25 ГРУДНЯ: Свт. Спиридона, єп. Тримифунтського, чудотворця. Прп. Ферапонта Монзенського. Сщмч. Олександра, єп. Єрусалимського. Мч. Розумника (Синезiя)

опубліковано 8 груд. 2018 р., 03:02 evg z   [ оновлено 8 груд. 2018 р., 03:02 ]
 Свт. Спиридона, єп. Тримифунтського, чудотворця. Прп. Ферапонта Монзенського. Сщмч. Олександра, єп. Єрусалимського. Мч. Розумника (Синезiя)
свт. Спиридон, єп. Тримифунтський
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого Спиридона, єпископа Тримитунського.

Кіпрський острів був батьківщиною цього дивного Спиридона, що від препростих батьків народився і сам препростий був вдачею, — смиренний же серцем і благий життям. З дитинства свого був пастухом овець, віку ж дійшовши, поєднався законним шлюбом і батьком для дітей був. Жив же чесно і богоугодно, наслідуючи Давида в ласкавости, Якова у простоті сердечній, Авраама в гостелюбстві. Не за багато ж років, коли померла жінка його, він вільніше і старанніше працював для Бога добрими ділами, маєток свій на спочинок подорожнім і прогодування убогим витрачав. І стільки у світі благоугодив Богові, що також і дару чудотворення від Нього сподобився: Господньою силою і благодаттю всілякі невиліковні хвороби зцілював і бісів з людей виганяв словом, через що поставлений був єпископом Тримитійського граду за царювання Великого Константина і Констація, сина його, і робив дивні чуда і преславні.

Було тоді бездощів'я на острові тому, і посуха велика, і йшов за ними голод, за голодом же — моровиця, і багато людей загинуло з голоду. Треба було, щоб замкнуте небо Ілля чи хтось подібний йому відкрив молитвою. І ось таким виявився Спиридон святий, який, таку біду людей бачивши і над виснаженими голодом по-батьківськи змилосердившись, помолився як належить до преблагого Бога, а Той зразу наповнив небо хмарами, зібравши їх з кінця землі, і пролив дощ великий. І не переставав литися дощ великий на землю досить днів, аж поки знову святий не помолився, — і настала погода. Напоїлася земля щедро і дала свої плоди, і зародили ниви, плодоносили сади і вертогради, і настав по голоді тому достаток великий молитвами угодника Божого Спиридона. Але і знову по кількох роках з Божого допусту через гріхи людські був голод у тому краї, і раділи багаті продавці збіжжя через дороговизну, маючи за багато років надбане зерно, і відкрили житниці свої, почали продавати дорого. Був же у граді Тримитійському один зернопродавець, який мав сріблолюбства гортань ненаситну й утробу лакомства бездонну. Він, звідусіль скуповуючи, багато зерна придбав і, кораблями в град привізши, не хотів продавати за такою ціною, яку застав у граді. Але насипав у житниці до того часу, поки більший голод настане, щоби дорожче йому продати і придбати багато маєтків. Голод же великий налягав і з дня у день збільшувався — почав багатій цей продавати збіжжя своє дуже дорого. Прийшов же до нього убогий, просячи і молячи, зі сльозами припадаючи, щоб змилувався над ним і подав йому трохи зерна, щоб не вмерти з голоду з жінкою і дітьми. Той же, немилосердям і бажанням золота одержимий, не схотів помилувати убогого, але казав йому: "Іди, принеси ціну і будеш мати, що купиш". Убогий же, знемагаючи від голоду, прийшов до святого Спиридона, про свою убогість, багатого ж немилосердя йому з плачем повідаючи. Святий же говорить йому: "Не плач, але йди в дім свій: так-бо говорить Дух Святий, що завтра наповниться хата твоя зерном, багатого ж побачиш, що просить тебе і дає тобі зерно без плати". Убогий же пішов, зітхаючи, до дому свого. І коли настали перші сутінки ночі, велінням Божим пролився дощ великий на землю, і через повінь велику впали житниці багатого того немилостивого сріблолюбця, і рознесла вода все. Немилостивий же той продавець збіжжя біг зі своїми по цілому граді, кличучи і просячи всіх, щоб подали йому допомогу, щоб з багатства раптом убогим не став. Убогі ж люди, бачивши рознесене зерно по дорозі, почали його збирати і наповнили хатини свої. Також і вбогий той, що просив учора, зібрав собі зерна досить. Його ж бачивши, багатий почав просити, щоб без плати взяв собі, скільки хоче. Так Бог немилосердя багатого покарав, убогість і голод бідного утішив — за пророцтвом святого.

Ратай один, знайомий святого, у той же голодний час до того ж немилосердного багатого, що мав ще инші житниці, наповнені зерном, прийшов просити, щоб дав йому у борг зерна прогодуватися, обіцяючи віддати йому з лихвою під час жнив. Він же першою втратою зерна не навчився і в скупості своїй не змінився і не виправився, замкнув і перед цим убогим серце своє немилосердям і навіть слухати не хотів великого того прохання, але сказав йому: ''Не візьмеш у мене без золота ані однієї зернинки". Те почувши, пішов убогий ратай, плачучи, до святителя Божого Спиридона, розповідаючи йому про свою журбу. Святитель же, утішивши його словами, відпустив додому. Зранку ж сам до ратая прийшов, несучи злиток золота немалий. А звідки золото те взяв, пізніше явить слово. Золото те убогому в руки поклавши, каже: "Неси, брате, до багатого того продавця збіжжя і дай йому це золото в заставу, щоб позичив тобі зерна, скільки тобі потрібно. Коли ж прийдуть жнива і матимеш вдосталь хліба, тоді, заставу цю викупивши, мені знову принесеш". І взяв убогий золото те з рук святителя, пішов з поспіхом до багатого. Той же, коли золото побачив, радий був, золотолюбець цей, зразу дав убогому в борг, скільки потребував. Після цього голодний час минув, зародило все і жнива настали, ратай той віддав з лихвою зерно багатому і, заставу викупивши, до святого Спиридона з вдячністю приніс. Святий же, взявши золото, до вертограду свого пішов і ратая зі собою взяв, говорячи: "Іди за мною, брате, віддаймо це разом Тому, Хто в борг дав нам співчутливо". У вертоград-бо з ратаєм увійшовши і золото при загороді поклавши, підніс догори очі свої, мовлячи". "Господи мій, Ісусе Христе, Ти що самою волею все створюєш і перетворюєш, як колись палицю Мойсееву, коли цар Єгипетський подивився, перетворив на змію, Сам і це золото, як же спочатку з тварини перетворив в оцю подобу, так і нині звели, щоб перетворилося в ту подобу, в якій було спочатку, щоб і цей [чоловік] довідався, як Ти дбаєш за нас, і на цьому прикладі навчився того, що в Божественному є Писанні: що, коли хоче, Бог робить все". Так і тепер, коли молився, зразу золото живу прийняло силу, зарухалося, і було видно, як змія поверталася і повзала. І так, як спершу доторком руки святого змія стала золотом, знову з золота чудесно зробилася змією. Бачивши те, ратай затремтів від страху і, впавши на землю, недостойним себе такого чудесного благодіяння називав. Змія-бо та в нору свою ввійшла, а ратай з вдячністю додому повернувся, лякаючись перед величністю Божого чуда, що сталося молитвами святого.

Приятель один блаженного добродійний через заздрість злих людей був обмовлений перед суддею градським і посаджений до в'язниці, тоді й на смерть засуджений неповинно. Про те довідавшись, Спиридон Блаженний пішов вибавити друга свого від неповинної смерти. Був же тоді час повені, і потік, що був на шляху, наводнився вельми, виливаючись із берегів своїх, і неможливо було нікому перейти його. Чудотворець же, згадуючи про Ісуса Навина, як з Ковчегом Завіту перейшов по сухому Йордан у час повені його, вірував же, що й нині також буде від Всесильного Бога, говорячи до потоку, ніби слузі наказуючи: "Зупинись, — каже, — спільний Владика велить тобі, хай я перейду, щоб врятувався муж, заради якого поспішаю". Коли це сказав, тут же зупинився потік, завернувши бистрини водні, і дав суху дорогу святому. Не лише ж йому, але й иншим, що з ним ішли, що поспішили до судді, сповіщаючи про прихід святого і про чудо, що зробив по дорозі. Суддя ж. чувши те, зразу звільнив засудженого і дарував його святому здоровим. Бачив же преподобний ясновидними очима таємні гріхи людські. Одного разу відпочивав він з дороги в одного гостеприємця, тоді жінка якась, тілесною любов'ю заполонена і пристрастю зневолена, що таємно з кимось грішила, захотіла ноги святому обмити. Він же, бачивши її діла, каже до неї: "Не торкайся до мене, жінко". Це сказав не тому, що грішною гидував і відкидав її, ніби грішними гидувати хотів учень цей Господа, Який з митарями і грішниками їв і пив, але так вчинив з нею, щоб нагадати їй прогрішення і посоромити через нечисті її помисли і діяння. Коли ж та жінка знову наполягала і намагалася доторкнутися до ніг святого, щоб омити їх, тоді святий, не хочучи загибелі її, людинолюбно і лагідно викрив її, нагадуючи їй гріхи її і до покаяння наставляючи. Вона ж дивувалася, разом з тим же і злякалася, що невідоме і таємне її не є утаєне перед ясновидними очима чоловіка Божого. Сорому ж сповнившись, наповнила смиренням серце своє, впала в ноги святого, не водою вже, але сльозами їх омиваючи, і викрила свої діла, своїми сповідаючи устами. Вона-бо робила, як колись євангельська блудниця. Він же, як Господь, милостиво їй провістив: "Дерзай, дочко, відпущені тобі гріхи твої". І знову "Ось здорова ти, не гріши більше". І з того часу жінка та виправила життя своє на добре і була иншим корисна.

Але тому що з чудес лише життя святого пізнається, належить же пізнати і ревність його у благочестивій вірі. Наступне-бо слово її хай відкриє. Коли царював Великий Константан, перший християнський цар, у шістсот тридцять шостий рік від царювання Олександра, Филипового сина, тоді в Нікеї зібрався преславний святих отців собор, щоб безбожного Арія повалити, який називав неблагочестиво Сина Божого творінням, а не Творцем. Законоположили ж сповідувати, що Син Божий єдиний єством з Богом Отцем. Були ж єпископи, які допомагали Арієвому богохульству, імена їх: Євсевій Никомидійський, Марис Халкедонський, Теогній Нікейський. Вони пішли за аріянським безум'ям, всезлісні люди злословили, що Син Божий і Бог — творіння. Поборники благочестя, начальники, життям і вченням прикрашені, були ці: великий серед святих Олександр, що був ще пресвітером, у той же час тримав місце святого Митрофана, патріярха Царгородського, який не був там тому, що на одрі хвороби лежав, і славний той Атанасій, що не був пресвітерським прикрашений саном, але дияконське в церкві олександрійській ніс служіння. через що не менше на неї було обурення від заздрісних, що не була ще єпископською вшанована честю, — вони у розумінні віри инших перевершували. Був же з ними і цей Великий Спиридон, його ж житіє і благодать, що в ньому жила, корисніші і сильніші були до переконання, ніж инших язики, неминучі силогізмів пута і хитросплетіння красномовні. Ще на тому ж соборі, царевою волею, були й еллінські філософи, що говорили перипатетики. Серед них же був один наймудріший, що Арієві помагав, і, ніби мечем двосічним, язиком софістичним сік і гордував, намагаючись посміятися з учення благочестивих. З ним блаженний Спиридон, муж препростий, що єдиного лише знав Христа, і цього Розп'ятого, змагатися просив. Святі ж отці, що знали невченість його, що анітрохи не знав еллінського учення, заборонили святому, щоб не дерзнув із хитрословесним тим змагатися софістою. Але він знав, що може Небесна Премудрість, які неміцні людської премудрости сили, приступив до мужа, кажучи: "Во ім'я Ісуса Христа, о філософе, сприйми мене і послухай, що хочу тобі казати". Філософ же сказав до нього: "Кажи і слухати:: тебе". Почав говорити святий: "Один є Бог, що Небо і землю створив, і людину з землі створив, і инше все. видиме і невидиме, Словом і Духом Своїм влаштував. Його Слово, віруємо, Сина Божого і Бога є, що над нашим блудом змилосердився, від Діви народжений, з людьми поживши, постраждав і помер нашого ради спасіння і знову воскрес і воскресив тим рід людський. Його ж сподіваємося, що прийде судити всіх праведно і віддати кожному по заслугах. Віруємо ж, що Він з Отцем одної природи, сидить поруч і рівночесний. Це так ісповідуємо без всілякого цікавського перевіряння, ані ти, яка суть того, досліджувати не пробуй, бо перевищує твій розум і пізнання всіляке далеко перевищує". І, трохи помовчавши, каже: "Чи не так тобі це видається, о філософе?" Філософ же, ніби ніколи не вмів змагатися, мовчав, не вміючи уст відкрити проти слів святого, в них же божественна якась діяла сила, ніби сповнювалося написане: "Не в слові Царство Боже, але в силі". Тоді філософ каже: "І я думаю, що так є те, що кажеш". Тоді старець: "І я думаю, що так є, як ти кажеш". Тоді старець: "Иди-бо і прийми знамення святої віри". Філософ же звернувся до приятелів і учнів своїх: "Чуєте мене, — каже, — поки словами було зі мною змагання, слова проти слів поклав і мудрістю суперечливою заперечував викладене. Щойно ж замість слів сила якась з уст цього страця вийшла, нічого иншого не можуть слова проти сили, не може-бо людина стати проти Бога. Якщо-бо і з вас хтось може так розуміти, як я, хай вірує в Христа, і зі мною за старцем цим хай іде, його ж устами Бог говорить". Так філософ той християнську прийняв віру, радів, що переможений був старим старцем для користи своєї, тішилися ж і всі благочестиві, злочестиві ж вельми посоромлені були.

Коли відбувся ж великий той святих отців Собор, Арій же переможений і скинений був, і кожний повертався до себе, повернувся і святий Спиридон до свого дому. Тим часом померла донька його Ірина, яка молодістю життя свого цвіла, в чистому дівстві його провадила, щоб бути їй достойною Небесної Оселі. Прийшла ж одна жінка до святого, плачучи і повідаючи, що дала доньці його Ірині прикрасу якусь золоту на зберігання, а тому, що в скорім часі переставилася, залишилася схованка нікому не відома. Спиридон же, пошукавши в хаті всюди, схованих прикрас не знайшов. Бачивши ж плачучої жінки сльози та ридання і змилосердившись над нею, прийшов до гробу доньки своєї з домашніми, які були з ним, і возвав до мертвої, як колись Христос до Лазаря", як до живої, кажучи: "Донько Ірино, де прикраса золота, тобі довірена на збереження?" Вона ж, як із твердого збудившись сну, відповіла: "Господи мій, в тому місці дому [назвала те місце] сховала її". І каже знову до неї святий: "Спи далі, донько, поки Господь у спільне Воскресіння розбудить тебе". І був страх на всіх, що там були, дивувалися і жахалися через преславне чудо те. Святий же знайшов у названому місці сховане, віддав жінці тій. Після цього помер великий Константин, і сини його царство розділили, прийняв Схід найстарший син Констанцій. Коли він був у великому граді Келисирійському в Антіохії, впав у хворобу велику, яку ж лікарі не могли вилікувати. Залишивши-бо лікарів, хворий цар звернувся молитвою до Бога, що може зцілювати душі і тіла, і від Нього просив ревно зцілення своєї хвороби. І бачив у нічному видінні ангела, який показував йому лик багатьох святих єпископів, серед них же показав двох найвидатніших, які виглядали як вожді і начальники инших. Вони єдині можуть бути цілителями хвороби його, повідав. Збудився ж цар зі сну і роздумував над побаченим, не впізнавав, хто були ті побачені. Як-бо їх впізнати міг, їх же імен і батьківщини не знав. А тим паче, що один з них не був насправді єпископом, але ніби мав єпископом стати, а вже у тому був показаний сані. Розгублений-бо перебував цар довго, тоді раду благу прийняв: зібрав до себе єпископів із навколишніх міст і впізнавав між ними бачених у видінні двох єпископів, але не знайшов. І знову ще більше прикликав з дальших країв, але і серед тих не знайшов побачених. Після цього послав по всіх усюдах, щоб зі всіх країв землі його всі єпископи до нього зібралися. Дійшло ж те цареве веління, чи радше моління, і на Кіпрський острів до блаженного Спиридона, єпископа Тримитійського. йому ж все про царя від Бога видінням відкрите було. Ставши-бо, Спиридон пішов до царя, взявши зі собою учня свого Трифилія — з ним же цареві у видінні явлений був. Трифилій тоді [як же мовиться] не був ще єпископом, отож, дійшовши Антіохії, зайшли в царське.

Був же Спиридон у бідний одяг вбраний, мав у руці палицю фінікову, і митру на голові, і посудину глиняну, що на грудях висіла, — як же був звичай у тих, хто жив у святому граді Єрусалимі, що звикли носити єлей від Хреста Святого. Коли він так входив, хтось зі світлих слуг, що були в палаті царській, бачивши його як одного з убогих, насміхалися з нього і загородили вхід, вдарили його у щоку. Він же, незлостивий цей, за словом Господнім, повернув до нього і другу. Але той, зрозумівши, що це єпископ, і своє прогрішення бачивши, прощення смиренно просив, що й отримав. Коли ж ввійшов святий перед царя, зразу пізнав його цар: у такому-бо образі уві сні явленого бачив його. І, ставши з місця свого, приступив і поклонився Божому Рабу, просячи його зі сльозами, щоб помолився за нього до Бога і полікував хворобу його. Тільки-но святий же Спиридон торкнувся до голови царської, зразу став цар здоровим і радів зі зцілення свого, молитвами святого отриманого. Вшанував його цар вельми і весь той день з ним веселився, пригощаючи доброго лікаря свого. Трифилій же дивувався вельми всій славі царській, красі палат, вельможам, що стояли при цареві, який сидів, і всій чудовій і золотовидній споруді, і службі слуг світловбраних. Спиридон же говорить йому: "Чого дивуєшся, брате? Хіба гордовитість і слава царська роблять царя праведнішим за инших? Хіба не так само цар, як і кожен з убогих, помирає і його ховають? Хіба не так само на Страшному Суді стоятиме? Нащо швидкоплинне, якщо незмінне шануєш? І коли щось є нічим, чому йому дивуєшся, якщо випадає більше шукати того, що є нематеріяльним та вічним, і любити негинучу небесну славу". Повчив же і царя досить, щоб пам'ятав благодіяння Боже і щоби сам був добрим до тих, хто під його рукою, до грішників милосердний, до прохачів прихильний, благоподатливий потребуючим, і всім щоб був як батько, добрим серцем до кожного прихилявся і щедро руку простягав. Бо хто царствує не так, швидше катом, а не царем має називатися. На завершення наказав йому, щоб міцно тримався і беріг те, що належить до благочестя, нітрохи не приймаючи того, що вороже Божій Церкві. Хотів же цар віддячити святому за своє зцілення його молитвами, давав йому багато золота, але той не хотів прийняти, говорячи: "Не пасує так, о царю, віддавати ненависть за любов. Те, що зробив я для тебе, любов'ю є: дім залишити, таку безодню морську переплисти, холод же і вітрів велику перетерпіти лютість — чи це не любов? І за те все чи прийму як винагороду золото, що є причиною всього зла і легко всіляку правду губить?" Так святий говорив, нічого не хочучи прийняти, проте сильним проханням царевим переконаний був лише прийняти, а не тримати, бо зразу прийняте роздасть потребуючим. Цього святого настановою цар Констанцій дав свободу священикам, і дияконам, і всім клирикам, і слугам церковним: вирішив, що непристойним є, щоб ті, які служать Цареві Безсмертному, давали данину смертному цареві.

Коли пішов святий від царя і до себе повертався, прийнятий був у дім одним христолюбцем. І прийшла до нього жінка одна з варварів, по-грецьки говорити не вміла, принесла на руці свого мертвого сина, його ж поклала в ногах святого, плакала дуже. Ніхто ж не знав її мови, самими сльозами розповідала, що за мертвого сина свого просить святого, щоб воскресив його. Він же марної боявся слави, відмовлявся від такого діла. Проте милосердний цей, переможений гірким риданням плачучої, спитав диякона свого Артемідота: "Що зробимо, брате?" А той відповів: "Нащо питаєш мене, отче? Що иншого маєш робити — лише призвати Христа Життєдавця, Який безліч молитов твоїх послухав: якщо-бо царя зцілив, чи бідних та вбогих маєш зневажити?" Святитель же такою доброю радою більше до милосердя схилився, просльозився і, коліна схиливши, помолився гаряче до Господа. Він же, що Єлисеєм та Іллею сарептянки синові і шунамітянки хлопцеві життя дарував, послухав і Спиридона і повернув дух життя в дитин варварську, що, зразу оживши, почала плакати. Мати ж коли побачила дитину свою живою, враз від сильної радости впала мертва. Не лише-бо велика хвороба і печаль сердечна умертвлює людину, але часом і радість надмірна таке робить. Жінка-бо та від радости померла, а ті, що бачили те, по раптовій через воскресіння хлопцеве веселості раптом несподівану печаль мали і сльози. І знову каже святий до диякона: "Що зробимо?" Той знову перше радив, і знову святий до молитви звернувся, очі до небес возвівши і розум до Бога вознісши, молився до Того, Хто вдихає мертвим дух і однією волею все перетворює. Тоді до мертвої, що на землі лежала, каже: "Воскресни і встань на ноги свої". Вона ж, ніби зі сну збудившись, воскресла, і сина прийняла на руки живого. Заборонив же святий жінці і всім, що там були, комусь повідати те, що сталося. Але диякон Артемідот після переставлення святого зробив те відомим для вірних, не замовчував Божої величі і сили, що була з великим угодником Божим Спиридоном.

Коли святий повернувся додому, прийшов до нього хтось, хотівши купити зі стада його сто кіз. Звелів же йому святий, щоб спершу встановлену ціну відклав, тоді куплене взяв. Він же, відклавши ціну за дев'ятдесят дев'ять кіз, утаїв за одну, думаючи, що не стане те відоме святому, його ж сердечній простоті чужа була сильна турбота житейська. Коли вже були обоє в загороді з худобою, велів святий купцеві взяти кіз стільки, за скількох ціну відклав. Він же, відібравши сто кіз, вигнав із загороди. Одна ж з тих, як розумна і добра раба, пізнавши, що вона не є продана своїм господарем, скоро вернулася і втекла знову в загороду. Той же, знову взявши її, тягнув за собою, але вона, знову вирвавшись, до загороди бігла. Було так двічі і тричі: вона із рук його виривалася і до загороди бігла, той же насилу відтягував її. По тому ж взяв її на плечі свої і ніс до себе, вона ж вельми кричала і рогами своїми в голову його била, кидалася і виривалася, що дивно було всім, хто бачив. Спиридон же святий, розуміючи причину і не хотівши перед всіма викрити купця лукавого, казав йому тихо: "Бачиш, дитино, що не марно худобина ця так робить, не хоче бути відведеною у дім твій, тому що не відклав належної за неї плати, і через те виривається із рук твоїх і в загороду втікає". Той же, посоромившись, визнав гріх свій і прощення просив, тоді віддав ціну, взяв козу, і йшла вона сама покірно і мирно в дім того, хто купив її, випереджаючи нового господаря свого.

На острові тому було село одне, що називалося Єритра, недалеко митрополії Константійської, на віддалі не більше тридцяти стадій. Там великий Спиридон, заради якоїсь потреби прийшовши, зайшов до церкви і попросив одного з дияконів, що там були, сотворити одну коротку святу молитву, — втомився-бо святий довгою дорогою, тим паче що час був жнив і спека стояла велика. Диякон же той повільно робив те, що попросили, і навмисне розтягав молитву, гордовито виголошуючи, і співаючи, і марнославствуючи своїм голосом. Гнівно-бо поглянув на нього блаженний, хоч і природою добрий був, і докорив йому, кажучи: "Замовкни". І зразу зв'язався йому язик, не лише голос, але і мову втратив, і стояв німий, ніби без'язикий. Був же страх на всіх, що там були, і довідались про те зразу в цілому селі, і зійшлися всі на чудо те і вжахнулися. Той же диякон впав до ніг святого, мовчанням молився, щоб розрішився язик його. Молили за нього й инші приятелі його та родичі, і ледве впрошений був: суворий-бо був святий до гордовитих і марнославних. Пробачив йому і, язик розрішивши, говорити йому подав. Проте слід покарання залишив, не повністю язик його уяснивши, бо невиразність, важкість і затинання в мові залишив йому. щоб не гордував більше через голос свій, ані не марнославився гарною мовою своєю.

Якось же, коли цей божественний муж в граді своїм в церкву на вечірню увійшов, трапилося ж, що не було тоді в церкві людей, лише прислужники церковні були. Звелів же багато запалити свічок і лампад і сам стояв напроти вівтаря, веселий духом. Коли ж за звичаєм виголосив: "Мир всім", — не було ж людей, щоб на поданий святителя мир відповідь створити звичну. Раптом почувся зверху голос великої кількости промовляючих: "І з духом твоїм". Був же голос той солодкий, і багатоголосий, і співзвучний, перевищував всілякий солодкий спів людський. Диякон же, творячи єктенію, був у страсі, чуючи після кожної єктенії згори спів якийсь божественний, що співав: "Киріє єлейсон". Почувся ж той голос тим, хто далеко від церкви був, і поспішили з поспіхом до церкви на пресолодкий і предивний той голос. Коли наближалися до дверей, великий дивний той спів вуха їм наповнював і серце насолоджував, але коли увійшли до церкви, не бачили більше нікого ж, лише святителя з небагатьма слугами церковними, і співу того небесного не була більше їм чути, і дивувалися вельми. В инший час святий стояв на вечірньому співі у церкві, не вистачило у світильнику оливи, і вже загас, бо не знайшлося тоді анітрошки оливи в церкві. Журився-бо святий через те, бо якщо згасне світильник, вечірній перерветься спів і не закінчиться звичне церковне правило. Але Бог, що чинить волю тих, хто боїться Його, зробив так, що світильник переповнився єлеєм, як колись посудина вдовина у дні Єлисеєві. Слуги ж, що принесли посудини, підставили їх, бо виливався єлей зі світильника, і наповнили їх єлеєм тим. Не менше ж речовинного того в світильнику єлею, ще більше сам наповнений був благодаті Божої, що з нього виливався щедро. Є град на Кіпрі, який називається Киріна, не той, що в Ливії, але инший з тою ж назвою, — до нього через якусь потребу пішов святий із Тримитунта. Ішов же з ним і Трифилій, учень його, вже тоді єпископ Левкусії Кипрської. Коли переходили вони гору, що називається Пентадактил, і були на місці, що називалося Паримна [це місце добре і щедре і багатьох славних речей сповнене], Трифилій, цим місцем утішений, захотів і сам бути господарем якогось поля в Паримні, і придбати його для своєї церкви хотів, і думав про те довго в серці своїм. Не втаїлася ж та думка Трифилієва перед ясновидними очима Спиридоновими, її ж великий отець, духом розумівши, казав: "Нащо, о Трифилію, про суєтне весь час думаєш, поля хочеш і виноградників, вони насправді не мають ніякої ціни, лише здається, що мають, думкою серця людського до себе бажанням кличуть. Маємо надбання на небесах, що ніхто не відніме, маємо дім нерукотворний — їх шукай, ними і завчасу [богомислієм] насолоджуйся, які не можуть переходити від одного до иншого, але той, хто став їхнім господарем, має спадок, що ніколи не пропаде". Те чуючи, Трифилій взяв з того користь велику і після того таке показав житіє, що бути йому посудиною вибраною Христовою, як же колись Павлові, і незчисленних дарів божественних сподобився. Так великий Спиридон, сам вельми добродійний, й инших до добродіиности наставляв, сприяли-бо його вмовляння і наказування тим, хто сприймав це, для тих, що відкидали, — мали вислід недобрий, — як же наступне явить слово.

Кораблеплавець один, того ж Тримитунтського граду мешканець, відпливши в одну країну, торгуючи, затримався там дванадцять місяців. Тим часом вдома перелюбодіяла жінка його, зачала в лоні і завагітніла. Повернувшись же додому і бачивши жінку свою вагітною, купець пізнав, що перелюбодіяла без нього. І сповнився люті і гніву, бив її і не хотів з нею жити, виганяв її з дому свого. Тоді пішов і розповів усе архиєреєві Божому Спиридону, і корисної ради шукав від нього. Він же душею поболів через гріх тої і через велику скорботу мужа, прикликав жінку і не питав її, чи чинила гріх: свідченням-бо правдивим була вагітність і плід, що носила від беззаконного зачаття. Але сказав їй: "Нащо осквернила ложе мужа свого і навела безчестя на дім?" Жона ж, сором згубивши, насмілилися обманювати відкрито, що не від когось иншого зачала, але від самого мужа свого. Ті, що чули, гнівалися на неї за брехню більше, аніж за перелюбство, і говорили: "Дванадцять місяців муж твій не був удома, і кажеш, що від мужа зачала? Чи може зачатий плід місяців дванадцять і більше в лоні затримуватися? Вона ж, стверджуючи, говорила, що чекало зачате у череві на повернення батька, щоб тоді, коли він з далекої сторони додому прийде, з лона ти. Та і багато вигадувала, і все заперечувала, почала кричати і галасувати, ніби її напастували й ображали. Лагідний же муж святий Спиридон, приводячи її до покаяння, казав: "Тому що, о жоно, у великий гріх впала, належиться тобі і покаяння велике: залишена-бо тобі надія на спасіння, бо нема гріха, який би не перемагало Боже милосердя. Але бачу, що перелюбством відчай, зідчаєм безсоромність породила, справедливо було б, щоб прийняла ти достойну відплату за ділами своїми, скору кару понесеш, проте, даючи тобі місце і час для покаяння, це відкрито наперед кажемо тобі: "Цей плід не вийде з черева твого, поки сама правду не розповіси, не покриваючи брехнею те, що і сліпий, я:; кажуть, бачити може". Ті слова святого швидко здійснилися: час родити наближався, але найшла на жону ту хвороба люта і мучила утробу її сильно, утримуючи плід у череві. Проте твердосерда не зволила сповідати гріха свого і тому лютою смертю померла, не мігши розродитися. Про це дізнавшись, архиєрей Божий просльозився і каявся, що таким її судив судом, і казав: "Не маю більше суду чинити серед людей, якщо вимовлене моє слово так швидко в них самих збувається ділом".. Це про жону злу, що веління святого відкидала і вмовляння корисного не послухала, говорили — хай скажеться і про добру.

Жінка одна на ім'я Софронія, добра вдачею і благочестива, мала мужа невірного, що язичеського нечестя тримався. Звернулася жінка та до святителя Божого Спиридона, просячи його вельми, щоб спробував навернути мужа її до святої віри. Мав же чоловік той зі святим по-сусідськи дружні стосунки, і шанував блаженного, часом же і бували вдома один в одного, як же є звичай між сусідами. Одного разу сиділо за столом багато сусідів зі святим Спиридоном і о тим невірним. Каже блаженний одному з прислуга, щоб'всі почули: "Це стоїть у воротах вісник від раба, що пасе череду мою, присланий сповістити, що вся худоба, поки раб спав, загинула, в горах заблукавши. Йди-бо скажи йому, що той раб мій, який послав його, вже знайде все цілим в одній печері, і жодна худобина не загине зі стада". І пішов слуга той, сказав слова Спиридонові посланцеві. Після цього мало часу минуло, і ще від трапези не встали, як инший вісник від раба прийшов, сповіщаючи, що віднайдено все стадо цілим. Те чуючи, невірний дивувався понад міру, що святий Спиридон все далеке бачить, як близьке. І думаючи, що він якийсь бог, хотів зробити те, що колись Лікаоніти Варнаві та Павлові, тобто: теля привести, і принести вінець, і сотворити жертву. Каже до нього святий: "Я не бог, але слуга Божий, подібний до тебе. А те, що знаю, що відбувається далеко, — дарує мені те Бог мій, в Нього ж якщо і ти почнеш вірити, довідаєшся, яка всемогутня Його міць і сила". Тоді христолюбна та жінка Софронія, вибравши час, вмовила чоловіка свого багатьма словами, щоб відмовився від язичеського нечестя і пізнав єдиного істинного Бога і вірував у Нього. І був благодаттю Христовою навернений той невірний до святої віри і просвітлений святим хрещенням, і спасся муж невірний через жону вірну, як же божественне говорить Писання.

Розповідається про смирення Блаженного: такий святитель і чудотворець не гордував пасти овець безсловесних, сам для них трудячись. Одного разу злодії вночі найшли на загороду худоби, вкрали дещо з худобі: відійти хотіли. Бог же, люблячи угодника Свого і убогий його маєток пильнуючи, зв'язав тих злодіїв невидимими путами міцно, що не могли вийти із загороди. І так тримав їх до ранку. Настав же день, прийшов святий до овець і побачив злодіїв, силою Божою зв'язаних, назад руки мали і ноги нерухомі. Молитвою розрішиї і багато говорив їм, щоб не бажали чужого, але з праці рук своїх годувалися. Тоді одну вівцю дав їм, кажучи: "Прийміть її, щоб не була даремною праця ваша і всеношне неспання". І відпустив їх з миром.

Купець один з того ж граду звик брати золото у святого в позику для купівлі. І коли повертався з купівлі приносив йому позичене, і велів йому святий, щоб сам поклав у ковчег те, що від нього взяв: так не дбав про тимчасове надбання, не перевіряв з цікавосте, чи чесно віддає позичене. Робив те купець багато разів, сам брав з ковчега золото за благословенням святого і сам знову, принісши, клав. І благословлялася його купівля. Одного ж разу полонений був грошолюбством — не поклав принесеного золота в ковчег, собі утаїв те, перед святим же збрехав, що поклав. І сталось так, що в скорому часі зубожів купець той, бо утаєне золото не лише йому не дало прибутку, але і справжнє від його купівлі втратив, і ніби вогонь його маєток таємно з'їв. Зубожівши, купець той знову прийшов до святого, просячи подати йому в позику золото. Святий же відіслав його в скарбницю свою до ковчега, щоб сам узяв, говорячи: "Іди й візьми, якщо поклав". Той же, пішовши і золота не знайшовши, повернувся до святого без нічого. Святий же говорив йому: "Справді, брате, окрім твоєї руки до цього часу не було в ковчезі иншої, якщо б поклав тоді золото, нині знову прийняв би його". Той же, сорому сповнившись, впав скоро в ноги його, прощення просячи. Святий же скорше пробачив його, надалі ж наказав, щоб чужого не бажав ані щоб не оскверняв совісти своєї підступністю і брехнею, так-бо неправедно надбаний прибуток не є прибутком, але марнотою очевидною.

Було якось зібрання єпископів в Олександрії. Патріярх-бо Олександрійський, скликавши тих, що під ним, єпископів, хотів поганських ідолів спільно молитвою скинути і знищити. Було-бо тоді багато ідолів там. Відбувалося багато ревних соборних і осібних до Бога молитов, падали всі ідоли у всьому граді і в околиці, лише один ідол знаменитий залишався цілим на своєму місці. Багато ж патріярх і про того ідола зруйнування молився зі скорботою і вночі на молитві стояв. Явилося йому одне божественне видіння, яке казало йому не сумувати через непоборність ідола, але послати скоро до Кіпру і прикликати Спиридона, єпископа Тримитунтського, бо йому залишений той ідол — його молитвою сокрушиться.

Патріярх же, зразу написавши до блаженного Спиридона послання з мольбою, в Олександрію його прикликаючи, причину ж прикликання і саме видіння сповіщаючи, послав скоро на Кіпр. Святий же, послання те прийнявши і прочитавши, сів на корабель і відплив до Олександрії. Пристав же кораблем в Неаполі [таким іменем називається знаменита пристань в Олександрії], і коли святий з корабля сходив, зразу ідол той в Олександрії з багатьма капищами впав, розсипався, через що відомо стало олександрійцям про прихід Спиридонів. Коли-бо патріярхові сказали, як впав ідол, зразу патріярх виголосив до инших єпископів: "О друзі, Спиридон Тримитунтський наближається". Вони, приготувавшись, вийшли назустріч йому і, прийнявши його чесно, раділи приходу до них такого великого чудотворця і світильника світу.

Про цього святого і великого отця Спиридона історики церковні Никифор і Созомен згадують і таке, що був він вельми ретельний у дотриманні церковного чину і в дотриманні непорушного Божественного Писання: не змінював жодного слова з написаного у святих непорочних книгах. Одного разу трапилося таке. Був на Кіпрі собор єпископів того острова щодо церковних потреб. Серед них же був святий Спиридон і вищезгаданий Трифилій-єпископ, вправний у премудрості книжній, багато-бо часу в молодих своїх літах провів у Вируті, навчаючись писання і премудрости. Його просили отці, щоб сказав з уст повчальне слово в церкві до народу. І коли він повчав, трапилося згадати слова Христові, до розслабленого сказані, у святого євангелиста Марка написане це: "Встань і візьми одр свій". Трифілій не сказав "одр", але замість одра сказав "ложе", кажучи: "Встань і візьми ложе своє". Те почувши, святий Спиридон встав з місця свого, не мігши чути перемінення слів Христових, і каже до Трифилія: "Хіба ти кращий від Того, Хто казав "одр", що слів Його соромишся? Те сказавши, вийшов з церкви перед усіма. І незле це зробив: хоч сам і препростий був ученням, Трифилія-бо, що хизувався красою риторства свого, трохи посоромивши, смиренномудрія і покори навчив. Дуже-бо чесний був Спиридон блаженний — як старший літами і життям славніший, і найперший з єпископів і чудотворець видатний, через те лиця і слів його кожен міг посоромитися.

Така божественна благодать і милість були на тому преподобному, що в час жнив, у найбільшу сонця спеку голова його свята виявилася повною роси холодної, що зверху сходить, як було останнього року життя його. Вийшов-бо він з женцями на жнива [смиренний-бо був і працював своїми руками, не гордуючи через висоту сану свого] і жав ниву свою — раптом у дуже спекотну годину оросилася голова його, як колись руно Гедеонове, — всі, що там були, бачили і дивувалися. Після цього раптом волосся голови його змінилося: одне було жовте, инше ж чорне, а инше біле — один Бог відав, чому так сталося і що передзнаменувалося. Святий же, голову свою правицею взявши, розповідав тим, що там були, що час його розлучення з тілом наближається, і повчав всіх добрим ділом, а найбільше любов'ю до Бога і ближнього. Після того небагато днів минуло, святу і праведну свою душу, молячись, передав у руки Господа свого, Йому ж в преподобності і правді послужив увесь час життя свого, і похований був славно у церкві святих Апостолів, що були в Тримитунді, де ж встановлено і пам'ять його у всі роки вшановувати. Багато співдіяло при гробі чудес на славу дивного Бога, що в святих Своїх прославляється, Отця, і Сина, і Святого Духа. Йому ж і від нас слава, вдячність, честь і поклоніння буде навіки. Амінь.

Знаходимо в повістях про святого Спиридона два Божих чуда оці:

1. Коли йшов святий Спиридон на святий Вселенський перший Собор, десь в притулку заночував. Ненависники аріяни вночі двом коням його, їх же мав зі собою в дорозі, голови таємно відрізали. І коли слуга святого побачив, яку зробили єретики злість, повідомив святому Спиридонові. Він же, на Господа уповаючи, звелів слузі, щоб відрізані голови конячі до трупів їхніх прикласти. А слуга, скоро роблячи наказане, приклав голову білого коня до вороного, вороного ж голову приклав до білого. І зразу коні ожили, і стали на ногах своїх. Поїхав ними святий Спиридон в дорогу свою, і дивувалися люди, на те дивлячись, бо вороний кінь мав білу, білий же мав ворону голову. А єретики осоромилися.

2. На святому Вселенському першому Соборі була велика про Бога святих отців з аріянами суперечка. Святий Спиридон єдність Пресвятої Тройці показав так: взяв цеглину в руку, і зразу вийшов вогонь з цеглини вгору, вода ж потекла додолу, а глина залишилася в руці. І сказав святий: "Це три стихії, а одна цеглина. Так і у Пресвятій Тройці: три особи, а один Бог".

Проте цих двох Господніх чуд у Метафраста не знаходимо. Ще ж про гостелюбство його, і про розрішення посту заради подорожнього бажаючі хай читають у Никифора їсторіоґрафа, в Книзі 8, у Главі 42. Також і в Созомена в Книзі 1, у Главі 11.

У той же день пам'ять святого священномученика Олександра, єпископа Єрусалимського, що спершу в Кападокії єпископству вав. Коли він прийшов до Єрусалиму, щоб побачити святі місця, затриманий був за божественним откровенням. І замість святого Нарциса, що вельми вже зістарівся, на Престол у святому граді був возведений.

Після того в царстві Аецієвому було велике гоніння на християн, взятий був, і зв'язаний, і в Кесарію заведений, де, великі муки за Христа перетерпівши, на поїдання звірами засуджений і відданий був, не ушкоджений ж звірами у в'язницю вкинений. І там дух свій передав у Руки Божі, архиєреям архиєрей і мученикам веселість.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).