги ж його пильнували, наглядаючи за ним, і знайшли Даниїла, що молився перед Господом своїм. Пішли до царя і сказали: "Царю, чи не постанову ти учинив, щоб кожна людина, яка щось просить у Бога або у людини до тридцяти днів, окрім тебе самого, хай вона буде вкинена у рів лев'ячий?" Сказав цар: "Справді є слово це, і заповідь мідянська і перська хай не зміниться" . Тоді, відповідаючи, наклепники рекли: "Даниїл, що від синів полонених жидівських, не підкоряється заповіді твоїй і не зважає на заборону твою царську: трибо рази на день просить Бога про прощення свої". Тоді цар, чуючи слово це, пожалів вельми про Даниїла. І намагався вибавити його, сперечаючись з ними до вечора. Говорили ж мужі ті: "Знай, царю, що мідянам і персам недобре змінювати заборону й устав, що їх цар склав". Тоді замовк цар, і привели Даниїла, і вкинули його в рів лев'ячий. Сказав же цар Даниїлові: "Бог, якому ж ти служиш завжди, вибавить тебе". І принесли камінь один і поклали його на вхід до рову. І знаменував цар перснем своїм і перснем вельмож своїх, щоб нічого гіршого не зробили йому ненависники його, бо більше злим лю дям, аніж лютим звірам не йняв віри. Відійшов же цар печальний в дім свій, жаліючи за Даниїлом, і ліг без вечері, і сон відступив від нього. Бог же замкнув уста левам, і не шкодили Даниїлові. Вставши ж на завтра дуже рано, цар прийшов до рову лев'ячого, і возвав голосом великим: "Даниїле, рабе Бога живого, Бог твій, якому ти служиш завжди, чи зможе Він вибавити тебе з уст лев'ячих?" І відповів Даниїл: "Царю, вовіки живи, Бог мій послав ангела Свого, і замкнув уста левові, і не розтерзав мене, бо знайшлася перед Ним правда моя, і перед тобою, царю, прогрішення не вчинив". Тоді цар возвеселився за нього вельми і звелів вивести його з рову і жодного від левів пошкодження на ньому не виявилося. Мужів же, що на Даниїла наговорили, звелів у рів до левів вкинути, і жінок їхніх, і дітей їхніх. І не дійшли ще до дна рову, як розтерзали їх леви, і кості їхні поламали. Після того цар Дарій писав до всіх людей, племен же і народів, що жили на всій землі, щоб тремтіли і боялися Лиця Бога Даниїлового, бо Він є Бог живий, і перебуває вовіки, маючи царство, що не руйнується, і робить знамення і чуда на небесах і на землі, Він же врятував Даниїла з уст лев'ячих. І мав цар Даниїла у великій честі, як жодного иншого такого, і явив його як найпершого собі друга, більшого від усіх, також і трьох друзів його — Ананія, Азарія і Мисаїла — в честі мав. Пише ж про Даниїла відомий історик Йосиф, що мав велику владу в тій землі Даниїл. Князь цей найперший створив у Єкватанях стовп предивний, ділом премудрим і дивовижним, що по стількох роках — від створення свого аж до днів названого того історика — завжди виглядав новий, ніби нині створений, як же він пише. І ховалися в ньому царі мідянські і перські. Сторожу ж стовпа того довірено було одному з єврейських священиків.

Після царя Дарія Кір Перс також святого Даниїла мав у честі великій, зробив його наперсником своїм, що відповіді давав усім. І жив Даниїл з царем, славніший від приятелів його. Мали ж вавилонці кумира, ім'я йому Віл, і видавали йому щодня крупи пшеничної пудів двадцять, овець сорок, вина мір шість. І цар шанував ідола того, ходив щодня кланятися йому. Даниїл же кланявся Богові своєму. І каже йому цар: "Чому не поклонилися Вілу?" Він же відповідав: "Не поклоняюся кумирам, руками зробленим, але живому Богові, Який створив Небо і землю і володіє всім". І сказав цар: "Чи не здається тобі, що Віл — живий бог, чи не бачиш скільки їсть і п'є щодня?" І посміявся Даниїл, каже: "Не зваблюйся, царю, той ідол всередині є багно, а зверху мідь, і не їв, і не пив ніколи ж". І розгнівався цар, прикликав жерців Вілових і сказав їм: "Якщо не розповісте мені, хто їсть їжу цю, то помрете. Якщо ж покажете, що Віл з'їдає її, помре Даниїл, бо ганьбив Віла". І сказав Даниїл: "Царю, хай буде за словом твоїм". Було ж жерців Вілових сімдесят, окрім жінок і дітей. І прийшов цар з Даниїлом у храм Віловий, і сказали жерці Вілові: "Це ми вийдемо геть, ти ж, царю, постав їжу і пиття, замкни ж двері і знаменуй перснем своїм. І, прийшовши завтра, якщо не знайдеш всього з'їдженого Вілом, тоді хай помремо, або Даниїл, що обдурив, хай помре". Мали ж жерці під трапезою Віловою таємний вхід і входили ним завжди і їли все. І було, коли вийшли вони і цар поставив їжу Вілові, звелів Даниїл отрокам своїм принести попіл, і потрусив по всьому храмі перед царем, і вийшов, замкнувши двері і знаменувавши перснем царевим, і відійшли. Жерці ж влізли вночі за звичаєм своїм, і жінки їхні, і діти їхні — з'їли і випили все. І встав зранку цар, і Даниїл з ним, і каже цар: "Чи ціле знамення, Даниїле?" Той же каже: "Ціле, царю". І відчинив двері, і поглянув цар на трапезу, закричав голосом великим. "Великий ти, Віле, і нема обману в тобі ні єдиного". І засміявся Даниїл, утримав царя, щоб не зайшов всередину, і каже: "Подивись і зрозумій, чиї це сліди?" І сказав цар: "Бачу сліди чоловічі, і жіночі, і дитячі". І розгнівався цар, взяв жерців, і жінок їхніх, і дітей їхніх. І показали йому таємні двері: ними ж заходили і з'їдали, що було на трапезі. І розбив його цар, і дав Віла Даниїлу, і розбив Даниїл його, і храм його знищив. Був ще змій великий в місті тому, і шанували його вавилоняни. І казав цар Даниїлу: "Хіба і цьому скажеш, що міддю є, — цей-бо живий є, і їсть, і п'є. Не можеш сказати, що не є цей бог живий, поклонися ж йому". І каже Даниїл: "Господу Богу моєму поклонюся, бо він є Бог живий. Ти ж, царю, дай мені владу, і уб'ю змія того без меча і без палиці". 1 сказав цар: "Даю тобі владу над ним". І взяв Даниїл смолу, і сірку, і вовну і зварив разом, і додав же і свого волосся частину, і трохи з Ааронової ризи, і зробив груду, вкинув в уста змієві — той же, з'ївши груду ту, розірвався. 1 сказав Даниїл: "Це бог ваш, якого шануєте". І було, що почули про це вавилоняни, стривожилися вельми, звернулися до царя і кажуть: "Жидовин став царем, Віла розсипав, змія убив, жерців висік". І сказали, прийшовши до царя: "Передай нам Даниїла, якщо ні — то уб'ємо тебе і дім твій". І бачив цар, що тиснуть на нього дуже, — передав їм Даниїла, хоч і не хотів. Ті ж, взявши його, вкинули у рів лев'ячий, і був там днів шість. Було ж у рові сім левів, і давали дві туші худоби їм на день, і дві вівці. Тоді ж не дали їм тої їжі, щоб з'їли Даниїла. Але Бог загородив уста левами, як і спершу, і сидів Даниїл з ними у рові, ніби з покірними вівцями. Авакум же пророк тоді був на землі жидівській. Він, зваривши вариво і подробивши хліби в ночви, пішов на поле і поніс женцям. І звелів ангел Господній Авакумові, щоб ніс обід, який має, у Вавилон — Даниїлу у рів лев'ячий. І сказав Авакум: "Господи, Вавилона не знаю". І взяв його ангел Господній за верх його, і тримав за волосся голови його, поставив його у Вавилоні зверху рову шумом духа свого. І закричав Авакум, кажучи: "Даниїле, Даниїле, візьми обід, що послав тобі Бог". І сказав Даниїл: "Пом'янув мене єси, Боже, і не зоставив того, хто любить Тебе". І встав Даниїл і їв. Ангел же Божий поставив Авакума раптом на місці його. На сьомий же день прийшов цар жаліти Даниїла і схилився над ровом: побачив Даниїла, що живий сидів, закричав голосом великим і сказав: "Великий Ти, Господи Боже Даниїлів, і нема нікого, крім Тебе!" І вивів Даниїла з рову, винних же згубі його вкинув у рів — і зразу перед ним левами з'їджені були.

Досягнув же Даниїл із приятелями своїми старости глибокої. Пише ж святий Кирило Олександрійський та инші, що по смерті Навуходоносора та инших царів, що в честі мали Даниїла і трьох друзів його, настав инший цар, на ім'я Аттик. Він святих про віру спитав і ними в нечесті викритий був. Звелів голову Ананієві відтяти — Азарія ж простягнув одяг свій і прийняв її. Також і Мисаїл прийняв відсічену голову Азарія. Мисаїлові ж Даниїл розпростер одяг, прийнявши його голову. Потім же і Даниїлові голову відсікли. Написано, що по усіченні їх приліпилися голови кожна до свого тіла. Ангел же Господній, взявши їх, відніс в гору Гевальську, і там покладені були під камінь. По роках же чотирьохстах, на Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, і вони воскресли, і явилися багатьом, і знову упокоїлися. А пам'ять їх здійснювати від святих отців передано є сім днів перед Різдвом Христовим, бо і вони були з коліна Юдиного, і з нього ж і Спаситель наш Свій у плоті веде рід і цих святих родичем є. Їх же молитвами хай влаштує у світі життя наше Христос, Бог наш, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

Після смерти царя Навуходоносора прийняв Вавилонське царство син його Євілмеродах. Не зразу Валтасар настав, але спершу Євілмеродах, що явлено є ш тільки від святого Симеона Метафраста, але від свя того Єремії Пророка в главі 26. Де ж говорить Бог це "Я дав всю землю цю в руки Навуходоносорові, царее Вавилонському, хай йому працюють, і сину його, і син сина його". Коли каже "сину його", розумій Євілмеродс ха. Коли каже "і сину сина його" — розумій Валтасарі.

"Чи ти є Даншл, якого привів Навуходоносо] батько мій?" У Писанні Святому часто дід батько іменується, як же про Єровоама, сина Соломоновог внука ж Давидового, написано в: 1 Цар 12: Не почав х дити шляхом Давида, отця свого. Тут діда батька названо. Також і про Асу, правнука Давидового, пишеться в 1 Цар.15: Зробив Аса угодне перед Господом, як же і Давид, батько його. І в багатьох місцях в Писанні знайдеш батька замість діда чи прадіда. Навіть і про Христа говорить ангел до Богородиці: "І дасть йому Бог Престол Давида, батька його". І тут Валтасар діда свого Навуходоносора подібно отцем називає. Є ж ті, що думають, що Валтасар Євілмеродаху братом є молодшим, син же Навуходоносора, і по смерті брата свого старшого воцарився. Це і Георгій Кедрин каже, думаю, зі слів, писаних в Книзі 2 Паралиноменона в главі останній, оцих: "Переселив [Навуходоносор з Єрусалиму] инших у Вавилон. І були йому і синам його замість рабів, аж до царства Мідянського". Йому — тобто Навуходоносору, синам його — тобто Євілмеродаху, старшому синові, і Валтасару, молодшому синові, що по старшому настав на царство Вавилонське. Але тому що історія житія Даниїлового взята від святого Симеона Метафраста, того-бо тут і тримаємося, що цього Валтасара внуком Навуходоносоровим називає.

Про взяття Вавилона і про вбивство Валтасарове коротко тут згадати не буде недоречним. Дарій Кнакса, цар Мідянський, воюючи на Халдейську землю, прикликав на допомогу собі зятя свого, царя Кира Перса. І зі всією силою воїнства мідянського і перського прийшов, оточили царюючий град Вавилон і здобували його. Знати ж годиться, що ці два городи були раніше вавилонськими. Перший цей, про нього ж наше слово, лежав у землі Халдейській. Від нього ж велика Месопотамія і Асирії частина Вавилонія називається. Як же пише Пліній в Книзі своїй у главі 26, другий Вавилон, останній, був у Єгипті, що нині Каїр називається. Не той єгипетський Вавилон, але Халдейський Дарій і Кир воювали. Був же Халдейський Вавилон міцний дуже, Семираміда, попередня цариця, його створила. Мав стіни кам'яні на висоту двісті ліктів, в ширину ж п'ятдесят. Инші ж кажуть, що ширина стін вавилонських була на вісімдесят і сім ступнів ноги, висота ж — п'ят десят сажнів — такі стіни були Вавилону навколо на триста і шістдесят стадій. А инші говорять — на чотириста і вісімдесят стадій. І ріка Євфрат посеред нього текла. Мав же град воріт мідних великих сто. І вони через свою міцність і красу поміж сімома чудами, що тоді були в піднебесній, від поетів оспівувалися. Валтасар-бо, цар вавилонський, покладаючись на міцність граду свого і на велику в ньому кількість люду військового, не переймався ворогами своїми, що навколо облягали. Ні за що не маючи їхню силу, сам ликував, бенкетуючи, а найбільше, копи якийсь богів нечистих вавилонських празник, там же у всі роки зазвичай був царський бенкет. Тоді Валтасар зробив вечерю велику, упивався зі своїми вельможами, хвалячи богів своїх, як же про те в книзі Даниїловій в главі п'ятій пишеться. Дарій же, не можучи з Киром щось градові зробити, прокопав рови великі біля ріки Євфрат, щоби воду деінде відвести від граду. У ту ніч, в яку Валтасар бенкетував, ріку в рови пустили, і зміліла вода в ріці, й увійшло воїнство вночі до града тим шляхом, яким же ріка текла. Було ж у Кира-царя два втікачі з Вавилону — Тадат і Гобрій, слуги Валтасарові,— які залишили пана свого і до ворогів його пристали. Вони вели з собою тої ночі воїнство мідянське і перське, просто до царських кинулися палат, і хто їм на дорозі зустрічався, говорячи по-халдейськи, того убивали. Тих, що говорили по-сирійськи, поминали. Це ж було з Божого допусту, щоб не був вбитий святий Даниїл, бо його земляки у Вавилоні, які в той час були, розмовляли по-сирійськи. Щадився-бо вибраний нарід заради Даниїла святого, його ж пророчу святиню і мідяни, і перси усвідомили. Так до царських палат дійшовши, спершу сторожу потяли, тоді й самого царя Валтасара, коли ранкова зоря почала сходити, убили. І була битва і січ в граді велика. А тому що град Вавилон був великий і багатолюдний, якась його частина в третій день по вбивстві Валтасара ще не знала, що взятий є град їхній від супостатів і що вже цар їхній убитий, і вони є в руках ворогів своїх. Взятий же був цілий Вавилон, загинуло царство Халдейське, поневолені були мідяни і перси, як же передрік святий пророк Даниїл, що говорив Валтасарові, кажучи: "Розділиться царство твоє від тебе і віддасться мідянам і персам".

Хай не буде ж уважному Писань Божественних читачеві сумніву в тому, що в пророцтві Даниїловому спершу Дарій, тоді Кир, а в Книгах Ездри спершу Кирове царство, тоді Дарієве згадується. Треба знати, що не один був Дарій, про що відомо звідси: цар мідянський Астиагес, син Кнаксарів, двоє дітей від двох жінок народив: доньку на ім'я Мандана і сина Дарія. Від цариці своєї народив доньку, яку дав у подружжя Камбузесові Персу, — вона народила Кира, першого перського монарха. Сина ж Дарія Астигес народив від наложниці. Той Дарій прозвався іменем отчого батька, свого ж діда, Кнаксаром. По Астнагесі Дарій царював у Мідах, а Кир у Персах. Не мав же Дарій сина, доньку свою віддав за Кира, сестрінка свого, і був Кир зятем Дарієві. Завойовували ж обидва Вавилон, взяли його вночі і царя Валтасара убили, як же сказано. По взятті ж Вавилона Дарій царствував, вшановував святого Даниїла як пророка Вожого. І не більше року минуло, як Дарій помер. Кир же сам почав царювати у Вавилоні, також, як же і Дарій, святого пророка Даниїла шанував вельми і заради нього свободою обдарував полонених людей Ізраїлевих. Вже-бо сповнилися були роки, передречені пророком Єремією, що сімдесят років мають бути люди Ізраїлеві в полоні вавилонськім. Звелів же Кир і храм в Єрусалимі відбудувати, який Навуходоносор зруйнував, і той наказ свій підтвердив писанням царським. Народив же Кир сина. І назвав його іменем батька свого Камбизес, цього Камбизеса перейменували євреї на Ассера, елліни ж — на Артаксеркса. І в книзі першій Ездри, у главі четвертій, Ассер і Артаксеркс називається. Не той же це Артаксеркс, що мав Естер, єврейку, за собою, але инший. Цей перший, а той був пізніше. Цей Камбизен, чи Артаксеркс, по батькові своєму Кирові царську владу прийнявши, заборонив євреям давати храм Єрусалимський, як же пишеться в Ездри. 1 цей-то, як від святого Кирила Олександрійського пишеться, є Аттик, що вбив мечем святого пророка Даниїла і трьох отроків; кат-бо був і свій дім кров'ю вбивства наповнив, убивши брата свого Мерґіса, також і сестру свою убив, яку взяв був собі за дружину, — тоді і сам загинув. Після нього захопив таємним обманом царство Смирдис-волхв і царствував півроку — убитий був сенаторами. І з них же Дарій другий, син Тистасписів, настав на царство. Цей звелів знову відбудувати храм Єрусалимський, здобув Кировий на те наказ в Книгохранительниці — царській зошит один — і підтвердив своїм писанням, як же про те пишеться в першій книзі Ездри, у главі шостій. По Дарії настав син його Ксерксес, той Артаваном-воєводою вбитий був, але і Артаван від сина Ксерксесового на ім'я Артаксеркс другий вбитий загинув. Цей Артаксеркс другий Астину-царицю відкинув, взяв дівицю-єврейку Естер, як же в книзі її пишеться. Після цих царів був третій Дарій, прозваний Нот. Тоді після цього нескоро був Дарій четвертий, якого назвали Кодоман, його ж Олександр Великий, цар македонський, переміг. Коли-бо читаєш, читачу, у пророцтві Даниїловім про Дарія перед Киром, розумій, що то був перший Дарій Кнаксара, що разом з Киром бзяб Вавилон. Коли ж в книгах Ездри читаєш про Дарія після Кира, розумій, що йдеться про другого Дарія Тистаспіса.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

29 ГРУДНЯ: Прор. Аггея. Мч. Марина. Блж. царицi Феофанiї

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:16 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:16 ]

 Прор. Аггея. Мч. Марина. Блж. царицi Феофанiї
Прор. Аггея
В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святого пророка Аггея.

Святий пророк Аггей походив із коліна Левіна, народився в полоні вавилонському. Ще будучи в юнацькому віці, він повернувся з Вавилону до Єрусалиму і пророкував там зі святим пророком Захарією тридцять шість років. Обидва вони жили за 500 років до втілення Христового.

Святий Аггей був сучасником побудови Другого Єрусалимського храму, спорудженого на місці першого - Соломонового.

В цей час послав Господь до тієї частини старозавітнього вибраного народу, котра повернулася до Святої Землі, пророка Аггея з викриттям та застереженнями, а також і обіцянкою вищої - Небесної допомоги і славним пророцтвом про перевагу і велич Дугого храму перед першим.

Всіх промов пророка Аггея, що відносяться до спорудження храму, - чотири. У них пророк закликає і побуджує людей до побудови храму викриттям їх безпечності та недбальства щодо Божого дому та зазначенням безуспішності від сього в справах їх, безпліддя землі та інших попущень Божих.

Велично зображує пророк майбутню славу цього храму і затвердження непорушного Божого Царства на землі - Царства Христового: "Так говорить Господь Саваот: ще раз, і станеться це скоро, Я затрясу небо і землю, море і сушу, і потрясу всі народи, і прийде Бажаний усіма народами, і наповню цей дім славою, говорить Господь Саваот. Моє срібло й Моє золото, говорить Господь Саваот. Слава цього останнього дому буде більшою від першого, говорить Господь Саваот, і на цьому місці Я дам мир." І якщо "досі ні виноградна лоза, ні смоковниця, ні гранатове дерево, ні маслина не давали [багато] плоду; а від цього дня Я благословлю їх" (Аг.2:6-9,19).

І ще було слово Господнє до пророка: "Скажи Зоровавелю, намісникові Юдиному, говорячи: Я затрясу небо та землю; і скину престоли царств, і повигублюю силу поганських царств, і поперевертаю колесниці та тих, що сидять на них, і попадають коні та їхні верхівці, один мечем одного. Того дня, говорить Господь Саваот, візьму Я тебе, Зоровавель, син Шеалтіїлів, Мій рабе, говорить Господь, і буду тримати тебе як печатку, бо Я вибрав тебе, говорить Господь Саваот" (Аг.2:21-24).
За кончини своєї святий Аггей з честю був похований біля священичих гробів, бо походив із священичого роду. Був він чоловіком, досконалим у чесноті, і, як славний і великий пророк Божий, був любленим і шанованим усіма.

У наш історичний час, тобто, в ці теперішні і, дуже схоже, вже"в останні роки" і "в останні дні " всесвітньої Історії спасіння, коли ось надзвичайно диявольська "темрява землю вкриває, а морок - народи", добре бачимо, як Бог ґрунтовно "трясе небо і землю, море і сушу" та хитає і "скидає престоли царств" й потужні хвилі "знову потрясають всі народи". У т. ч. - поряд з різним іншим - учергове значно загострилася кризова й дуже небезпечна ситуація на Близькому Сході та різко активізувалася підступна й зухвала агресія поганської імперії (горезвісного "русского мира") "із крайньої півночі" (Єз.38:8,15,16; Іс.60:2). Сила якої, одначе, незабаром Господом неодмінно "повигубиться". Тим паче, що вже, судячи з усього, невпинно зближається Другий прихід "Бажаного усіма народами" - Христа Спасителя. Й тому за заступництвом св. пророка Аггея настійно молімося до всемилостивого й милосердного Господа.

Й, зокрема, аби у процесі очищення й відновлення в незалежній і соборній, демократичній і правовій державі Україна цього - вже (після св.-Володимирового хрещення), по суті, другого - величного і славного духовного Храму українського християнського народу, в якому запанує потужна "єдність духу в союзі миру" (Еф.4:3). І коли, відповідно, Бог благословить наш край, передусім, Своїм досконалим миром і доробутом, у нашій державі (поміж іншого), врешті-решт, постала й утвердилася - якісно й змістовно - нова владна еліта. Та, котра, внаслідок здійснення рішучої і послідовної трансформації і оздоровлення всього вітчизняного суспільства, прийде натомість дотеперішньої - беззаконної, всуціль прогнилої та аморальної корупційно-олігархічної системи.

Котра, насамперед, неодміндно буде "вибрана" Самим Господом й позначена Його "печаткою" і чиї "начальники страшні не для добрих діл, а для злих". Тобто, така влада, в якій, згідно Божого задуму, всі та кожний її "начальник" і представник буде сумлінно, доброчесно й відповідально діяти "на [всезагальне] добро", як правдивий "Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло". Та неодмінно захищатиме й заохочуватиме будь-кого, хто порядний і законослухняний, причому "не тільки зі страху покарання, але й заради совісти", та також "робить добро" (Рим.13:3-5). Й тому "тільки очима твоїми будеш дивитися, і помсту над [нечестивими і] беззаконними бачити" (Пс.90:8). Внутрішніми і зовнішніми. У т. ч. підступного й цинічного агресора і загарбника - "того ворога, хто прийшов з [крайньої] півночі, віддалю від вас, і вижену в землю безводну і порожню... і піде від нього сморід, і підніметься від нього смердота, оскільки він багато наробив зла" (Іоїл 2:20; Єз.39:2). Амінь.

Як це, приміром - згідно оповіді Святого Письма, сталося ще в прадавній Мідо-Перській імперії за часів богопослушної цариці Естер. Себто, практично в ту ж історичну добу, коли жив та - натхненний Святим Духом - промовляв до співплемінників і пророк Аггей. Так от, коли тамтешній народ Божий, над яким тоді нависла надзвичайна небезпека тотального винищення, ревно постив й молився, щиро каючись у своїх гріхах та провинах і благаючи Бога про порятунок, відповідь від Господа не забарилася. Він - через відповідні дії чинного монарха Артаксеркса (Ахашвероша), який від своєї коханої дружини - цариці Естер вчасно довідався всю правду про цей огидний людожерський задум, - зреалізував доволі швидкі й суттєві зміни в складі владних структур імперії: в столиці Сузах і численних провінціях. Звідки негайно були прибрані всі затяті й пихато-підступні безбожники і злочинці. Ті - очолювані придворним урядовцем Аманом люті поганські змовники, що безжально вирили могильну яму для інших, але, зрештою, вони самі потрапили до неї.

А от доброчесні й боговіддані громадяни (як-то смиренномудрий і благочестивий Мардохей тощо) були по заслугах винагороджені і залучені до управління державою. І страх Божий, тобто правдива віра в єдиного та істинного, справедливого й спасаючого Творця й Вседержителя всесвіту знайшла багатьох нових адептів-прозелітів з-поміж вихідців з різних етносів і племен. Котрі в тогочасі й долучилися до спільноти старозавітнього вибраного народу на величезних обширах тієї імперії: від Індії до Ефіопії.

А ще за кілька століть по тому, коли вже наспіла належна повнота часу, на Святій Землі, у Віфлеємі, від побожної і праведної Діви Марії, що непорочно - чудодійно зачала від Святого Духа, народився - прийшов у цей світ, до всього грішного, занепалого людства, його люблячий, милосердний і всесильний Божествений Спаситель - Ісус з Назарету. Тобто, обіцяний св. Аггеєм (та, загалом, усіма Господніми пророками) Месія-Христос з царського дому (родоводу) Давидового.

Й, до речі, будь-що, аби не допустити цього, дуже прагнув сатана-Люцифер, котрий - зокрема, руками згаданих вище злочинних змовників - намагався фізично вигубити увесь тодішній Божий люд. Одначе з цього приводу Слово Господнє чітко зауважує: "заради цього і явився Син Божий, щоб зруйнувати [всі] діла диявола" (1Ін.3:8). Або, як казав про головну мету Своєї місії, Свого служіння для всіх людей і народів світу Сам Ісус, "злодій закрадається тільки для того, щоб украсти, вбити й погубити. Я прийшов для того, щоб ви мали життя [вічне], і подостатком щоб мали", "і радість ваша була повна" (Ін.10:10; 15:11).

28 ГРУДНЯ: Сщмч. Єлевферiя, матерi його мц. Анфiї та мч. Корива, єпарха. Прп. Павла Латрiйського. Свт. Стефана, спов., архиєп. Сурозького.Собор Кримських святих. Прп. Трифона Печенiзького, Кольського. Мч. Єлевферiя. Прп. Парда, самiтника

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:10 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:11 ]

Сщмч. Єлевферiя, матерi його мц. Анфiї та мч. Корива, єпарха. Прп. Павла Латрiйського (955). Свт. Стефана, спов., архиєп. Сурозького (VІІІ).Собор Кримських святих. Прп. Трифона Печенiзького, Кольського. Мч. Єлевферiя. Прп. Парда, самiтника
священомученик Єлевтерій
В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті священномученика Єлевтерія та його матері.


Коли Єлій Адріян царював у Римі, бісам в ідолах служив старанно, у той час дивний Єлевтерій пізнався, як зоря ясна. Його батьківщиною був великий град Рим, батьки його були знатні, багатством і славою розкошували. Батько-бо його трикратно антипатом був, мати ж великої чести і слави удостоїлася, бо увірувала у Христа, святим апостолом Павлом навчена, і прийняла від нього святе хрещення, ім'я ж її було Євантія. Вона народила цього святого, Єлевтерієм його нарекла і виховала його добре в благочесті. Коли доходив же віку, віддала його Богові руками архиєпископа римського Анікити — дар, воістину Бога достойний. Архиєпископ же, бачивши хлопця добрих звичаїв, до чину клириків прилучив його і в п'ятнадцятий віку його рік зробив його дияконом, у вісімнадцятий же — пресвітером його хіротонізував, а в двадцятий рік єпископом Ілиріка його поставив. Так свіча на свічнику стояла, світлом же світилася Божого Слова і просвітлювала багатьох помисли до пізнання єдиного і істинного Бога. Не зміг терпіти заздрісний диявол, але люто повстав на нього, тяжко убивством дихаючи на благочестя. Намовив-бо і озброїв злочестивого царя Адріяна повстати проти істини і гонити християн, першого ж з них взяти Єлевтерія, намагаючись найталановитіших вчителів благочестя знищити і ніби найкращі колоски з Христової ниви вирвати.

І зразу цар з грізним посланням Філікса, воєводу одного, послав привести насильно Єлевтерія на суд царський. Він же, Ілиріка досягнувши, потрапив на той момент, коли добрий пастир словесних своїх овець в храмі Господньому пашею божественних слів підгодовував, повчання творячи до народу. Обійшовши й оточивши церкву воїнством, сам всередину зайшов, люттю дихаючи і гнівно поглядаючи, і самим поглядом показуючи лють того, хто послав його. Бачачи ж Єлевтерія, який солодке джерело з уст своїх виливав і добровісно учив слухачів благочестя, став і сам уважно слухав, і дивувався силі Христовій, що проповідувалася. І зразу лють на лагідність змінив [мав-бо сердечну ниву, придатну до прийняття зерен Божого Слова], стала з вовка вівця, із гонителя — учень, і, попереднє ніби забувши, із розбійника зробився рабом Христа, Якого ж гонив, благим і вірним. Забувши-бо наказ царський, припав до ніг єпископа святого і з того часу не відступав від учителя свого, його словами просвічуючись і в благочесті утверджуючись. Так Філікс із нечестя на благочестя змінився, не думаючи вже до того, хто послав його, повертатися. Святий же Єлевтерій, бажаючи серцем за святу в Христа віру стати до крови, поспішав у путь. Ішов же з ним і Філікс — не як воєвода в'язня вів, але як ягня за пастирем ступав. Коли в дорозі до води дійшли, став Філікс другим Кандаком, і, як від апостола Пилипа, від божественного Єлевтерія хрестився, і скинув ідолобісся пітьми, ніби якийсь гнилий одяг.

Коли прийшли вони до Риму, пізнали вірні у Римі, що Філікс до Христової приєднався Церкви, і розповів їм детально все про Єлевтерія. Єлевтерія ж цар наказав перед своїм судищем поставити. Встав-бо Єлевтерій великодушно і без боязні, ніби не на суд, але на свято закликаний. На нього ж цар подивився: юного ж його тілом, і лицем вродливого, і очима ясного, і всіма природними дарами наділеного побачивши, мовив: "Нащо, — каже, — о Єлевтерію, батьківську покинувши віру і богів шанування ні за що не маючи, нового якогось шануєш Бога, що не лише помер, але смертю помер найгіршою?" Єлевтерій тому, що таке безумство йому говорив, ані відповідати не хотів, наслідуючи Христа в стражданні, що мовчав перед Пилатом, і перед Іродом, що нічого не відповідав. Знову каже цар: "Відповідай, нащо таким безумним став, до християнської тої віри безрозсудно приєднався? Скорися мені і богам непереможним принеси жертву. І якщо, нарозумившись, навернешся, великими тебе вшаную почестями. Якщо ж ні, то тяжких тобі завдам мук". Єлевтерій же призвав Господа, що казав: "Не турбуйтеся, як і що скажете, дасться-бо вам премудрість, якій ніхто не зможе противитися". Його прикликавши, сказав: "Як маю таким богам служити чи підкорятися тим, що їм служать, чи не швидше вам радив би відступити від них? Але тому, що слухати не хочете, треба плакати через ваше безумство, бо, розумом від Бога вшановані, стаєте гірші дерева і каменя настільки, що їх вважаєте собі за богів, покинувши істинного Бога, що створив премудрістю вселенну. Бо небо і земля є ділом рук Його, ми ж є з того, що він створив, ділом найкраснішим і найчеснішим, хоч і помиляємося в невіданні, як вночі, ходимо і, не відаючи, що є приязне, а що неприязне, воздвигаємо боротьбу проти Бога нашого, а не проти тих, що справді є ворогами нашими і супостатами, — о безумство! Вважати панами і богами, почестями ж возносити їх і жертвами! Я-бо до Господа свого привертаюся і завжди з Ним єднатися буду, і Христові моєму послужу. Ваші ж хоч почесті, хоч безчестя і муки дитячими чи іграшковими вважаю. Подумай-бо, як же учитель мій говорить Павло: "Весь світ розп'явся і я світові"— і померти за Христа насолода для мене і весілля". На це цар сповнився гніву, звелів принести ліжко мідне і багато розжареного вугілля постелити, зверху ж протягнути нагого мученика і безперестанно підпалювати — поки не згине. Швидко поставили ж те ліжко, зійшов на нього мученик і всі тілом простягнувся. Люд же, що зібрався на видовище те, докоряв цареві за катування, кажучи: "Чому муж цей чесний, благородством і премудрістю знаменитий, погано гине, як один зі злодіїв?" Бог же зверху полегшив біль мученикові: той, ніби росою охолоджуваний, на м'яких трояндах спочиваючи, втішався. Цар же після катування такого лють свою трохи вгамувавши, звелів тіло мученикове з одра зняти, думаючи, що той вже мертвий. Мученик же встав з одра живий і здоровий, нітрохи вогнем не пошкоджений, але веселий і радісний, співаючи: "Величатиму тебе, Боже мій, Царю мій, і благословлю Ім'я твоє навіки. Прославлю Бога, що веселить юність мою, як рід і рід прославлять діла Твої, Господи, і силу Твою возвістять, і чуда Твої пізнають". Так звеличивши Бога, сміливіше після цього став перед катом. "Дивися, — казав, — о царю, на мене, якого ж, як ти думав, вогонь пожер, і пізнай Христа Бога, Якого я проповідую, дізнайся ж і про твоїх богів неміч". Те дерзновення і вільні мученикові слова цар взяв собі за безчестя і переможеним себе вважав — отож думав про більші муки. Знову-бо насередину була винесена драбина залізна, її зісподу вогнем дуже розжарювали, зверху ж єлеєм поливали, і полум'я сильно горіло. Але й тут не зоставила Господня благодать мученика. Коли поклали його на тій драбині, зразу вогонь загас, і вугілля, яке горіло, остудилось, і драбина залізна ніби не єлеєм, а радше водою зверху була полита — була холодна і мученика зберегла неушкодженим. І що ж? Чи загасла з цим і лють царева? Аж ніяк. Той, що раз на лють рушиться, далі кращим не буде. Як сліпий, те саме маючи перед собою, щоби, мучивши святого, благосподобитися богам своїм, що зовсім були бісами-людиновбивцями.

Після цього сковороду принести звелів, воском же, і смолою, і жиром її наповнити і вогнем великим підпалити, щоби в неї знову покласти святого. Коли це було, і сковорода розпалилася та кипіла, став мученик, маючи ту піднести муку. Сказав же до нього цар: "Не відкладай, о Єлевтерію, стоячи поміж смертю і життям, вибрати собі корисне. Бо я турбуюся про тебе вельми, щоб не зле загинув, і люблю тебе, як рідного мені сина. Ані я не хочу, так і мої боги, щоб муж, настільки благородний, і дуже добрий, і солодкомовний, і вродливий, себе самого безрозсудно ввергав у згубу не заради чого иншого, а лише заради одної впертої непокори, суєтної і некорисної". Мученик же, напроти стоячи і говорячи мужньо, належне осоромлення віддавав йому за оманливу ласку, називаючи його вовком аравійським, що засідає на овець Христових. Тоді додав і таке: "Що б ти не робив, не переконаєш мене, щоб залишив своє в благочесті стояння!" Тут Адріян розгнівався, покинув слова, і кинувся до діла, і звелів його на сковороді простягнути. Коли це сталося, знову було те ж, що спершу: вогонь перетворився на росу, дух же якийсь холодний міцного мужа прохолоджував. Адріян же, не відаючи, що робити, бачив, що все діється всупереч йому, — сидів засмучений. Був же у той час єпарх градський на ім'я Корив, муж вибраний, не зовсім був необізнаний з догмами християнськими, що і про Філікса-воєводу, як християнином став, довідався, і християнської віри вже початки, як якісь зерна, в серці прийняв, проте йшов ще за поганським нечестям, вельми догоджаючи цареві. Він бачив, що цар дуже засмучений і не розуміє, що робити мученикові, отож радив цареві, щоб піч мідну, гострим залізом затикану, розпалити звелів, — і хай у неї Єлевтерій буде вкинений. Коли розжарена була піч сильно, мученик очі тілесні і душевні вгору возвів і, весь розум в Небо спрямувавши, радости ж богонатхненної сповнився: "Дякую Тобі, — казав, — Господи, Ісусе Христе, Боже мій, що таких благ сподобив мене, що рукою міцною припоясав мене силою, що за Ім'я Твоє святе стільки постраждати укріпив мене. І нині поглянь з Небес і побач, що врадили на мене ті, що ненавидять мене, і вибав душу мою від стремення їхнього, і від мужів крови, як благий, охорони мене, хай знають всі Тебе, єдиного Бога у всіх кінцях землі". Тоді за тих, що мучили його, як же і святий первомученик Стефан за тих, хто камінням його бив, молився, кажучи: "Доторкнися серця їхнього, о Владико великого милосердя, і Твоє святе Ім'я пізнати їм дай, і виведи їх до Твоєї святої волі, хай пізнають Тебе, єдиного істинного Бога, і покинуть згубне поклоніння ідольське, бо благословенний Ти вовіки. Амінь". Поки мученик молився, Корив уважно дослухався до мовлених в молитві слів його, і зразу зігрілося в ньому серце його, початком благочестя всередину прийнятим, що розпалилося, як вугілля. І змінився доброю зміною: ніби не той, що спершу на мученика вигадував муки, приступив до царя, кажучи: "Нащо невинного Єлевтерія на такі муки, ніби за якийсь злочин, віддаєш? Через яку причину на таку люту смерть засуджений?" Цар же, несподівані ті слова Коривові чуючи, подвигся серцем сильно, люто на нього поглянувши, сказав: "Чи ти той Корив, якого ми знаємо? Що з тобою робиться? Невже спокусився золотом, що взяв від його матері, і те тебе несподівано перемінило? Не досить тобі моїх дарів, і багатства, і слави, чести ж, і маєтків, якими ж зробив тебе у цілому Римі знаменитим? Якщо ж і більш чого від мене хочеш, не заборонено тобі є — всі мої скарби перед тобою відкриті, обома загрібай руками, якщо хочеш собі, а від жінки за мало золота таємно не купуйся". Корив же сповнився весь духа благого і, через мученикові молитви розум маючи просвітлений, возвав, кажучи: "Золото твоє з тобою хай буде на погибель, бо твоє золото — розжарювання вогню вічного. Нащо ж добровільно засліплюєшся і намагаєшся похитнути непохитне? Це ж достеменно дізнався, що ні один із твоїх богів не може жодного з тих, що стоять у вогні, зберегти цілим. А той Бог, якого шанує Єлевтерій, зробив його міцнішим від вогню і від всіляких инших мук вищим". Через ті слова рушився кат на невимовну лють. Звик-бо справді велику дружбу породжувати подібно і ворожнечі великі. Звелів-бо єпарха в ту ж піч вкинути, яку він сам на Єлевтерія приготувати радив. І коли близько був до печі Корив, возвав до мученика Єлевтерія: "Молись за мене і озброй мене тою ж зброєю Христовою, якою озброїв воєводу Філікса". Знаменований-бо був Корив від мученика знаменням хресним, вкинувся в піч і був у ній неушкоджений, і за годину вийшов здоровий. Адріян же знеміг від катування свого — звелів Кориву відсікти голову, і так прийняв Корив мучеництва свого кінець, і в малім часі скарб, бажаний багатьма від віку, здобув. Після цього і Єлевтерій в ту ж піч був вкинений і гострим в ній залізом колений. Але вогонь знову, як же і спершу, згас, і піч охолола, і залізо гостре зламалося, ніби шануючи мученикове тіло, відкриваючи ж душевну сліпоту ката, і притягуючи тих, що стояли обабіч, до пізнання Бога, що робить ці чуда преславні. І воззивали ті, що там стояли: "Великий Бог християнський, якого Єлевтерій проповідує!" Став же знову кат в сум'ятті великому і звелів мученика вкинути в темницю; сам же, зібравши радників своїх, весь день радився, як би Єлевтерія згубити.

Був же святий мученик Єлевтерій у темниці морений голодом багато днів, але Той, хто колись Даниїлові через Авакума, Ілії ж через ворона посилав їжу, Той і про Єлевтерія не забув, що морився голодом, і годував його ангельською їжею — через голуба її посилав до в'язниці. Після цього кат звелів привести диких коней і до них його прив'язати, щоб, волочений і розшматований, помер. І коли це мало статися, ангел Господній, з Небес зійшовши, звільнив святого: із рук катів його вихопив, возвів на гору, що була недалеко града, на місце пустельне, де звірів було поселення. Там святий мученик Єлевтерій, похвалу Богові возсилаючи, жив зі звірами, як з вівцями: обходили-бо його леви і ведмеді, лащилися, ніби знаючи голос його, і, як раби, ходили за паном своїм, слугували йому і стерегли його. Минуло немало часу, стало відомо про Єлевтерія від тих, що ходили на лови і гонили звірів по пустелі. Дійшла ж про те вістка і до царя Адріяна, який тут же воїнів послав взяти Єлевтерія. Коли знайшли воїни святого, кинулися на них звірі, як на ворогів пана їхнього, і ледь не розшматували їх, якби не заборонив їм святий і не відіслав їх до пустелі. Сам же ішов з воїнами радіючи, ніби на бенкет кликаний, і бесідуючи з ними по дорозі про Царство Боже і про геєну вогненну, для ідолопоклонників приготовану. Увірив їх, і охрестив, і з ними ще инших — аж до п'ятисот у Христа увірували. Прийшовши ж до Риму до царя, засуджений був на поїдання звірам. І завели його на арену, випустили на нього спершу левицю, тоді лева — але вони, як вівці, лагідними були, ноги йому лизали. Як-бо могли пошкодити того, кому ж, як панові своєму, Божим велінням служило в пустелі більше звірів? Бачачи ж, що відбувається, люди кричали: "Великий Бог Єлевтерієвий!" Инші поганили, називаючи Єлевтерія волхвом і чарівником, але тих раптом постигла кара Божа, бо дехто з тих опоганювачів онімів, зв'язалися безголоссям їхні язики. Не знаючи ж, що ще робити, кат звелів мечем відсікти йому голову. І коли це сталося, мати святого, блаженна Євантія, яка дивилася з радістю на подвиг сина свого, мертве тіло його обнявши, цілувала, тішачись духом, і дякуючи, що від неї прийнята кров за Христа пролилася. Тоді і сама над сином впала мертва, мечем від невірних вбита. Вірні ж, що були з Ілірика, і ті, що з Риму, взяли святі тіла їхні, поховали чесно, хвалили Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

27 ГРУДНЯ: Мчч. Фирса, Левкiя i Калиника. Мчч. Филимона, Аполлонiя, Арiана i Феотиха

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:07 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:08 ]

Мчч. Фирса, Левкiя i Калиника. Мчч. Филимона, Аполлонiя, Арiана i Феотиха
мучеників Тирса, Левкія, Филимона, Аполонія
В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святих мучеників Тирса, Левкія, Филимона, Аполонія, Калиніка та інших.

Вітинська земля виростила святих мучеників Тирса, Левкія і Каленика — Кесарійський град виховав. Постраждали ж за Христа, коли царював Децій, таким чином. Ігемон один на ім'я Кумврикій з Никомидії через Нікею в град Кесарійський прийшов і віддався вельми ідолопоклонству, дбав про капища і жертовники поганих і про все те, що приємне бісам. Змушував же і всіх до свого безбожного однодумства, одних ласками заманюючи, инших погрозами залякуючи, щоб учасниками були його нечестивого ідолобісся. Левкій же, муж серед громадян чесний, розумом, і ученістю, і благородством відомий, бачивши це беззаконня, болів серцем вельми і ревністю до Бога розпалився. Не мігши довго таїти всередині палаючого ревности вогню, і того благочестя, що в ньому було, не хотів більше таїти, встав враз перед ігемоном, говорячи: "Нащо, о Кумврикію, сам на свою озброюєшся душу, окаянний, бісівських черствих і глухих шануючи ідолів, і багатьох маниш за собою до нещасного того блуду, і здаються люди черствіші від каміння і дерев, коли не хочуть пізнати Бога істинного і Спасителя, і ходити в світлі не хочуть, залишивши пітьму блуду?" Ігемон же безумний, це почувши, розлютився, ненавидячи мовлену йому правду. І зразу без всілякого допиту звелів Левкія бити. Той же, добровільно рани прийнявши, дякував Богові і через те на більший гнів ката зрушив. І був битий доти, поки не знемогли ті, що били, і знемогло тіло його, ранами понівечене. Сам же молився, щоб розрішитися від тіла, бажаючи увійти до Господа. І мав бажанню своєму помічником ката: той-бо звелів, вигнавши мученика з града, відтяти йому голову.

І йшов святий, спекуляторами ведений, не боявся, не бентежився, ані сліду болю чи скорботи лицем не являючи, але весь радісний і веселий, так, ніби не на усічення, але на вінчання його вели. Далеко-бо відведений від граду, благочесно помер через усічення і відійшов на Небеса прийняти за подвиг свій Вінець нетлінний. Розійшлася слава про Кумврикієве мучительство по всіх тих землях, і крилися християни, лютости його боячись. Блаженний же Тирс [хоч і не відроджений був купіллю хрещення, але в чині оглашенних був] блаженною озброївся ревністю, прийшов перед лице ката і сказав: "Радуйся, світлий ігемоне". Коли ж той взаємно привітав його, мовив Тирс: "Чи можна перед вами, що суди чините, говорити, що хто хоче, чи лише наказам вашим підкорятися, ані голосу не подаючи?" Ігемон же, ніби забувши, що зробив Левкієві, мовив: "Можна, і ані одному аж до цього дня не відібрана є та свобода, а тим паче, коли хто хоче говорити те, що є на спільну користь". Тирс сказав: "І що може говоритися корисніше того, що на користь душі? Я-бо бачив, що ти багатьом завдавав кривди і втрати спасіння, від праведного ж відводячи ісповідання, окаянно ж заманюючи до блуду ідольського, і навіть відомо, що ти запалюєш на голову свою, більше ж на душу собі, цілу геєну вогненну. Замислив я з належною сміливістю вільно побесідувати з тобою і дізнатися від тебе, з якої причини, залишивши Небес і землі, і всього роду людського Творця, узаконив більше ділу рук людських поклонятися, кажучи дереву "батько мій є ти" [як же божественний Єремія присоромлює] каменеві "ти мене народив". І вся твоя турбота є про те, аби всіх людей [наскільки можливо] вмовити до згубного з тобою однодумства". На це ігемон: "Нескінченне це і надмірне твоє говорення показує тебе хворим на християнство, проте беззмістовні твої запити і вигадані відповіді залиш для тих, що в училищах, і турботою про людей не переймаються. Нині ж скорися велінню царевому і, приступивши, принеси богам жертву. Якщо ж ні, то нескінченним твоїм словам вчасну знайдеш від нас винагороду — приготовані для тебе муки". Він же каже: "Тому що ви є Божим творінням розумним, не пасує вам щось безумно і безрозсудно чинити, але судом і ретельним вивченням. Якщо ж підеш за безумною заповіддю твого царя, роби те, що наказали тобі". Кумврикій говорить: "Думаю, що тихість наша гордим тебе робить, але, дивлячись на тебе, чоловіка розумного і швидкого на розум, раджу покоритися, перш ніж будеш мучений. Іди-бо до храму і богам віддай належне: так-бо і за майбутні прогрішення прощення отримаєш, і великому цареві другом станеш, і весь час життя свого у великій з нами проживеш честі". Каже блаженний: "Багато я розмірковував про речі, що відбуваються, і не думай, що застав мене неготовим і ненавченим, бо спершу сам в собі довго вчився і, багатьма розмірковуваннями випробувавши, пізнав, що боги ваші ідолами є бездушними, і жертовники їх погані, і посміявся з них, чисту ж істинну християнську вибрав віру. Якщо-бо тобі щось про нас від царя наказане, не нехтуй чинити".

Коли так блаженний говорив, кат лютував дуже і зразу наказав кільком юнакам руками міцними, наскочивши, п'ястуками бити його сильно, тоді, по руках і по ногах ременями зв'язавши його з обох боків, насильно волочити. І так було: частини тіла його зі суглобів своїх повиходили і витяглися. Мученик же, це терплячи, світлий лицем був. Звелів же кат повіки його і очі виколоти залізом, і знаряддям мідним поламати щелепи його, і зуби вибити. Він же в муках насміхався з ката і більше його дратував. А той, олово розтопивши і ліжко залізне приготувавши, і на ньому ниць поклавши мученика, прикликав волхвів і підбрехача, щоби його словами заговорили. І радили блаженному вони, щоби хоч на деякий час і лицемірно, але скорився ігемонові. "Так-бо, — казали, — і від мук лютих звільнишся, і багатьох благ спільником будеш, простить же тобі те Бог твій, бачачи природи неміч, і не буде гніватися, добрий Він і милостивий вельми, як же чуємо". Мученик же казав: "На те бо і муки терплю за Бога мого, що благий є і милостивий вельми. Якщо-бо ви чули про безкінечні муки, які на вас чекають за те, що не навертаєтеся з блуду на путь істинну й не ухиляєтеся від вірної вам загибелі, то чому я тимчасових не маю перетерпіти мужньо страждань, за які матиму винагороду — Царство Небесне і безкінечні і завжди присутні блага, що чекають на нас". Те казав мученик, як виливали олово кипляче на тіло його, і раптом олово, ніби ріка, розлившись, багатьох невірних, що поблизу стояли, вразило і згубило. Святий же встав з ліжка неушкоджений, весь здоровий тілом і зрячий очима. І всі вжахнулися на чудо те, і сам кат вельми здивувався. Далі ж, коли годилося йому пізнати, хто Той, що зробив це, він добровільно перебував у тому сліпим, бо збувалося Писання: "Бачили багато разів і не помітили, відкриті вуха маєте і не чуєте", — і знову на мученика розгнівався, волхвом і чарівником нарік його, великі йому наклав муки — той же все терпів мужньо. І чути було зверху голос якийсь, що підтримував подвижника: через нього ж нечестивий вельми настрашився, вірний же утвердився у вірі. Кат же, не терплячи більше безчестя свого, звелів зв'язаного мученика вкинути до темниці, сам же відійшов додому, думаючи, якими б лютими муками його згубити.

Блаженний же у темниці молився ревно до Бога, щоб сподобив його святого хрещення. І зразу відвідала його там благодать Господня уночі, пута, що на ньому, звільнилися, і двері темниці самі по собі відчинилися. Він же, вийшовши, прийшов до єпископа Кесаріиського на ім'я Філей, що ховався у той час через страх. Єпископ же, коли побачив мученика, що йшов до нього, зразу впав до ніг його: чув-бо про мужність його й терпіння і шанував його вельми. Мученик же, взаємно до єпископових ніг припадаючи, самого ж піднімав, кажучи: "Не роби цього, о чесніший отче, не перевищуй в поклоніннях того, що від нас тобі потрібне: не благословити-бо, але благословитися прийшов". Каже йому єпископ: "Належить тобі нас благословити, бо ясно показав більшу добродійности силу і в яснішу одягнувся ризу Духа через те, що люті муки терпів". Мученик же відповів: "Через те й прийшов сюди, щоб одягнутися в ризу нетління, відродившись водою і Духом, не є бо ще сподобленим хрещення святого. Не зволікаючи-бо, виконай бажання моє і зроби те, що до благочестя належить". І зразу єпископ охрестив святого Тирса. Він же, з купелі вийшовши, сказав: "Господи, Ісусе Христе, Боже мій, що сподобив мене водою і Духом здійснитися, дай, щоб і я хрещенням, яким хрестився Ти, охрестився через страждання і, Твою випивши чашу, достойним смерти Твоєї був". Тоді, з єпископом трохи побесідувавши і один одного поблагословивши, повернувся Христовий страждалець до темниці — перед ним йшло божественне світло, за ним же йшли святі ангели, як же дехто з достойних ясно знав. І, туди зайшовши, звичним віддався молитвам.

Тим часом комит один на ім'я Силван, родом перс, вдачею лютий і кат немилостивий, будучи прихильний цареві й однодумець, просив у нього влади, щоб піти перевірити катів, на згубу християнства призначених, чи справді царевий наказ виконують. І, прийнявши прошену владу, в Нікею та в Кесарію прийшов, жертви бісам приносячи і їхні мерзенні свята кров'ю християнською здійснюючи. Сповіщено йому було про великого Тирса, що ніякими ж не може бути подоланий муками, знаменнями ж і чудами людей дивує. Зразу-бо послав привести його до себе, сам же здійснював жертви великому їхньому богу Дію. Наступного дня разом з Кумврикієм на судищі сів і, Тирса поставивши перед собою, звелів читати, щоб усі чули, перше випробовування. Тоді каже до мученика: "Не думай, о Тирсе, що так, як раніше, постраждаєш, але лютіші понесеш муки, якщо в непокорі своїй перебуватимеш". Мученик же відповідав: "Той, хто мене спершу сильнішим за всі муки зробив, Той і нині стоїть переді мною — Господь мій Ісус Христос, вибавляючи мене з рук ваших, бо Йому єдиному служу і Його одного знаю, що є Бог. Ідолів же ваших і богів язичницьких очевидним обманом називаю. Проте якщо не примусом, а волею і розважною порадою більше, ніж насиллям, мене умовляти схочеш, то скажи мені вже, кому і як маю дати жертву. Я ж, праведну річ побачивши, скорюся зовсім і не буду марно противитися істині". Взяв-бо зразу Силван святого, сказав: "Ідемо в храм і там показано тобі буде, кому маєш пожертвувати". Коли ж у храм Аполлонів увійшли, що був поблизу, комит, рукою показуючи на ідола, сказав: "Це є бог, якого ж шануємо. Його якщо вмовиш, о Тирсе, принісши йому жертву, великого собі будеш мати охоронця і в инших богів благодать знайдеш". Мученик же каже: "Дивись-бо, яку принесу йому жертву і як умолю його". Коли ж всі обернули на нього очі свої з увагою, мученик, руки піднявши, разом і очі до Небес возвівши, прикликав неісповідиму Божу силу. І раптом був грім, і впав на землю ідол Аполлонів, і в прах розсипався. Обернувся ж мученик до тих, що навколо стояли: "Дивіться, — каже, — що ті боги, які є у вас, є тільки творінням і навіть Імени істинного Бога не можуть стерпіти". На це Силван люттю запалився, кажучи: "Я твоє волхвування зовсім зітру і знищу". І зразу звелів залізними гострими гребенями тіло мученикове обдерти до кости — і падала плоть на землю, кат же казав: "Де є Бог, Помічник твій, Якого шануєш і на Якого ж уповаєш?" Мученик же відповідав: "Хіба не бачиш у мені Христової сили, яка відкрито укріплює мене проти тих нападів? Як-бо тіло земне і немічне змогло б такі терпіти муки, якби зверху не була надана йому божественна допомога?" Тоді звелів Силван казан великий принести і, наповнивши водою, вогонь підкласти. І коли казан кипів дуже, зчепив мученика шнуром за ноги й опустив його стрімголов у киплячий казан той. Святому ж, що Ім'я Христове призвав, зразу казан тріснув, і вода вилилася, а святий неушкоджений був. Кат же осоромився дуже, разом з тим і лютував. Маючи ж инші народні справи, звелів мученика відвести до темниці. Після цього Силван із Кумврикієм в Апамію, приморський град, відійшли, звелівши і святого зв'язаного вести за собою. Наближаючись до граду, стали і, перед себе мученика привівши, Силван сказав: "Тут, о Тирсе, чи обіцяєш богам пожертвувати, щоб живим бути, чи окаянно життя цього позбудешся?" Святий же подібне до першого говорив і відповідав, на кінець додав і це: "Краще ж ваші душі зразу вирвуться з вас". Бони ж на більший гнів зрушилися, звеліли, б'ючи його, до граду волокти, щоб там у море зі своїми, казали, волхвуваннями вкинений був і зле злий загинув, ані звичаєвого по смерті не сподобившись поховання. Ще ж не увійшли вони в град, як мученикове пророцтво почало сповнюватися, бо Силван раптово заслаб, Кумврикій же трясовицею охоплений був, і на четвертий день обоє окаянно життя закінчили. Розповідається, що не прийняла земля нечистих тіл їхніх, допоки не помолився мученик. І перебував святий у граді тому днів двадцять три, в путах до приходу иншого ігемона утримуваний.

Після цього інший ігемон прийшов, вдачею і злостивістю на першого подібний, іменням Вавда. Він, діяння перших ігемонів розглянувши і про мученика Тирса довідавшись, прикликав його на допит. І побачивши його в християнській вірі непохитного і такого, що наказам їхнім нечестивим не підкорявся, поклав його в міх зв'язаний і вкинув у море за тридцять стадій від берега. Але і раптом міх розірвався і пута розв'язалися — і видно було лик світлоносних мужів, що морем ходили, взяли мученика і вивели його на сухе. Бачили ж те слуги, поспішили зі страхом до ігемона й оповіли, що сталося. Він же, сам на берег вийшовши і мученика самого, що стояв, знайшовши, сказав: "Воістину дивні є ваші волхвування і чарування християнські, що і море вам підкоряється, як бачу, і стихіям природню забираєте силу.

Проте ті волхвування нічого не поможуть вам, але лютіших мук і гіркішої вам смерти причиною будуть". Мученик же відповів: "Доки будеш сліпувати і для богів своїх старатися відповідно, очі маючи незрячі: як хто може волхвуванням підкорити собі стихію? Хто з вас, волхвів, чи з шанованих вами богів (їх же всі ремесла чари та обман), хто з них зробить щось таке, щоб людина, в море вкинена, руками ангельськими була піднята і щоби цілою і здоровою ходила по морю, ніби по сухому, вийшовши на землю?" Взявши ж мученика, ігемон звелів його вести за собою зв'язаного і залізяччям сильно бити, сам же ішов у Кесарію. Дізнались же кесарійські міщани, що новий до них ігемон іде і веде зі собою святого мученика Тирса. Вийшли всі назустріч, щоб так ніби ігемона зустрічати, насправді ж — Христового страждальця побачити, його ж бачити хотіли. Коли увійшли ж вони в град, зразу мученик в темницю вкинений був. Думав же ігемон, яким би то чином згубити мученика, — вирішив його віддати на поїдання звірам, думаючи, що така смерть буде найгіркіша. Звелів-бо зібрати найлютіших звірів зі всілякого роду і морити їх голодом, щоб швидше на поїдання засудженого кинулися. Коли приготовані ж були звірі тридцять днів, зібрав кат весь народ в храмі Дієвому, світлі ж і прекрасні приніс жертви і тоді вивів з темниці Тирса, на поїдання звірами засудженого. Обходжувало святого [таємним напоумленням ігемоновим] багато друзів і знайомих, молили його, щоб помилував себе самого й уникнув страшної смерти. зробивши наказане. "Так-бо, — казали, — не лише уникнеш злого, але й почесті унаслідуєш, і цареві другом будеш". Святий же, за словом Давидовим, став ніби глухий, не чуючи, і ніби німий, не відкриваючи уст своїх. Приведено ж його було перед ігемона, що приносив жертви, каже йому той: "Це понад міру милостивим був я, давши тобі стільки часу до роздумів; щоб ти корисне собі вибрав, ось цілу батьківщину бачиш, що великому богові Дію жертви приносить, принеси і ти, приступивши, щоб врятуватися від всіляких загроз і загибелі. Якщо ж ні, то звірячі кігті і зуби розірвуть тебе, і ніхто не допоможе тобі, і від стількох бід не вибавить тебе". Мученик же вдав охоту до їх нечестя, каже: "Я давно надумав з моїми громадянами пожертвувати, лише щоб не прогнівався Аполлон, коли, зневаживши його, одного вшаную Дія". Те чувши, ігемон радий був, і каже: "Цьому єдиному лише принеси жертву, я ж тобі поручником є, що ні один з инших богів не прогнівається на тебе". Мученик же, на якого всі дивилися, приступив до Дія. Коли до істинного Бога склав молитви, був струс страшний, — і впав ідол Дієвий на землю. Настрашилися ж невірні і втекли, сам лише залишився мученик у храмі. Тоді кат великої люті сповнився, звелів зразу вести його звірам на поїдання. Коли зійшлися люди на видовище те і звірі на святого випущені були, видно було, що святий посеред звірів не сам, але з иншими якимись трьома особами. Звірі ж біля нього ходили, покірно лащилися, ніби віддавна з ним зналися. Він же руки вгору здійняв: "Дякую Тобі, — каже, — Господи Ісусе Христе, що прославив в мені Ім'я Своє святе, і надихнув мене милістю Своєю, замкнув переді мною уста звірам, як же колись перед Даниїлом, рабом твоїм. Ти-бо, як же тоді, коли і мені чиниш дивне, зроби, о царю, своїм помахом невидимим, щоб дикі ці звірі відійшли кожен у своє житло, не пошкодивши нікого з тих, хто тут є". Так помолившись, до звірів сказав: "В ім'я істинного Бога, повертайтеся в пустелю і в ложа свої кожний, звідки ви вийшли. Не завдавайте шкоди нікому". І зразу звірі розбіглися, коли двері самі відчинилися. Напав же страх на всіх, що там стояли, і розбіглися, хто де міг, боячись звірів, що втекли. Ті ж кинулися швидко бігти в пустелю. Таким чудом багато з невірних до Христа навернулися. Кат же, розгубившись, звелів святого, зв'язаного через ціле тіло путами, вкинути в темницю. По декількох же днях, хотівши іти в Аполлонію, що недалеко від Кесарії була, звелів і Тирса вести за собою вслід. Туди прийшовши, влаштував всенародне свято в Аполлоновому храмі, що був сповнений ідолів. Туди ж і Тирса ввівши, звелів його перед ідолами бити палицями сильно. Він же, ніби у сні, рани терпеливо прийняв, молився до Бога, що висушує безодні і розсуває гори самим поглядом. "Хай буде, — каже, — на мені Рука твоя, Господи, не віддали допомоги Своєї від мене, але зглянься на захист мій, щоб не посоромився я, що прикликав Тебе". Коли так йому помолився, почувся раптом струс в граді, й ігемона охопила хвороба, й ослабли руки тих, що били, і впало множество ідольське на землю, і розбилися на друзки. Божественної ж радости сповнився Тирс, насміхався з бісів і ката і казав: "Чому не поможеш богам своїм, що ось безчесно на землю повалилися і від тебе допомоги просять? Але зневажаєш їх, посеред позорища повалених, на наругу тим, що не є осліпленими". Ігемон же, хоч і тяжкою був охоплений хворобою, проте злість його була неізцілима, сказав: "Поганого Тирса волхвування тяжче мені життя зробили, ніж смерть".

Був же там у той час і Калиник, цей жрець ідольський. Він, від початку бачивши чудесне, що святий мученик Тирс робив, потрохи пізнавав богів своїх неміч, насіння ж благочестя в серці приймаючи, говорив до себе: "Боже, що Тебе Тирс проповідує, що твориш дивні і преславні чуда, Ти і мене як нововибраного воїна прийми, укріпи ж мене й утверди проти тих, що ворожі до істини Твоєї". Так сам у собі, з Богом бесідуючи, приступив до ігемона, хитро з нього насміхаючись: "Світліший, — каже, — ігемоне, той чоловік, муками люто зранений, Дія, найбільшого бога, на землю скинув і стер, сонценосного Аполлона вже оце втретє розбив, і самого 5 Геркулеса. ' Іраклія5, в боротьбі непереможного, повалив, не руками, не зброєю, ні меча проти нього не використав, але самим словом і прикликанням Христа, від хреста і смерти постраждалого. Якщо є на те воля твоєї держави, приступімо і воздвигнімо Іраклія-бога, що в злі иншим помагає. І вмолимо його, щоб, згадавши свою давню мужність, прийшов і поміг ображеним дуже Дієві-отцеві і божественному Аполлонові. Вони-бо, як думаю, сплять, важким сном охоплені". Ігемон, же не розуміючи насмішки, сказав: "Тому що я хворий, іди сам і попроси за нас богів і проти чарівника того Тирса збунтуй їх швидко". Каленик же каже: "Але думаю, що велика є сила Бога, що їх повалив, і боюся, що й собі не зможуть допомогти". Тоді ігемон, хитрість пізнавши, сказав: "Чи й ти, о Калинику, чарівника того волхвуваннями полонений?" Калиник же ні більше що казати, ні ж инше благочестя всередині приховувати не хотів — зразу побіг додому. И обстриг волосся на голові і бороду, і скинув одяг, заніс його до ігемона і перед ногами його кинув: "Прийми, — каже, — волосся моє, о ігемоне, і одяг, що смородом жертв, і диму, і витікаючої крови, і диявольського таїнства осквернилися. З ними-бо перший відкидаю блуд і новий спосіб життя приймаю, і вже є християнином". Ігемон же несподіваній тій зміні його здивувався: "Що-бо, — каже, — о Калинику, чи стільки волхва того знамення змогло, що і твою благородну душу, служителя богів і такого, що великої від них благодаті удостоївся, від батьківської відвернувшись віри, до неминучої загибелі привів?" Калиник же каже: "У переміні моїй найбільше сам Іраклій винний, що, стільки перемог здіснивши, як же про нього розповідається, нині проти одного слова мужа встояти не може, але ось паде окаянно, і показав, що смішні вигадки ті, що про нього та інших богів марно людьми славляться". Знову ігемон: "Ніяк інакше, але Тирсовим волхвуванням спокусився ти, сподіваєшся і ти такі ж чарами чуда чинити. Але ні тому самому волхву, ані ж тобі християнські чарування користи не принесуть, якщо не покаєшся і попередньої чести не воздаси богам знову". Калиник же, хотівши відкрито посоромити ігемонове безумство, сподіваючись щиро, що і з ним буде, як і з Тирсом, казав: "Тому що, о ігемоне, ти нині хворий тілом, вважаєш мене спокушеним волхвуванням, приступімо-бо, якщо хочеш, до великого Асклипія і разом помолимося, щоб вгамував твій біль і зробив тебе здоровим, — і тоді пізнаєш, що ніякими ж я не є спокушений волхвуваннями". Ігемон же, не зовсім розуміючи сказане, але думаючи, що жрець знову до богів звертається, пішов зразу з ним до храму. Коли зайшли, Калиник молився потиху, говорячи: "Господи, Ісусе Христе, що через раба Твого Тирса пізнав Тебе як Бога істинного, і темнотою від мене прогніваний був, відкинув мене. Стань нині Ти на допомогу мені і відкрий в мені силу Свою". Коли це він потиху говорив, тут голос якийсь зверху почувся, укріплюючи його і до подвигу закликаючи. Він же сповнився відваги і, Ім'я Христове ісповідавши, почаз докоряти ідолові Асклипієвому. Ідол же враз, ніби якоюсь міцною рукою схилений, впав перед ногами його. І, поглянувши на ігемона, Калиник сказав, насміхаючись: "Це бог твій встати не може, хіба ти сам подаси йому руку і піднімеш його. Подивись-бо і пізнай, що не є це волхвування, але божественна в мені дія". Ігемон же, тужачи духом і сумуючи через Калиника, звелів його в темниці замкнути. На ранок же видав на обох смертний вирок, кажучи: "Калиника, що відійшов від служби богам та їхньої приязні і до християнської омани пристав, мечем згубити наказую. Тирса, що гордиться багатьма знаменнями, що й Калиника окаянного зманив, наказую в ковчег дерев'яний покласти, пилою розпиляти". І зразу Калиник воїнами на усічення поза торжище був виведений. Попросивши ж час на молитву й уволю помолившись, через меч прийняв кінець. Святого ж Тирса в ковчег якийсь слуги вклали, взяли пилу, щоб перерізати його. Була пила в руках їхніх дуже важка, що не мали вони міці підняти і тягнути нею. Дереву ж була вона вельми легкою, що й сліду тертя по дереву не видно було. І трудилися довго, потіючи, і нічого не досягли. Коли так вони довго і безуспішно трудилися, раптом ковчег відкрився і вийшов святий, світлий лицем, божественна якась веселість серце його сповнила. Ті, що стояли поблизу, вжахнулися, і ніхто не посмів торкнутися до нього через чудо, що сталося. Чути було голос зверху, що закликав до пошанування мученика. Він же, розуміючи кінець подвигу свого, руки, разом і ум, до Неба возніс: "Дякую тобі, Господи Ісусе Христе, — казав, — що недостоиного мене приймеш в насліддя Твоє і зробиш мене одним з лику благоугодників Твоїх. Прийми-бо нині в мирі душу мою і введи її в святиню Твою до невимовної Твоєї радости". Це сказавши, і знаменням хресним звідусіль обгородившись, в руки Господні святу свою передав душу. І його ж ні великі люті муки, ні гіркота смерти, що вороги завдавали, заморити не змогли, він природньою смертю кінець прийняв життю своєму.

Після цього багато часу минуло, Диоклитіян же, кат, став царем, і знову розійшовся по всіх землях наказ, щоб всі належали до язичницького нечестя, а ті, що не підкоряються, хай смертю губляться. У той час в землі Тиваїдській був ігемоном Аріян. Він поганого царя свого нечестивий наказ поспішав виконати. У граді Антинойському взяв двох християн відомих, Асколона і Леоніда. їх же, всіляко мучивши, згубив. Після смерти ж їх звелів взяти всіх, що виявилися там християнами, і, катівське знаряддя перед ними поклавши, сказав: "Це дві дороги перед вами: або принести жертви богам і цілими та вільними прожити, або, не скорившись наказу, на всілякі віддатися муки і саму смерть". Коли це ігемон сказав, зразу тридцять сім мужів мужньо й одностайно на середину вийшли, встали, воліючи швидше вмерти, аніж нечестивому безбожно покоритися. Був же великий допит, один з них, на ім'я Аполлоній, чином чтець церковний, бачивши розмаїті катувань способи, забоявся вельми, і подвійний страх напав на нього: то трепетав перед муками, що мали бути, то боявся відступити від Христа і душу свою погубити. І думав: як би то і жертв бісівських, і лютих мук уникнути, щоби і душу від бісівської руки врятувати, і тіло від рук катівських вибавити. Такі думки його бентежили, тим часом стояв біля нього один муж, вірою еллін, на ім'я Филимон, ремеслом гудець, що під час святкувань утішав ігемона. Його побачивши, Аполлоній прикликав до себе й обіцяв йому чотири золотих, якщо замість нього принесе ідолам жертви, його покрившись одягом, щоб не впізнаним бути. Филимон же зразу погодився, вбрався в Аполлонієвий одяг і лице, щоб не впізнали, покрив, і пішов до жертвища. Бог же, що спасіння всіх чудесно влаштовує, захотів закликати до себе через Аполлонія Филимона, через Филимона ж Аполлонія. І коли Филимон до бісівського жертвища в Аполлонієвій одежі наближався, засіяло в серці його світло благодаті Господньої і відкрило умові його очі, щоб пізнати істину. І знаменувавшись знаменням хресним, як християнин, став перед ігемоном. Він же спитав тих, що поблизу стояли, хто це є. Вони ж казали: "Один із християн". І звелів йому ігемон, щоб приніс жертву. Він же велегласно возвав: "Не принесу жертви, християнином є, рабом Христа, Бога живого". Ігемон же сказав: "Чи ти не бачив незадовго до цього часу, якими постраждали муками Асколон і Леонід, тоді смертю лютою загинули?" Відповів в образі Аполлонієвому Филимон: "Саме це було для мене причиною на муки насмілитися, як Асколон і Леонід, що недавно постраждали за Христа, нам залишили мужнього терпіння приклад. Ще ж причина і в чуді тім, що сталося в твоїй лодії, коли через ріку переплисти хотів ти. І стала лодія посеред ріки на найбільшій глибині водній, дістатися до того берега не могла, бо не хотів ти Христа наректи Богом". Ігемон же звелів прикликати Филимона-гудця, щоб він посвистів і голосом сопілки проти того, що говорить, почарував і пом'якшив помисли того християнина, щоб на краще змінилися і схилилися до ідолопоклонства. Не знав безумець, що то є сам Филимон і своїм власним говорить язиком, з тою лише різницею, що спершу на гуслах і трубах, нині ж у божественному говорить дусі. Шуканий же всюди був Филимон і не знайдений, викликали же брата його Теона і про Филимона питалися. Він же, в одязі Аполлоновому брата впізнавши, намірів же його добрих не відаючи, каже: "Це Филимон перед вами стоїть". Зразу-бо ігемон лице його відкрити звелів і, Филимона побачивши, почав сміятися дуже, думаючи, що Филимон те зробив християнам на наругу, щоб потішити тих, що поблизу стояли. Тоді веліли йому скинути той одяг, іти з ними до жертви. Филимон же сказав, що він справді є християнином і з богів язичницьких насміхався. Суддя ж дивувався дуже і, на Филимона дивлячись, казав: "Хай мені здоров'я римлянів, чи істинним є те, що дієш і говориш нині, о Филимоне? Чи на наругу християнам замислене?" Він же відповідав: "Не римським я здоров'ям, але своїм клянуся спасінням і владикою моїм Царем Христом, що не християнам чиню наругу, але істинну серця свого переміну являю і віру мою в Христа ісповідую, і кажу, що за ту віру не лише смертю, але тисячею смертей умерти готовий".

Це чувши, ігемон люті сповнився і звернувся до тих, що поблизу стояли, питаючись, чи випадає Филимона зразу убити, бо відкрито богів звинувачував, чи дати йому час на роздуми і покаяння. Народ же, люблячи Филимона через сопілкарську його майстерність, просив ігемона, щоб не губив його заради спільної для града втіхи. 1 сказав ігемон до Филимона: "Дивись, як тебе народ любить і як тебе спільною утіхою називає, тож, людську похвалу пам'ятаючи, зроби звичне для себе — принеси жертву богам-хранителям. Зараз велике свято зразу має розпочатися, на ньому ж належить тобі заспівати трубами і флоярами богам хвалу, і самому ними утішитися, і наші вуха насолодити". На це Филимон: "Те ваше свято приводить мені на гадку свято, що здійснюється вгорі. І спів трубний побуджує мене до бажання, щоб почути мені ангельські піснеспіви. Знай-бо, що марно трудишся, намагаючись відвернути мене від моєї віри, і не лише нічого не досягнеш, але і більше в серці моїм Христа бажання збудиш". Сказав ігемон: "Але якщо і всю скорботу, як обіцяєш, Христа ради перетерпиш, що здобудеш, якщо не є справжнім християнином, бо не прийняв ти хрещення, що до закону їхнього належить?" Те чувши, Филимон возвав, кажучи: "О, вогонь духовний в серці моєму запалений! О ігемоне, як я маю тобі дякувати, що, хоч не хотівши, посприяв ти мені, про святе згадавши хрещення". Те ігемонові сказавши, став посеред собору і велегласно закликав: "Прошу вас, якщо хтось із вас є єреєм християнським і не зважає на муки заради благочестя, хай прийде швиденько сюди і божественне мені нехай дарує хрещення". Бачивши ж, що всі страхом зв'язані й ні один не насмілиться прийти до нього і відкрити себе християнином-священиком, болів серцем. І зразу з гарячими сльозами до Бога возвав: "Боже мій, Христе, що поглянув на мене благоутробно і з глибини блуду покликав мене, не залиш мене без святого хрещення, але яким же знаєш чином яви мені єрея і воду, від якого і в якій же, як же й инші християни, охрещуся". Так помолився і зразу хмара дощова зверху зійшла і його, що стояв посередині, оточила й охрестила. Всі, що бачили, дивувалися. І знову увись взялася хмара. Ігемон же, осліплений злістю, те чудо назвав волхвуванням і очей помутнінням. Ще ж помолився святий і про флейти свої, про труби ж і про сопілки, Аполлонієві віддані у час зміни одежі й один на одного переміни, щоб згоріли на попіл і щоб не залишилося пам'яті суєтної про його майстерність, щоб ніхто з невірних, те бачачи, не сказав, що це є труби Филимонові. Вогонь-бо, з небес зійшовши, попалив їх і погубив перед лицем Аполлоновим. Відчинилися ж вже двері й Аполлонієві до страждання, бо Теон, брат Филимонів, приступивши до ігемона, сповістив річ, що сталася, детально: як Аполлоній Филимона у свою вбрав одежу і зробив, що він вийшов за нього на подвиг — і є винний у його згубі. Приведений-бо зразу і Аполлоній — на нього ж Аріянігемон лютим оком і лицем грізним поглянувши, мовив: "Що це є, — каже, — о найгірший з усіх людей? Що зробив ти нам, і граду, і цьому окаянному? Через гордість богів і закони зневажаючи, через страх же мук ухиляючись, помінявся з ним одягом, і якимись чарами серце його перемінив, позбавляючи великої утіхи весь град. Треба було тобі, якщо мук боявся, до мене прийти і свої думки мені відкрити, я ж тобі зовсім відпустив би за законом людинолюбства і залишив би тебе жити вільно і безначально". Коли це сказав ігемон, говорив Аполлоній: "Добре і праведно робиш, докоряючи і злословлячи на мене, і не перечу цьому, бо й сам себе виню, проте не за те, що став причиною таких благ для Филимона, але за те, що швидше від мене випросить те добро. І не тому, що він в мою одягнувся одежу, але тому, що я в його вбрався. Проте якщо обоє ми Божими долями в ризу спасіння одягнулися, хай буде тобі відомо, що після цього ні Филимон, ні Аполлоній ніколи більше не принесуть жертви богам великим. А тому що спершу мук я боявся, нині більшу свою, Божою допомогою, виявлю мужність". Через те розгнівався кат, звелів Аполлонія до більших мук тримати в путах. Филимона ж — трьом воїнам по лиці і по очах п'ястуками бити. Народ же, бачачи, що Филимона б'ють, обурився і кричав на воїнів, щоб перестали. І казав ігемон до мученика: "Помилуй нині себе, Филимоне, якщо ж ні, то хоч людей помилуй, що терзаються серцем через тебе. Треба ж тобі подумати, що коли малі ці муки приймаєш, і настільки народ збентежився душею, — що буде, коли більшими муками охоплений будеш? Принеси жертви, Филимоне, і цей твій біль утішиш прийдешньою веселістю, маємо-бо обідати у храмі Серапіда і великою радістю насолоджуватися". Филимон же відповідав: "Мені приготована вечеря на небесах". До людей же звернувся, кажучи: "Чому сумуєте, коли бачите, що мене б'ють? Чи не били нас улесливі, коли був гудцем у вас? Але й гірше нам колись робили — ви ж солодко сміялися, чому-бо нині не тішитеся? Але коли ви нині сумуєте, ангели за мене тішаться, бачачи мене християнином, що шанує благочестя". Тоді кат, бачивши Филимона непохитним, звелів обох з Аполлоном, просвердливши гомілки і мотуззям зчепивши, волочити по цілому граді. Тоді на дереві оливному Филимон повішений був, і стріляли в нього — стріли ж не торкалися до нього. Одна ж стріла до ігемона відскочила і виколола йому око праве. Йому ж виколене око боліло дуже, багато сказав образ і злослів'я на Христа і на християн. Відпустивши ж мученика, болем вимучений, просив його, щоб зцілив йому око. Але святий відповів: "Не хочу сьогодні зцілювати тебе, щоб ти прийняте благодіяння до волхвування не зараховував, але коли вийду з тіла [вже-бо мені кінець зближається], на гріб мій прийдеш і, з нього землю взявши і до ока прийнявши, Ім'я Христове призовеш — і зразу зцілиться тобі око". Після того за ігемоновим новим наказом обом мученикам — Филимону і Аполлонію — відсікли голови. Чесні ж їхні тіла покладені були поблизу святих мучеників Асколона та Леоніда. Кат же, через те що докучало око сильним болем, прийшов, хоч і не хотів, до гробу святих і, взявши землю з гробу за передреченими словами Филимоновими, приклав до хворого ока свого, кажучи: "В ім'я Твоє, Ісусе Христе, що заради Тебе він смерть собі волею вибрав, кладу землю на око своє, і якщо, зцілившись, прозрію, то і сам ісповім, що не бути иншому Богові, окрім Тебе". Коли він це сказав, зразу подвійне знайшов зцілення — для ока і для душі: оком-бо побачив сонце, душею ж побачив найяснішу сонця Правду. І вийшов веселий, і співав: "Християнином я є". І перед багатьма свідками те, що християнином є, ісповідував, прийняв святе хрещення зі всім домом своїм, і християн, що в путах за Христа тримав, числом тридцять шість, відпустив з миром. Тоді, взявши плащаниці і дорогоцінні аромати, з морем люду і з двома єпископами до гробу святих мучеників прийшов і чесне тілам їхнім здійснив поховання. Тоді слава дійшла у вуха Диоклитіяна, царя нечестивого, що Аріян з елліна став християнином і що богам не хоче приносити жертви. Послав-бо цар чотирьох протикторів, наказуючи привести його до себе, хотівши сам випитати, чи правда те, що кажуть про нього. Взявши ж Аріяна, протиктори наполягли, щоб швидко йшов в дорогу. Він же просив їх, щоб дозволили йому піти до гробу святих мучеників. Вони ж не хотіли, то дав їм вісімдесят золотих і відпущений був піти до гробу. Туди прийшовши, впав ниць, просячи святих мучеників допомоги у подвизі. І чути було голос Филимонів з гробу, що говорив: "Мужайся, Аріяне, і не бійся, це-бо Господь тебе до Себе прикликає і веде до подвигу, і починає сплітати тобі вінець мученицький. Будеш же до труду свого і винагороди мати приятелів, тих чотирьох протикторів, що взяти тебе прийшли". Те чувши, Аріян вжахнувся і, в дім свій прийшовши, благодаті сповнився Господньої, передрік домашнім своїм про час і спосіб мучення свого. Прикликавши ж отроків своїх, казав їм: "Нині підете з нами до Олександрії, тоді ведений я буду до царя. Коли Бог помож цей здійсню подвиг: у восьмий день місяця фаменода11 в міх вкладений і вкинений в море буду. Ви ж в одинадцятий день того ж місяця о годині шостій вийдете на берег і знайдете моє тіло, дельфінами на сушу винесене. Візьміть і покладіть з иншими мучениками". Те сказавши, вийшов, ведений в дорогу, і досягнув царя, прийнятий був ним лагідно. Тоді приготована була цареві купіль, перед якою стояв ідол Аполлонів. Ішов же цар в лазню, взяв зі собою й Аріяна. Після обмивання, виходячи і до ідола наближаючись, сказав до Аріяна: "Принеси жертву великому богу Аполлону, щоб з належною веселістю на вечерю ми прийшли". Аріян же блаженний відповідав: "Як я те зможу зробити по таких і стількох чудах, Христом, істинним Богом, зроблених, які не є суєтними вигадками, але самою правдою, мої-бо очі є їм свідками. Як-бо принесу жертву бездушному і черствому ідолу?" Розгнівався ж цар, звелів зразу руки йому залізними веригами зв'язати, до ніг же камінь великий прив'язавши, вкинути його в рів дуже глибокий, і засипати його землею і камінням, і з землею зрівняти. Зверху ж того засипаного рову поставив престол свій і сів на ньому, звелів воїнам поблизу грати, говорячи: "Хай побачимо, як прийде Христос його і вийме його з рову того". Після того зайшов він в царське і в ложницю свою. Побачив залізо і камінь, що були Аріянові прив'язані, вони висіли над ліжком, і самого ж Аріяна, що на одрі лежав. Те бачивши, налякався і збентежився, думаючи, що то якась від домашніх ворогів зрада і бунт таємний. Святий же Аріян сказав до нього: "Не бентежся, ніхто не зрадив тебе ані не збунтувався проти тебе, але я є Аріян, якого ж ти в рів вкинув і сказав: "Побачимо, чи прийде Христос його і вийме його з рову цього". І ось Христос мене з рову вийняв і на твоєму одрі відпочити мені звелів". Діоклитіян же, ніби вражений, дивувався довго. Тоді, ледь до себе прийшовши, страхом збентежений, скрикнув сильно, і сповнив палати тривогою, про хитрощі чарівні казав: "О лукавого чари! Ніхто ж донині такого не бачив". Й иншого багато говорив і тривожився, звелів святого у міх з піском зав'язати і вкинути на дно морське. Стали ж і чотири вищезгадані протиктори перед царем, ісповідуючи себе християнами, серед них же був найстарший Теотих. І вони-бо, в міхи з піском зав'язані, з Аріяном разом потоплені були в морі. Дельфіни ж на спинах своїх тіла їхні піднявши, винесли в примор'я Олександрійське, де ж отроки Аріянові, за передреченим велінням, його на березі чекали. Прийнявши ж тіло пана свого і тіла чотирьох протикторів, вони поховали їх разом чесно, славлячи Бога Отця, і Сина, і Святого Духа. Йому ж і від нас хай буде слава навіки. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

26 ГРУДНЯ: Мчч. Євстратiя, Авксентiя, Євгенiя, Мардарiя та Ореста. Мц. Лу­кiї. Прп. Аркадiя Новоторзького. Прп. Мардарiя, затворника Печер­ського, в Дальнiх печерах. Прп. Арсенiя. Прп. Никодима (Румун.).

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:05 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:05 ]

Мчч. Євстратiя, Авксентiя, Євгенiя, Мардарiя та Ореста. Мц. Лу­кiї. Прп. Аркадiя Новоторзького. Прп. Мардарiя, затворника Печер­ського, в Дальнiх печерах. Прп. Арсенiя. Прп. Никодима (Румун.).
Мчч. Евстратій, Авксентій, Евгеній, Мардарій и Орест
В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святих мучеників Євстратія, Євгенія, Авксентія й Ореста.

Коли царювали Диоклитіян і Максиміян, вся земля Римська наповнена була безбожного ідольського обману. І всі люди, ревнуючи один одного, як несамовиті, нечестю тому належали, найбільше, коли накази царські в ті дні у всі гради, до князів і суддів посилано, у яких наказувано багатьом богам у визначені дні і празники приносити дари і жертви, обіцяючи тим, хто старанно богам послужить, царську благодать, честі ж і санів удостоєння, а якщо не схочуть їм поклонятися і приносити жертви, тим спершу маєтки забирати, тоді самих на багато різних мук і смертну віддавати кару. І почалося гоніння велике по вселенній, намагалися скрізь князі і владики знищити з землі християнську віру. У той же час сповіщено було тим нечестивим царям, що вся Велика Вірменія і Кападокія наказам їхнім противляться і від землі Римської відокремитися хочуть, твердо уповаючи на Христа Розп'ятого і віруючи в Нього єдинодушно. Збентежився тим Диоклитіян-цар і, прикликавши всіх своїх вельмож, зробив з ними раду на три дні: з ранку до вечора думали, як би то християнство викорінити. Спершу-бо тих, що в обох тих краях — у Вірменії та Кападокії — володарювали, від влади усунули — як невігласів і безумців, що не вміють добре дорученою їм землею управляти і смиряти народну непокору.

Тоді, двох вибравши з роду грецького — Лисія й Агриколая, — обох же злих вдачею і лютих, їх над тими краями поставив: Лисієві дімітанський чин, тобто пильнування меж, дав, Агриколаєві ж усією єпархією володіти звелів, поручивши їм і все велике військо, по градах тих земель поставлене. Тоді-бо, як ці немилостиві кати дійшли до вручених їм земель, силу-силенну роду людського всілякого віку було нещадно убито, без будь-якого допиту, через найменший лише наклеп, від заздрісних ворогів на когось принесений їм. І кожного дня християн шукали, брали і кровопивцям тим, ніби хижим звірам на згубу, віддавали. Аисій-бо, перебуваючи в Саталіоні-граді, якщо знаходив у тому краї якихось мужів святих і жінок, по багатьох випробовуваннях і муках з сильною охороною посилав зв'язаних до Агриколая, який у Севастійській митрополії перебував, щоб померли не на своїй батьківщині і не були своїми родичами і знайомими за звичаєм поховані, але щоб там, у чужому краю, убиті безвісти загинули. Так само і Агриколай робив, посилаючи від Севастії в Саталіон до Лисії взятих християн. Була-бо між ними велика дружба і згода однодумців, і раду одну мали окаянні, щоб таким замислом більшої християнам шкоди завдати, не у їхній батьківщині їх згублюючи.

У той час Євстратій, муж знаменитий в Саталіоні-граді, найперший був між своїми благородством і саном: воєводського-бо чину був. Благочестивий же цей, боячись Бога і йдучи через життя непорочно, бачив, що більше християн з кожним днем пригнічують, сумував душею і тужив. Взивав же жалісно із зітханням і сльозами до Господа нашого Ісуса Христа, в пості перебуваючи і молитвах, щоб милостивий був до рабів Своїх і. поглянувши на людей Своїх, врятував їх від біди такої і наступаюче зло відвернув від них. Хотів же й сам увійти в подвиг святих і сподобитися причасником бути мучеництва їхнього, але, думаючи про різні муки і страшну катову лють, боявся. Проте наміру своєму замислив випробування зробити таким чином: взявши пояс свій, дав вірному слузі своєму, попросив нести його до церкви Аравракійської, звідки ж і сам Євстратій був родом. У церкві ж тій у той час був пресвітер Авксентій, засвідчений раб Божий. Навчив же Євстратій того слугу свого, щоб поклав пояс у вівтарі, сам же у церкві хай притаїться і дивиться, хто, прийшовши першим, пояс візьме. Якщо Авксентій, пресвітер, увійшовши молитися, візьме, то нічого йому не казати, щоб повернув. Якщо ж инший хтось із клириків першим захоче взяти, то ніяк щоб не попускати йому, але назад хай принесе пояс. Так слугу навчивши, послав, сам у голові собі поклав і утвердив таке: якщо сам пресвітер пояс візьме, буде це знаменням Божого допусту і благовоління, щоб вдатися йому на муки за Христа. Якщо ж инший хтось захотів би взяти, буде знамення, щоб не вдаватися на муки, але таємно віру святу берегти. І сталося по кількох днях: повернувся слуга, розповів панові своєму, що в ту ж саму годину, в яку поклав пояс на вівтар, зразу Авксентій-пресвітер, ніби посланий, прийшов і, у вівтар ввійшовши, взяв пояс. Те почувши, Євстратій радий був вельми, і світилося лице його від веселости, що дивно було Євгенію, побратимові його. Тим часом взятий був блаженний Авксеній з иншими християнами, допитаний був на судилищі і мучений, вкинутий був до в'язниці, зв'язаний путами. Тоді знову приготоване було судилище посеред граду на місці високому. Сів Лисій з гордовитістю і звелів в'язнів, утримуваних у в'язниці, вивести на допит. Євстратій же святий, у темницю зайшовши, просив всіх Христа ради зв'язаних святих, щоб помолилися за нього. Говорив-бо, що хоче і сам їхнього подвигу того ж ' дня причасником бути. Тоді всі святі в'язні, схиливши коліна, помолилися за нього до Бога і, сказавши "Амінь", ішли, услід Євстратію ведені. Стояла ж спіра воїнів, за звичаєм, перед суддею, звелів Лисій по одному приводити перед судище своє тих, що вже були на допиті. Євстратій же казав: "Згідно з наказом царським минулих днів, знову прочитаним на суді, що велить християнам, які будь-де перебувають, будь-якого сану, твоєму підпорядковуватися суду, був приведений Авксентій. Здавна славний він родом і життям, ще славніший нині через явлену у ньому мужність і силу, бо виявився рабом Христа, Царя небесного. Він, на судилищі тому стоячи, подвизався подвигом безсмертя, твою, о судде, викривши безбожність, слова і діла, премудро говорячи і великі муки терплячи. І через те від того дня посаджений у злодійську темницю. Нині ж знову повелів ти вивести його на допит зі святою його дружиною. Це-бо всі стоять зі мною сильним і мужнім розумом, готові пакості твої на мене, яких же від батька свого, диявола, навчений ти, осоромити і до решти розсипати". Те чувши, Лисій несподіваному мужа дерзновенню здивувався і, очима убивці на нього поглянувши, із глибини грудей та гнівної душі зітхнувши, загримів голосом грізним, кажучи це: "Найзліше судище, жорстокости еллінської сповнене, ніколи мені не траплялося гірше за нинішнє, коли красномовствує переді мною поганий цей грішник. Хай заберуть-бо від нього пояс і одяг воїнський. І хай буде відомо всім, що відчужений він від сану, в якому був дотепер. Після цього матий тілом і ужвами по руках і ногах зв'язаний та на землі простягнений бесіду свою нехай продовжує". Це скоро відбулося, сказав Лисій: "Чи не розкаюєшся через початок свій згубний, що, отримавши мою благість, уникнув би кари? Скажи ж мені перед муками з іменем свою батьківщину, що народила тебе, і відкрий нам віру, яка криється в тобі". Казав святий: "Народжений я в граді Аравракійському, ім'я моє Євстратій, прізвисько Киресікис, мовою батьків, є ж рабом Владики всіх Бога і сина його Господа Ісуса Христа, і Святого Духа, з пелен материнських Йому у Тройці єдиному Богові поклонятися і вірувати в Нього навчився". Лисій говорив: "Хай скаже спіра, скільки років має він у воїнстві". І мовили воїни: "Двадцять сьомий це рік, бо юним ще він почав воїмствувати". Лисій каже: "Нині, о Євстратіє, бачачи приготовану тобі непослухом твоїм справжню біду, вернися з безумства твого і мудро роздумай, не залишай стількома роками і трудами у воїнстві досягнуті честь і сан, але милостиву богів приклич силу і царської випроси лагідности і суддівського людинолюб'я". Казав святий Євстратій: "Мерзенним бісам і глухим ідолам, людьми зробленим, ніхто з тих, що мають здоровий глузд, не буде кланятися, як ти присудив. Говориться в наших Писаннях: "Боги, що неба і землі не створили, хай загинуть". Суддя сказав: "Чи той має здоровий розум, що кланяється Богові Розп'ятому, як ви, сповнені хибних уявлень?" Святий Євстратій говорить: "Коли б твоє розумне чуття не було замінене бажанням суєтним і якщо б не перетворилася в земне мудрування душа твоя, показав би тобі, що цей Розп'ятий є істинним Спасом і Господом, всього живого Творцем, що перед віком був у Отці і невимовною мудрістю через відродження воскресив мертвоту нашу". Хотів же іще говорити святий, але перебив поганий суддя, кажучи: "Вже хай буде піднесений у повітря сміливець цей і гілляччя зібране хай запалиться під грудьми його й опалює його, зверху ж по плечах трьома разом палицями хай буде битий, щоб велемовну свою суперечку з нами краще провадив". Коли це тривало, терпів святий багато годин, знизу підпалюваний, зверху ж люто битий і зранений. У таких же муках святий був, жодного зойку не випустив, не змінився лицем, і здавалося, ніби в чужому тілі страждає, що й самому катові дуже дивно було. Коли ж звелів звільнити його від мук, усміхнувся лицем, каже до мученика: "Про що думаєш, о Євстратіє, чи хочеш, щоб накладеним тобі ранам дав якусь малу відраду?" І зразу звелів принести воду солону, оцтом розчинену, і поливати багато на попечені його рани, і гострими черепками терти сильно. Але і те страстотерпець перетерпів мужньо, ніби анітрохи його не боліло. І думав кат, що волхвуванням якимсь робить себе нечутливим до болю. Тоді каже до нього святий: "Накладаючи на мене ці муки, багато хоч і мимоволі доброго зробив ти нині. Млу, що облягає душу мою і прибуває від тілесної дебелости, тими муками від мене відігнав і владного розуму над спокусами, що віддавна мене утискають, переможцем зберіг. І вчинив мені так, що вигнані всі пастки пристрасті, які чатували на мене, і душевні бентеги. І жодними напастями не повойованою зберіг внутрішню твердиню духа, що готує для мене життя в безсмерті, де зібране для мене багатство нетлінне. І показав мені путь коротку і безпристрасну, нею ж зможу у тлінному цьому тілі ангельського досягнути життя і небесним насолоджуватися присноіснуванням. Нині знаю, що буду в Церкві Божій і Святий Його Дух в мені живе. Відступіть-бо від мене всі, що робите беззаконня, бо почув Господь голос плачу мого, Господь молитву мою прийняв". "Возрадується воістину душа моя в Господі, возвеселиться в спасінні Його, всі кості мої кажуть: "Господи, Господи, хто подібний Тобі, вибавляючи убогого з рук, що тримають його, і бідного та вбогого від тих, що терзають тіло?" Поспіши-бо і подвизайся, слуго супротивного, нічого ж не полишай з катівських помислів, що є в тобі, і випробуй мене, як золото в печі, більше ж і сильніше, і не знайдеш у мені любої тобі скверни, якої ж насправді шукаєш. Боги-бо твої є мерзотою, володіють тобою і царем твоїм бездушним". Говорить кат: "Думаю, що від великого болю тілесного змінився тобі розум, тому і говориш багато дурниць. Коли б зміг той твій, як кажеш, Бог причасником безсмертя тебе зробити, від завданих ран вибавив би тебе. Залишивши-бо суєтні надії марити сновидіннями, поспіши явлене мною тобі вибавлення отримати". Сказав Євстратій: "Чи хочеш повірити, осліплений на всі чуттєві очі, що нічого не є неможливим для Бога мого? Збагни і поглянь на мене: Його ж ти думаєш винайденими тобою муками умертвити і згубити". Коли всі поглянули на нього й уважно дивилися, раптом, як луска, відскочили від тіла його струпи — і став святий цілий здоровий, навіть сліду від ран на тілі не маючи. І всі бачили таке чудо, що прославило єдиного істинного Бога. Євгеній же, друг Євстратія, співгромадянин і співвоїн, що з того ж бо Араврахійського граду був родом, у тій же спірі зі святим Євстратієм перебував, возвав голосом великим, говорячи: "Лисію, і я є християнином, і віру твою проклинаю, і велінню царському і твоїй волі протистою, як і пан мій Євстратій". Кат розгнівався сильно, зразу звелів взяти Євгенія і поставити насередині. І каже таке: "Допитування їх багато часу і зусиль потребує, нині ж необхідність мене притискає зайнятися громадськими справами, чарівника цього і чарівних чудес творця Євстратія, разом і Євгенія, що нині виявився однодумцем його, через ціле тіло закувавши залізом, наказую вкинути до темниці разом з иншими християнами, щоб були пильновані до иншого допиту". Те сказавши, встав із судилища. Святі ж ведені були всі, радіючи і втішаючись через таке Євстратія святого дерзновення і терпіння і через спасенне чудо Господа нашого Ісуса Христа, що було на ньому. Увійшовши до в'язниці, заспівали всі одноголосно: "Це так добре і так гарно, щоб жити братам разом" та решту Псалму того до кінця. І, здійснивши молитву, сиділи, поучувані святим Євстратієм і побуджувані до Подвигу, який на них чекав.

Так день той минув, у наступну ніч устав Лисій і звелів воїнам готуватися в дорогу з собою, хотів-бо іти в град Нікополь. Поки воїни готувалися, він тим часом прийшов сам до в'язниці і, витягнути Євстратія звелівши, усміхнувся і каже: "Радуйся, друже Євстратію". Святий же відповів: "Бог Всемогутній, Якому служу, хай привітає тебе достойно, о судде". Говорив Лисій: "Про Бога і дбай, нині ж прийми сапоги і взуйся, щоб весело з нами в дорогу піти". Були ж сапоги ті залізні, довгими і гострими цвяхами набиті, так що коли взутися, ноги наскрізь проколені будуть. І взутий був Євстратій у ті сапоги залізні з цвяхами гострими. Кат стиснув же їх на ногах святого ременями міцно і перснем своїм наклав печать, і звелів вести святого за собою в дорогу, з иншими в'язнями зв'язаного, через усю ж дорогу бити і гнати, щоб ішов швидше. І йшов попереду з воїнами, що були з ним. По двох же днях прийшли до граду Аравракійського — на батьківщину Євстратія і Євгенія. Коли ж святий, ведений і тягнений, наближався до граду, всі того граду люди вийшли, хотівши бачити блаженного Євстратія. Не сміли ж приступити до нього ніхто зі знайомих і приятелів, бо боялися, щоб і вони не були взяті: вже-бо це від поганого ката деяким було наказано. Був же там один муж на ім'я Мардарій, один зі звичайних людей, без великих маєтків, своїм задоволений. Він, дім собі новий звівши, накривав його покрівлею. І, поглянувши на ведених святих в'язнів, побачив серед них, як зорю ясну, святого Євстратія і, скоро зійшовши з даху додолу, сказав до жінки своєї, по-вірменськи говорячи: "Чи бачиш, жінко, володаря краю цього, родом і багатством славного і у воїнстві чесного, що всім знехтував і йде, щоб бути жертвою благоприємною Богові. Блаженний є той, хто і в цьому віці був славним, і у Владики нашого Христа великого прийме дерзновення, і з ангелами невимовних насолод сподобиться". Блаженна ж та жона відповіла: "Солодкий мій мужу, що боронить і тобі туди іти, і тою ж, що й він, дорогою поспішати, і святого з ним сподобитися кінця, щоб бути мені заступником, і малим цим дітям, і цілому твоєму родові?" Каже ж їй муж: "Дай мені сапоги, щоб іти в бажану дорогу". Вона ж те скоро зробила з радістю. Взувся ж Мардарій, і одежу одягнув, і заперезався, обняв двох синів своїх — малих діточок — і, ставши до сходу, помолився до Бога, говорячи: "Владико, Боже, Отче Вседержителю і Господи Ісусе Христе, і Святий Душе, єдине Божество і єдина Сило, помилуй мене грішного, змилосердися й охоронцем будь рабі Твоїй цій і обом дітям цим. Заступнику вдів і сиріт, Отче, я-бо, Владико, з великою радістю і волею до Тебе йду". Це сказавши, оцілував дітей своїх і сказав: "То вже здоровою будь, жінко, і не тужи, не плач, але радій і веселися, тебе-бо, і дітей наших, і душу свою віддаю в Руки Всемогутнього благого Бога нашого". Те сказавши, вийшов з дому з поспіхом, відпроваджувала жінка його з радістю. І, прийшовши до одного мужа на ім'я Мукарор, знатного міщанина аравракійського, багатого і сановитого, поцілував його і сказав: "Оце я йду до приятеля і родича твого Кирісика і, якщо Бог захоче, супутником йому буду, і з ним увійду в подвиг страдницький, ти-бо будь по Бозі заступником жінці моїй і дітям моїм у житті цьому. Я ж, якщо знайду благодать у Бога, поможу тобі в той день, коли всі перед Ним станемо, і приймеш відплату свою". Муж же той благоговійний відповів йому: "Іди з миром, дитино моя, і прекрасну ту здійсни путь, і не турбуйся про це, я виконаю твою волю: жінці-бо твоїй і дітям твоїм буду батьком". Те почувши і поцілувавшись з мужем тим, Мардарій відійшов. І зустрів святих уже близько града, і возвав до святого Євстратія таке: "Пане Кирісикію, як же вівця біжить до свого пастиря, так і я до тебе прибігаю, хочу вам супутником бути. Прийми-бо мене і зарахуй до святої дружини своєї, і приведи мене, хоч і недостойного, до подвигу мученицького, хай буду свідком Христа Господа". Те сказавши, возвав сильним голосом, говорячи: "І я християнином є, як же і пан мій Євстратій, почуйте, слуги диявола, почуйте!" Тоді взяли його воїни, зв'язали з иншими святими і вкинули до народної темниці — Лисієві про нього сповістили. Лисій же у той час, як лев, заричавши, сів на допит. І, за звичаєм, воїни, що виводять в'язнів, привели нагого, з руками, мотуззям зв'язаними, святого Авксентія, коли стояли й инші святі і на все дивилися. І каже суддя до святого: "Авксентію, нас від труду, себе ж від муки вибавляючи, скажи, чи змінився ти зі своєї суєтної і згубої непокори? Чи до благодатних богів ти повернувся?" Святий же Авксентій відповів: "Послухай коротко, о Лисіє. Клянуся тою, що вище від всіх є і все бачить, Істиною, що не змінився мій розум одного знати Бога і Йому поклонятися, хоч і тисячі инших ран знову завдаси мені і мук більших, ніж вже завдані мені; хоч мене залізом, хоч вогнем вбиватимеш — ніколи не зможеш схилити моїх помислів, то вже роби, що хочеш". Тоді кат дав відповідь смертельну таку: "Авксентій, що по багатьох муках дотепер в згубному своєму безумстві перебуває, приготованим собі посіченням мечем залізну свою і не зм'якшену хай згубить душу, в місці лісистому і пустинному кінець цього прийнявши вироку, що нехай належного поховання окаянне його тіло не удостоїться. А тому, що насмілився недавно до в'язнів наблизитися, хай приведуть його сюди на середину прийняти скоро шукану собі почесть". Коли воїни ж звільняли Мардарія святого від тих вериг, що були на ньому, сказав Мардарій до святого Євстратія: "Пане мій, Кирісикію, моли Бога за мене, прошу тебе, і научи мене, що маю відповідати згубному тому чоловікові, щоб не зміг мене, як же грубого і некнижного, зманити вовк той лютий". Святий же Євстратій каже йому: "Говори лише обов'язково, брате мій Мардарію: християнином є, Христовим рабом є", — і нічого иншого не відповідай, що би тобі хто не говорив чи не робив". Коли був приведений святий Мардарій, говорили воїни: "Це перед вами стоїть недавній в'язень". Сказав суддя: "Хай скаже ім'я своє, і ремесло, і де народився, і життя, і якої він віри". Мардарій відповів: "Християнином є". Коли допитувалися його паличникив, щоб сказав ім'я і місце народження, повторював: "Християнином є". І довго допитуваний нічого иншого не казав, лише: "Християнином є, Христовим рабом є". Бачив же суддя скверний простоту його, звелів свердлом провертіти очі його і, мотузками зчепивши, стрімголов повісити, і розпеченими рожнами все тіло його колоти й обпалювати. Так він довго висів і був мучений, тоді випустив голос, говорячи: "Господи, дякую Тобі, що цих благ сподобив мене, забажав спасіння Твого і полюбив його вельми, прийми душу мою в мирі". І, те сказавши, передав дух.

Коли було зняте тіло Мардарієве з мучилища, сказав суддя: "Хай буде приведений нагим Євгеній, той, що із саталіїв, під час Євстратієвого допиту зайти насмілився, його ж, не кажу християнина, як же инші злословлять, але цілковитого негідника". Коли ж він став перед ними, сказали паличники: "Це стоїть Євгеній". Сказав суддя: "Скажи мені, негіднику, який злий біс тебе напоумив і до такого підштовхнув дерзновення, щоб з такою безсоромністю докоряти нам, ні за що ж не маючи суду суворість". Мовив святий Євгеній: "Бог мій, що зробив недійсними шанованих тобою бісів, Він дав мені силу і дарував мені сміливість і свободу мови, щоб я зневажав твоє окаянство, смердючий собако, посудино сатани, котрий буде відданий на згубу разом з тобою". Говорить кат: "Хай буде відрізаний дошкульний язик його, мечем же хай відітнуть обидві руки його і палицями хай переб'ють йому гомілки, щоб був покірний перед нами". Це сталося — і він передав дух свій. Після цього Лисій беззаконний вийшов на поле, щоб випробувати воїнів. Коли ж їх розглядав, кожен з них показував у зброї свою майстерність перед Лисієм. Один з них, на ім'я Орест, муж, високий зростом і на вигляд красень, призваний був на ім'я і за чином став перед Лисієм. Його ж, побачивши, Лисій похвалив і справжнім воїном нарік, і звелів списом у знак влучити. Коли ж наставив той руку свою і кинув спис, золотий хрест, який носив на грудях, витрусився і висунувся зсередини, відкрився зовні, що було видно всім і самому Лисію. Зразу-бо прикликаний і приведений був близько, і, рукою на грудях його хрест узявши і тримаючи, Лисій питав: "Що це таке? Невже і ти з тих, що належать Розп'ятому?" Він же відповів: "Рабом є Розп'ятого Владики мого і Бога і це Його знамення ношу, щоб відганяти все зло, що находить на мене". Сказав Лисій: "І цей досконалий воїн із засудженим тим Євстратієм хай буде зв'язаний і супутником йому хай буде до Нікополя, де зручно буде допитати їх, як треба". Коли прийшов же Лисій до граду Нікополя, сила-силенна воїнства з полку, що був у граді, до нього прийшла і всі в один голос кликали: "Лисіє, і ми є воїнами Господа нашого Ісуса Христа, роби, що хочеш". Він же спершу настрашився, боячись, щоб чогось нового проти нього не задумали. Тоді, побачивши, що, як вівці, самі себе віддають, звільнив їх зі служби, звелів усіх взяти і зв'язаних вкинути до в'язниці. Собі ж думав, як би їх згубити, щоб і бунт ніякий не повстав від громадян чи від родичів їхніх. А найбільше боявся святого Євстратія, щоб після завданих йому мук не зробив знову подібного до першого чуда і не лише християн у вірі не зміцнив, але й еллінів не відвів від служби ідолам і до своєї не навернув віри. Вирішив-бо святого Євстратія і святого Ореста завтра послати до Агриколая в град Севастійський. І коли настав день, звелів так зробити, написавши послання до Агриколая таке: "Найпрекраснішого Агриколая, ігемона, Лисій, дуксг, вітає. У всій землі під сонцем ні одного ж не бачивши, божественні наші царі, щоб краще міг дослідити не до кінця відоме, аніж ти, дали тобі владу цими управляти краями. Відкрито-бо бачать тебе, який і ночі, як дні, на народних справ влаштування виснажує і швидше незасинаючі зорі сном заснути можуть, ніж твої очі, поки не здійсниться те, що намагаєшся для спільної здійснити користи. І хай одне скажу, коли в тобі лише бачу більше достоїнство, яке справді лише тою честю, яку нині маєш, може бути пошановане. Тому і я, свідок таких в тобі виняткових рис, цього до тебе посилаю зв'язаного Євстратія, недугою християнства сильно одержимого, тим паче, коли нічого ж придумати не зміг, що було б достатнім для відвернення від його дерзновення, але ще й чести над воїнством, що є піді мною, удостоєний*був. більшою гордістю вознісся, навів нам образи. А ще ж і погрозами страшив його, то думкам своїм приписує майбутнє, підкріплюючись своїм волхвуванням. І навіть коли бачив инших, так само мучених, проте ніяк не відвернувся від дерзости, але і самі муки, здавалося, були більшим щастям, аніж не муки. Того-бо й Ореста, що з ним одного ж мудрування є, для твого премудрого посилаю суду, за царським ідучи уставом". Той лист, ще й допит святих мучеників до листа доданий, взяли воїни і взяли святих зв'язаних, в дорогу рушили. Святий же Євстратій з Орестом по дорозі співали: "Дорогу заповідей Твоїх покажи, нарозум мене і научуся оправданням Твоїм". По молитві ж сказав Євстратій: "Брате Оресте, скажи мені, як помер святий Авксентій і на якому місці?" Святий же Орест казав: "Після виголошення на нього від судді відповіді просив тих, що вели його, воїнів, щоб відпустили його іти побачити тебе й останнє віддати тобі цілування. Та ніхто ж не хотів послухати його, був-бо час обідній, і намагалися раби черева виконати швидко наказане їм. І вели його в ущелину, що називається Орорія. Ішовши ж, святий співав псалом: "Блаженні непорочні, що в путь ходять в законі Господньому", — і аж до кінця псалом той звершив. Тоді, схиливши коліна, помолився, простягнув руки, ніби приймав щось принесене, і сказав: "Амінь". Оглянувся і, бачивши мене, що стояв поблизу, прикликав до себе і сказав мені: "Брате Оресте, скажи панові Євстратію, хай помолиться за мене, і він швидко досягне мене, чекаю-бо на нього". І так усічена була голова його, коли були відігнані всі ті, які, розумію, християнами були. Святі ж його мощі уночі украдені були пресвітерами аравракійськими. Не знайшовши голови його, почали плакати і просити Бога, щоб відкрив їм голову мученика святого. І допустом Божим ворон, що сидів на дубі, скрикнув. І пішовши, знайшли пресвітери голову, що між віттям дубовим лежала, де ворон сидів, і взявши, приклали її до тіла і перенесли на місце чисте і чесне. Це чувши, Євстратій святий плакав і, помолившись до Бога, сказав Орестові: "Стараймося і ми, брате, щоб досягнути Авксентія святого". По п'яти ж днях приведені були святі в Севастію. Агриколай, ігемон, прийнявши від Лисії послання, передав в'язнів під пильнішу варту. І на другий день на судищі сів перед народом на торжищі і святих привести звелів. Весь же град зібрався подивитися на тих, кого судити будуть. І сказав Агриколай: "Послання від світлого Лисії принесене, разом і допит цих в'язнів, доданий до листа, хай спершу прочитані будуть". Коли ж прочитані вони були, сказав Агриколай: "Не думай, о Євстратію, що і тут будуть для тебе муки такі, як були від Лисії, але перед тим, поки не загинув люто, покорися законам царським і, приступивши, принеси жертви богам". Сказав же святий Євстратій: "О судде, чи мають владу закони і над царями, чи ні?" Говорить ігемон: "Безперечно, бо і царі дотримуються законів". Сказав святий Євстратій: "Чи ж тобі лише в писаннях належать закони, чи й у ділах?" Сказав ігемон: "Для чого так говориш, о нечестива голово? Хто коли посмів у чому противитися законам?" Сказав святий Євстратій: "Тому що в законах царських написано таке: "Хай не буде насильства у всілякому слові і ділі, радою ж краще хай управляється народ, і одне з двох потрібне: хай або володар радить підвладному, хочучи отримати бажане, або підвладний, вмовлений вільною волею своєю, хай творить наказане". Після цього знову таке знаходимо висловлювання: "Наказуємо ж, хай суддя судить, змішавши страх із лагідністю, щоб ніколи суджені через грізний страх не возненавиділи і не стали ворогами тому, хто судить, ані щоб через лагідність його не грішили". Це, о судде, чи так написане є, чи ні?" Сказав ігемон: "Так". Мовив святий: "Прошу-бо тебе, хай цей чин і щодо мене буде збережений". Сказав ігемон: "І щодо тебе, і щодо всіх законів потрібно непорушно дотримуватися з належною честю". Сказав святий: "Хай буде, прошу, твій страх із лагідністю змішаний, хай так, як ти, понад всіх мудріший, схочеш швидше бути переконаним, аніж переконувати, розсуджуючи кожну річ розумом. Якщо ж ні, то без всілякого роздуму й уставів муч, убивай, роби, що хочеш". Сказав ігемон: "Якщо хочеш, говори сміливо і вільно, суд-бо хоче керуватися радою більше, ніж страхом". Сказав святий Євстратій: "Яким богам велиш принести жертву: більшим чи малим?" Сказав ігемон: "Спершу Дієві, тоді Аполонові, і Посейдонові". Говорить святий Євстратій: "Яких слухаєш мудреців, чи оповідачів, чи пророків, що знайшов те, щоб Дієві та иншим вигаданим богам поклонятися?" Сказав ігемон: "Платона, Арістотеля, Єрмета та инших премудрих — їх же якби ти пізнав, пам'ять їхню шанував би, о Євстратіє, як божественних мужів і дивовижних". Сказав святий Євстратій: "Не є невідомі для мене їхні таїнства, але від юности я їх засвоїв і мусікії добре навчився, бо він, його ж отець, був премудрости шанувальник, і якщо велиш, почнемо спершу з Платона". Сказав ігемон: "Знаходимо Платона в книзі, підписаній Тимеєві, бо зійшов в Пирею молити богиню. Як видається тобі: мудрий він чи ні?" Сказав Євстратій: "Дуже осуджує Платон Дія, бога твого. Почуй слова Платонові, якщо ж почав ти від Тимея і від мудрих його слів. Почуй у другій його книзі — тій, де таке є написане: "Бог, тому що благий є, всіх благ є причиною, зла ж не є причиною. Доброму-бо ніхто инший не є причиною, говоримо, окрім Бога, злому ж не є причиною". Гомер же та инші віршотворці кажуть: Дій доброму ж і злому є причиною; насильницького-бо проклятого світу, що від Пандора проти греків, хто був причиною? Хіба не той Дій через Атену, як же говорить віршотворець, говорить же Ескіл: бога причина влаштовувати для людей смертних, якщо хоче, — доми зрушити і зруйнувати до основи. Платон же у своєму граді жодному не дає того говорити чи слухати: ні молодому, ні старому — не личить-бо бути богові батьковбивцею, як же нині шанований вами Дій зробив, що свого батька Кроноса скинув з Небес, як же кажете, і знищив його. Чи добре є богу перетворитися в лебедя, щоб смертну зманити жінку і позбиткуватися з неї? Над цим же знову сумує Платон, бо риданням і жононенависництвом охоплений був твій бог, о судде, плаче неутішно через смерть Сарпедони. Чи не таким є сказане? Чи не є все, що у ваших книгах написане, вигадками? Якщо ж сам Платон, премудрий ваш письменник, відкинув, що той бог, і звелів, щоб ніхто з людей, що піклуються про добродійність, не йшов за такими шкідливими для душі небилицями, чому ж ви підкоряєтися діянням, в яких же вони погрузли, і нас нині поклонятися їм змушуєте?" Сказав ігемон: "Терплю твоє дерзновення через свою любомудрість. Ти ж скажи мені про того, що шануєш, Бога. Як ви віруєте, що Бог, людиною бувши, на судище ведений і до хреста прибитий цвяхами?" Сказав святий: "Якщо мене терпеливіше вислухаєш, спитаю тебе я спершу про деякі речі, про які ж задумав спитати, і після того оповім тобі по порядку все, про що ти мене спитав". Сказав ігемон: "'Даю тобі всіляку владу часово і безчасово говорити, кажи нам, якщо хочеш". Сказав Євстратій: "Кожна людина у здоровому розумі має розуміти Бога праведного, неосяжного, неописанного і неісповідимого, незмінного ж і такого, що божественними своїми властивостями всілякі сили перевищує. Чи не так тобі здається, судде премудріший?" Сказав суддя: "Так, так думаю". Говорить святий: "Додамо й таке, що нема в Ньому ніякого недоліку чи недосконалости, але у всьому досконалий є". Говорить суддя: "Завжди так є". Говорить святий: "Що-бо, чи скажемо иншим якимось богам бути і стояти їм посеред того єства нетлінного? Але не має місця сказане, бо мало що мають вони від блаженної тої божественної властивости, не думаю, щоби достойні були богами від людей розумітися, в Бозі-бо нема недостатку ніякого, як спочатку мовиться, Йому ж належить, щоб у Нього вірили і покланялися Йому всі люди". Говорить Агриколай: "Так є справді". Сказав Євстратій: "Що-бо багато тих богів: чи перебувають всередині тих нетлінних, Божеству притаманних безсмертних благ? І чи рівну мають між собою силу? Якщо є в одному розділені єстві і ніби на один верх сходять в Божества силу, хай говориться тоді не "боги більші і менші", але Бог один, що в незрівнянній силі є один, ім'я маючи Божества, а не як ви думаєте: одному богові на небесах жити, иншому — в морі, а иншому — на землі. Чи не так бачиш це?"

Не міг на це ігемон Агриколай відповісти, мовчав довго. Тоді, ледве промовивши, каже: "Залишивши твої силогізми і багатослів'я суперечки, відповідай на те, що спитали тебе: як ви Бога шануєте Розп'ятого?" Святий говорив: "Почну, як же твій віршотворець і Сіод: спершу був Єревос і Хаос, тобто пітьма і води глибочінь. Бог же, коли світ упорядковував, створив його не з того, що було, чи з чогось, що перед тим було, але все з небутя в буття привів. Створив людину на образ Свій і подобу. Ангел же злий, що мав владу в чині инших ангелів, своєю волею відступив від Того, Хто створив його, і водночас гордовитістю від свого відпав чину і від Бога був вигнаний. Праведним-бо судом Своїм Бог через непослух з небесної скинув його влади і ангельської позбавив слави. Чоловіка ж помістив у Раю, давши йому заповідь, яка вчила послуху, щоб насолоджувався всіма благами, що були у Раю, єдиного лише не торкався дерева. Такий йому поклав подвиг. І щоб через підступ не ангела, але диявола, який все проти нього пакостить, не переступив заповідей Божих і посоромив ворога, що заздрить йому через велику його честь, бо безсмертний буде, перебуваючи в нетлінні. Якщо ж ні, то не допустять йому більше в Раю жити, але вигнаний буде геть і, живши, помре. Злий-бо диявол, заздрістю повстаючи на людину, багато пакостей зібрав. І з допомогою змія спокусив жінку першого чоловіка і тим самим привів до переступлення заповіді, щоб вигнаний був із Раю від Бога і приведений в труди, поти і тління. І так отримав перемогу всезлісний і вихвалявся, що через таке його прогрішення візьме чоловіка у свою владу. Коли ж далі примножився рід людський, він, як кат, всіляку собі намагався полонити душу. Тоді багатьох, що впали в беззаконня, Бог потопом світу згубив, зберіг же Ноя, мужа праведного, що добре подвизався проти злісного того диявола і не переможений був ним у Ковчезі дерев'яному з жінкою і дітьми. Влаштувавши ж землю на перший образ, Ноя ж як мешканця на землі посадив. Через багато років примножилося знову людство, знову з'явилося всіляке беззаконня, і всі, переможені гріхами, підпадали смерті і зв'язані перебували в аді, волочені до загибелі пронирливим дияволом. Змилосердився ж Бог, що створив нас, і, не хотівши більше зневажати діла руки Своєї, спершу еллінам таку дарував премудрість, щоб, відкривши душевні очі, пізнали Бога Всесильного і здолали диявола — супротивника. Вони ж, хоч, здавалося, мали трохи до себе прийти і на праведну путь благочестя ступити, проте лише в тіні слова перебували і знову в блуд прадідівський впали — переможені були неправдивою вірою і в гірше зсувалися нечестя, путтю безпутною блудячи. Але не стерпіла міцного милосердя Божого сила, щоб лежали ми в упадку, дала-бо закон, послала Пророків, безліччю способів показувала єврейському родові дорогу спасіння. Всі ж назад ішли, знову впадали в праотців своїх немочі і смерті всі підпадали через гріх. Праведно-бо судив рівний з нами подвиг прийняти Господь наш, Бог Слова, і явити нам перемогу на противника — зробився нам подібний у всьому, крім гріха, принизив Себе, вигляд раба прийняв, народився від Діви у незмінному Божестві і був — як ягня, щоб знешкодити вовка. Коли б небесною Своєю силою божественною переміг противника [міг-бо те зробити, бо Всесильний], дав би йому зручну причину до відповіді такої: як людину переміг, Богом я переможений є, і так зручно зміг би про себе звіщати: можливе все для Бога. Візьмімо ж, о судде, дещо подібне до моєї розповіді. Коли б ти, господар граду цього, бачивши ведмедя чи иншого когось із сильних звірів, що нападають на град твій, звелів рабу твоєму убити його, — він же, чуючи твій наказ, йшов би проти звіра. Недосвідчений же і немічний ані не вміючи зі звіром боротися, він впав би від нього мертвий, вражений і з'їджений. Чи захотів би ти иншому немічному і недосвідченому рабові звеліти, щоби йшов на таку зі звіром боротьбу? Сам ти міцний та сильний і знаєш добре, як зі звірами сходитися, чи не вийшов би сам, як досвідчений і хоробрий борець, і не убив би ти звіра? Вийшов би не у славі господській, але в подобі раба, що знає боротьбу: научив би на своєму прикладі й инших рабів своїх, як перемагати й убивати сильних звірів, що трапляються. Так і Господь наш, Спас всіх, коли раби Його в боротьбі з дияволом падали переможені і знищені, Сам невимовною радою знизійшов, зійшовши в Пречисту і Пренепорочну Діву і прийнявши образ раба і всі тіла нашого немочі, окрім гріха. І, на позорище життя цього вийшовши, вільним і премудрим смиренням утаївся від всезлісного диявола, вами нині шанованого, і переміг його, бувши наче простий чоловік, і всю ворожу силу знищив спасительними страстями на хресті, навчаючи нас, що дивимося на Його подвиг, таким же чином з дияволом боротися і його скидати силу. Сам-бо наші прийняв страждання, нам же дарував Свою безпристрасність, воскресивши тих, хто в аді. І дав нам дітьми Божими бути, тим, що мають руку Його непереможну і сподіваються на вінець за подвиг. Тілом-бо переможені є, духом же перемагаємо, падаємо в тління смертне і буваємо нетлінними і безсмертними, відвертаємося від вашого пияцтва і життя тваринного, ангельського життя шукаємо і вічного перебування, не дивимося додолу, як тварини, ані ж звіриних звичаїв не іменуємося людьми, але просто на Небо поглядаємо і, в плоті будучи, безплотних наслідуємо життям. Знаємо ж безперестанну духа нашого з плоттю боротьбу і помислом мудрим і поміркованим від приєднання до смертного цього тіла відвертаємося, відкидаючи рішучо його прагнення насолод і порухи похоті. Помислами вгору сходити, уди умертвлювати завжди навчаємося терпінням і повстримністю. Насичуємося ж чистого і пречистого Господа нашого пам'яттю, і виходить від нас слово без сум'яття, і діє в нас без перепон розумна сила. Це і більше дарував нам Бог, одягнувшись Сам у чоловіка. Ви ж, як є всім відомо, стали рабами тіла, а, поневолившись тілу, називаєте богами тих, хто творить нечисті і встидні діла, і капища їм ставите, шануєте їх. Відмовляєтеся від причастя небесного і у всі дні бентежитеся, не лише нещастя боячись, але і щастя тимчасового старанно шукаючи й ніби у сні мріючи. Ви не лише тілом, а й душею умираєте в погибель безкінечну. Ми ж від Господа нашого Ісуса Христа навчилися, що плоть, загальним тлінням смертним стлівши і прахом ставши, знову в дусі оживе і нетління єство прийме. Це-бо коротко сказав, щоб і ти Платонові своєму скорився і від мене істини навчився: відвернися від батьковбивці бога твого і любого лебедя, що плаче вельми через смерть дітей своїх". Цих премудрих слів Євстратія святого Агриколай-ігемон терпеливо послухавши, врешті сказав: "Ми не можемо про божественних і великих царів розум і волевиявлення розмірковувати, але лише законам їх підкорятися і накази їх маємо виконувати. Через те, залишивши все непотрібне багатослів'я, прийди і принеси жертву богам. Якщо ж ні, то приймеш такі великі муки, що про них же і не чув ніколи". Святий же Євстратій говорить: "Нащо-бо такого труду нам завдав і раніше нас мучити не почав?" Тоді кат звелів ліжко принести залізне і, розжаривши сильно, святого Ореста спершу покласти. До святого ж Євстратія каже: "Належить так, щоб муки, які на тебе чекають, спершу ти на иншому побачив, і після того сам їх понесеш". Святий же Орест, приступивши до розжареного того ліжка, забоявся і, на святого Євстратія поглянувши, сказав: "Молися за мене, щоб не злякався мій помисел". Святий же Євстратій відповів: "Не знемагай, брате Оресте, бачення-бо тільки приносить страх і муку, тілом же жодного болю не почуєш, якщо лише сміливо і з упованням зійдеш, сам-бо Господь наш помічником і заступником буде. Згадай великодушність святого Авксентія та инших святих, і не буде гірше від них, ті-бо муки скоро закінчаться, чекає ж на нас на Небі винагорода вічна". Це почувши, Орест святий сміливою із міцною мужністю скочив, став на розжареному ліжку і, ознаменувавшись хресним знаменням, зразу ліг і всім тілом на вогонь простягся. Тоді сильним голосом скрикнув, говорячи: "Господи, Ісусе Христе, в руки Твої передаю дух свій". І передав Господеві святу свою душу. Святий же Євстратій воззвав: "Амінь". І зразу звелів Агриколаи Євстратія святого відвести в темницю, де той, за звичаєм, помолився до Бога, прикликав раба, що був з ним, і сказав йому: "Принеси, дитино, хартію, і складемо заповіт: сподіваюся-бо і я у завтрішній день стати перед Владикою моїм Христом". Коли хартія принесена була, написав заповіт, вказавши в ньому, щоб тіло його в Аравракійський град було віднесене і щоб ніхто не посмів щось із мощей його взяти, але цілим хай покладуть на місці, що називається Аналікозора, разом зі святим Авксентієм, і Орестом, і Мардарієм, і Євгенієм. Бо ті святі клятвою закляли Євстратія святого, що після його кончини і їхні тіла покладуть разом з його тілом непорушно. А ті маєтки, що мав в Аравкії, Євстратій святий віддав на прожиття церковним служителям. Инше з речей рухомих — половину розділити між жебраками та убогими звелів, половину ж сестрам своїм віддав, рабам же — вільними бути і позначені ним дари прийняти. Це написавши, перебував весь день у пості і молився цілу ніч. Єпископ же граду Севастійського блаженний Власій, ховаючись у той час через гоніння, прийшов уночі до святого, давши золото охоронцям. Чув-бо про велику його премудрість і про те, як ігемона з богами його осоромив. І, зайшовши до в'язниці, впав ниць і поклонився святому, говорячи: "Блаженний ти, дитино Євстратію, бо всесильний Бог настільки укріпив тебе, пом'яни ж і мене, молюся тобі". Відповів святий Євстратій: "Не роби того, отче духовний, але, на даний тобі сан взираючи, від нас чекай відповідного поклоніння. Коли ж сіли, сказав Євстратій до єпископа: "Тому що Бог так хоче, завтра о третій годині дня стану перед Владикою моїм Христом, так-бо мені явно відкрилося. Прийми-бо хартію мою заповіту і прочитай". Коли прочитав те єпископ, просив його і тих, що з ним, клириків, хай підпишуть заповіт його. І взяв обітницю з єпископа, щоб сам взяв тіло його і святого Ореста і, занісши, щоб поклав на місці, написаному в заповіті, та инше все написане хай виконати намагаються, обіцяючи йому за той труд і старання від Господа нашого Ісуса Христа винагороду в майбутньому житті. Єпископ же заповіт виконати обіцяв, тоді просив Євстратій святий єпископа, щоб святого причастя Божественних Таїнств сподобив його: з того часу, як відданий був на муки, не причащався тої святині. Принесене-бо було необхідне для служіння, і коли здійснилася жертва, приступив святий Євстратій і прийняв небесний той бісер — і раптом спалахнуло світло у темниці, як блискавка, і голос пролунав, кажучи: "Євстратіє, добре подвизався ти, йди-бо і зійди на Небеса прийняти вінець свій". Той голос всі, що там були, чули і ниць на землю впали зі страху. Всю ж ту ніч перебував єпископ зі святим Євстратієм, насолоджуючись словами його. Коли засіяла ранкова зоря, відійшов, обіцяючи все, написане в заповіті, виконати ділом.

Коли настав ранок, Агриколай сів на судилищі, на місці звичному посеред граду, і звелів привести Євстратія святого. Коли ж став перед ним святий, прикликав його ігемон до себе і сказав таємно: "Свідком мені є, о Євстратію, Всевидяча правда, що вельми болить серце за тебе, але не смію царському не скоритися наказові. Але принаймні, перед народом лицемірячи, вдай собі з нами єдиновір'я і виглядом лише поклонися богам — в собі ж віруй і молися Богу твоєму. Він-бо простить тобі, коли зробиш те не з волі, а з нужди. Ти ж не хочеш загинути, як один зі злодіїв, будучи мужем такого вчення і премудрости. І якщо б мені біди за те не було, то не вимагав би того від тебе. Багато згубив віри твоєї і жодного не помилував, тебе ж жалію вельми і щаджу, і через тебе всю ніч не спав, був у печалі великій". Святий же Євстратій говорить: "Не турбуйся цим, не приходь в біду через мене, але як від царів твоїх наказано, так роби. Я-бо ані лицемірно, ані иншим якимось виглядом богам твоїм не поклонюся, але ісповім Бога мого перед всіма і серед багатьох восхвалю Його. Знай же напевно, що муки твої для мене — веселість, і, якщо хочеш, випробуй насправді". Ігемон же довго, руками лице закривши, плакав, що і всьому народу, який стояв навколо, було видно, що плаче. І розуміли всі, що жаліє невинного Євстратія. Подавши голос, плакали, і було велике ридання в граді. Говорив же святий Євстратій до судді: "'Бог Вишній хай знешкодить підступну і злу хитрість отця твого сатани, він-бо винайшов це на мене випробування, щоб зробити мені перепону до майбутніх почестей. Роби, що хочеш, я бо є рабом Владики Христа і противлюся царському велінню, і мерзотами ідольськими гидую, гидкі-бо є і самі, і ті, що їм поклоняються". Бачивши ж міцне Євстратієве в християнській вірі стояння і велику його до Христа ревність, Агриколай ледве видав на нього кінцеву відповідь таку. "Євстратія, що царському наказу не повинується і богам жертви подати не хоче, наказую спалити, щоб вогнем залізна його душа кінець прийняла". Те вимовивши, встав і з поспіхом відійшов в преторію. Ведений же був святий на спалення, молився, щоб чули всі, так: "Величаючи, возвеличу Тебе, Господи, що зглянувся на смирення моє, і мене не замкнув у руках ворожих, але спас від бід душу мою. І нині, Владико, хай покриє мене Рука Твоя і хай прийде на мене милість Твоя, бо смутиться душа моя і болить у виході з тіла цього, щоб ніколи лукавого супостата земля не сховала її, і не припнула її у пітьмі, через гріхи, у житті цьому мною зроблені у невіданні. Милостивий будь мені, Владико, і хай не побачить душа моя темного зору лукавих бісів, але хай приймуть її ангели Твої світлі і пресвітлі. Дай Славу Імені Твоєму святому і Твоєю силою виведи мене на божествений суд Твій, і коли будеш мене судити, хай не спіймає мене рука князя світу цього, яка затягне мене в глибину пекельну, але предстань і будь мені Спасителем, Помічником і Заступником — ці-бо тілесні муки є веселістю для і рабів Твоїх. Помилуй, Господи, душу мою, що осквернилася життя цього пристрастями, і чистою її прийми, бо благословенний єси на віки. Амінь". Так святий помолився, піч була вже гаряча дуже, сотворив хреста Христового знамення і зайшов у піч, співаючи і говорячи: "Господи, Ісусе Христе, в руки Твої передаю дух мій". І так в мирі передав дух. Не пошкодив же тіла його святого вогонь, ані волосся його не торкнувся. Помер-бо святий мученик Євстратій в тринадцятий день грудня. Блаженний же Власій, єпископ граду Севастійського, взявши мощі святого Євстратія і святого Ореста, зробив те, що було в заповіті мучениковому написано, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиного в Тройці Бога, йому ж Слава і держава навіки. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

25 ГРУДНЯ: Свт. Спиридона, єп. Тримифунтського, чудотворця. Прп. Ферапонта Монзенського. Сщмч. Олександра, єп. Єрусалимського. Мч. Розумника (Синезiя)

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:02 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:02 ]

 Свт. Спиридона, єп. Тримифунтського, чудотворця. Прп. Ферапонта Монзенського. Сщмч. Олександра, єп. Єрусалимського. Мч. Розумника (Синезiя)
свт. Спиридон, єп. Тримифунтський
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого Спиридона, єпископа Тримитунського.

Кіпрський острів був батьківщиною цього дивного Спиридона, що від препростих батьків народився і сам препростий був вдачею, — смиренний же серцем і благий життям. З дитинства свого був пастухом овець, віку ж дійшовши, поєднався законним шлюбом і батьком для дітей був. Жив же чесно і богоугодно, наслідуючи Давида в ласкавости, Якова у простоті сердечній, Авраама в гостелюбстві. Не за багато ж років, коли померла жінка його, він вільніше і старанніше працював для Бога добрими ділами, маєток свій на спочинок подорожнім і прогодування убогим витрачав. І стільки у світі благоугодив Богові, що також і дару чудотворення від Нього сподобився: Господньою силою і благодаттю всілякі невиліковні хвороби зцілював і бісів з людей виганяв словом, через що поставлений був єпископом Тримитійського граду за царювання Великого Константина і Констація, сина його, і робив дивні чуда і преславні.

Було тоді бездощів'я на острові тому, і посуха велика, і йшов за ними голод, за голодом же — моровиця, і багато людей загинуло з голоду. Треба було, щоб замкнуте небо Ілля чи хтось подібний йому відкрив молитвою. І ось таким виявився Спиридон святий, який, таку біду людей бачивши і над виснаженими голодом по-батьківськи змилосердившись, помолився як належить до преблагого Бога, а Той зразу наповнив небо хмарами, зібравши їх з кінця землі, і пролив дощ великий. І не переставав литися дощ великий на землю досить днів, аж поки знову святий не помолився, — і настала погода. Напоїлася земля щедро і дала свої плоди, і зародили ниви, плодоносили сади і вертогради, і настав по голоді тому достаток великий молитвами угодника Божого Спиридона. Але і знову по кількох роках з Божого допусту через гріхи людські був голод у тому краї, і раділи багаті продавці збіжжя через дороговизну, маючи за багато років надбане зерно, і відкрили житниці свої, почали продавати дорого. Був же у граді Тримитійському один зернопродавець, який мав сріблолюбства гортань ненаситну й утробу лакомства бездонну. Він, звідусіль скуповуючи, багато зерна придбав і, кораблями в град привізши, не хотів продавати за такою ціною, яку застав у граді. Але насипав у житниці до того часу, поки більший голод настане, щоби дорожче йому продати і придбати багато маєтків. Голод же великий налягав і з дня у день збільшувався — почав багатій цей продавати збіжжя своє дуже дорого. Прийшов же до нього убогий, просячи і молячи, зі сльозами припадаючи, щоб змилувався над ним і подав йому трохи зерна, щоб не вмерти з голоду з жінкою і дітьми. Той же, немилосердям і бажанням золота одержимий, не схотів помилувати убогого, але казав йому: "Іди, принеси ціну і будеш мати, що купиш". Убогий же, знемагаючи від голоду, прийшов до святого Спиридона, про свою убогість, багатого ж немилосердя йому з плачем повідаючи. Святий же говорить йому: "Не плач, але йди в дім свій: так-бо говорить Дух Святий, що завтра наповниться хата твоя зерном, багатого ж побачиш, що просить тебе і дає тобі зерно без плати". Убогий же пішов, зітхаючи, до дому свого. І коли настали перші сутінки ночі, велінням Божим пролився дощ великий на землю, і через повінь велику впали житниці багатого того немилостивого сріблолюбця, і рознесла вода все. Немилостивий же той продавець збіжжя біг зі своїми по цілому граді, кличучи і просячи всіх, щоб подали йому допомогу, щоб з багатства раптом убогим не став. Убогі ж люди, бачивши рознесене зерно по дорозі, почали його збирати і наповнили хатини свої. Також і вбогий той, що просив учора, зібрав собі зерна досить. Його ж бачивши, багатий почав просити, щоб без плати взяв собі, скільки хоче. Так Бог немилосердя багатого покарав, убогість і голод бідного утішив — за пророцтвом святого.

Ратай один, знайомий святого, у той же голодний час до того ж немилосердного багатого, що мав ще инші житниці, наповнені зерном, прийшов просити, щоб дав йому у борг зерна прогодуватися, обіцяючи віддати йому з лихвою під час жнив. Він же першою втратою зерна не навчився і в скупості своїй не змінився і не виправився, замкнув і перед цим убогим серце своє немилосердям і навіть слухати не хотів великого того прохання, але сказав йому: ''Не візьмеш у мене без золота ані однієї зернинки". Те почувши, пішов убогий ратай, плачучи, до святителя Божого Спиридона, розповідаючи йому про свою журбу. Святитель же, утішивши його словами, відпустив додому. Зранку ж сам до ратая прийшов, несучи злиток золота немалий. А звідки золото те взяв, пізніше явить слово. Золото те убогому в руки поклавши, каже: "Неси, брате, до багатого того продавця збіжжя і дай йому це золото в заставу, щоб позичив тобі зерна, скільки тобі потрібно. Коли ж прийдуть жнива і матимеш вдосталь хліба, тоді, заставу цю викупивши, мені знову принесеш". І взяв убогий золото те з рук святителя, пішов з поспіхом до багатого. Той же, коли золото побачив, радий був, золотолюбець цей, зразу дав убогому в борг, скільки потребував. Після цього голодний час минув, зародило все і жнива настали, ратай той віддав з лихвою зерно багатому і, заставу викупивши, до святого Спиридона з вдячністю приніс. Святий же, взявши золото, до вертограду свого пішов і ратая зі собою взяв, говорячи: "Іди за мною, брате, віддаймо це разом Тому, Хто в борг дав нам співчутливо". У вертоград-бо з ратаєм увійшовши і золото при загороді поклавши, підніс догори очі свої, мовлячи". "Господи мій, Ісусе Христе, Ти що самою волею все створюєш і перетворюєш, як колись палицю Мойсееву, коли цар Єгипетський подивився, перетворив на змію, Сам і це золото, як же спочатку з тварини перетворив в оцю подобу, так і нині звели, щоб перетворилося в ту подобу, в якій було спочатку, щоб і цей [чоловік] довідався, як Ти дбаєш за нас, і на цьому прикладі навчився того, що в Божественному є Писанні: що, коли хоче, Бог робить все". Так і тепер, коли молився, зразу золото живу прийняло силу, зарухалося, і було видно, як змія поверталася і повзала. І так, як спершу доторком руки святого змія стала золотом, знову з золота чудесно зробилася змією. Бачивши те, ратай затремтів від страху і, впавши на землю, недостойним себе такого чудесного благодіяння називав. Змія-бо та в нору свою ввійшла, а ратай з вдячністю додому повернувся, лякаючись перед величністю Божого чуда, що сталося молитвами святого.

Приятель один блаженного добродійний через заздрість злих людей був обмовлений перед суддею градським і посаджений до в'язниці, тоді й на смерть засуджений неповинно. Про те довідавшись, Спиридон Блаженний пішов вибавити друга свого від неповинної смерти. Був же тоді час повені, і потік, що був на шляху, наводнився вельми, виливаючись із берегів своїх, і неможливо було нікому перейти його. Чудотворець же, згадуючи про Ісуса Навина, як з Ковчегом Завіту перейшов по сухому Йордан у час повені його, вірував же, що й нині також буде від Всесильного Бога, говорячи до потоку, ніби слузі наказуючи: "Зупинись, — каже, — спільний Владика велить тобі, хай я перейду, щоб врятувався муж, заради якого поспішаю". Коли це сказав, тут же зупинився потік, завернувши бистрини водні, і дав суху дорогу святому. Не лише ж йому, але й иншим, що з ним ішли, що поспішили до судді, сповіщаючи про прихід святого і про чудо, що зробив по дорозі. Суддя ж. чувши те, зразу звільнив засудженого і дарував його святому здоровим. Бачив же преподобний ясновидними очима таємні гріхи людські. Одного разу відпочивав він з дороги в одного гостеприємця, тоді жінка якась, тілесною любов'ю заполонена і пристрастю зневолена, що таємно з кимось грішила, захотіла ноги святому обмити. Він же, бачивши її діла, каже до неї: "Не торкайся до мене, жінко". Це сказав не тому, що грішною гидував і відкидав її, ніби грішними гидувати хотів учень цей Господа, Який з митарями і грішниками їв і пив, але так вчинив з нею, щоб нагадати їй прогрішення і посоромити через нечисті її помисли і діяння. Коли ж та жінка знову наполягала і намагалася доторкнутися до ніг святого, щоб омити їх, тоді святий, не хочучи загибелі її, людинолюбно і лагідно викрив її, нагадуючи їй гріхи її і до покаяння наставляючи. Вона ж дивувалася, разом з тим же і злякалася, що невідоме і таємне її не є утаєне перед ясновидними очима чоловіка Божого. Сорому ж сповнившись, наповнила смиренням серце своє, впала в ноги святого, не водою вже, але сльозами їх омиваючи, і викрила свої діла, своїми сповідаючи устами. Вона-бо робила, як колись євангельська блудниця. Він же, як Господь, милостиво їй провістив: "Дерзай, дочко, відпущені тобі гріхи твої". І знову "Ось здорова ти, не гріши більше". І з того часу жінка та виправила життя своє на добре і була иншим корисна.

Але тому що з чудес лише життя святого пізнається, належить же пізнати і ревність його у благочестивій вірі. Наступне-бо слово її хай відкриє. Коли царював Великий Константан, перший християнський цар, у шістсот тридцять шостий рік від царювання Олександра, Филипового сина, тоді в Нікеї зібрався преславний святих отців собор, щоб безбожного Арія повалити, який називав неблагочестиво Сина Божого творінням, а не Творцем. Законоположили ж сповідувати, що Син Божий єдиний єством з Богом Отцем. Були ж єпископи, які допомагали Арієвому богохульству, імена їх: Євсевій Никомидійський, Марис Халкедонський, Теогній Нікейський. Вони пішли за аріянським безум'ям, всезлісні люди злословили, що Син Божий і Бог — творіння. Поборники благочестя, начальники, життям і вченням прикрашені, були ці: великий серед святих Олександр, що був ще пресвітером, у той же час тримав місце святого Митрофана, патріярха Царгородського, який не був там тому, що на одрі хвороби лежав, і славний той Атанасій, що не був пресвітерським прикрашений саном, але дияконське в церкві олександрійській ніс служіння. через що не менше на неї було обурення від заздрісних, що не була ще єпископською вшанована честю, — вони у розумінні віри инших перевершували. Був же з ними і цей Великий Спиридон, його ж житіє і благодать, що в ньому жила, корисніші і сильніші були до переконання, ніж инших язики, неминучі силогізмів пута і хитросплетіння красномовні. Ще на тому ж соборі, царевою волею, були й еллінські філософи, що говорили перипатетики. Серед них же був один наймудріший, що Арієві помагав, і, ніби мечем двосічним, язиком софістичним сік і гордував, намагаючись посміятися з учення благочестивих. З ним блаженний Спиридон, муж препростий, що єдиного лише знав Христа, і цього Розп'ятого, змагатися просив. Святі ж отці, що знали невченість його, що анітрохи не знав еллінського учення, заборонили святому, щоб не дерзнув із хитрословесним тим змагатися софістою. Але він знав, що може Небесна Премудрість, які неміцні людської премудрости сили, приступив до мужа, кажучи: "Во ім'я Ісуса Христа, о філософе, сприйми мене і послухай, що хочу тобі казати". Філософ же сказав до нього: "Кажи і слухати:: тебе". Почав говорити святий: "Один є Бог, що Небо і землю створив, і людину з землі створив, і инше все. видиме і невидиме, Словом і Духом Своїм влаштував. Його Слово, віруємо, Сина Божого і Бога є, що над нашим блудом змилосердився, від Діви народжений, з людьми поживши, постраждав і помер нашого ради спасіння і знову воскрес і воскресив тим рід людський. Його ж сподіваємося, що прийде судити всіх праведно і віддати кожному по заслугах. Віруємо ж, що Він з Отцем одної природи, сидить поруч і рівночесний. Це так ісповідуємо без всілякого цікавського перевіряння, ані ти, яка суть того, досліджувати не пробуй, бо перевищує твій розум і пізнання всіляке далеко перевищує". І, трохи помовчавши, каже: "Чи не так тобі це видається, о філософе?" Філософ же, ніби ніколи не вмів змагатися, мовчав, не вміючи уст відкрити проти слів святого, в них же божественна якась діяла сила, ніби сповнювалося написане: "Не в слові Царство Боже, але в силі". Тоді філософ каже: "І я думаю, що так є те, що кажеш". Тоді старець: "І я думаю, що так є, як ти кажеш". Тоді старець: "Иди-бо і прийми знамення святої віри". Філософ же звернувся до приятелів і учнів своїх: "Чуєте мене, — каже, — поки словами було зі мною змагання, слова проти слів поклав і мудрістю суперечливою заперечував викладене. Щойно ж замість слів сила якась з уст цього страця вийшла, нічого иншого не можуть слова проти сили, не може-бо людина стати проти Бога. Якщо-бо і з вас хтось може так розуміти, як я, хай вірує в Христа, і зі мною за старцем цим хай іде, його ж устами Бог говорить". Так філософ той християнську прийняв віру, радів, що переможений був старим старцем для користи своєї, тішилися ж і всі благочестиві, злочестиві ж вельми посоромлені були.

Коли відбувся ж великий той святих отців Собор, Арій же переможений і скинений був, і кожний повертався до себе, повернувся і святий Спиридон до свого дому. Тим часом померла донька його Ірина, яка молодістю життя свого цвіла, в чистому дівстві його провадила, щоб бути їй достойною Небесної Оселі. Прийшла ж одна жінка до святого, плачучи і повідаючи, що дала доньці його Ірині прикрасу якусь золоту на зберігання, а тому, що в скорім часі переставилася, залишилася схованка нікому не відома. Спиридон же, пошукавши в хаті всюди, схованих прикрас не знайшов. Бачивши ж плачучої жінки сльози та ридання і змилосердившись над нею, прийшов до гробу доньки своєї з домашніми, які були з ним, і возвав до мертвої, як колись Христос до Лазаря", як до живої, кажучи: "Донько Ірино, де прикраса золота, тобі довірена на збереження?" Вона ж, як із твердого збудившись сну, відповіла: "Господи мій, в тому місці дому [назвала те місце] сховала її". І каже знову до неї святий: "Спи далі, донько, поки Господь у спільне Воскресіння розбудить тебе". І був страх на всіх, що там були, дивувалися і жахалися через преславне чудо те. Святий же знайшов у названому місці сховане, віддав жінці тій. Після цього помер великий Константин, і сини його царство розділили, прийняв Схід найстарший син Констанцій. Коли він був у великому граді Келисирійському в Антіохії, впав у хворобу велику, яку ж лікарі не могли вилікувати. Залишивши-бо лікарів, хворий цар звернувся молитвою до Бога, що може зцілювати душі і тіла, і від Нього просив ревно зцілення своєї хвороби. І бачив у нічному видінні ангела, який показував йому лик багатьох святих єпископів, серед них же показав двох найвидатніших, які виглядали як вожді і начальники инших. Вони єдині можуть бути цілителями хвороби його, повідав. Збудився ж цар зі сну і роздумував над побаченим, не впізнавав, хто були ті побачені. Як-бо їх впізнати міг, їх же імен і батьківщини не знав. А тим паче, що один з них не був насправді єпископом, але ніби мав єпископом стати, а вже у тому був показаний сані. Розгублений-бо перебував цар довго, тоді раду благу прийняв: зібрав до себе єпископів із навколишніх міст і впізнавав між ними бачених у видінні двох єпископів, але не знайшов. І знову ще більше прикликав з дальших країв, але і серед тих не знайшов побачених. Після цього послав по всіх усюдах, щоб зі всіх країв землі його всі єпископи до нього зібралися. Дійшло ж те цареве веління, чи радше моління, і на Кіпрський острів до блаженного Спиридона, єпископа Тримитійського. йому ж все про царя від Бога видінням відкрите було. Ставши-бо, Спиридон пішов до царя, взявши зі собою учня свого Трифилія — з ним же цареві у видінні явлений був. Трифилій тоді [як же мовиться] не був ще єпископом, отож, дійшовши Антіохії, зайшли в царське.

Був же Спиридон у бідний одяг вбраний, мав у руці палицю фінікову, і митру на голові, і посудину глиняну, що на грудях висіла, — як же був звичай у тих, хто жив у святому граді Єрусалимі, що звикли носити єлей від Хреста Святого. Коли він так входив, хтось зі світлих слуг, що були в палаті царській, бачивши його як одного з убогих, насміхалися з нього і загородили вхід, вдарили його у щоку. Він же, незлостивий цей, за словом Господнім, повернув до нього і другу. Але той, зрозумівши, що це єпископ, і своє прогрішення бачивши, прощення смиренно просив, що й отримав. Коли ж ввійшов святий перед царя, зразу пізнав його цар: у такому-бо образі уві сні явленого бачив його. І, ставши з місця свого, приступив і поклонився Божому Рабу, просячи його зі сльозами, щоб помолився за нього до Бога і полікував хворобу його. Тільки-но святий же Спиридон торкнувся до голови царської, зразу став цар здоровим і радів зі зцілення свого, молитвами святого отриманого. Вшанував його цар вельми і весь той день з ним веселився, пригощаючи доброго лікаря свого. Трифилій же дивувався вельми всій славі царській, красі палат, вельможам, що стояли при цареві, який сидів, і всій чудовій і золотовидній споруді, і службі слуг світловбраних. Спиридон же говорить йому: "Чого дивуєшся, брате? Хіба гордовитість і слава царська роблять царя праведнішим за инших? Хіба не так само цар, як і кожен з убогих, помирає і його ховають? Хіба не так само на Страшному Суді стоятиме? Нащо швидкоплинне, якщо незмінне шануєш? І коли щось є нічим, чому йому дивуєшся, якщо випадає більше шукати того, що є нематеріяльним та вічним, і любити негинучу небесну славу". Повчив же і царя досить, щоб пам'ятав благодіяння Боже і щоби сам був добрим до тих, хто під його рукою, до грішників милосердний, до прохачів прихильний, благоподатливий потребуючим, і всім щоб був як батько, добрим серцем до кожного прихилявся і щедро руку простягав. Бо хто царствує не так, швидше катом, а не царем має називатися. На завершення наказав йому, щоб міцно тримався і беріг те, що належить до благочестя, нітрохи не приймаючи того, що вороже Божій Церкві. Хотів же цар віддячити святому за своє зцілення його молитвами, давав йому багато золота, але той не хотів прийняти, говорячи: "Не пасує так, о царю, віддавати ненависть за любов. Те, що зробив я для тебе, любов'ю є: дім залишити, таку безодню морську переплисти, холод же і вітрів велику перетерпіти лютість — чи це не любов? І за те все чи прийму як винагороду золото, що є причиною всього зла і легко всіляку правду губить?" Так святий говорив, нічого не хочучи прийняти, проте сильним проханням царевим переконаний був лише прийняти, а не тримати, бо зразу прийняте роздасть потребуючим. Цього святого настановою цар Констанцій дав свободу священикам, і дияконам, і всім клирикам, і слугам церковним: вирішив, що непристойним є, щоб ті, які служать Цареві Безсмертному, давали данину смертному цареві.

Коли пішов святий від царя і до себе повертався, прийнятий був у дім одним христолюбцем. І прийшла до нього жінка одна з варварів, по-грецьки говорити не вміла, принесла на руці свого мертвого сина, його ж поклала в ногах святого, плакала дуже. Ніхто ж не знав її мови, самими сльозами розповідала, що за мертвого сина свого просить святого, щоб воскресив його. Він же марної боявся слави, відмовлявся від такого діла. Проте милосердний цей, переможений гірким риданням плачучої, спитав диякона свого Артемідота: "Що зробимо, брате?" А той відповів: "Нащо питаєш мене, отче? Що иншого маєш робити — лише призвати Христа Життєдавця, Який безліч молитов твоїх послухав: якщо-бо царя зцілив, чи бідних та вбогих маєш зневажити?" Святитель же такою доброю радою більше до милосердя схилився, просльозився і, коліна схиливши, помолився гаряче до Господа. Він же, що Єлисеєм та Іллею сарептянки синові і шунамітянки хлопцеві життя дарував, послухав і Спиридона і повернув дух життя в дитин варварську, що, зразу оживши, почала плакати. Мати ж коли побачила дитину свою живою, враз від сильної радости впала мертва. Не лише-бо велика хвороба і печаль сердечна умертвлює людину, але часом і радість надмірна таке робить. Жінка-бо та від радости померла, а ті, що бачили те, по раптовій через воскресіння хлопцеве веселості раптом несподівану печаль мали і сльози. І знову каже святий до диякона: "Що зробимо?" Той знову перше радив, і знову святий до молитви звернувся, очі до небес возвівши і розум до Бога вознісши, молився до Того, Хто вдихає мертвим дух і однією волею все перетворює. Тоді до мертвої, що на землі лежала, каже: "Воскресни і встань на ноги свої". Вона ж, ніби зі сну збудившись, воскресла, і сина прийняла на руки живого. Заборонив же святий жінці і всім, що там були, комусь повідати те, що сталося. Але диякон Артемідот після переставлення святого зробив те відомим для вірних, не замовчував Божої величі і сили, що була з великим угодником Божим Спиридоном.

Коли святий повернувся додому, прийшов до нього хтось, хотівши купити зі стада його сто кіз. Звелів же йому святий, щоб спершу встановлену ціну відклав, тоді куплене взяв. Він же, відклавши ціну за дев'ятдесят дев'ять кіз, утаїв за одну, думаючи, що не стане те відоме святому, його ж сердечній простоті чужа була сильна турбота житейська. Коли вже були обоє в загороді з худобою, велів святий купцеві взяти кіз стільки, за скількох ціну відклав. Він же, відібравши сто кіз, вигнав із загороди. Одна ж з тих, як розумна і добра раба, пізнавши, що вона не є продана своїм господарем, скоро вернулася і втекла знову в загороду. Той же, знову взявши її, тягнув за собою, але вона, знову вирвавшись, до загороди бігла. Було так двічі і тричі: вона із рук його виривалася і до загороди бігла, той же насилу відтягував її. По тому ж взяв її на плечі свої і ніс до себе, вона ж вельми кричала і рогами своїми в голову його била, кидалася і виривалася, що дивно було всім, хто бачив. Спиридон же святий, розуміючи причину і не хотівши перед всіма викрити купця лукавого, казав йому тихо: "Бачиш, дитино, що не марно худобина ця так робить, не хоче бути відведеною у дім твій, тому що не відклав належної за неї плати, і через те виривається із рук твоїх і в загороду втікає". Той же, посоромившись, визнав гріх свій і прощення просив, тоді віддав ціну, взяв козу, і йшла вона сама покірно і мирно в дім того, хто купив її, випереджаючи нового господаря свого.

На острові тому було село одне, що називалося Єритра, недалеко митрополії Константійської, на віддалі не більше тридцяти стадій. Там великий Спиридон, заради якоїсь потреби прийшовши, зайшов до церкви і попросив одного з дияконів, що там були, сотворити одну коротку святу молитву, — втомився-бо святий довгою дорогою, тим паче що час був жнив і спека стояла велика. Диякон же той повільно робив те, що попросили, і навмисне розтягав молитву, гордовито виголошуючи, і співаючи, і марнославствуючи своїм голосом. Гнівно-бо поглянув на нього блаженний, хоч і природою добрий був, і докорив йому, кажучи: "Замовкни". І зразу зв'язався йому язик, не лише голос, але і мову втратив, і стояв німий, ніби без'язикий. Був же страх на всіх, що там були, і довідались про те зразу в цілому селі, і зійшлися всі на чудо те і вжахнулися. Той же диякон впав до ніг святого, мовчанням молився, щоб розрішився язик його. Молили за нього й инші приятелі його та родичі, і ледве впрошений був: суворий-бо був святий до гордовитих і марнославних. Пробачив йому і, язик розрішивши, говорити йому подав. Проте слід покарання залишив, не повністю язик його уяснивши, бо невиразність, важкість і затинання в мові залишив йому. щоб не гордував більше через голос свій, ані не марнославився гарною мовою своєю.

Якось же, коли цей божественний муж в граді своїм в церкву на вечірню увійшов, трапилося ж, що не було тоді в церкві людей, лише прислужники церковні були. Звелів же багато запалити свічок і лампад і сам стояв напроти вівтаря, веселий духом. Коли ж за звичаєм виголосив: "Мир всім", — не було ж людей, щоб на поданий святителя мир відповідь створити звичну. Раптом почувся зверху голос великої кількости промовляючих: "І з духом твоїм". Був же голос той солодкий, і багатоголосий, і співзвучний, перевищував всілякий солодкий спів людський. Диякон же, творячи єктенію, був у страсі, чуючи після кожної єктенії згори спів якийсь божественний, що співав: "Киріє єлейсон". Почувся ж той голос тим, хто далеко від церкви був, і поспішили з поспіхом до церкви на пресолодкий і предивний той голос. Коли наближалися до дверей, великий дивний той спів вуха їм наповнював і серце насолоджував, але коли увійшли до церкви, не бачили більше нікого ж, лише святителя з небагатьма слугами церковними, і співу того небесного не була більше їм чути, і дивувалися вельми. В инший час святий стояв на вечірньому співі у церкві, не вистачило у світильнику оливи, і вже загас, бо не знайшлося тоді анітрошки оливи в церкві. Журився-бо святий через те, бо якщо згасне світильник, вечірній перерветься спів і не закінчиться звичне церковне правило. Але Бог, що чинить волю тих, хто боїться Його, зробив так, що світильник переповнився єлеєм, як колись посудина вдовина у дні Єлисеєві. Слуги ж, що принесли посудини, підставили їх, бо виливався єлей зі світильника, і наповнили їх єлеєм тим. Не менше ж речовинного того в світильнику єлею, ще більше сам наповнений був благодаті Божої, що з нього виливався щедро. Є град на Кіпрі, який називається Киріна, не той, що в Ливії, але инший з тою ж назвою, — до нього через якусь потребу пішов святий із Тримитунта. Ішов же з ним і Трифилій, учень його, вже тоді єпископ Левкусії Кипрської. Коли переходили вони гору, що називається Пентадактил, і були на місці, що називалося Паримна [це місце добре і щедре і багатьох славних речей сповнене], Трифилій, цим місцем утішений, захотів і сам бути господарем якогось поля в Паримні, і придбати його для своєї церкви хотів, і думав про те довго в серці своїм. Не втаїлася ж та думка Трифилієва перед ясновидними очима Спиридоновими, її ж великий отець, духом розумівши, казав: "Нащо, о Трифилію, про суєтне весь час думаєш, поля хочеш і виноградників, вони насправді не мають ніякої ціни, лише здається, що мають, думкою серця людського до себе бажанням кличуть. Маємо надбання на небесах, що ніхто не відніме, маємо дім нерукотворний — їх шукай, ними і завчасу [богомислієм] насолоджуйся, які не можуть переходити від одного до иншого, але той, хто став їхнім господарем, має спадок, що ніколи не пропаде". Те чуючи, Трифилій взяв з того користь велику і після того таке показав житіє, що бути йому посудиною вибраною Христовою, як же колись Павлові, і незчисленних дарів божественних сподобився. Так великий Спиридон, сам вельми добродійний, й инших до добродіиности наставляв, сприяли-бо його вмовляння і наказування тим, хто сприймав це, для тих, що відкидали, — мали вислід недобрий, — як же наступне явить слово.

Кораблеплавець один, того ж Тримитунтського граду мешканець, відпливши в одну країну, торгуючи, затримався там дванадцять місяців. Тим часом вдома перелюбодіяла жінка його, зачала в лоні і завагітніла. Повернувшись же додому і бачивши жінку свою вагітною, купець пізнав, що перелюбодіяла без нього. І сповнився люті і гніву, бив її і не хотів з нею жити, виганяв її з дому свого. Тоді пішов і розповів усе архиєреєві Божому Спиридону, і корисної ради шукав від нього. Він же душею поболів через гріх тої і через велику скорботу мужа, прикликав жінку і не питав її, чи чинила гріх: свідченням-бо правдивим була вагітність і плід, що носила від беззаконного зачаття. Але сказав їй: "Нащо осквернила ложе мужа свого і навела безчестя на дім?" Жона ж, сором згубивши, насмілилися обманювати відкрито, що не від когось иншого зачала, але від самого мужа свого. Ті, що чули, гнівалися на неї за брехню більше, аніж за перелюбство, і говорили: "Дванадцять місяців муж твій не був удома, і кажеш, що від мужа зачала? Чи може зачатий плід місяців дванадцять і більше в лоні затримуватися? Вона ж, стверджуючи, говорила, що чекало зачате у череві на повернення батька, щоб тоді, коли він з далекої сторони додому прийде, з лона ти. Та і багато вигадувала, і все заперечувала, почала кричати і галасувати, ніби її напастували й ображали. Лагідний же муж святий Спиридон, приводячи її до покаяння, казав: "Тому що, о жоно, у великий гріх впала, належиться тобі і покаяння велике: залишена-бо тобі надія на спасіння, бо нема гріха, який би не перемагало Боже милосердя. Але бачу, що перелюбством відчай, зідчаєм безсоромність породила, справедливо було б, щоб прийняла ти достойну відплату за ділами своїми, скору кару понесеш, проте, даючи тобі місце і час для покаяння, це відкрито наперед кажемо тобі: "Цей плід не вийде з черева твого, поки сама правду не розповіси, не покриваючи брехнею те, що і сліпий, я:; кажуть, бачити може". Ті слова святого швидко здійснилися: час родити наближався, але найшла на жону ту хвороба люта і мучила утробу її сильно, утримуючи плід у череві. Проте твердосерда не зволила сповідати гріха свого і тому лютою смертю померла, не мігши розродитися. Про це дізнавшись, архиєрей Божий просльозився і каявся, що таким її судив судом, і казав: "Не маю більше суду чинити серед людей, якщо вимовлене моє слово так швидко в них самих збувається ділом".. Це про жону злу, що веління святого відкидала і вмовляння корисного не послухала, говорили — хай скажеться і про добру.

Жінка одна на ім'я Софронія, добра вдачею і благочестива, мала мужа невірного, що язичеського нечестя тримався. Звернулася жінка та до святителя Божого Спиридона, просячи його вельми, щоб спробував навернути мужа її до святої віри. Мав же чоловік той зі святим по-сусідськи дружні стосунки, і шанував блаженного, часом же і бували вдома один в одного, як же є звичай між сусідами. Одного разу сиділо за столом багато сусідів зі святим Спиридоном і о тим невірним. Каже блаженний одному з прислуга, щоб'всі почули: "Це стоїть у воротах вісник від раба, що пасе череду мою, присланий сповістити, що вся худоба, поки раб спав, загинула, в горах заблукавши. Йди-бо скажи йому, що той раб мій, який послав його, вже знайде все цілим в одній печері, і жодна худобина не загине зі стада". І пішов слуга той, сказав слова Спиридонові посланцеві. Після цього мало часу минуло, і ще від трапези не встали, як инший вісник від раба прийшов, сповіщаючи, що віднайдено все стадо цілим. Те чуючи, невірний дивувався понад міру, що святий Спиридон все далеке бачить, як близьке. І думаючи, що він якийсь бог, хотів зробити те, що колись Лікаоніти Варнаві та Павлові, тобто: теля привести, і принести вінець, і сотворити жертву. Каже до нього святий: "Я не бог, але слуга Божий, подібний до тебе. А те, що знаю, що відбувається далеко, — дарує мені те Бог мій, в Нього ж якщо і ти почнеш вірити, довідаєшся, яка всемогутня Його міць і сила". Тоді христолюбна та жінка Софронія, вибравши час, вмовила чоловіка свого багатьма словами, щоб відмовився від язичеського нечестя і пізнав єдиного істинного Бога і вірував у Нього. І був благодаттю Христовою навернений той невірний до святої віри і просвітлений святим хрещенням, і спасся муж невірний через жону вірну, як же божественне говорить Писання.

Розповідається про смирення Блаженного: такий святитель і чудотворець не гордував пасти овець безсловесних, сам для них трудячись. Одного разу злодії вночі найшли на загороду худоби, вкрали дещо з худобі: відійти хотіли. Бог же, люблячи угодника Свого і убогий його маєток пильнуючи, зв'язав тих злодіїв невидимими путами міцно, що не могли вийти із загороди. І так тримав їх до ранку. Настав же день, прийшов святий до овець і побачив злодіїв, силою Божою зв'язаних, назад руки мали і ноги нерухомі. Молитвою розрішиї і багато говорив їм, щоб не бажали чужого, але з праці рук своїх годувалися. Тоді одну вівцю дав їм, кажучи: "Прийміть її, щоб не була даремною праця ваша і всеношне неспання". І відпустив їх з миром.

Купець один з того ж граду звик брати золото у святого в позику для купівлі. І коли повертався з купівлі приносив йому позичене, і велів йому святий, щоб сам поклав у ковчег те, що від нього взяв: так не дбав про тимчасове надбання, не перевіряв з цікавосте, чи чесно віддає позичене. Робив те купець багато разів, сам брав з ковчега золото за благословенням святого і сам знову, принісши, клав. І благословлялася його купівля. Одного ж разу полонений був грошолюбством — не поклав принесеного золота в ковчег, собі утаїв те, перед святим же збрехав, що поклав. І сталось так, що в скорому часі зубожів купець той, бо утаєне золото не лише йому не дало прибутку, але і справжнє від його купівлі втратив, і ніби вогонь його маєток таємно з'їв. Зубожівши, купець той знову прийшов до святого, просячи подати йому в позику золото. Святий же відіслав його в скарбницю свою до ковчега, щоб сам узяв, говорячи: "Іди й візьми, якщо поклав". Той же, пішовши і золота не знайшовши, повернувся до святого без нічого. Святий же говорив йому: "Справді, брате, окрім твоєї руки до цього часу не було в ковчезі иншої, якщо б поклав тоді золото, нині знову прийняв би його". Той же, сорому сповнившись, впав скоро в ноги його, прощення просячи. Святий же скорше пробачив його, надалі ж наказав, щоб чужого не бажав ані щоб не оскверняв совісти своєї підступністю і брехнею, так-бо неправедно надбаний прибуток не є прибутком, але марнотою очевидною.

Було якось зібрання єпископів в Олександрії. Патріярх-бо Олександрійський, скликавши тих, що під ним, єпископів, хотів поганських ідолів спільно молитвою скинути і знищити. Було-бо тоді багато ідолів там. Відбувалося багато ревних соборних і осібних до Бога молитов, падали всі ідоли у всьому граді і в околиці, лише один ідол знаменитий залишався цілим на своєму місці. Багато ж патріярх і про того ідола зруйнування молився зі скорботою і вночі на молитві стояв. Явилося йому одне божественне видіння, яке казало йому не сумувати через непоборність ідола, але послати скоро до Кіпру і прикликати Спиридона, єпископа Тримитунтського, бо йому залишений той ідол — його молитвою сокрушиться.

Патріярх же, зразу написавши до блаженного Спиридона послання з мольбою, в Олександрію його прикликаючи, причину ж прикликання і саме видіння сповіщаючи, послав скоро на Кіпр. Святий же, послання те прийнявши і прочитавши, сів на корабель і відплив до Олександрії. Пристав же кораблем в Неаполі [таким іменем називається знаменита пристань в Олександрії], і коли святий з корабля сходив, зразу ідол той в Олександрії з багатьма капищами впав, розсипався, через що відомо стало олександрійцям про прихід Спиридонів. Коли-бо патріярхові сказали, як впав ідол, зразу патріярх виголосив до инших єпископів: "О друзі, Спиридон Тримитунтський наближається". Вони, приготувавшись, вийшли назустріч йому і, прийнявши його чесно, раділи приходу до них такого великого чудотворця і світильника світу.

Про цього святого і великого отця Спиридона історики церковні Никифор і Созомен згадують і таке, що був він вельми ретельний у дотриманні церковного чину і в дотриманні непорушного Божественного Писання: не змінював жодного слова з написаного у святих непорочних книгах. Одного разу трапилося таке. Був на Кіпрі собор єпископів того острова щодо церковних потреб. Серед них же був святий Спиридон і вищезгаданий Трифилій-єпископ, вправний у премудрості книжній, багато-бо часу в молодих своїх літах провів у Вируті, навчаючись писання і премудрости. Його просили отці, щоб сказав з уст повчальне слово в церкві до народу. І коли він повчав, трапилося згадати слова Христові, до розслабленого сказані, у святого євангелиста Марка написане це: "Встань і візьми одр свій". Трифілій не сказав "одр", але замість одра сказав "ложе", кажучи: "Встань і візьми ложе своє". Те почувши, святий Спиридон встав з місця свого, не мігши чути перемінення слів Христових, і каже до Трифилія: "Хіба ти кращий від Того, Хто казав "одр", що слів Його соромишся? Те сказавши, вийшов з церкви перед усіма. І незле це зробив: хоч сам і препростий був ученням, Трифилія-бо, що хизувався красою риторства свого, трохи посоромивши, смиренномудрія і покори навчив. Дуже-бо чесний був Спиридон блаженний — як старший літами і життям славніший, і найперший з єпископів і чудотворець видатний, через те лиця і слів його кожен міг посоромитися.

Така божественна благодать і милість були на тому преподобному, що в час жнив, у найбільшу сонця спеку голова його свята виявилася повною роси холодної, що зверху сходить, як було останнього року життя його. Вийшов-бо він з женцями на жнива [смиренний-бо був і працював своїми руками, не гордуючи через висоту сану свого] і жав ниву свою — раптом у дуже спекотну годину оросилася голова його, як колись руно Гедеонове, — всі, що там були, бачили і дивувалися. Після цього раптом волосся голови його змінилося: одне було жовте, инше ж чорне, а инше біле — один Бог відав, чому так сталося і що передзнаменувалося. Святий же, голову свою правицею взявши, розповідав тим, що там були, що час його розлучення з тілом наближається, і повчав всіх добрим ділом, а найбільше любов'ю до Бога і ближнього. Після того небагато днів минуло, святу і праведну свою душу, молячись, передав у руки Господа свого, Йому ж в преподобності і правді послужив увесь час життя свого, і похований був славно у церкві святих Апостолів, що були в Тримитунді, де ж встановлено і пам'ять його у всі роки вшановувати. Багато співдіяло при гробі чудес на славу дивного Бога, що в святих Своїх прославляється, Отця, і Сина, і Святого Духа. Йому ж і від нас слава, вдячність, честь і поклоніння буде навіки. Амінь.

Знаходимо в повістях про святого Спиридона два Божих чуда оці:

1. Коли йшов святий Спиридон на святий Вселенський перший Собор, десь в притулку заночував. Ненависники аріяни вночі двом коням його, їх же мав зі собою в дорозі, голови таємно відрізали. І коли слуга святого побачив, яку зробили єретики злість, повідомив святому Спиридонові. Він же, на Господа уповаючи, звелів слузі, щоб відрізані голови конячі до трупів їхніх прикласти. А слуга, скоро роблячи наказане, приклав голову білого коня до вороного, вороного ж голову приклав до білого. І зразу коні ожили, і стали на ногах своїх. Поїхав ними святий Спиридон в дорогу свою, і дивувалися люди, на те дивлячись, бо вороний кінь мав білу, білий же мав ворону голову. А єретики осоромилися.

2. На святому Вселенському першому Соборі була велика про Бога святих отців з аріянами суперечка. Святий Спиридон єдність Пресвятої Тройці показав так: взяв цеглину в руку, і зразу вийшов вогонь з цеглини вгору, вода ж потекла додолу, а глина залишилася в руці. І сказав святий: "Це три стихії, а одна цеглина. Так і у Пресвятій Тройці: три особи, а один Бог".

Проте цих двох Господніх чуд у Метафраста не знаходимо. Ще ж про гостелюбство його, і про розрішення посту заради подорожнього бажаючі хай читають у Никифора їсторіоґрафа, в Книзі 8, у Главі 42. Також і в Созомена в Книзі 1, у Главі 11.

У той же день пам'ять святого священномученика Олександра, єпископа Єрусалимського, що спершу в Кападокії єпископству вав. Коли він прийшов до Єрусалиму, щоб побачити святі місця, затриманий був за божественним откровенням. І замість святого Нарциса, що вельми вже зістарівся, на Престол у святому граді був возведений.

Після того в царстві Аецієвому було велике гоніння на християн, взятий був, і зв'язаний, і в Кесарію заведений, де, великі муки за Христа перетерпівши, на поїдання звірами засуджений і відданий був, не ушкоджений ж звірами у в'язницю вкинений. І там дух свій передав у Руки Божі, архиєреям архиєрей і мученикам веселість.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

24 ГРУДНЯ: Прп. Даниїла Стовпника. Прп. Никона Сухого, Печерського, в Ближнiх печерах. Мч. Миракса. Мчч. Акепсiя та Аїфала. Прп. Луки Стовпника

опубліковано 8 груд. 2018 р., 02:59 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:00 ]

Прп. Даниїла Стовпника. Прп. Никона Сухого, Печерського, в Ближнiх печерах. Мч. Миракса. Мчч. Акепсiя та Аїфала. Прп. Луки Стовпника
прп. Даниїл Стовпник
В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті преподобного Даниїла Стовпника.

Месопотамія, що лежить між ріками Євфратом і Тигром, виростила цю райську гілку — преподобного отця нашого Даниїла у селі, що називається Вітара, поблизу града Самосата, від батьків християнських на ім'я Ілія і Марта. Зачаття ж його таке було: мати його неплідною була і не родила, через що її ображали: чоловік — незчисленними кпинами і докорами, родичі і сусіди — зневагою. Вона з гіркотою в серці одного разу вийшла опівночі з дому свого тихо і, руки до неба піднісши, з рясними сльозами молилася до Бога, мовлячи: "Господи, царю, Ти, що спершу створив мужа і жону і сказав: "Ростіться і множіться", — що дарував у старості Сарі Ісаака, Анні - Самуїла, Єлисаветі - Івана, — Ти і в моїй подібній біді змилосердися і, милостиво глянувши, розв'яжи безпліддя моє, забери зневагу і дай плід неплідній утробі, щоб дароване Тобою Тобі принесла, як давно Анна Самуїла". Так серцем покірним і духом смиренним помолившись, повернулася в дім і, коли трохи заснула, бачила уві сні два світильники пресвітлі і великі, тарелеподібні, що з небес помалу сходили над головою її. Уставши ж рано, розповіла бачене мужеві і сусідам — ті ж по-різному їй тлумачили, але то було передзнаменування, що мав вийти з неї такий плід, який сяйвом доброчинств понад зорі буде ясніший. Невдовзі ж зачала, народила дитинча чоловічого роду, з його ж народженням обоє звільнилися від печалі, тобто безпліддя і хвороби. Такий свого земного життя Даниїл блаженний мав початок, так вийшов у світ, бо був справді сином світла. Ріс же хлопець п'ять літ без імени: не хотіли-бо батьки самі дитині своїй ім'я наректи, але хотіли, щоб нарікся від Бога, бо хто Божим даром народився той від Бога й ім'я собі прийме. Вєли-бо його в один монастир, несучи дари Богові, й ігумена просили, щоб нарік ім'я дитині їхній. Він же, богонатхненний, говорив, що тим ім'ям його годиться назвати, яке сам Бог відкриє. Дивлячись же на дитину, звелів дати собі книгу з божественного олтаря і, розкривши її, знайшов якісь слова святого Даниїла Пророка і, розумівши, що так благоволить Бог, щоб це ім'я пророка і нареклося цьому хлоп'яті, назвав його Даниїлом — цим же знаменувалося, що має хлопець великому пророкові як же іменем, так і вдачею бути подібний.

І хотіли батьки, щоб зразу син їхній у монастирі тому освятився Богові, але ігумен відмовив, бо дуже ще малий був хлопець. І повернулися з ним додому. Бог так влаштував, що потім хлопець не волею инших, але своїм розумом і волею вибрав добре. Ріс же хлопець, у дитинстві його впізнавалося, яким має бути муж дорослий: із саджанця дерева добре видно, які має згодом приносити плоди; вже-бо доброчинств тінь йшла за тим, хто у світлі благодаті Божої ходив. Коли ж мав дванадцять років, вийшов з дому батька свого, нікому не розповідаючи про свій відхід і про намір: знехтував-бо вже заради Христа батьками своїми, і родичами, і друзями, і пішов у монастир, що був за дванадцять стадій від села, що виростило його. І, впавши до ніг ігуменові, просив його, щоб прийняв його до лику тих, хто інокує, і в ангельський вбрав його образ. Ігумен же, вказуючи йому на тіла його слабкість і юний вік, говорив, що такий молодий юнак не може понести багатьох трудів чернечих, важких часом навіть для мужів, таких, як чування, доділягання, пости, умертвлення тілесні і повне волі своєї і всілякого тілесного бажання усічення. Через те радив йому знову до батьків повернутися і якийсь час вдома перебувати, а не братися за такі труди, що юні його сили перевищують. Даниїл же казав: "Я для того сюди прийшов, щоб жити для Христа, померти для світу. Якщо ж я від красних тих чернечих трудів умру, то краще є, ніж іти марне звідси і, поклавши руку на рало [це за Євангедієм кажу], назад повернутися".

Ігумен же знову багато до нього говорив, більше ж від нього чув. Коли не зміг від наміру його відмовити і побачив у ньому велике до Бога прагнення і ревну любов, скликав братію і радився з ними: чи можна такого юного хлопця в монастир прийняти. Вони ж дивувалися хлопцевій великодушності і благостійкості і Божий у ньому поклик впізнавали — отож дозволили прийняти його до свого співперебування. І був Даниїл, палаючи духом до добродійности, і жив по Бозі.

За якийсь час дізналися про нього батьки його, що в тому монастирі перебуває, утішилися, разом з тим і здивувалися, що такий хлопець сам себе віддав на службу Богові. І пішли до нього, бачили його: ще непострижений і без чернечого одягу поміж ченцями ходив. Просили-бо ігумена, щоб перед очима їхніми постриг сина їхнього і в одяг чернечий вбрав його. Ігумен же, за радою братії, у день недільний постриг в чин чернечий Даниїла. Батькам же його заповів не приходити часто до сина, і вони повернулися, втішаючись, у дім свій. Даниїл же блаженний, дозріваючи і скріплюючись духом, ріс літами і доброчинствами. Надзвичайного його життя початок і корінь наступних плодів був такий: любов'ю божественною розпалилося серце його і забажав вельми поклонитися святим місцям, на яких же Господь наш Ісус Христос за нас постраждав, і похований був, і воскрес, і звідти ж і на небо зійшов. Разом з тим горів духом бачити великого мужа Симеона Стовпника. І прийшов до ігумена, відкрив йому бажання своє, і просив, щоб відпустив його в дорогу намірену. Той же тоді затримав його. Проте потім сам, маючи необхідність в Антіохію через церковні потреби йти, взяв зі собою Даниїла та инших деяких братів. Були ж у селі, що називалося Тилада, де ж недалеко був святий Симеон Стовпник, і пішов Даниїл до стовпа його. Побачив суворість того місця і висоту стовпа, і як міцний той муж взимі мороз, улітку негоду, і дощ, і вітри терпить. І якщо дехто із недосвідчених вважав, що святий заради марнославства таке терпить, блаженний же Даниїл не лише дивувався його терпінню, але і до наслідування його виявив бажання. Коли ж знизу озвався, святий Симеон, зверху на них поглянувши, звелів приставити драбину і вийти до нього, якщо хочуть. Тоді було видно, хто якого духу: один-бо казав, що болять ноги, инший же через старість відмовлявся, а ще инший ще якоюсь неміччю прикривався. Даниїл, на драбину зійшовши, вибрався швидко і з радістю цілував великого Симеона. І немарний був труд його, бо спершу повчанням Великий його наставив і Заохотив до більшої добродійности, тоді сподобився благословення його, що він подав покладанням рук, і про те, що має з ним бути, довідався. Чув-бо його, що пророче говорив до нього: "Кріпися, дитино, і хай зміцніє серце твоє, багато непідйомних піднімеш трудів, Христа ради, Який буде тобі у всьому помічником, зміцнюючи тебе і втішаючи дух твій". Зійшов-бо Даниїл по любій і приємній зі святим бесіді і в монастир свій повернувся. За якийсь же час, коли ігумен його до Господа відійшов, просили його брати, щоб прийняв по ньому ігуменське начальство. Він же, иншого їм замість себе показавши, сам, самотности шукаючи, говорив до себе: "Ось вільний ти, Даниїле, і маєш час, якого хотів перед тим, іди-бо в бажану дорогу і намір свій сповни". І так вийшов з монастиря свого таємно, ніхто про те не знав, і прийшов у загороду, що була при стовпі Симеона, і, там пробувши чотирнадцять літ, відійти хотів. Симеон же святий, люблячи його, радив йому з ним перебувати. Але Даниїл, маючи велике бажання бачити святі місця в Єрусалимі і у внутрішню на мовчання іти пустелю, вирушив в дорогу, пішов до Святої Землі. Була ж тоді в там війна: самаряни-бо на християн нападали, і нелегкий там був шлях. Про те почувши, Даниїл не зважав, але мужнім ішов розумом і безстрашним серцем, не боячися смерти, сильним охоплений був бажанням, щоб путь свою, віддавна намірену, здійснити. Пройшовши ж досить, зустрів одного ченця чесного, літами старого, на вигляд благочестивого, у всьому на святого Симеона Стовпника подібного. Він, обнявши Даниїла, куди іде, спитав, розмовляючи по-сирійськи. Той же відповідав: "Якщо Бог дозволить, іду до Святих Місць". Старець же мовить: "Добре ти сказав "якщо Бог дозволить" , — нині ж хай буде тобі відомо, що путь ця твоя не є з Божої волі. Чи ти не чув про заворушення і війну в Святій Землі?" Даниїл же каже: "Чув, але уповаю на Бога, що помічником мені буде, і маю надію, що жодне зло на мене не прийде. Якщо ж трапиться щось таке, не боюся, бо чи живі, чи помираємо, Господовими є". Старець же пророче до нього сказав слово: "Не бентеж ніг своїх, і хай не задрімає твій ангел Охоронець". Проте Даниїл навпаки говорив, готовий, здавалося, вмерти на дорозі тій Христа ради. Старець же, сердячись, відвернув лице своє і каже: "Не велів Господь, щоб себе передчасно на смерть кидати і самому старатися, щоб насильницьки бути вбитим. Він-бо сказав: "Якщо гонять вас у цьому граді, втікайте в інший". Тоді ж Даниїл схилився до порад старця і казав: "Якщо так виглядає, отче, повернуся". Відповів старець: "Не раджу тобі, щоб кожного разу від намірів своїх відступав, безумний був би ти, але не йди в цей злий час туди — вернися до Візантії, що святинею, другим Єрусалимом є, тому благодать нині дана їй від Бога, у ній же у багато церков можна буде тобі заходити і багатьох святинь спогляданням наповнюватися. Якщо ж схочеш безмовствувати — чи у верхній Тракії, чи при самому березі Понта, — буде тобі на користь, і Бог у тому допоможе тобі. Инше ж: не варто думати, що лише в Єрусалимі знайдеш Бога, а у Візантії — ні, бо Бог ніяким не охоплюється місцем, о любий".

Поки так між собою бесідували, зайшло сонце, і трапився їм по дорозі монастир, до нього ж на ніч була потреба завернути, і йшли до монастиря того. Говорить же старець до Даниїла: "Іди переді мною, а я услід тобі". І думав Даниїл, що старець має якусь потребу залишитися, тож пішов наперед. І, прийшовши до воріт монастирських, сів, чекаючи старця. І коли побачив, що нема його, подумав, що в иншому місці повернув старець заночувати. І, зайшовши сам всередину, цілував ігумена і братію і подану йому скуштував їжу. Коли відпочивав, став перед ним знову той старець у видінні, радячи робити те, що говорив на дорозі, — повернутися швидко до Візантії. Даниїл же, збудившись і нікого перед собою не бачивши, розмірковував, хто йому являвся: чи людина, чи ангел, — був же то Симеон, Великий Стовпник. Після видіння того Даниїл блаженний, відспівавши ранкові молитви і мир чорноризцям, що там жили, давши, до Візантії пішов. Коли доходив до берега Понта, увійшов до церкви святого Архистратига Михаїла, Воєводи Сил небесних, і перебував у ній сім днів. Почув про один порожній ідольський храм, що стояв у Филимпорі, — у ньому ж багато жило нечистих духів, і поминути їх нікому не було можливим: тих, що плили поблизу, — у воді потопляли, на тих, що йшли поблизу, як розбійники, нападали і вбивали. Про те святий чувши, надумав туди іти і жити, згадуючи великого Антонія, який стільки зла від бісів перетерпів, але, врешті Божою поміччю перемігши їх, великих почестей удостоївся. Пішов-бо в порожній той храм, озброївшись непереможною хреста святого зброєю, разом і співаючи: "Господь світло моє і Спаситель мій, кого буду боятися?" І злякалося перед боєм бісівське полчище. Духовний же той воїн, обходячи кути, знаменням огорожував їх хресним, у кожному схиляв коліна і молився до Бога. Коли ж настав вечір, прийшов князь пітьми і кидав камінням на святого. Чувся ж голос страшний і крик, і почався шум. Даниїл же без боязні на молитві стоячи, говорив: "Якщо ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". І так перепровадив першу і другу ніч. У третю ж побачив багато бісів в людський зріст завеликих: вони, як воїни, з лицями понурими і страшними, як хижаки, зубами скреготали і лютували на нього, говорячи: "Хто тобі, о окаянний, радив прийти сюди, де ми віддавна жили господарями цьому місцю?" І кинулися на нього: одні хотіли його в море вкинути, инші ж каменями намагалися побити, проте ні один з бісів до нього приступити не міг.

Святий же згадав слова Господні: "Цей рід не виженеться нічим, лише молитвою і постом, це роби". Так зробив: загородив усі входи, що були в тому храмі, одне лише віконце залишив, і перебував у пості та молитві. За короткий час силою Божою вигнана була вся бісівська сила звідти, і заходили туди люди без перешкоди. Відомо про те стало всюди, і почали багато з навколишніх країв приходити до святого Даниїла, дивуючись, що де була оселя бісам, там здійснюється славослов'я Боже удень і вночі. Ненавидячи добро й не можучи себе переможеним бачити від святого, диявол вклав заздрість декому із клириків, і почали говорити між собою: "Звідки він прийшов сюди, і всі йдуть до нього, і славлять його всюди. Але скажемо патріярхові, хай вижене його з того місця". І, підійшовши до патріярха Царгородського Анатолія, наговорили на святого. Патріярх же каже до них: "Нащо наговорюєте на чоловіка, не знаючи про нього, звідки є, ані про життя його не знаєте? Якщо живе добре, то до його святости і ми причетні будемо, якщо ж зле, то справді вигнання достойний, проте не зразу виганяти треба, але спершу роздивитися обережно про нього, як годиться". І замовкли наклепники, посоромлені. Бачив же диявол, що нічого не досягне такою своєю підступністю, — напав на святого більшими, аніж спершу, маревами і страховиськами, кидаючись на нього зі всією своєю силою. І то в морі утопити, то убити його нахвалявся і намагався, проте не міг пошкодити святому, що, ставши на молитву, говорив: "Господь мій Ісус Христос, в Якого ж вірую, Той потопить вас у безоднях пекельних". Коли це йому сказав, був крик і зойк, ніби зойк плачу, і бачив святий: біси літали, ніби лилики нічні, і виходили з того місця. Але іще не перестали біси пакості робити святому, бо знову напустили наклепників на нього, що, приступивши до патріярха, казали: "Владико, Даниїл чарівник є і лицемір, і дурить людей чарами, тому не можемо на нього навіть дивитися". Тоді патріярх прикликав Даниїла, спитав його, хто, і звідки, і для чого в ті краї прийшов, і як ісповідує Бога? Він же спершу свою православну ісповідав віру, тоді розповів про рід і батьківщину і як, Божим одкровенням повідомлений, прийшов до Візантії. Патріярх же, це чуючи, встав і обняв його, шануючи, як Божого чоловіка, і відпустив з миром. Через декілька днів впав патріярх у люту хворобу і зразу прикликав до себе Даниїла: просив його, щоб створив за нього молитву до Бога, щоб зцілити. Коли святий помолився, зразу патріярх став здоровий. Безкорисливий же лікар за зцілення такої відплати просив у патріярха: щоб простив тих, хто його оббрехав. Патріярх же каже: "Як їх не простити, якщо стали причиною такого блага, що і бачити тебе сподобився, і зцілення прийняв через тебе". Просив же патріярх святого, щоб разом з ним перебував, але той просився, щоб відпустити його. І відійшов, знову зачинив за собою двері, залишивши тільки віконце мале для тих, хто приходив. Прожив же там дев'ять років. Коли благовоління Боже захотіло його до досконалішого покликати життя, було йому откровення таке. Бачив у видінні стовп, що ото стояв перед ним, висотою перевищував хмари, і преподобного Симеона, який на верху стовпа стояв. Стояли ж з ним і два юнаки світлі, і чув голос з висоти стовпа, що говорив: "Зійди сюди до мене, Даниїле". Він же відповів: "Як, Господи, зійду на висоту таку?" Преподобний же Симеон звелів тим юнакам зійти і, взявши, винести Даниїла на стовп до нього. Юнаки ж наказане зразу зробили і поставили його перед Симеоном. Він же обняв Даниїла, велегласно до нього говорячи: "Кріпися, Даниїле, великодушний ж і міцний будь, і стій добре і мужньо". Коли це святий Симеон говорив, був голос, як голос грому, і від голосу того Даниїл збудився. Зрозумів те видіння, що треба йому на подобу святого Симеона Стовпника на стовп зійти і до неба тілом і духом наблизитися.

У той час прийшов з Антіохії Сергій, учень преподобного Симеона, до царя, несучи куколь Симеонів, посланий в дар цареві для захисту від всілякого зла. Але тому, що царя розум був до зовнішніх турбот і вправлявся у людських справах, замислив Сергій відплисти, і повернутися назад, і хотів бути в монастирі незасинаючих. Коли він плив разом з иншими повз місце, де був преподобний Даниїл, згадав дехто про Даниїла, що в такому терпінні життя своє провадить, і як прийняв від Бога дар недуги зцілювати, і бісів проганяти. Це чувши, Сергій звелів кораблеві пристати до берега і пішов до преподобного Даниїла. Він же прийняв його люб'язно. І по достатній бесіді, розумівши, що дух Симеоновий спочиває на Даниїлі, як же Іллі на Єлисеї, Сергій дар, що ніс, — куколь блаженного Симеона, — дав Даниїлу, бо йому більше, ніж иншому комусь пасував. Після цього було явлення Сергію таке. Бачив у сні трьох юнаків, що до нього прийшли і говорили: "Стань, Сергію, і скажи Даниїлові: "Вже час твого життя у храмі цьому сповнився, приготуй инше собі для більшого подвигу". Вставши ж, Сергій сказав те Даниїлові, він же, розуміючи, що Бог йому велить наслідувати життям Симеона Преподобного, просив Сергія, щоб прийшов у пустелю і знайшов йому місце зручне, де б стовп поставити. Сергій же, обходячи якийсь горб, прийшов, Божим натхненням ведений, на те місце, де мав стовп бути. І ліг відпочити з дороги, і бачив видіння таке: голуб літав над ним, і намагався Сергій впіймати його, і почув голос зверху, що говорив: "Чи думаєш сіттю його уловити? Ні, руками взяти його треба". Голуб же відлетів у висоту і для нього невидимий став. Розумів же Сергій, що тут пока зав Бог для створення стовпа місце, повернувся до Даниїла і сказав йому, що бачив і чув. Він же втішився і просив одного друга свого, Марка, щоб стовп йому влаштував. Марко ж скоро при Божій допомозі зробив стовп. І коли верх зробився, вийшов Даниїл вночі з того храму, щоб не довідався про нього ніхто ж, і прийшов до стовпа, помолився, говорячи: "Слава Тобі, Христе Божий, що сподобляєш мене такого життя. Ти ж знаєш, Господи, що, у Тобі утверджуючись і на Тебе покладаючись, сходжу на стовп цей, прийми-бо намір мій, зміцни мене на подвиг і починання моє в здійснення приведи". Так помолившись, зійшов на стовп і сам-самісінький почав жити для Бога між землею і Небом, від неї віддаляючись, до иншого ж наближаючись плоттю і духом. Але диявол, що завжди заздрить рабам Божим, почав і там святому пакостити: господаря місця того, на ім'я Геласій, збунтував проти святого. Він-бо, довідавшись, що в його володінні стовп зробився без його дозволу і що чорноризець почав там жити без його відома, розгнівався вельми і повідомив про те цареві та Геннадію-патріярхові, що настав після Анатолія. Цар-бо не зважав на те, патріярх же не лише звелів Даниїла зі стовпа скинути, а й покарати його хотів — і дав владу Геласієві, щоб йшов і стягнув його зі стовпа безчесно. Геласій же ішов з гнівом, щоб волю свою здійснити, але Бог, повертаючи його від злого наміру, звелів раптом у день світлий бути дощу і бурі великій, громам і блискавицям. Проте він анітрохи не настрашився, ані від злого свого наміру не відмовився, маючи серце, що палало люттю: біс його на гнів рушив. І коли прийшов до стовпа, почав кричати з приниженнями й образами на святого, щоб зразу зі стовпа зійшов, якщо ж ні, то, сам зійшовши, скине його долі. Дехто з тих, хто прийшов туди з ним, говорив: "Залиш його, бо нічого тобі злого не робить, бо й стовп не в твоєму це володінні, яка ж тобі звідси образа, але і краще тобі буде, маючи такого сусіда, і молитов його сподоблятися". Геласій же не слухав їх, але велів святому з люттю доконче зійти зі стовпа. Коли почав же святий сходити і вже на шостий ступінь ступив, побачив ноги його, як стовпи, набряклі від безперестанного денного і нічного стояння. Тоді зжалилися всі, і сам той Геласій на милість змінився, почав просити, щоб знову зійшов на своє місце і пробачив, що насмілився образити його. Після цього Геласій зробив йому стовп височезний і відтоді почав мати святого в честі, як і перед самим царем прославляти добродійність преподобного мужа. Тоді чоловік один з Тракії, старий і чесний, до святого прийшов, ведучи зі собою єдинородного свого сина біснуватого. Його ж при стовпі поклавши, зі сльозами просив святого, щоб, змилосердившись, помилував його. "Це-бо, — каже, — тридцятий день, відколи ж мучений не перестає згадувати ім'я твоє, святий отче Божий". Преподобний же, милостивий вдачею, каже до нього: "Якщо віриш, що Господь мій, Ісус Христос, зцілить сина твого через мене, то по вірі твоїй тобі буде". І звелів від святого єлея напоїти біснуватого. Коли ж це сталося, кинув того біс об землю і, багато пручавшись, сказав по тому: "Виходжу, виходжу". И ізійшов. Батько ж прийняв сина здорового, дав його в монастир, і став він ченцем досвідченим. Тоді другий муж, на ім'я Кир, премудрий і учений, який спершу єпархом був, потім же поставлений був єпископом у Фригійському граді, що називається Котіаї, маючи доньку на ім'я Олександра, бісом мучену, привів її до святого. Той же помолився до Бога і руки на біснувату поклав — зразу вийшов біс і стала здровою, і з того часу Кир велику мав любов і ревність до Преподобного. Одного разу жінку ратая свого, також біснувату, до святого привів. І вона, молитвами блаженного, здоров'я отримала, за що Кир, вдячний бувши, написав на стовпі святого вірші ці:

Тут стоїть муж, вітрів наскрізних бій його не лякає,

їжу безсмертну має, спраги людської не знає.

Він основу глибоку будові дає — стовпа двоєзрачного.

Коренем є Симеон, що Сина славить Матері непорочної.

Лев, великий грецький цар, не маючи сина, хотівши спадкоємця мати, просив Даниїла Преподобного, щоб випросив йому в Бога бажане. Він же і сам, цей син молитви, молитвою-бо матері своїй був подарований, так же й иншим молитвами своїми подавав мати дітей. Помолившись до Бога, пророкував цареві, що на наступне літо народиться йому син: і сповнилося те його пророцтво. Цар же народженим сином тішився, вдячний був за такі святого молитви і зробив йому стовп третій. Розійшлася ж про святого Даниїла слава повсюди — прийшла до нього Євдокія-цариця, дружина попереднього царя, Теодосія-молодшого, і просила його, щоб зійшов зі стовпа і щоб ішов на її володіння, де ж "багато місця безмовного будеш мати", — казала. Блаженний же думку її благу і ревність похвалив, проте не захотів іти звідти, де Господь звелів жити. І, благословивши царицю, відпустив з миром, сам же вийшов на найвищий стовп, якого зробив Геласій. У той час хтось з єретиків, що були у Візантії, найняв блудницю за багато золота, на ім'я Васіяна, щоб ішла до святого і привела на нечисте діло або його самого, або котрогось з учнів його. Пішла-бо безстидна до цнотливого і нечиста до чистого, думаючи, що єдиним на неї поглядом спокуситься Блаженний і захоче її: була-бо вбрана у золототкані одежі і прикрашена різними прикрасами. Прийшовши ж, вдала з себе немічну і, живучи на полі, що було напроти стовпа при огорожі словесних доброго Пастиря овець, розповідала про себе, що є хворою, — щоб так як не святому, то хоч би учням його шкоду душевну принести. Пробувши ж там часу немало і бачачи, що нічого не досягне, — не могла-бо ніяк спокусити того, чий розум не був прикутий до землі, але завжди з Богом вгорі перебуває, — відійшла без нічого. І, прийшовши до тих єретиків, що найняли її, сказала неправду, окаянна, ніби Даниїл, вражений нею і краси її захотівши, звелів учням вивести її до себе на стовп. "Я ж, — каже, — відмовлялася. Вони ж боялися, щоб не прийшла людям в слух така погана їхня похіть, хотіли мене вбити, і ледве з рук їхніх вивернулася і втекла". Так окаянна та блудниця брехала на святого, єретики слова її серед людей розсівали, поганий поговір пускали про невинного і чистого Даниїла: хотіли, щоб людям він став мерзенний. Але брехливу і нечисту наклепницю зразу постиг Суд Божий, бо раптом напав на неї злий дух і мучив її. Тоді, хоч і не хотіла, розповіла, що єретиками була найнята, й осоромилися ті, що опоганювали Божого угодника. Міщани ж, взявши її, вели до святого і просили, щоб вибавив її від муки бісівської. Він же істинний був учень Христа, що вчив любити ворогів і велів до сімдесятикратно по сім відпускати грішникам. Не віддав їй зло за зло, але добро зробив ворожій собі, бо помолився за неї Богові й зі святого єлею напоїти її велів — і так вибавив її від диявола, що її мучив. Вона ж, отримавши зцілення, цілувала стовп святого, гріх свій перед всіма відкрито визнала і прощення просила. І з того часу стала цнотливою, нечисті змінивши звичаї. Не лише ж мав владу від Бога преподобний виганяти бісів і зцілювати недуги, але й пророчого дару не був позбавлений, щоб передбачати і передрікати майбутнє. Передбачивши гнів Божий і кару, що має прийти на град, послав, сповіщаючи патріярха Геннадія і царя Льва, і радив, щоб двічі на тиждень соборні здійснювали молитви, щоб вгамувався праведний гнів Божий. Але не послухали ради блаженного, тому ж і насправді сповнення пророцтва його через гріхи свої спробували, про що пізніше явить слово. Тим часом цар, Духом Божий спонуканий, писав до патріярха, щоб, взявши багатьох церковників, ішов до великого Даниїла й освятив його в пресвітерство. Пішов-бо патріярх з клиром своїм і, досягнувши стовпа, сказав до преподобного, що віддавна хотів бачити його, але церковними був зайнятий справами. "Нині ж, — каже, — прийшов бачити тебе, молитов твоїх і бесіди сподобитися". І просив патріярх, щоб звелів приставити драбини і зійти до нього. Святий же казав йому: "Марно тебе на такий труд підштовхнув той, хто послав тебе до нас!" Коли святий це сказав, здивувався і злякався патріярх, бо пізнав, що прихід його не з волі, але з наказу, бо ніколи ж би до нього не прийшов, якби не переконав цар його. Багато ж патріярх з тими, що були з ним, просив святого, щоб звелів приставити драбини, аби зійти їм до нього, але той всіляко відмовлявся. Тиснула ж спека і горяч від сонця, і бачив патріярх, що багато людей від спеки і спраги знемагають, тож звелів, стоячи долі, звичайну архидияконові почати молитву освячення. Сам же молився і ті, якими ж пресвітера освячення буває, читав молитви, освятив святого Даниїла у пресвітери, хоч і стояв від них на висоті стовпа. Всі ж люди вигукнули: "Аксіос". Тоді Даниїл блаженний, Божу волю бачачи, драбини приставити звелів і, священичі знамення з рук патріярха прийнявши, причастився з ним Пречесних і Божественних Таїнств і, за всіх помолившись, відпустив тих, хто прийшов, з миром. Дізнавшись же, що преподобний Даниїл освячення прийняв, цар утішився. І, прийшовши незабаром до стовпа, скинув царські шати і, смиренно до нього на стовп вийшовши, припав до святих його ніг — їх же бачив набряклими й зігнилими від довгого стояння, здивувався великому терпінню його і, прийнявши благословення, з веселістю повернувся. Тоді прийшов час сповнення пророцтва святого, що казало про гнів Божий, який мав прийти на град. Бо у вересні-місяці, на празник святого мученка Маманта, його ж пам'ять у Візантії чесно святкується, коли починалися в церкві його з вечора всеношні співи, раптом у великому царському граді зайнявся вогонь великий і, скільки міг, мало що не весь охопив град: почав від стіни біля моря, що називається корабельною, пройшов аж до Константинового торсу і досяг Юліянового берега, середній огортаючи град. І видно було велику кару Божу, бо не лише багато великих домів зі скарбами, і красних палат, і святих храмів, але й людей без числа вогонь спалив, — одних на попіл, инших же опалив наполовину, ще иншим руки-ноги, лиця, очі, голову пошкодив. І не можна було ту пожежу погасити, як-бо не намагалися погасити, — тільки ще більше розходилося полум'я, коли Бог карав людей своїх за гріхи. І ледь не таким Константинів град гинув вогнем, як колись Содома.

І лише тоді, згадавши пророцтво Даниїла преподобного, що про кару провіщав і побуджував до молитов і покаяння, поспішили до нього, просячи зі сльозами, щоб своїми молитвами Бога умилосердив і вогненне полум'я погасив. Святий же, плачучи, посоромив їх, що не послухали його, коли провіщав їм біду теперішню, і ради його не прийняли, щоб двічі на тиждень соборні здійснювали молитви. Піднявши ж руки вгору, належну сотворив до Бога за град і за людей молитву. І по молитві повідомив, що через сім днів пожежа закінчиться, як і сталося. Забоявся ж і цар гніву Божого і, взявши царицю, до преподобного поспішив, Божого шукаючи милосердя його заступництвом.

По тому році була вельми зимна осінь, що того холоду навіть висловити не можна, проте не змогла перемогти мужнього страждальця, але сама ним була переможена. Проливалося ж багато дощів, і ніби ріки з небес сходили, мабуть, днів чотири, що й гори деякі розсипалися від великої води і села потопилися. І налягали сильні вітри супротивні, ніби билися між собою, вихорі ж і бурі були такі, що і залізні гаки два, які стовпи преподобного тримали, зламалися від натиску вихору. Преподобний же на височині терпеливо стояв, коли хитався стовп, і сам, ніби гілка на дереві, від вітру гойдався. З долини ж його учні з жахом дивилися на нього, кричали з плачем, боялися, щоб від такого не помер холоду або щоб на землю зі стовпом не впав.

Даниїлова ж надія на Господа непохитною була і на Ньому, як на камені, була основана — стояв святий без боязні. Нащо-бо смерти боятися тому, хто життя своє тут має за пута і темницю, смерть же — за розрішення і свободу, за Давидом кажучи: "Виведи із темниці [тобто з тіла] душу мою". Таку холоднечу блаженний терпів, гарячим духом до Бога молився. Возвав-бо праведний, і Господь почув його, і зверху, з небес, як колись з корабля, заборонив вітрам — і раптом настала тиша велика й погідні дні. Прийшов же цар побачити святого, чи не зазнав якоїсь шкоди від дощів і вітрів, і, бачивши, що зломилися залізні гаки, звелів краще стовпи закріпити і повернувся з благословенням, від преподобного отця прийнятим. Трапилася ж йому річ така: кінь же під ним невідомо чого злякався, збентежився і, впавши назад, вдарив царя, що й вінець з голови його далеко впав і побився, бісер же і камені дорогі з вінця розсипалися. Був же у царя конюх на ім'я Йордан, вірою аріянин, — той, бачачи цареве з коня падіння, забоявся, щоб на нього вина не поклалася і щоб покараний не був. Повернувся-бо, поспішив до преподобного і просив його зі сльозами, щоби впросив за нього царя, відрікся ж віри аріянської і до правоврних християн долучити себе просив. Преподобний же, до благочестя його прийнявши, писав до царя, що Йордан відвернувся від злочестя аріянського, приєднався до правовір'я християнського, через те достойний є помилування. Цар же відписав святому: "Падіння, — каже, — мого причиною ніхто не є, окрім мене самого, бо перед твоїми очима посмів на коня сісти, не відійшовши пішки далеко від святого стовпа твого. На Иордана ж не лише не гніваюся, але й тішуся, що моє з коня падіння стало причиною його вставання з падіння душевного". Далі ж мав цар святого у такій честі, що не тільки сам шанував його, але й иншим його як силу небесну показував. Трапилося-бо одного разу Губазію, цареві лясарському, прийти до Лева, царя грецького, для примирення. Його ж взявши, Лев привів до преподобного Даниїла Стовпника, показуючи і кажучи: "Це є чудо царства мого". Він же терпінню преподобного здивувався — не лише святому, а й стовпу, що на ньому ж він стояв, кланявся і зі сльозами казав: "Дякую тобі, Царю небесний, що коли прийшов я до царя земного, сподобив мене бачити небесного мужа і його перебування". Повернувся ж той лясарський цар у свою землю, часто перед своїми згадував преподобного і писання свої до нього посилав, просячи святих його молитов для захисту царства свого. І був преподобний великим для всіх дивом, для ближніх і дальніх, і прибульців, царів і всіх народів, греків же і римлян, і варварів, що приходили до нього, як до ангела Божого, і, відходивши, на допомогу собі його прикликали й отримували, що просили святими його молитвами. Для вияву ж мужнього його терпіння, як, на стовпі стоячи, повітряні збурення терпів, достатньо вищезгаданих дощу і бурі. Проте, щоб згадати щось, пам'яті про нього достойне, згадаймо і це: налягла якось зима люта дуже, і були вітри великі, і більше від перших гостріші, з великим снігом, і льодом, і морозом. Преподобний же не мав навіть малого на стовпі накриття, ще ж і куколь шкіряний, що був на його голові, вітер великий зірвав і в якусь заніс ущелину. І стояв добровільний мученик цілу ніч, терплячи лютий холод, і гостроту морозу, що сильніший бував, коли сходила ранкова зоря. Коли настав день, була така снігова буря, що учні святого ані очей на стовп звести, ані допомогти нічим преподобному не могли. Після того дня знову була ніч прелюта, і знову день такий же до ночі, і ледве на третій день стишилося повітря. Тоді учні, приставивши драбину, зійшли на стовп до отця і знайшли його цілого ледом обмерзлого з голови до ніг, ледь дихаючого, і ледве зігріли його, теплою водою і губкою обтираючи тіло його. Прийшовши до себе, преподобний казав до учнів: "Для чого тривожите мене, збудили мене, коли заснув солодко, молився-бо і заснув трохи. Проте добре вам буде, діти, що таку маєте про отця турботу". Про це довідавшись, христолюбний цар довго просив святого зі сльозами, торкаючись ніг його, щоб звелів зробити невеличке накриття на стовпі: "Пощади, — каже, — себе, якщо не заради себе, то заради користи для нас, щоб не помер передчасно і не залишив нас сиротами". Він же, слізне прохання цареве бачачи, дозволив зробити накриття — не для свого упокоєння, але через наполегливе прохання цареве, який таку любов і ревність до святого мав, що всіх із різних земель прибулих до нього послів і великих князів приводив до стовпа преподобного — чи сам, чи ж инші чесні. Вони ж дивувалися великому преподобного отця терпінню, що в холод і спеку, вдень і вночі терпить: розчулювалися душею і з великою поверталися користю.

Колись Генсерик, цар Вандальський, рушив війною проти греків і прийшов з великою силою своєю на Олександрію. Цар же грецький, через нашестя варварське вельми сумувавши, прийшов зі всім своїм синклітом до преподобного Даниїла Стовпника, шукаючи в його святих молитвах допомоги. Він же те, що має бути, передбачив, пророкував цареві, що Генсерик не лише Олександрії не візьме, але і у всіх своїх задумах нічого не досягне і без нічого до себе повернеться. І збулося пророковане преподобним, за що цар благочестивий, будучи вдячний, хотів учням його при стовпі збудувати келії для спочинку. Преподобний же більше хотів, щоб була створена церква на честь преподобного Симеона Стовпника і тіло його святе щоб з Антіохії було перенесене, царя просив. Цар же зразу збудував церкву Симеона преподобного навпроти стовпа Даниїлового з північного боку, і притулок для подорожніх при церкві влаштував, і переніс чесні Симеонові мощі з великою честю за бажанням преподобного Даниїла, чим святий вельми утішився і належне слово до народу виголосив на те перенесення. Був же преподобний незлобливий вдачею, добро чинив тим, хто ненавидів його. Один-бо поганим язиком злословив на святого, що люди чули, сварили на злословця. Він же вийняв з-за пазухи своєї рибу печену і, показавши людям, казав: "Це їсть ваш постник". Після цього скуштував сам риби, жінці своїй і дітям дав. Зразу напав на нього біс, і на жону його, і на дітей і мучив їх. Коли привели їх до преподобного, зцілив їх молитвою своєю, не пам'ятаючи злого, не віддаючи образами за образи. Вони ж вдячні були за таке благочинство, явлене їм від незлобливого отця, зробили зі срібла образ його і себе, що в ногах його лежали, зобразили та імена підписали. І поставили образ той у церкві Святого Архистратига Сил небесних Михаїла. Ще ж до незлостивости своєї преподобний Даниїл мав в устах своїх благодать велику, щоб від слів його розчулювалися ті, хто слухав, багато користали ж і виправляли своє життя. Був один у дворі царському воїн славний на ім'я Єдран, родом з галатів, міцний тілом і хоробрий у бою. Коли він прийшов, почув душекорисні блаженного Даниїла слова, зразу розчулився і, відвернувшись від світу, приєднався до учнів преподобного з двома друзями своїми. Про те почувши, цар вельми пошкодував за хоробрим тим воїном і послав умовляти його, щоб до нього в царське повернувся, але той не зважав на царську ласку. "Яка мені, — казав, — користь, коли матиму весь світ, душу ж свою згублю". У чернечий ж одягся чин руками преподобного, ревнував постримности його, стільки лише куштував їжі і пиття, щоб не померти з голоду природі тілесній, але і сну мало приймав, стоячи, на натягнутий шнур спираючись. Був же по цьому любий цареві за добродійність, і відвідував його цар, приходячи до преподобного Даниїла. Поживши ж таким життям досить часу, спочив з миром — Тит же було ім'я його в чернечому чині, а після цього слуга його Анатолій подібним зажив життям. У той час Лев-цар Аріядну, доньку свою, дав за дружину Зенонові Ісаврянину і послав його з воїнами проти варварів, що воювали Тракію. Зенон же пішов спершу до преподобного Даниїла Стовпника, а святий все, що мало бути з ним, передрік: що без ушкоджень з війни повернеться і прийме по Аевові, тестеві своєму, скіпетр царства, але заздрістю своїх буде вигнаний з царства і за якийсь час знову на царство повернеться. Все те у свій час збулося. Після Аева настав Зенон і три роки царював, на нього повстав Василіск, брат Верини, жінки померлого царя Аева. Він, вигнавши Зенона, прийняв Грецьке царство. Єретиком же був євтихіянин, почав вельми бентежити Божу Церкву, собор Халкедонський відкидаючи, розсіваючи ж єретичне вчення. Тоді Акакій, патріярх царгородський, зібравши правовірних єпископів, оборонявся, хоч і з боязню перед царем, але нічого не досягнув. Послав-бо деяких із єпископів до преподобного Даниїла зі слізними проханнями, щоб зійшов зі стовпа, до них у царствуючий град на допомогу Церкві воюючій прийшов. Преподобний же, хоч і не хотів ані на короткий час зійти з місця свого, проте, нужду Церкви бачачи, до того ж і зверху божественним голосом увідомлений був, зійшов зі стовпа і в град до патріярха та до єпископів, що з ним, прийшов. Зустріли його архиєреї чесно і прийняли з невимовною радістю. Чуючи ж про його прихід, цар, не хотівши бачитися з ним, вийшов з града у своє село, що недалеко було, але преподобний пішов за ним. Не міг же подорожувати ногами своїми, бо від довгого стояння ноги його набрякли і ранами були вкриті, через те несли його вірні. Трапився ж на шляху чоловік прокажений — той, бачивши преподобного, почав криком просити, щоб зцілив його. Змилосердився-бо над ним преподобний, помолився і звелів викупатися прокаженому в морі, бо поблизу було море. Коли той скупався — вийшов очищений і здоровий. І зразу про те чудо розійшовся поголос всюди, і зійшлося багато людей, що несли хворих своїх, і всі приймали зцілення молитвами преподобного. Так багато люду задля чуд, що від нього бували, за ним йшли і наблизилися до царської палати, що у селі. Муж же один, Готтин, високо біля віконця сховався і побачив, як несли святого. Засміявся і каже: "Це новий Антипат гряде". Тільки-но те промовив, зразу постигла його кара Божа: несподівано впав з висоти на землю і, розбившись, помер. Цар же, довідавшись про прихід святого, наказав не пускати його до себе. Святий же відійшов, порох з ніг своїх струшуючи. Після цього цар забоявся, щоб яке зло не найшло на нього за безчестя святого, послав услід преподобному, просячи, щоб повернувся. Той же не лише не послухав царя, але й передрік загибель йому, бо скоро заберуть у нього царство. "Той, хто прогнівав, — казав, — Царя небесного, криє в собі багато злого і збирає гнів у день гніву". Так сказавши, пішов дорогою. Коли посланець повернувся і повідомив цареві слова преподобного, зразу стовп у палаті несподівано впав і настрашив царя вельми і тих, що з ним: річ-бо, що неживою була, Божим помахом свідчила істинність пророцтва преподобного і повідомляла своїм падінням швидке цареве з царства падіння. Повертаючись ж до граду, Даниїл преподобний зцілив двох юнаків біснуватих і доньку вдовину. Змія, що обвив несподівано ногу його, на місце своє відіслав словом, сам анітрохи не постраждав від нього. У граді ж одній жінці чесній на ім'я Раїда, що була неплідною, ноги його сльозами обмивала і розрішення неплідности своєї його молитвами просила, прорік, що народить сина, і ім'я синове переднарік. "Народиш, — каже, — жінко, сина і Зеноном його назвеш". Тоді цар почав шукати, як би примиритися і прощення від преподобного отримати, вельми-бо налякався того падіння стовпа у палаті у час принесення до нього слів Даниїлових. Спершу-бо через чесних осіб впрошував святого, але лукаво: серце його не перестало збирати беззаконня йому. Після цього сам, прийшовши і до ніг святого припавши, прощення просив. Преподобний же, душевними очима бачачи злі помисли його, викрив лукавство його, говорячи до инших: "Смирення це і розчулення вдаване, овечою одежею прикривається вовча вдача, але незабаром побачите Всевидяче Око Боже і Всесильну Його Руку, що сильних з престолу скидає". По цьому всьому повернувся преподобний на стовп свій. Мало ж минуло часу, Василіск, за пророцтвом преподобного, був вигнаний з царства. Зенон же знову прийняв скипетр і з дружиною своєю до преподобного поклонитися прийшов, бачачи пророцтва його здійснення.

Инший же час життя свого преподобний на стовпі, не сходячи, стояв і силою й милістю Господньою багато чуд здійснив. Смиренномудрий же цей і людської уникав слави, за силу чудотворення не своїй добродійності дякував, але молитвам Симеона преподобного, бо тих, хто приходив до нього хворий, відсилав до церкви Симеонової, до святих його мощей. Золотар один приніс сина свого, кривого від народження, що ледь на ноги ступити міг, але, ніби змія, черевом по землі повзав. Його блаженний Даниїл відіслав до церкви преподобного Симеона, звелів святі його мощі на ноги кривому хлопцеві покласти. І коли це сталося, скочив кривий, як олень, і прибіг до стовпа Даниїлового, радіючи і славлячи Бога.

Муж один, що прийшов зі сходу, попав до розбійників. Його ж били вельми розбійники, а найгірше коліна йому поламали і, що мав, узяли, тоді відійшли, залишивши чоловіка ледь живого. Подорожні ж одні там проходили, бачили його, розбійниками дуже зраненого, змилосердилися над ним і, взявши, в град Анкирський занесли. Єпископ же граду того дуже ним заопікувався і, досвідчених лікарів привівши, зцілив його від ран. Проте зцілений не міг ногами ходити, бо дуже поламані були його ноги. І коли навіть зцілені були рани його ніг, не було ногам сили ходити. Кривий-бо цей просив єпископа, щоб відіслав його до преподобного Даниїла. І був покладений на осла, як колода, везений був до стовпа безкорисного того лікаря. Той же, в церкву Симеонову його відіславши, єлеєм, від святих мощей взятих, кривого помазати звелів, зробив його цілим, зміцніли-бо стопи і гомілки — і, скочивши, встав, і ходив, вдячність Богові та святим його угодникам, Симеонові та Даниїлу, підносив. Сотник один з Іспанії мав велику до преподобного віру, і коли траплялося комусь з дому його: з рабів, чи з родичів, чи з друзів — хворіти, писав до преподобного, просячи зцілення. І коли до нього від преподобного відповідь приносили, клав те на хворого — і зразу хворий діставав Боже зцілення. Жінка одна убога мала сина дванадцятирічного німого з народження, принесла його до стовпа преподобного і, залишивши його при стовпі, відійшла. Бачачи ж біля стовпа хлопця, преподобний звелів учням взяти його, щоб з ними перебував. Бони ж думали, що хлопець, матір'ю навчений, не говорить: притворився німим через убогість, щоб так зручніше прогодуватися. Часом сплячого його рожнами кололи чи терновими різками били, щоб, раптово прокинувшись, якесь промовив слово. Але коли зрозуміли, що він справді німий, повідомили святого. Він же звелів єлеєм святим намастити язик німому, і коли у день недільний під час Святої Літургії почав диякон читати святе Євангеліє і, за звичаєм, люди заспівали "Слава Тобі, Господи", заспівав і хлопець, проказав ясно і голосно: "Слава Тобі, Господи". І відтоді говорив добре.

Досягнув же преподобний старости глибокої, наблизився до блаженного кінця свого, який передбачив, возвістив учням своїм і написав їм заповіт такий: "Я, о діти і брати [адже ви обома є, бо й народив вас духовно, а Бог є всім спільним Отцем], до спільного того Отця відходжу, проте не залишаю вас, любих моїх, сиротами, плачучих, що залишилися без отця, але тому Отцю вашому про вас турботу залишаю, який з усіма вами і мене створив. Він-бо все створив Розумом і Премудрістю, тоді Небеса схилив і зійшов на землю, помер же і воскрес заради нас. Він буде з вами, як Премудрий берегтиме вас від лукавого, як Господь же Своєї пильнуючи волі, а як Отець прикликаючи вас [коли зберетеся] до Себе благоутробно і духовні вам обійми розпростерши. І як же дав Себе на смерть за нас, вас між вами взаємно хай з'єднає однодумством і зробить, щоб були здобутком Отцеві. Відганяйте приниження, служіть покорі, любіть гостинність, піст, чування, убогість, а найпершою і найбільшою заповіддю є Любов. Тих, хто благочестю служить, праведно тримайтеся, єретичного куколю бережіться, від матері ж вашої святої Церкви ані на трохи не відлучайтеся. І якщо все те виконаєте, будете добродійністю досконалі". Такий заповіт дітям своїм написавши, отець преподобний звелів перед тими прочитати, які плакали через розлуку з ним. За три дні перед святим його переставленням, опівночі, як же деякі з учнів його бачити достойними сподобилися, прийшли відвідати його всі від віку святі: пророки, апостоли, мученики, і всіх святих лики — у світлі і славі небесній, з любов'ю його цілували, божественні йому таїнства здійснити звеліли. Коли ж настав день його від тіла розрішення, патріярх Євтимій, що був після Акакія, прийшов зі всім клиром своїм. Богобоязлива ж жінка Раїда, неплідність якої молитвами святого Господом розрішилася, готувала все для чесного переставлення преподобного. У той же час трапився один чоловік біснуватий, що, стоячи при стовпі, повідомив, що бачить ангелів і святих багатьох, які йдуть до преподобного з небес. І поіменно називав святих, яких бачив. Преподобний же і богоносний отець наш Даниїл, радіючи через відхід свій, передав чесну і святу душу свою в Руки Божі, сповнений днів, вісімдесят літ і три місяці прожив від народження свого. І зразу при відході його чоловік той біснуватий звільнився від катування бісівського. Коли помер же преподобний, з'явилися над стовпом на небесах три хрести зоряні, або, краще сказати, три зорі хрестоподібні, і світилися невимовною добротою удень, коли сіяло сонце. Видно ж їх було доти, поки не було поховано святе преподобного отця тіло там же, при стовпі його. Покладені ж були з ним мощі і святих трьох отроків вавилонських: Ананія, Азарія та Мисаїла: так-бо перед смертю преподобний заповідав, щоб люди, які приходитимуть на вшанування, не його мощам, але, мощам тих святих отроків честь віддаючи, тим самим Господеві поклонялися. Смиренний був у житті, виявився смиренним і після переставлення, уникаючи людської слави. Але Бог його прославив на землі Своїми чудами перед людьми; на Небі ж прославляє перед ангелами Своїми, Сам Він від усього живого славлений вовіки. Амінь.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

1-10 of 31