ЛЮТИЙ

04 ЛЮТОГО: Ап. Тимофія. Прмч. Анастасія Персидського. Прмч. Анастасія, дияк. Печерського, в Ближніх печерах. Прп. Макарія Жабинського, Белівського чудотворця. Мчч. Мануїла, Георгія, Петра, Леонтія, єписко.пів, Сионія, Гавриїла, Іоана, Леонта, Парода, пресвітерів, та інших 377

опубліковано 15 груд. 2018 р., 03:09 evg z   [ оновлено 15 груд. 2018 р., 03:10 ]

Ап. Тимофія (бл. 96). Прмч. Анастасія Персидського (628). Прмч. Анастасія, дияк. Печерського, в Ближніх печерах (ХІІ). Прп. Макарія Жабинського, Белівського чудотворця (1623). Мчч. Мануїла, Георгія, Петра, Леонтія, єписко.пів, Сионія, Гавриїла, Іоана, Леонта, Парода, пресвітерів, та інших 377 (бл. 817).
ап. Тимофій
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святого апостола Тимотея, святого мученика Атанасія Перського.


Святого апостола Тимотея виростив Ликаонський край. Виховав же і настановив славний град Лістра, який не так прославився щедротами плодів земних, як же цим богонасадженим паростком, що хоч і не зовсім із доброго коріння був, — але як добропашна рожа з терня, так Тимотей із невірного проріс батька-елліна, який у язичницькому злочесті іменитий був вельми і настільки відомий злом, наскільки пізніше син його чеснотами і добрими звичаями бути зміг. Мати ж святого і баба були єврейками з роду, обидві святі, і праведні, і добрими ділами прикрашені, як же про них свідчить святий апостол Павло, говорячи: "Хочу бачити тебе, поминаючи сльози твої, щоб радости сповнитися, спогад приймаючи про віру, яка є в тобі, нелицемірну, вона ж вселилася спершу в бабу твою Лоіду і в матір твою Євникію, знаю, що і в тебе". Ще ж дитиною Тимотея блаженного не так їжею, як тілом Господнім мати його годувала, він від язичницького і фарисейського блуду зовсім ухилився і до Павла святого богогласної церковної труби поспішив тоді, коли святий апостол Павло з Варнавою, учнем і апостолом Христовим, прийшов у Лістру, як же божественний Лука в Діяннях апостольських розповідає: "Втекли, — каже, — в гради Ликаонійські, в Лістру і Дервію і в околиці їхні. І там приходом своїм велике зробив чудо — кривого — бо з лона матері своєї одним зцілив словом. Те бачивши, люди вельми дивувалися, кажучи: "Боги, уподібнившись людям, зійшли до нас". Довідавшися, що не боги, але Бога живого апостолами і проповідниками називаються, лженазваних богів противники і на те якраз послані, щоб людей від облуди бісівської навернути до Істинного Бога, Який не лише кривих, але і мертвих з гробу воскрешати може, тоді багато хто з блуду навернувся до благочестя. Була серед них і мати цього блаженного апостола Тимотея, яка по мужу своєму вдовою залишилася. Вона з радістю святого апостола Павла в дім свій прийняла і зі всілякою вигодою дала спочинок, і віддала йому сина свого, святого Тимотея, наче дар віддаючи за зроблене ним у граді їхньому чудо і за прийняту благочестя світлість, хлопця, літами ще молодого, але до сприйняття зерен слова Божого вельми вдатного і здібного. Його ж прийнявши і бачивши, що хлопець розумний і лагідний, і благодать Божу в ньому розгледівши, святий Павло більше його полюбив, аніж тілесні батьки. Але тому що тоді молодим ще хлопець був і подорожувати не міг, залишив його вдома, приставивши досвідчених вчителів, щоб від них Божественного Писання навчався, про що сам, пишучи до нього, згадує: "Змолоду, — казав, — Святого Письма умів". Сам же людьми юдейськими, яких намовили, камінням був побитий і, за град витягнений, відійшов в инші гради.

Через декілька років захотів Павло святий, вийшовши з Антіохії, відвідати братів у всіх градах, де вже раніше проповідував Слово Боже. Взявши Силу, прийшов у Лістру, де ж святий Тимотей був. Його бачив, що подорослішав, і у всіляких чеснотах робив успіхи, і всі там християни про нього добре свідчили. Прийняв його до себе в апостольство і зробив його всіх трудів і путей своїх супутником невідступним і співслужителем у Господі. Хотів же вийти з града, та через юдеїв, яких же там і в навколишніх місцях була велика кількість, обрізав його за законом Мойсеевим — не через потребу якусь для спасіння, бо нова Благодать замість обрізання є — святе хрещення, але щоб не спокушалися через нього юдеї, бо всі його бачили від батька-елліна народженого. Вийшовши звідти, Павло святий проходив гради і села, навчаючи і благовістуючи Царство Боже і всіх світлом Благочестя просвітлюючи. Йому ж услід, як зірка за сонцем, що з третього неба засіяло, ішов божественний Тимотей, приймаючи нетьмяніючу світлість учення благовістування Христового і навчаючися звичаїв благих і доброчинного життя, як же про нього й сам апостол свідчить, говорячи: "Ти ж пішов за ученням моїм, життям, привітом, вірою, довготерпінням, любов'ю, терпінням, вигнанням, стражданням". Так святий Тимотей усі чесноти з посуду вибраного почерпнув, сприйняв же апостольську Христа ради убогість — нічого собі не здобувати: ані золота, ані срібла, ані чогось із земного — переходити з місця на місце, звіщати Євангеліє Царства; навчав віддавати добром за зло, покривджених благословити, гнаним терпіти, ображених утішати, у всьому представляв себе як Божого слугу і був справжнім наслідувачем свого учителя — святого Павла. Той-бо, бачивши учня свого, що робив поступ в таких чеснотах, спершу дияконом, після того єреєм, тоді й єпископом молодого ще літами поставив, бо покладенням рук апостольських служителем Христових таїнств був, болів і трудів апостольських ревним наслідувачем зробився, співчував і співпрацював великим апостолом у благо-вістуванні Христовому. Його ж ні юність, ані неміч тіла від майбутнього подвигу зупинити ніколи не могли, але у всьому великодушність виявляв, яка свідчила про нього учителеві його Павлові, який пише до коринтян у Першому посланні, говорячи: "Коли прийде Тимотей, пильнуйте, щоб без страху був у вас, діло-бо Господнє робить, як же і я, щоб ніхто його не знищив". Але й раніше, хвалячи його, написав: "Послав до вас Тимотея, який є мені дитиною любою, і вірним у Господі, щоб вам нагадав путі мої". Тоді і в инших посланнях братом своїм його називає, говорячи: "Павло, в'язень Ісуса Христа, і Тимотей, брат". І знову: "Павло, посланець Христовий, волею Божою, і Тимотей, брат". І знову: "Павло, апостол Ісуса Христа, волею Божою, і Тимотей, брат". І ще: "Я послав Тимотея, брата нашого, і служителя Божого, і споспішника нашого у благовістуванні Христовому утвердити вас й утішити про віру вашу". Такі й багато инших у посланнях Павлових на похвалу Тимотея святого знаходимо свідчення — через них же він не підносився, але в смиренномудрості й пильності жив, постом і трудами повсякчасними настільки себе умертвляв, що й сам учитель, який дивився на його подвиги і пости, жалів його вельми, умовляв його, щоб не пив води, але трохи вина прийняв для шлунка свого і через часті недуги — ними ж хоч тіло безперестанку охоплене, але душевне благородство здорове і від усілякої шкоди вільне перебуває. Пройшов же він усі кінці світу з учителем своїм, бо і в Ефесі, і в Коринті, у Македонії, в Італії ж, Іспанії слово Боже сповіщали, що правдиво про них сказано: "У всю землю вийшло віщання їхнє, і в кінці вселенної слова їхні". Був же святий Тимотей у розумінні меткий, швидкий у відповідях, у проповіді слова Божого ритор блискучий, у викладенні Божественних Писань учитель найсолодший, у церковному правлінні і захисті пастир найдостойніший. Найбільше прещедру отримав благодать, бо учення від подвійного почерпнув джерела: не лише-бо Павла за учителя мав, але й від Івана, улюбленого учня Христового, учився. Той же Домитіяном, царем Римським, на вигнання в Патом, острів, відісланий був. Тимотей був замість самого того Івана святого, єпископа Ефеського града, де ж не по довгім часі і постраждав за свідчення Ісуса Христа так.

Був якось празник великий в Ефесі, названий Катаґоґіум, під час якого ідолопоклонники, мужі та жінки, незвичних лиць подоби на себе взявши, палиці ж та ідолів у руках носили, майдани градські безсоромно обходили, пісні ж голосами безчинними викрикаючи, на зустрічних, як розбійники, кидалися і нападали, багатьох убивали й инше нечисте чинили беззаконня — тим окаянні, як думали, службу приносили своїм богам всескверним. Це божественний Тимотей бачивши, вогнем ревности Божественної розпалився, увійшов у богохульне те позорище, явно ж і сміливо єдиного істинного Бога, Господа нашого Ісуса Христа, проповідуючи, блуд та оману богів їхніх являючи й иншого стільки, що для увірення достатньо було, вільним промовляв язиком — вони ж у пітьмі ідолобісся ходили, не чули ані не розуміли сказаного від апостола, але кинулися спільно на нього, палицями, які в руках носили, били люто святого і з усілякою немилосердністю і нелюдськістю по землі волочили і штовхали — мучили до смерти. Християни ж після того прийшли і бачили його, що ще трохи дихав, винесли його за град і, коли переставився, тіло його чесно на місці, названому Піон, тобто дощовому, поховали. Через довгий час чесні і святі його мощі за велінням царя Констанція, сина Великого Констянтина, святю; Артемій, мученик з Ефесу, в Царгород приніс і в церкві святих апостолів із божественним Лукою, апостолом, і Ан-дреєм Первозваним поклав: Бог так благоволив, щоб їм як же в житті цьому все спільне було: звичаї, вчення і Євангелія проповідування — спільний також і гріб по смерті щоб був, бо й упокоєння їхнє на Небесах одне в Царстві Господа нашого Ісуса Христа, Який з Отцем і Святим Духом царствує навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

03 ЛЮТОГО: Прп. Максима Спов. Мч. Неофіта. Мчч. Євгенія, Кандида, Валері.ана і Акили. Прп. Максима Грека. Мц. Агнії, діви. Мч. Ана.стасія

опубліковано 15 груд. 2018 р., 03:06 evg z   [ оновлено 15 груд. 2018 р., 03:06 ]

Прп. Максима Спов. (662). Мч. Неофіта (304). Мчч. Євгенія, Кандида, Валері.ана і Акили (ІІІ). Прп. Максима Грека (1556). Мц. Агнії, діви (бл. 304). Мч. Ана.стасія (662).
святий Максим ісповідник
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобного Максима ісповідника, святого мученика Неофіта, святих мучеників Євгенія, Кандида, Валеріяна й Акили.

Великого ім'ям і життям Максима преподобного виростив великий град царський Константинополь від батьків великородних і православних і виховав його в повчанні книжному достатньо: усю-бо філософію і богослов'я пройшов до кінця, і був мужем премудрим, і славним, і в царських палатах шанованим. Бачивши-бо його розум і життя добре, цар Іраклій вшанував його, хоч і не хотів, саном асинкритським і в числі радників своїх учинив його. І був він для всього синкліту любий і чесний і для всього граду царського благопотрібний. У ті часи піднялася єресь монотелетів, тобто єдиновольних, — тих, що сповідували одну лише волю бути в Христі, Господі нашому, і єдине бажання. Зародилася ж та єресь із попередньої єресі Євтихієвої, яка злословила, що одне лише єство в Христі є, протилежно до ісповідання православного, яке утверджує вірити у два в Господі нашому, втіленому Бозі, єства, також і у дві волі, два бажання і дії, окремі для кожного єства, проте в одній особі Христа. Не у двох-бо особах розділений є Христос Бог, але у двоїні єства, не змішуючися, пізнається. Були ж єдиновольних єресі захисниками і поширювачами спочатку Кир, патріярх Олександрійський, Сергій Царгородський, і сам цар Іраклій ними на ту єресь був зманений.

І зібравши помісні собори — Кир в Олександрії, Сергій же в Царгороді, єресь ту утвердили і всюди розіслали, і весь Схід пошкодили. Один лише святий Софроній, патріярх Єрусалимський, чинив спротив, не приймаючи їхнього зловір'я. Бачив же блаженний Максим, що й царських палат єресь та торкнулася і самого царя пошкодила — боячися, щоб і сам нею пошкоджений не був, бо ж багато вже пошкодилося, покинув сан свій і всю світу цього славу і пішов в монастир, що містився далеко від града, названий Хрисопіль, воліючи перебувати в Домі Божому, ніж жити в поселеннях грішних. І став там ченцем. Тоді по декількох роках за добродійне його життя аввою монастиря того поставлений був. Після цього патріярх Сергій намовив царя Іраклія написати ісповідан-ня неправедної їхньої віри, сповнення єресі монотелетської. І назвав те цар ектизис, тобто тлумачення, і звелів так вірити всім і всюди, і збентежена була Церква Христова вельми. Авва ж Максим, бачивши, як бентежаться в Царгороді і по цілому Сході церкви, і єретики множилися і зміцнювалися, правовір'я ж зменшувалося і бурею гоніння хиталося, тужив духом, зітхав же і плакав дуже. Чув же, що на Заході єресі тої не приймають, але відкидають усіляко: Северин-бо, папа Римський, царського ектезис не прийняв, а після нього Ио-ан, який прийняв Римський престол, царське ектезис разом анатемі передав. Те чувши, блаженний Максим залишив монастир свій і пішов у західні краї, прямуючи до старого Риму, бо до Єрусалиму було неможливо через агарян, які тоді на Палестину находили. До Риму — щоб від єресі, як правовірному, ухилитися, благоволіючи із правовірним перебувати. Ішовши ж туди, обходив єпископів африканських у тих градах, що траплялися йому по дорозі, і, бесідуючи з ними, утверджував їх у вірі, повчаючи, як зможуть підступів противників уникнути і вибавитися від злохитрих їхніх пасток. До инших же, що далеко були, посилав послання свої, які навчали правовір'я, від єресі ж пильно берегтися вмовляли. Тим часом помер Сергій, патріярх Царгородський, а після нього настав Пирр, який тої ж єресі був. Також і Кир той Олександрійський помер, а після них і самому цареві кончина приспіла. Перед кончиною своєю цар, бачивши, що багато великих і святих архиєреїв і богомудрих отців ектезис його відкидають і не приймають, ще ж і анатемі передають, осоромився вельми і писав знову всюди, що то не його, повідомляючи, ісповідання, але того, що раніше був, патріярха Сергія. яке сам той написав, переконавши його підписати. Коли помер цар Іраклій, настав після нього син його Константин, але і той царював чотири лише місяці — помер, отрутою таємно від мачухи своєї заморений, після нього мачуха його, на ім'я Мартина, сина свого Іракліона з допомогою патрі-ярха на престолі посадила. Після шести ж місяців Іракліоново-го царювання повстав на нього весь синкліт, і, взявши, втяли йому ніс, також і матері його Мартині, і обох на вигнання безчесно вислали. Вибрали ж на царство сина Константино-вого, внука ж Іраклієвого, на ім'я Конста, який потім народив Константина, прозваного Поґоната. Коли воцарився Конста, патріярх тодішній царгородський однодумець Мартини, про нього вважали в народі, що разом з нею заморив отрутою сина Іраклієвого Константина, батька ж Консти, царя новопоставленого, тобто патріярха Пироса, забоявся дуже і склав із себе сан патріярший, добровільно втік у вигнання в Африку. А після нього в Царгороді настав на престол Павло, також єретик-монотелет. Пошкодився ж і цар тою єрессю і був великим її поборником і поширювачем.



Затримався ж преподобний в Африканському краї, прийшов туди Пирр, патріярх Царгородський, який з престолу свого утік, і, обходячи гради, зманював правовірних у своє зловір'я та багато б пошкодив там церков Христових, якщо б не мав собі противника, цього Максима преподобного, — з ним же зійшовшися, про віру весь час сперечався. І потреба була зібратися єпископам африканським у Картагені, щоб слухати суперечку обох, того-бо хотів і Григорій, патрицій того краю. Коли ж був собор і суперечка, богомудрий Максим здолав Пирра, перемігши його із божественних книг і догм святих Отців і показавши, що в Христі Бозі як же два єства є, так і дві волі, бажання і дії, але в особі нероздільно єдиній. Переможений був Пирр, приєднався до правовірних і прийнятий був Церквою з любов'ю і шаною, разом із титулом патріяршим, а тоді і книжицю правовірного ісповідування склав був і в Рим до папи Теодора, який настав після Иоана, прийшов. І прийняв його папа чесно, як патріярха православного Царгородського. Почули про те в Царгороді, що Пирр до правовірних приєднався, і гризлося через те заздрістю сонмище єретичне: склавши ж брехливі слова, пустили в народ чутку таку, наче єпископи африканські і папа примусом переконали Пирра, хоч не хотів, пристати до свого однодум-ства. Та чутка і до самого царя дійшла, цар же зразу послав в Італію якогось чиновника на ім'я Олимпій, який був єретиком, щоб знову Пирра навернув у монотелетське віровизнання. Олимпій же, Італії досягнувши і в Равену-град увійшовши, Пирра з Риму прикликав і вчинив, щоб він знову попередньої єресі тримався. Той же, як пес, повернувся на свої блювотини — достойний став, щоб святі Отці його з його ж однодумцями передали анатемі, що й сталося пізніше.

Тим часом цар Конста, намовлений патріярхом Царгородським Павлом-єретиком, написав [як же і раніше дід його Іраклій написав був єктесим] ісповідання своєї віри, єресі сповнене, назвав його типос і розіслав всюди, так вірити наказуючи. Дійшло ж те до Риму, коли папа Теодорит вже при смерті був. Коли він помер, настав Мартин блаженний, і хотів цар, щоб новопоставлений папа типос його, про віру написаний, прийняв. Але той відкидав його, говорячи: "Якщо б і весь світ нове те учення, правовір'ю супротивне, захотів прийняти, я не прийму, не відступлю від євангельського й апостольського учення і святих Отців передання, хоч би й смертю мав постраждати". Святий же Максим, авва Хризопо-летанський, у Римі тоді був, радив папі блаженному Мартинові, щоб собор помісний зібрав і царське те писання, Типос назване, соборно прокляв як єретичне, церкві Христовій противне. І було так. Скликав папа єпископів своїх числом сто і п'ять (серед них же був і авва Максим), і блуд Кировий, Сер-гієвий, Пировий і Павловий, разом і царське єретичне писання, поклавши перед собою, передали анатемі. І писав папа до всіх вірних, які є у вселенній, у правовір'ї їх утверджуючи. виявляючи єретичний блуд, і його пильно стерегтися велів. Чувши ж про те, цар сповнився гніву і люті невимовної і послав в Італію намісника свого на ім'я Теодор Каліопа, доручивши йому папу Мартина взяти, наклавши на нього звинувачення, наче зі сарацинами сходиться, намовляючи їх на Гре-ко-римське царство, і що повстати війною проти царя хочуть, і наче віру, від батьків передану, неправедно береже, ще ж і Пречисту Богоматір хулить. Дійшов же намісник царевий до Риму, наклав звинувачення ті на папу перед усіма. Блаженний же Мартин-папа, ні в одній із тих провин не бувши винний, очищав себе від наклепу неправедного. "Зі сарацинами, — казав, — ніякої ніколи не мав згоди, хіба лише посилав правовірним братам милостині, які посеред сарацинів в убогості й бідах жили. А Пречисту Богоматір якщо хтось не шанує, і не ісповідує, і не поклоняється їй, той проклятий в нинішньому віці і в прийдешньому хай буде". "Віру ж святу, від святих апостолів і святих отців передану, не ми, — казав, — але ті, що противно думають, неправедно бережуть". Намісник же царевий, не слухаючи оправдання папиного, у всьому винного його робив, додавши на кінець і те, ніби неправедно на престол зійшов. В одну ж ніч, ніхто ж про те не знав, взявши папу силою військовою, відіслав його до царя. Тоді в Херсонесі був ув'язнений, де й помер. Незадовго перед взяттям папи взятий був преподобний Максим, за царським наказом, у Римі, з учнем своїм Анастасі-єм, і в Константинополь вели його зв'язаного: бачив-бо цар, чиєю радою і спонукою собор той на прокляття єдиновольни-ків1 і його писання зібраний був. Коли прибув же преподобний до Візантії водним шляхом, прийшли до нього прислані від царя мужі, самим виглядом велику лютість виказуючи. Вони преподобного безсоромно взяли, босого й без одягу, у кайданах по площах волочили, ішов за ним учень із зітханнями, і, довівши до якоїсь темної в'язниці, замкнули самого, ані учня його не пустили з ним бути, але осібно його замкнули в темниці. По декількох же днях ведений був преподобний на допит в палати царські, коли синкліт там весь без царя сидів. І коли вийшов перед них, усі на нього глянули грізними очима, гнів і лють виявляючи, й одному зі сановитих мужів, газофілаксові, допитати його веліли — мужеві до промовляння готовому, красномовному і такому, що добре вмів брехливі складати промови, правду на неправду перетворювати й істину шкодити краще від всіх умів. Якого він зла й безсоромности не показав? Яких погроз і дошкулянь не завдав? Ані старости чесної не посоромився [бо тоді мав блаженний понад сімдесят літ від народження свого], ані благодаті, що цвіла на лиці святого, не побоявся, ані лагідної і благочинної, вільної ж і люб'язної його не пощадив вдачі і преподобного чину. І тоді найнеправедніший багато чого на невинного говорив, такого, що нітрохи правді і здоровому глузду не відповідало, і саму лише являв свою вельми підступну у красномовстві майстерність, нахабство і вдачі лукавство. Велику в таких і настільки багатьох речах показав свою безсоромність і безум, і справді проти праведних праведного мужа слів, лагідних же і благорозумних, не міг відповідати справедливо, але видно було, що все говорив безрозсудно й безчинно, — і був переможений всезлісний. А те, що сказане і зроблене було, як на невинного провина накладалася, як брехливі неправду свою як правду намагалися показати, — учень того ж преподобного Максима, другий Анастасій, який був апокрисарієм Римської церкви, описав детально, ми ж тут з великої розповіді його дещо згадаємо.

Коли ж беззаконний той муж, саном газофілакс, перед лицем святого став, зразу почав найжорстокішими словами незлобливого роздразнювати й погрозами страшити, неправедним і зрадником батьківщини його називаючи, ворогом ж царевим, і все мерзенне й гидке говорячи. І спитав його святий, з якої причини на нього говорить таке і за яку зраду його ганьбить. Він наклеп неправедний сплів, свідків, що відкрито брехали, привів, які на преподобного злословили, ніби той великі гради передав варварам: Олександрію, і Єгипет, і Пентапол. "їх же від наших, — казав, — забрав меж, до сарацинів приєднав, бо приязний з ними і добре до них налаштований." Святий же назвав сказане неправдою, достойною сміху. "Що-бо мені, монахові, — казав, — до тих, що беруть гради. І що спільне в християнина зі сарацинами, чи не більше християнським градам корисного бажаю?" Безсоромний же наклепник той до инших неправд звернувся, наче сновидіння якісь плів, безчинними голосами крик творячи і наговорюючи, наче блаженний Максим ганьбив царя східного, що цар західний світліший, повідаючи, і представляв на те лжесвідків. Преподобний же, тяжко зітхнувши, сказав: "Дякую Богові моєму, що відданий я в руки ваші й такими провинами неправедними випробовуюся, щоб ними вільні свої прогрі-шення й життя мого гріхи очистилися. Але щоб короткими словами на ваші наклепи відповісти, спитаю вас спершу: "Чи від мене самого те, що говорите про хулу на царя, чули, чи инший хто розповідав?" Сказали ж вони, що "від инших чули, які чули те з уст твоїх". І коли святий просив, щоб були представлені ті і в лице щоб свідчили, вони розповідали про тих, що вже нема їх серед живих, вимерли-бо. Тоді святий сказав: "Якщо говорите, наче повимирали ті, що чули хулу з уст моїх, то чому раніше, коли вони живі були, мене на допит не привели, так-бо і ви від багатьох трудів звільнилися б і я б поніс кару за річ правдиву. Але очевидно, що не є правдою те, що ви на мене наговорюєте. І ті, що на мене суд вчинили, ті не поклали перед очима своїми Бога, Який випробовує серця людські. Хай не побачу Лиця Господа мого ані християнином не назвуся, якщо те брехливе свідчення, яке ви сплели, колись подумав чи сказав перед кимось, чи чув від когось". Після цього привели одного Григорія, лжесвідка, який розповідав, що чув у Римі від учня Максимового Анаста-сія, що царя попом називав, цього ж, мовляв, навчився той Анастасій від учителя свого Максима. Святий же Максим, проти Григорія ставши, сміливо брехливий той наклеп викрив, повідомляючи, що коли Григорій у Римі був, тоді "про одновольність мав, — казав, — бесіди з нами, щоб ми прийняли вчення типосом назване, і на те ми відповідали супротивне, бачивши корисне для душ наших. А те, що ви говорите нині, того не відаю, бо ані я, ані учень мій такого не говорив ніколи, Бог свідок. Проте знаю, що говорив тоді не учневі моєму, але самому цьому Григорієві таке: "Про догми віри досліджувати і законопокладати єреям більше, аніж царям годиться, тому що їм довірено є і царя помазувати, і руки покладати, і Хліб Небесний приносити, і перед вівтарем стояти, і всі инші наибожественніші і найвищі таїнства звершувати їм доручилося". Це говорив тоді й нині говорю, ті мої слова пам'ятати і сам Григорій не відречеться, і якщо б від-рікся, то відрікся б себе самого. За це мене кожен хай або засудить, або невинним суду хай зробить".

Не відаючи, що робити, ті, що поклали надію свою на брехливі слова, вивели праведного геть, ввели ж учня його Анастасія. Його ж словами грізними й погрозами жорстокими страшили, переконували, щоб казав щось на учителя свого. І примушували його, щоб сказав, ніби учитель його мучив в Римі Пирра, коли з ним сперечався про віру. Анастасій ж кріпився, говорив, що учитель його не лише Пиррові ніякого не вчинив зла, але й вельми його шанував. Коли це Анастасій говорив, почали його бити кулаками по шиї, і по лиці, і по голові — так істину хотіли неправдою згубити, і відіслали його, щоб знову замкнути в темниці. Святого ж Максима знову прикликали. Не задовільнившися першим на нього наклепом і допитом дошкульним, иншим наклепом непереможного перемогти намагалися. Наклеп же був такий: наче Ори-генових догм він був послідовником і з ними погоджувався у всьому. І коли зразу святий їхній наклеп брехливий як неміцний заперечив легко, розповідаючи, що Ориген від Хрис-та і від християнської спільноти відлучений, а той, хто йде за ним і його байками, той від Бога суд прийме, тоді знову про Пирра допитували, і через що він [святий Максим] від патріярха Царгородського відлучився, не хотівши з ним спільноти прийняти, й иншими питаннями його допитували. Поставили перед ним царський той типос, якого святий зневажав, і сказали, що належить типос той у великій мати честі, як велику й незмінну догму віри. Коли святий те заперечував, йому докоряли багатьма докорами безчестивши. Тоді бачивши, що у всіх висловлюваннях преподобний Максим їх перемагає і самі себе своїми ловлять сітями, розпустили раду, до царя скоро йшли, нездоланну мужність авви Хризополітанського сповіщаючи. "Максим, — говорили, — у словах є непереможний, і ніхто його переконати не може, щоб однодумний нам був, навіть коли б хтось хотів його й мучити". І посаджений був преподобний знову до в'язниці. За короткий час инші до нього прийшли, думаючи, що коли часто з ним сперечатися і словами грізними його страшити, легше буде його до своєї віри схилити. Казали ж ті, що прийшли, що від патріярха послані. І почали святого питати: "Якої, — говорили, — є Церкви, чи Візантійської? Чи Римської? Чи Антіохійської?" Чи Олександрійської? Чи Єрусалимської? Це всі ті Церкви з належними їм краями, які з нами годяться, якщо і ти вселенської Церкви, то разом будь з нами, аби страдницького життя у вигнанні не почати, — незчуєшся, як постраждаєш. До них блаженний муж премудро відповідав, говорячи: "Христос Господь назвав, що вселенської Церквою є праведне і спасенне віри ісповідування, через те й Петра, який добре ісповідував, назвав блаженним — на його ж ісповідуванні таку створити Церкву Господь обіцяв. Але тому ще хочу про ваше ісповідування довідатися, яким же всі церкви [як ви кажете] з'єдналися. І ані я не захочу відлучатися, якщо добре ісповідання те складене". До нього ж посланий відповідав: "Хоч і не доручено нам про те з тобою говорити, проте скажемо. Дві, говоримо, є в Христі дії через різницю природ, одна дія через з'єднання обох природ в особі єдиній". Святий же сказав: "Дві дії називаєте, що стали одною дією, задля з'єднання природ в особу одну? То тут, окрім тих двох дій, иншу, третю, дію, злиту, вводите". "Ні, — сказали вони, — але дві, кажемо, дії, одна ж через з'єднання". Сказав святий: "Самим собі віру складаєте непостійну і, що Бог без буття, ісповідуєте. Коли-бо в одну дію змішуєте дві дії — задля з'єднання природ в особу одну, і знову у дві дії одне дійство розділяєте через різницю природ, то ані не єдність, ані не подвійність діям буде, які взаємно від'єднаються і роблять недієвим те, у чому перебувають, і зовсім не існує, ні одного ж не маючи від природи руху, щоб природі віднятися чи перемінитися не могло, инакше б всього буття свого була б природа позбавлена [за розумінням Отців], не маючи дії природної. Того ж я говорити не можу ані не навчився від святих Отців так ісповідувати, а що вам, котрі владу маєте, подобається, те й робіть". Вони ж на те не мали що відповісти, говорили йому, що, не підкорившись їм, буде підлягати анатемі й понесе встановлену йому смерть. Святий же лагідно й смиренно відповідав: "Якщо на те Божа воля щодо мене, то нині хай буде на славу Імени Його Святого". Ті ж сказане від преподобного, пішовши до тих, що їх послали, сповістили, і радився цар з патріярхом [як же колись Пилат з Юдеями на Господа], засудив святого на вигнання в одне містечко, що Визія називається, у Тракії. Також і учня його Анастасія зразу у вигнання в найдальшу грецького царства землю відіслали, на якесь місце дуже погане, Перверіс мовою варварською назване. Те ж вчинили і з другим учнем преподобного, що теж Анастасій називався, який був колись у Римі апокрисарієм, що пізніше і житіє цього преподобного Максима написав. Послали ж його в Месев-рію, град Тракійський. Тим часом блаженний Мартин, папа Римський, у Царгород був приведений і після великого зло-страждання в Херсонес на вигнання був посланий. Перед тим як відвели його в Херсонес, коли він ще був у Царгоро-ді, помер Павло, патріярх Царгородський. Після Павла знову настав вищезгаданий Пирр, але і той по чотирьох місяцях помер, відтак настав на патріяршество Петро, який також єресі монотелетської міцно тримався.

Багато ж днів минуло, прислані були від царя і від патріярха Петра до святого чесні мужі, щоб умовляти його до свого однодумства, — Теодосій, єпископ Кесарії Витинійсь-кої, і два патриції — Павло і Теодосій же. Вони багато й різних слів перед преподобним поклали, то лестячи, то погрожуючи, то випробовуючи й допитуючи. Коли вони сіли і святому сісти звеліли [був же там і визійський єпископ], сказав Тео-досій-єпископ до преподобного: "Як живеш, пане авво Максиме?" Той же відповідав: "Так, як же з передвіку передзнав і визначив Господь життя мого дію, промислом Його утримувану". Теодосій сказав: "Що-бо, чи передвіком кожного з нас діяння Бог наперед знав і визначив?" Сказав святий: "Наперед знав Бог помисли наші, і слова, і дії, які є у нашій владі, наперед уставив і визначив ті, які мають находити на нас, не в нашій владі є, але в Божій волі". Говорив Теодосій-єпископ: "Які є в нашій владі, які ж не є?" Сказав святий Максим: "Усе знає Владика мій, випробовуючи, питає раба Свого". Сказав єпископ: "Справді, не розуміючи, не відаю і навчитися хочу, яка ж різниця між тим, що є в нашій владі, і тим, що не є, і як одне є Богом передбачене, инше ж пере-дуставлене". Говорив преподобний Максим: "Усе підвладне нашій волі — добрі діла і погані. Не до нашої влади належать покарання і нещастя, які трапляються з нами, чи до них протилежне. Бо не маємо ми влади ані над хворобою, що нас мучить, ані над здоров'ям, але лише над причинами тими, що або хворобу приносять, або здоров'я зберігають. І якщо хвороби причиною є нестримність, то повстримність — доброго здоров'я причина. Так і отримання Царства Небесного з причини є збереження Заповідей Божих, переступання їх стає причиною геєни огненної". Сказав єпископ: "Нащо мучиш себе тим вигнанням, чинячи щось, достойне біди такої?" Сказав святий: "Прошу Бога, щоб, тою бідою караючи мене, пробачив мені вчинені мною переступи святих Заповідей" . Сказав єпископ: "Чи не задля спокуси багатьом завдавано біди?" Сказав святий: "Спокушувані бувають святі, щоб явними стали для всіх таємні їхні чесноти, як же було з Йовом і Йосифом. Бо Иов до виявлення нікому не відомої в ньому мужности спокушуваний був, на Иосифа напустилася напасть, щоб явними стали його цнотливість і повстримність, які святою людину роблять. І всі святі, що хоч і неволею в цьому світі страждають, через те страждають, щоб [з Божого] допусту завдавано їм бід, а вони гордого щоб відступника потоптали — змія-диявола, бо терпіння в кожному святому спокуси є діло". Сказав єпископ Теодосій: "Справді добре сказав ти й корисно, і хотів би я про такі речі завжди бесідувати, але через те, що задля иншого, головного, я і пани мої, шановані патриції, до тебе прийшли на таку відстань, тому просимо тебе: прийми те, що тобі принесли, і возвесели всю вселенну". Сказав святий: "Які є ті пани? І хто є я і звідки, щоб моя на вашу пропозицію згода для всієї вселенної стала радістю?" Сказав єпископ: "Так, як правда, що Господь мій Ісус Христос, так те, що я говорю тобі і пани мої, прекрасні патриції, те з уст пана нашого патріярха і благочестивого царя чули". Сказав святий Максим: "Говоріть-бо, пани мої, що хочете, те, що чули". Сказав Теодосій: "Хоче цар і пріярх через нас довідатися від тебе, чому не єднаєшся із престолом Константинопольським" Сказав Максим: "Знайте ті новаторства із шостого індикту минулого кола, які почалися з Олександрії через те що Кир, що був там патріярхом, написав дев'ять глав, прийнятих й утверджених із престолу Константинопольського, й инші зміни і додатки, синодів же старих пошкодження, зроблені старійшинами Візантійської Церкви Сергієм, Пирром і Павлом. Ті новаторства всім Церквам є відомі, через ту причину не приєднуюся, раб ваш, до Константинопольської Церкви. Хай заберуться від Церкви спокуси, покладені вищеназваними мужами, хай заберуться з тими, що їх постановили, і перепона зі стежки хай відкинеться, і ви гладкою дорогою Євангелія, від всілякої єресі очищені, ідіть. І коли побачу Церкву Константинопольську такою, як же раніше була, тоді і я буду в ній, як же було колись, і піду до спільноти тої без всілякого вмовляння людського. А поки в ній єретичні спокуси і спокусниками архиєреї будуть, доти ніяке не вмовить мене слово чи діло, щоби колись до них приєднатися. Сказав єпископ Теодосій: "Що погано ми ісповідуємо, що сопричастя з нами відчужуєшся?" Сказав преподобний Максим: "Якщо одна дія божества і людськос-ти Спасителевої, як ви говорите, чи можна тоді вірити святим Отцям, які говорять: "У кого ж одна дія, в того і єство одне". То ви святу Тройцю не Тройцею, але четверицею ісповідуєте, наче Воплочення Слова було співприродне і відступило від спорідненої за людською природою тотожністю, яку має з нами і з Пречистою Дівою Богородицею. Відступивши ж від спорідненої тотожности, утворився инший склад, співприродний Слову, бо ж і Слово співприродне Отцеві й Духові, і утворюється уже не Тройця, але четвериця. Знову, коли відкидаєте "діяння" і стверджуєте, що є одна воля бо-жественности Христової і людськости, применшуєте Його самостійність у роздаванні благ. Бо якщо кожне єство свого власного не має "діяння", то якщо й захоче комусь благодія-ти, то не зможе, бо відняте в нього благодіяння, адже без звершення і дії природної жодна річ діяти щось і звершувати не може. Далі ж і про плоть Христову говорите, що є у двох природах воля одна; ісповідуєте, що воля — творець усіх віків і всього живого, разом з Отцем, і Сином, і Святим Духом, природою ж створена. Чи точніше сказати: волею є Безначальна [бо Воля Божа є Безначальна, як же і божество не має начала] природою ж своєю плоть новостворена. Це ж ісповідувати є не лише нерозумно, але й безбожно, бо не лише кажете, що просто одна лише є в Христа воля, але та божественна, божественної ж волі ніякий початок чи кінець назватися не може, як же і божеству самому. Забираються в Христа Господа всі знамення і знаки, якими ж пізнаємо божество його і людськість, коли законом і "Типосом" стверджуєте, що ані одна, ані дві в ньому волі чи дії називаються: не одна, бо розділяється на дві, не дві, бо зливаються в одну". Таке й більше [як же Анастасій, учень його, просторо про те пише] до них говорив святий — почали вони блуд свій пізнавати. Сказав же єпископ: "Прийми написаний царем типос не як точну віри догму, але як рішення тих, що сумніваються, не догматично-бо, але за рішенням написано". Сказав святий Максим: "Якщо типос не є догмою, що встановлює, що одна Господа нашого воля і дія, то нащо варварам і тим, хто не знає Бога, народам передаєте мене марно? Чому засуджений я перебувати у Визії, і співслужники мої одні в Пербі, инші в Месеврію вигнані?" Коли згаданий ж був собор той помісний у Римі, якого блаженний Мартин, папа, зібрав на прокляття монотелетів, сказав Теодосій-єпископ: 'Не є авторитетний собор той, бо не царським був велінням". Сказав преподобний: "Якщо собори, які відбуваються, царським велінням утверджені, то не є благочестивою віра. Візьми собори проти єдиносутности, які царським велінням відбувалися, — на них же хульно догматизували, що Бог Син не є єдиносущним Богові Отцеві, — перший у Тирі, другий в Антіохії, третій у Селевкії, четвертий у Константинополі під Євдокієм-аріянином, п'ятий у Нікеї, шостий у Сирмії, а через довгий час сьомий в Ефесі, на ньому ж старійшиною Діоскор був, — ті всі собори веліннями царськими збиралися, проте всі були відкинені й анатемі передані, бо в них уставлені були догми безбожні й богопротивні. Чому ж не відкидаєте собору того, який скинув Павла Самосатійського й анатемі його передав? Був же той собор під Діонисієм, папою Римським, і Діонисієм Олександрійським, і Григорієм Чудотворцем, що й старійшиною був тому собору, а собор той відбувався без царського веління, проте авторитетний є і не відкидається. Ті собори Церква правовірних знає, які праведні і святі, їх же праведні догми праведними виявилися. І справді, як же знає твоя святість й инших навчає, що в кожній християнській країні двічі помісним соборам на захист спасенної віри нашої на виправлення тим, хто його потребує, канони велять бувати, проте велінь царських не згадують". По довгій же бесіді і з обох сторін міцному протистоянні богомудрі й добромовні Максима преподобного уста і святим Духом урухомлений язик здолали противників, і сиділи вони мовчки довго, похилені голови й очі додолу опущені мали. Тоді, розчулившися, почали плакати, і, вставши, поклонилися святому, також і він їм взаємно поклонився, і, помолившися, з радістю погодилися із правовірним ісповідан-ням Максимовим і люб'язно його прийняли, і так, як і він, вірувати й ісповідувати, ще ж і царя до того ж приводити пра-вовір'я обіцяли. Щоб усе ж те було міцним, цілували божественне Євангеліє, і Чесний хрест, і святу ікону Спасителя і Богородиці. Тоді, досить про корисне побесідувавши й один одному цілування в Господі і мир давши, повернулися Тео-досій-єпископ і патриції до Візантії. І коли сповістили цареві все сказане і зроблене, розгнівався цар вельми, і було так, що єпископ Теодосій і обидва патриції, царського боячися гніву, знову на єресь повернулися. І посланий був знову Павло Пат-рикій у Визію, щоб привести звідти Максима преподобного до Царгороду, проте з честю. Коли ж він приведений був. дано було йому перебувати в монастирі Теодора святого.

На наступний день послані були до преподобного від царя два патриції — Єпифаній і Троїл. Вони з багатьма мужами сановитими, що за ними йшли, з воїнством ж і слугами, з гордістю і славою мирською прийшли. Прийшов же з ними і вищезгаданий єпископ Теодосій, його ж преподобний Максим чекав і сподівався звершення його обітниці про те, що не лише сам він праведно віруватиме, але і царя та инших до пра-вовір'я наверне. Але той сказав неправду, більше догоджаючи цареві земному й суєтному світові, аніж Цареві Небесному і його святій Церкві. Коли ж усі сіли і преподобного сісти переконали, почав бесіду Троїл-патрицій, говорячи: "Владика вселенної цар прислав нас до тебе сказати тобі, що угодне його царству, Богом утвердженому. Але спершу ти нам скажи, чи вчиниш те, що наказане, чи ні?" Сказав святий Максим: "Хай послухаю спершу, пане, що велить мені його царство, і відповім тобі належне. Бо як же маю відповідати на те, чого не знаю". Троїл же продовжив говорити: "Не скажемо тобі, що приносимо, поки спершу не відповіси нам, чи підкоришся цареві". Бачив же преподобний Муж, що наполягають твердо, люто позираючи й жорстокими словами випитуючи в нього відповідь, чи підкориться царській волі. Відповів, кажучи: "Тому що не хочете сказати мені, рабові вашому, що панові нашому, цареві, треба, то скажу, хай сам Бог чує і ангели його, і ви всі: якщо звелить мені цар щось таке, що тимчасове є і скоро минає, не суперечить же Богові й не пошкодить вічного душі спасіння, на те добровільно погоджуюся". Коли це святий сказав, зразу Троїл, патрицій, вставши, виходити геть хотів, сказав: "Я відходжу, бачу-бо, що цей не вчинить волі царевої". І зразу піднявся галас і шум від люду, якого тут багато прийшло. Єпископ Теодосій сказав до них: "Скажіть спершу йому царське веління і зрозумійте відповідь його, бо не випадає піти, нічого ж йому не сказавши ані від нього нічого не почувши". Тоді Єпифаній-патрицій сказав до преподобного: "Ось цар тобі через нас сповіщає і говорить: "Тому що весь Схід і ті, що на Заході, повернулись у спротив до нас, і розкольники, яких примножилося, дивляться на тебе і через тебе всі заколоти піднімаю і ь, не хотячи з нами єднатися у вірі, хай-бо зм'якшить розчуленням серце твоє Господь, щоб ти приєднався до нас, прийнявши складений типос. Ми ж приймемо тебе люб'язно з великою честю і славою, у велику тебе введемо церкву й поставимо разом з нами, де ж за звичаєм стають царі, і причасниками будемо разом з тобою пречистих і животворних таїнств, Тіла і Крови Христової, назвемо тебе й проголосимо отцем нашим — і буде радість не лише в нашому христолюбивому граді, але і по всій вселен-ній. Знаємо-бо справді, що коли ти до святої цієї Константинопольської Церкви приєднаєшся, всі до нас пристануть ті, які через тебе і твоє учення від нас відмовилися". Авва ж Максим святий, звернувшися до єпископа Теодосія, зі сльозами сказав: "Великого дня судного всі чекаємо, Владико, знай, що поставлено й утверджено було з нами на святому Євангелії і Животворному хресті, і на святій іконі Спасителя нашого Ісуса Христа, і Пренепорочної Його Матері, Пречистої Богородиці і Приснодіви Марії". Єпископ же, лице долі схиливши, розчуленим голосом відповідав: "І що зробити можу, коли инакше захотілося найблагочестивішому цареві?" Сказав авва Максим: "Нащо-бо торкнувся святого Євангелія ти й ті, що були з тобою, коли у вас не було твердого наміру привести сказане в діло? Справді, всі Небесні сили не переконують мене того зробити, що цар вимагає. Яку-бо відповідь принесу, не скажу Богові, але самій совісті моїй, що заради слави й пошанування людського, які справді нічим є, відречуся праведної віри, яка тих, що люблять її, рятує?" Коли це святий вимовив, встали всі зразу, сповнені гніву й люті, і, кинувшись на нього, почали не лише словами докоряти йому, але й руки прикладати. Схопивши-бо його, били руками, шарпали, туди й сюди волочили, попихали і ногами штовхали, і кожен з них старався, щоб вдарити його, і напевно вбили б його там, якби єпископ Теодосій не заборонив і не стишив бунт їхній. І коли бити й шарпати перестали, почали на нього плювати й обплювали чоловіка Божого всього з ніг до голови, і сморід виходив від шкаредної їх плювотини, якою ж одяг його був забруднений. Сказав до них єпископ: "Не так мало бути, мали тільки від нього відповідь почути і сповістити цареві. Речі-бо, що канонам підпорядковані, инакше судяться". І ледве вмовив їх єпископ, щоб, зупинивши галас, знову сіли. І так незчисленним злослов'ям і невимовними докорами докоривши святому, сіли. Тоді Єпифаній, патрицій, з великою жорстокістю, люттю дихаючи, сказав до святого: "Скажи нам, злий старче, чревобісний, нащо таке сказав, що маєш за єретиків нас, і град наш, і царя нашого? Чи не кращі ми від тебе християни, і православні, і Господа нашого Ісуса Христа сповідуємо, що має волю і божественну, і людську, і душу розумну, бо всіляку природу має розум, всіляку і волю з природи своєї має, і дію, бо життю притаманний рух, і розумові притаманна воля? І знаємо Господа, який має владу бажання не божеством лише, але і людством, найперше ж двох його воль і дій не відкидаємо". Відповів авва Максим: "Якщо так віруєш, як же розумне єство і Божа церква, то нащо переконуєш мене приєднатися до типосу, що все те, вами нині сказане, зовсім відкидає?" Сказав Єпифаній: "Те зробилося рішенням, яке нелегко зрозуміти, щоб не пошкодилися люди дуже тонкими такими висловами". Сказав авва Максим: "Це навпаки, бо кожна людина освячується віри ісповіданням". Троїл-патри-цій сказав: "Не відкидає "Типос" двох у Христі воль, але мовчати велить задля миру". Сказав авва Максим: "Замовчувати слово — те саме, що відкидати його. Говорить Дух Святий через пророка: "Нема мови, ані слів, їх голосів не чути". Тому якщо якесь слово не говориться, то зовсім не є словом". Сказав Троїл: "Май у серці своєму, як же хочеш, ніхто тобі не боронить". Сказав Максим святий: "Але всіх спасіння в серці одної людини не визначив Бог, кажучи: "Якщо не іспо-відатимеш мене перед людьми, то і Я не визнаю тебе перед Отцем Своїм, що на Небесах". І божественний апостол учить, говорячи: "Серцем вірується для істини, устами іспові-дується для спасіння". Бо якщо Бог, і Божі пророки, й апостоли велять ісповідувати слова і голоси, віри таїнство, яке приносить цілому світові спасіння, то не є корисно накладати на ісповідання те мовчання, щоб не применшувати людям спасіння". Єпифаній же найлютішим голосом сказав: "Чи ти підписав собор, який був у Римі?" Сказав святий: "Підписав" . Сказав Єпифаній: "І як насмілився підписати й анате-матизувати тих, що ісповідують так, як же розумна природа і вселенська Церква? Справді, моїм судом введемо тебе в град і поставимо на торжищі зв'язаного, прикличемо скоморохів, і блудниць, і весь народ, щоб всі по лиці тебе били й обплювали уста твої". На це святий відповідав, говорячи: "Хай буде так, як же ти сказав, якщо ми анатемізували тих, які ісповідують, що є два єства, з яких же є Господь наш, і дві природні волі і дії, які кожній природі властиві, у Христі Господі, що природою божественною є істинний Бог і природою людською істинна людина. Прочитай, пане, книжечку, яка має в собі звершення того Собору, і якщо знайдете те, що кажете, робіть, що хочете. Бо я, і мої співслужителі, і всі, що підписалися, анатематизували тих, що, як Арій і Аполіна-рій, про одну волю і одну дію в Господі говорять і не ісповідують Господа нашого і Бога, що Він є обох природ, з них же і в них же є і має владу бажання і дії, які наше спасіння здійснюють". Епіфанієві ж приятелі та инші, що з патриціями тими прийшли, говорили між собою: "Якщо далі його слухати будемо, то ані їсти не будемо, ані пити, але встаньмо й обідаймо, і ходімо сповістимо цареві й патріярхові те, що чули. Він-бо, окаянний, як же бачимо, передав себе сатані". І вставши, ішли обідати, був же передпраздник Воздвиження Чесного Хреста і всенічне надходило чування. Пообідавши-бо, вони у град відійшли з гнівом. На наступний же день, уранці, прийшов Теодосій-патрицій до преподобного Максима і всі книги, які мав святий, взявши, говорив слова царські: "Не схотів ти читати, іди-бо у вигнання, якого ти достойний". І передав його воїнам, які вели його спершу в Селемврію, де ж два дні затримався. Тим часом один воїн із Селемврії в полк пішов і пустив чутку, бунтуючи людей на старця й кажучи, що "прийде до нас один чернець, який хулить Пречисту Богородицю". Воєвода ж, прикликавши найперших Селемврійського града клириків, пресвітерів, і дияконів, і ченців найчесніших. послав до блаженного Максима довідатися від нього, чи правда є те, що кажуть про нього, що хулить Божу Матір. Коли вони прийшли, встав преподобний і поклонився до землі, шануючи чесні лиця їхні, також і вони поклонилися святому, і сіли всі. Тоді один з тих, що прийшли, старців, вельми шанований, з великою лагідністю і шанобливістю сказав до святого: "Отче, тому що деякі спокусили нас у твоїй святості, розповідаючи, наче не сповідуєш Пані нашу Пречисту Діву Богородицю, що вона Богородиця, заклинаю тебе Пресвятою єдиносущною Тройцею, щоб сказав нам правду і забрав спокусу з душ наших, щоби не пошкодилися, неправедно через тебе спокушаючися". Преподобний же Максим, на землю себе хрестоподібно простягти, і, знову вставши і руки до Небес піднісши, возвав велегласно зі сльозами: "Тому, хто не сповідує Пані нашу Всехвальну, Найсвятішу і Пренепорочну і від кожного розумного єства чеснішу, що справді природна мати Бога, Який створив Небо і землю, моря і все, що в них, хай буде анатема від Отця, і Сина, і Святого Духа, єдиносущної і преприродної Тройці, і всіх Сил Небесних, і від лику святих апостолів і пророків, і безконечної кількосте мучеників, і від всілякого духа праведного, який у вірі кінець прийняв, нині, і завжди, і навіки-віків". Це чули всі, просльозилися і благословили його, кажучи: "Бог хай укріпить тебе, Отче, і сподобить тебе здійснити шлях твій безперешкодно". Збіглося ж туди багато воїнів, щоб почути корисні слова, якими ж говорили отці між собою. Бачив же хтось із домашніх воєводи, що збіглося воїнство і користає зі слів святого, обурюючися вигнанням його. Звелів зразу звідти забрати його і вести за два поприща, поки приготуються ті, що мають вести його у Пер-веру на вигнання. Клирики ж божественною подвиглися любов'ю, два ті поприща пішо з ним ішли, відпроваджували його. І коли прийшли воїни, щоб вести його у вигнання, клирики ті на руках несли святого, на худобину всадили, обнімаючи його з плачем, мир йому дали і повернулися у град свій, а святий ведений був до Первери і у в'язниці був там замкнений. Коли багато ж часу минуло, знову послав цар, щоб привести в Константинополь із вигнання Максима преподобного й обох учнів його. Коли пристали вони кораблем до града, сонце заходило, тоді прийшло двоє повелителів із десятьма сторожами й вивели їх з корабля, голих і босих, розлучили між собою й окремо кожного стерегли. По декількох же днях вели їх у палату, і залишили обох учнів зовні зі сторожею, самого старця всередину ввели, де ж синкліт без царя сидів і велике шанованих людей зібрання, і поставили його посеред князів, що сиділи. Тоді сказав йому Ґазофілакс із гнівом: "Чи ти християнин?" Відповідав старець: "Благодаттю Христа Бога всіх християнином є". Ґазофілакс же великої сповнився люті і сказав: "Неправду кажеш". Відповів святий: "Ти кажеш, що не є я християнином, але Бог говорить, що є і перебуваю християнином незмінно". Газофілакс сказав: "Якщо християнином ти є, то чому ненавидиш царя?" Сказав святий: "Звідки знаєш? Адже ненависть є таємна душі пристарасть, як же і любов". Газофілакс говорив: "З того, що робив ти, всім зрозуміло стало, що і царя, і град його ненавидиш, ти-бо сам передав сарацинам Єгипет, і Олександрію, і Пентаполь, і Триполис, й Африку". Сказав Максим святий: "Яісе є того очевидне свідчення?" І ввели якогось Івана, що був колись сакеларієм Петровим, коли був Петро воєводою в Нумидії Африканській. І сказав той Іван: "Двадцять два роки тому дід пана нашого царя звелів блаженному Петрові, щоб вів воїнство в Єгипет проти сарацинів. Петро ж тобі, як Божому рабові, у всьому вірив, написав до тебе, корисної поради просячи. Ти ж відписав до нього, що не є богоугодно допомагати Іраклієвому царству і спадкоємцеві його". Сказав до нього святий: "Якщо правду кажеш і маєш Петровий до мене і мій до Петра лист, покажи їх, хай будуть прочитані, і прийму кару достойну за законом". Сказав Іван: "Я [казав] не маю писання вашого, ані не знаю, чи писали один до одного, але в полках все те у той час говорилося". Сказав святий: "Якщо всі полки те говорили, то як ти один лише про те на мене прискаржуєш? Чи ти бачив мене коли, чи я тебе?" Відповідав Іван: "Ніколи ж не бачив тебе". Звернувся ж святий до синкліту, сказав: "Чи справедливо таких приводити наклепників у свідки, судіть. Яким же судом судите, таким судимі будете, якою міркою міряєте, відміряє вам Бог, Суддя всіх праведний". Тоді ввели Сергія Маґуду. і сказав він: "Ось дев'ятий уже рік, відколи сказав мені блаженний авва Тома, прийшовши з Риму: "Посилав мене, казав, — папа Теодор до Григорія, патриція західних країв, який відійшов від Грецького царства, казати йому, щоб не боявся сил грецьких, бо слуга Божий авва Максим сон бачив, що на Небесах на Сході і на Заході було багато ангелів. з них же ті, що на Сході, кричали: "Константине Августе, ти переможеш". Ті, що на Заході були, кричали: "Григорію Августе, ти переможеш". І ясніший був голос західний, ніж східний". Коли Маґуда це сказав, возвав Ґазофілакс до святого: "Ось послав тебе Господь в град цей, щоб спалений ти був". Святий же сказав: "Дякую Богові, який очищує вольні мої прогрішення невольними покараннями. Про те горе світові від спокус, мусять-бо прийти спокуси, але горе людині тій, до якої спокуса приходить; Не годиться такі лжеслова говорити перед християнами ані без покарання не годиться бути тим, що говорять і творять угодне людям, які сьогодні є, завтра ж їх не буде. Те годилося говорити в той час, коли Григорій живий був, і справедливо було б привести сюди патриція Петра, й авву Тому, і блаженного папу Теодора. Тоді при всіх сказав би я був патрицієві Петрові: "Скажи, пане патрицію, чи писав ти коли до мене те, про що свідчить твій сакеларій? Чи я писав до тебе?" Подібно і блаженному папі сказав би був: "Скажи, владико, чи я коли тобі сон розповідав?" І якщо б мене і викрив папа про сон, то однаково його була б вина, а не моя, бо сонне видіння не є річчю добровільною, закон же судить лише ті речі, що від власної волі походять". Наносилися ж й инші наклепи і провини неправедні на неповинного і святого мужа, а найбільше про хуління царя, наче він і його учень у Римі царя хулили. Проте святий всі ті наклепи в незлостивості своїй смиренними словами, премудрими й богонатхненними, заперечував, неповинність свою виявляючи. Введений же був осібно й учень Анас-тасій, і примушували його говорити щось погане на учителя свого, і коли він на праведного неправди говорити не хотів, били його кулаками сильно — тоді кожного у в'язницю на своє місце відіслали.

Після цього на наступний день увечері прийшли до преподобного Троїл-патрицій і Сергій Євфратас, царської трапези начальник. Сівши ж і святому сісти звелівши, сказали: "Скажи нам, пане авво, яку з Пирром в Африці і в Римі бесіду мав і якими доказами вмовляв його, щоб свої власні прокляв догми, твої ж прийняв". Відповідав святий: "Якби мої при мені були книги — в них же ті, що були там наші з Пиром бесіди й суперечки вписав, — все би детально показав вам. Але тому що забрані від мене книги, тому не зможу згадати, то скажу". І говорив їм святий, що згадати міг, додав же і таке: "Я своєї власної догми не маю ніякої ж, але спільні вселенської Церкви. Ані-бо одного якогось слова нового не вніс, яке б про мої догми говорило". Тоді спитали його: "Чи належиш ти Константинопольському тронові?" Сказав святий: "Не належу". Сказали ті: "Чому?" Відповідав святий: "Бо чотири святих собори відкинули, через книг дев'ять, в Олександрії складнених, і через ектезис, після того Сергієм-патрі-ярхом у цьому граді написаний, і через типос, недавно покладений, і те, що через ектезис догматизували, те типосом відкинули, і себе самих стільки крат прокляли й роздушили. Тому що самі собою прокляті, і помісним собором у Римі відкинені, і священицтва відчужені, які вони здійснюються таїнства? І який дух сходить на тих, яких вони хіротонізу-ють?". Сказали йому: "Що бо? Ти сам спасаєшся, а всі гинуть?" Сказав їм святий: "Коли всі люди у Вавилоні тілу золотому поклонялися, святі три отроки нікого не осудили на загибель, не дивлячись на инших діла, але лише на себе самих, щоб не відпасти від істинного благовір'я. Також і Дани-їл, у яму вкинений, не засудив тих, які не молилися Богові за велінням Дарієвим, але про себе думав, і піклувався, і волів умерти, аніж згрішити перед Богом і від своєї власної совісті битим бути за переступ Божого закону. Хай не дасть Бог і мені когось осудити ані ж сказати, що лише я спасуся. Наскільки ж можу, волію умерти, аніж збентежити свою совість, згрішивши чимось проти православної віри". Сказав йому той, що прийшов: "Що зробиш, коли римляни з'єднаються з візантійцями? Бо вчора прийшло з Риму двоє апокрисаріїв і завтра в день недільний будуть причащатися з патріярхом Пречистих Таїнств". Відповідав преподобний: "Якщо і ціла вселенна почне з патріярхом причащатися, я не маю причащатися з ним. Знаю-бо Духа Святого через апостола Павла, який і ангелів анатемі передавав, коли б инакше благовістили, нове щось вносячи". Говорили йому ті: "Чи завжди потрібно дві волі ісповідати в Христі і в Його діянні?" Відповів святий: "Потрібно завжди, тому що благовір'я справді шанувати хочемо, ні одна-бо істота без природного звершення не існує. Бо святі Отці виразно кажуть, що не існує ані не пізнається ніяке єство без притаманного йому діяння. Якщо-бо не існує ані не пізнається єство без діяння, то як можна пізнати Христа, що Він справді єством Бог і Чоловік". Тоді сказали: "Знаємо, що справді так є, проте не засмучуй царя, який задля примирення склав типос цей, не для того, щоби відняти від тих, що в Христі пізнаються, але щоб мир сотворити Церкві, наказуючи мовчати про ті речі, що різноголосся чинять". Чоловік же Божий, на землю себе кинувши, відповідав зі сльозами: "Хай не засмучується добрий і боголюбивий цар на мою злиденність, бо не можу прогнівати Бога, мовчачи про те, що він звелів говорити й іспо-відувати. Якщо-бо, за божественим апостолом, Він є тим, хто поставив в Церкві перших апостолів, другими пророків, третіми учителів, то через них Сам Він говорив, зі всього ж Святого Письма, Старого й Нового Заповітів, і зі святих учителів, і соборів навчаємося знати, що має силу бажати і діяти божеством і людськістю воплочений Христос Ісус, Господь і Бог наш. Нічого ж Йому не бракує з того, чим же як Бог, чи з того, чим ж як чоловік пізнається, окрім гріха. Якщо ж досконалий є з обох і нічого Йому не бракує, то справді все в ньому тайна, — той перелюбство чинить, що не сповідує Його як саму сутність із притаманними Йому властивостями, за обидвома єствами, з них же, і в них же і що Він перебуває". Коли те й більше сказав святий, похвалили ті, що прийшли, його премудрість і не мали що йому відповісти. Сказав же пан Сергій: "Через це одне всі переживають, о Авво, бо багато людей, на тебе дивлячися, відлучаються від єднання з цією візантійською Церквою". Сказав святий: "І хто є такий, щоби повідомив про мене, наче я велів комусь, щоб не єднався з царем візантійським?" Відповідав пан Сергій: "Так само, як ти не єднаєшся, багатьох вельми відвертаєш від єднання". Сказав йому Чоловік Божий: "Нічого ж тяжчого й печальнішого нема, коли когось сама викриває совість, і нічого ж вільнішого, коли в когось вона бездоганна". Пан же Троїл, те мовивши, що по цілому Заході типос царський відданий анатемі є, сказав до святого: "Чи добре, що благочестивого царя нашого розуміння безчестимо?" Відповідав святий: "Хай пробачить їм Бог, що панові цареві те порадили, склали типос і що погодилися з «Типосом»". Сказав Троїл: "Хто порадив? І хто погодився?" Відповідав преподобний: "Ті, що є в Церкві старійшини, ті його намовили, князі ж погодилися. І так шкоди сморід повернувся на невинного, що будь-якій єресі був чужий. Проте радьте цареві те, щоб наслідував діда свого, блаженної пам'яті царя Іраклія. Він-бо, коли довідався, що багато отців ектезіс не приймають і тих, що опинилися в тій єресі викривають і відкидають, очистився від гріха того, пославши всюди свої послання, які повідомляли, що ектезіс не його, але Сергія, колишнього патрі-ярха. Так і цей цар нехай зробить і буде вільний від всілякого гріха". Вони ж мовчали довго, похитуючи головами, тоді сказали: "Нелегко є все, ані не може так бути, як говориш, авво". І по достатній бесіді, мир давши, відійшли.

По бесіді тій минув тиждень, в наступну суботу ведений був святий у палату царську з обома Анастасіями, учнями своїми, на допит. І першим введений був перший його учень Анастасій, другого же Анастасія, який був апокрисарієм Римської церкви, зовні залишили. Коли увійшов той Анастасій всередину, де ж сиділо із синклітом двоє патріярхів — Тома, яісий Константинопольським у той час патріярхом був, і другий якийсь. Увійшли зразу й наклепники, на преподобного Максима велику брехню склавши, і просили Анастасія, щоб слова їхні сповістив правдивими. Він же, з великою сміливістю брехню їхню викривши, без боязні говорив перед патріярхами і синклітом. Коли ж спитали його, чи ана-тематизував типос царський? Відповів: "Не лише анатема-тизував, але й книжицю на нього написав". Сказали йому князі: "Що ж? Чи не визнаєш, що погано зробив?" Відповів: "Хай не допустить мені Бог те сказати, що зле зробив, бо за правилом церковним зробив добре". І про инших багато речей питали його. Коли відповідав, що Бог допомагав йому, виведений був геть, і введено старця Максима праведного. Йому ж говорив Троїл-патрицій: "Бачиш, авво, говори правду, і Бог помилує тебе. Бо коли в законний допит прийдемо, і якщо одна провина з тих, що приносяться на тебе, виявиться правдою, за законом мучений будеш". Відповідав старець: "Казав уже і знову говорю, настільки може хоч одна з тих провин правдивою бути, наскільки сатана може бути Богом, але тому що Богом сатана не є і бути не може відступник той, провини-бо ті не можуть бути правдивими, якщо брехливими є. Проте що хочете робити — робіть, я, Бога благочес-но шануючи, не боюся образи". Сказав йому Троїл: "Хіба не анатематизував ти типоса?" Відповідав старець: "Не раз вже казав, що анатематизував". Сказав Троїл: "Якщо типос анатематизував, то і царя". Відповідав праведний: "Я царя не анатематизував, а хартію, чужу православній і церковній вірі". Сказав Троїл: "Де анатематизував?" Відповів Максим святий: "На соборі помісному, що в Римі був, у церкві Спаси-телевій і Богородичній". Тоді говорив до нього єпарх: "Чи єднаєшся з нашою Церквою, чи ні?". Відповідав святий, кажучи: "Не єднаюся". Казав єпарх: "Чому?" Відповідав святий: "Бо відкинула православні Собори". Говорив йому єпарх: "Якщо Церква наша відкинула Собори, то як вони опинилися в диптисі місяцесловному?" Сказав святий: "Яка користь від імен і згадування їх, коли догми їхні відкинено". Сказав єпарх: "Чи можеш явно показати, що нинішня Церква відкинула догми тих, що були раніше, святих Соборів?" Відповідав старець: "Якщо просите мене й накажете, то легко можу показати". Коли всі замовкли, сказав до нього Ґазо-філакс: "Чому любиш римлян, а греків ненавидиш?" Відповідав святий: "Заповідь від Бога маємо, щоб нікого не ненавидіти. Люблю римлян, бо мені єдиновірні. Греків ж люблю, бо тої ж є, що й я, мови". Знову Ґазофілакс: "Багато років собі назвеш?" Відповідав: "Сімдесят п'ять". І сказав йому той: "Скільки років з тобою перебуває твій учень?" Відповідав: "Тридцять сім". Тоді якийсь клирик возвав: "Хай воздасть тобі Бог, щось-бо вчинив ти блаженному Пирру". Святий же не відповідав клирику тому нічого. Багато ж питань і допитувань було, ні один із патріярхів, що сиділи там, нічого не промовив. І коли слово про собор, що був у Римі, продовжилося, якийсь Демостен возвав: "Нечинний був собор той, бо зібрав його Мартин, папа відкинений". Відповідав йому чоловік Божий Максим: "Не відкинений є папа Мартин, але через гоніння постраждав". Після того святого відіслали геть, радилися, що з ним робити. І нарадили нелюди-кати, наче людинолюбно життям його обдарувати, муки накласти, тяжчі від смерти, і віддали його в руки градському єпархові. Він же, взявши Максима преподобного з учнями його і в претор увівши, спершу самого святого старця, оголивши й на землі простягнувши, жилами найгострішими звелів бити — не пощадив старости беззаконний кат, ані чесноти його не посоромився, не розчулився, бачивши тіло його, постницьки-ми подвигами виснажене. І настільки жорстоко били його, що земля кров'ю його обагрилася, і плоть його роздробилася, і ні одного ж місця на тілі цілого від ран не зосталося. Тоді звір той лютий до учнів преподобного з люттю звернувся, подібно бив обох. Коли вони були биті, проповідник закричав: "Ті, що царським наказам не підкоряються і в непокорі перебувають, достойні є такого страждання". І так ледве дихаючих у в'язницю вкинули. На наступний же день знову святого і преподобного мужа з найпершим учнем Анас-тасієм із темниці у претор вели, ледь живого, цілого ранами зболеного, на нього ж тяжко було дивитися, старця чесного, постника святого, богомовного учителя й ісповідника бого-словного, цілого закривавленого, лютими ранами зраненого, що з ніг до голови живого місця не мав. Проте не зжалилися над ним жорстокосердечні, але лютішу вчинили кривду. Ви-тягнули-бо йому богомовний той язик, що рік премудрих учень був джерелом і потопляв єретичні мудрування, глибоко в гортані відтяли без милосердя. Так хотіли накласти мовчання устам боголовським. Те ж вчинили й учневі його одному, Анастасію першому, і знову в темниці їх замкнули. Але той, хто влаштував язики грудних немовлят до хвали Імени Його святого, Христос Господь, німому дав добровісти ти, той і цим рабам своїм вірним й істинним, преподобному Максимові Ісповіднику й Мученику, також і учневі його преподобному Анастасію подав понад надію говорити і без язика, краще і ясніше, аніж перед відрізанням язика. Довідалися про те єретики окаянні, як осоромилися, і на більшу зрушилися заздрість: праву його руку ножем і молотом відрізали і на землю кинули. Так само зробили й учневі його, Анастасієві святому, руку йому відрізавши. Другого ж учня Анастасія. апокрисарія Римської церкви, пощадили, бо колись у царів був нотаріусом. Після цього преподобного Максима з учнями з претору вивели, волокли їх по цілому торжищі з наругою, урізані їм язики і руки всім людям показували і безчинними голосами крик і сміх творили. Тоді після нелюдського того катування і безчесної наруги у вигнання далі всіх трьох, кожного окремо, послали, без всілякої про них турботи, без їжі та одягу, голих і босих. Багато ж біди і скорботи перетерпіли в дорозі. Преподобного Максима через біль великий ніяк везти не могли: ні худобою, ні колесницею, — і сплели воїни кіш на подобу ложа, і вклали в нього старця вельми хворого, так у вигнання з великим трудом ледве нести могли. Допровадивши ж його в якийсь край скитський, що в Європі, Ала-нія називається, у граді Схимарі в темниці замкнули. А преподобний Анастасій, учень його, який відрізання язика і руки перетерпів з ним разом, той в дорозі помер: вельми втомлений був, і вельми тіло боліло, душа ж його свята перейшла до Бога на життя безсмертне. Преподобний Максим у вигнанні тому ще три роки серед живих перепровадив, але у великому злостражданні замкнений був у темниці, не маючи ні від кого догляду в старості своїй ані людинолюбного ні від кого змилування. Його ж хворобам і скорботам коли захотів Господь кінець зробити, на вічний же Небесного царства простір і веселість вивести з темниці, утішив його спершу на землі божественним якимось явленням і останній день та годину смерти його сповістив. Блаженний же Страстотерпець великої радости сповнився, хоч і завжди готовий був до відходу, проте тоді найбільше приготувався. І надійшов бажаний той час, і година — з веселістю передав душу свою в руки Христа Бога, Його ж з юности полюбив, і за Нього ж стільки постраждав був. Так ісповідник Христовий і мученик перейшов із тутешніх й увійшов у радість Господа свого, і похований був у тому ж граді. Після поховання ж святого видно було на гробі його три свічі, які полум'ям невимовного сяйва чудесно світилися і місце те осяювали. Той, що в житті своєму світлом був для світу, той і після переставлення світити не переставав. І нині світить образом доброчинного і багатостраждального життя свого і ревности великої за Богом. Були ж ті, тоді бачені три свічі, очевидним знаменням, що такий угодник Пресвятої Тройці поселений є у світлостях нетьмяніючих у Царстві Божому, де ж із праведними, як сонце, сіяє, насолоджуючись баченням Світла Тройці. Після смерти ж Максима Преподобного залишився серед живих в осібному вигнанні другий учень його — Анастасій-апокрисарій. Він пізніше життя, і подвиги, і страждання Отця й Учителя свого описав детально, вельми просторо. З нього ж тут зібралося коротко, скільки достатньо для користи нашої, для прославлення ж Бога, через святих славленого Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж і від нас, грішних, хай буде честь, і слава, і поклоніння нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.



У Нікеї Витійській був муж на ім'я Теодор, мав дружину на ім'я Флоренція, обоє були християни, боялися Бога і Заповіді Його благочесно берегли. Вони народили дитину, хлопчика, і Неофітом його нарекли. Просвітили його святим хрещенням, виховували по-християнськи. Ріс же хлопець літами і розумом і до десяти наближався років, й учитися книг починав. Вселилася в нього благодать Божа, яка із уст дитини хвалу собі здійснює: Святий-бо Дух, де хоче, там дихає. І був хлопець чудотворцем. Мав же таїсу звичку: коли відпускали дітей зі школи додому, блаженний той хлопець Неофіт брав зі собою додому убогих дітей, з якими учився, і ту їжу, яку батьки давали йому на обід, розділяв поміж своїми однолітками, сам же залишався голодний. Йшовши до воріт, які були на схід, там перстом своїм намалював хрест і поклонявся, молячись до Христа Бога, на хресті за нас Розп'ятому. Діти ж, що вчилися з ним, убогі, наситившись обідом його, приходили до нього, коли молився при воротах східних. Був же там у стіні камінь, з нього ж Неофіт блаженний, вдаряючи рукою, виводив воду, наче з джерела, щоб пили його співучні, — і пили вони. Це ж робив святий хлопець щодня, однолітків своїх обідом своїм годуючи і водою, чудесно з каменя виведеною, напуваючи. Заборонив же їм кому-небудь розповідати про те, що було. І не розповідали вони, і ніхто не знав того чудотворення його в той рік, навіть батьки його, хіба хлопці ті убогі. Наступного ж року матері його Флоренції, яка вельми боголюбива була, відкрилося те від Бога у видінні сонному, що син її виводить воду з каменя, подібно Мойсею, і напоює спраглих хлопців. Вона ж, вставши, молилася Богові, щоб явив їй ясніше про сина її Неофіта. І ось прилетів із небесної висоти голуб білий, світлом невимовним виблискуючи, який, сівши на ліжку Неофітовому, людським до неї провістив голосом: "Посланий я [казав] від Спаса зберегти одр твій непорочним". Те чувши, матір впала мертва від великого жаху — стало відомо зразу по цілому Нікей-ському граді, що Флоренція, жінка Теодорова, померла нагло. Збіглося в дім той багато людей — мужів і жінок, сусідів і знайомих, — і не розуміли, що таке з нею, чому померла несподівано. Теодор же, муж її, у той час був на полі, і зразу послали сповістити йому про раптову смерть дружини його. Він же, розірвавши на собі одяг свій від печалі, поспішив швидко в дім, ридаючи. Його ж зустрів у воротах Неофіт: "Чого сумуєш, — сказав, — батьку? Не померла-бо мати моя, але заснула міцно". І прийшовши з батьком, взяв за руку матір свою: "Встань, мати моя, бо заснула ти солодко". Вона ж, як зо сну збудившися, обняла дитину свою і цілувала його з любов'ю. Те бачивши, ті, що зібралися там люди, прославили Бога. Сказала ж Флоренція все мужеві своєму за порядком, що у сонному видінні і що ясно бачила, у той час довідалася й инше чудо — що з каменю воду Неофіт виточує. І були всі у здивуванні великому. Багато ж з еллінів, що там були, таке чувши, благодаті Божої чудесної в чесному й непорочному хлопцеві Неофіті дивувалися й у Господа нашого Ісуса Христа увірували. Завжди ж голуб той, до одра святого являючись, сідав і по-людськи промовляв. Одного ж разу сказав до нього: "Вийди, Неофіте, з дому батька твого і йди услід за мною". Вставши ж, божественний той отрок поцілував батьків своїх і пішов услід за голубом. Голуб же, до гори Олімпійської його довівши, у якусь ущелини кам'яну і в печеру, що там трапилася, влетів, де ж святий, після нього увійшовши, знайшов лева великого і сказав йому: "Вийди звідси і знайдеш собі иншу печеру. А тут мені жити Господь звелів". Лев же, те чуючи, порох з ніг його язиком облизавши, відійшов. І жив святий у тій печері лев'ячій, ангел його годував. І після одного року велінням Божим пішов знову в Нікейський град до батьків своїх, що при смерті вже були. їм же останнє цілування віддавши й до Бога їх передпославши, маєток, що по них залишився, роздав убогим і знову в гору Олімпійську на своє перебування повернувся. І був там до сповнення п'ятнадцятого від народження свого року, безперестанку, як ангел, Бога хвалячи, їжу з рук ангельських приймав.

У той час царювали на Сході і Заході Диоклетіян і Мак-симіян, кати, краю ж Витійському був ігемоном Децій і Вар з ним, і гнана була Церква Христова по вселенній нечестивими ідолопоклонниками. Коли прийшов Децій у град Нікейський, кричав глашатай, щоб усі громадяни і всі навколо зібралися принести богам жертви, і встановлений був день для скверного того празника. Були ж у ті дні й царі у Витійському краї, і в Нікею прийшли. І коли настало бісівське те свято, і приносили всенародні ідолам жертви, тоді ангели Божі, взявши святого Неофіта з гори Олімпійської, поставили його посеред торжища Нікейського, з лицем просвітленим, як же колись Мойсея, і возвав святий велегласно: "Знайшли мене ті, що не шукали мене, і явлений тим, хто не питався про мене, щоб викрити нечестивих віри блуд і оману". Народ же, святкуючи, а з ними й ігемон Децій, побачивши юнака світлого, що раптом посеред них став і велегласно возвав, здивувалися, хто і звідки, питали. І зразу пізнаний був громадянами, що Неофіт, син Теодора і Флоренції. Велів йому ігемон Децій, щоб приніс богам їхнім жертви разом з ними. Святий дерзновенні відкрив уста, почав до нього говорити: "Беззакон-че і кровопивцю, що робиш, приводячи стільки душ людських на згубу, чи не знаєш, що за всіх них, їх же до бісівської приводиш жертви, будеш відповідати перед Страшним Судом і маєш мучитися вічно в геєні вогненній?" Ігемон же Децій викриттям тим на лють зрушився, звелів святого юнака, оголивши, на дереві за руки зчеплені повісити і воловими жилами сильно бити, тоді, знявши, покласти в оцет, із сіллю змішаний. Святий же мужньо терпів, взивав голосом великим до народу, що там стояв, говорячи: "Мужі, беззаконням осліплені й невіданням одержимі, покайтеся і позбудьтеся пітьми тої, і прийдіть до Істинного світла, Христа Бога, і просвітіться святим хрещенням, щоб вічне життя отримати". Ігемон же, такі святого юнака слова чувши, більшої люті сповнився і звелів знову повісити його на дереві і залізом ребра йому стругати. Святий же Неофіт, мучений так, нічого иншого не говорив, лише: "Сине Божий, помилуй мене". Став перед ним один із радників ігемонових, каже: "Чого бісишся, Неофіте? Противишся велінню царському? Обіцяй принести богам жертви, і зразу вільний будеш від лютої цеї муки". Сказав йому святий: "Я Богу Небесному приношу жертву хваління, бездушним-бо ідолам і бісам, що в них живуть, ніколи ж не поклонюся". І звелів ігемон слугам лютіше стругати його по цілому тілу поперемінно. І стругали, міняючися, слуги без пощади, і видно було кості нагі. Святий же в тих муках, Богом зміцнюваний, співав: "Якщо піду посеред тіні смертної, не забоюся зла, бо зі мною ти, Господи". Бачив же ігемон, що нічого не досягне, звелів перестати мучити його і з дерева зняти. Утішав його, говорячи: "Бачачи юність твою і щадячи здоров'я твоє, великих мук на тебе не накладаю, умовляю ж тебе, поклонися богам нашим — і зразу прийдуть від царів лікарі премудрі, які тебе скоро від ран тих зможуть зцілити". Мученик сказав: "Я маю лікаря Владику мого Господа Ісуса Христа, за Нього ж терплю і на Нього покладаюся". І звелів ігемон замкнути його в темниці зв'язаного. На наступний же день ігемон пішов у палату царську і сповістив царів про Неофіта: "Юнака, — казав, — одного християнського вчора, зв'язавши, мучив, бо не хоче поклонитися богам. Він же не зважає на муки, але безперестанно прикликає Христа свого". Царі ж веліли юнака спалити живцем, і не лише того юнака, але й усіх, хто ісповідує Христа. І вийшов з палати Децій-ігемон, а з ним і Вар-старійшина, і прийшли на місце, назване "Гераклова школа", поставили образи царські, і велів Децій привести перед себе з темниці юнака Неофіта. Коли був приведений святий, сказав до них ігемон: "Неофіте, приступи і принеси жертву богові Іраклі-єві — і будеш всім богам приємний, і царям любий, і нам". Святий же сказав: "Я молюся Богу моєму Ісусові Христові, щоб Йому приємним і любим явитися". І розпалена була вельми велінням ката піч на спалення Неофіта святого. Його ж у неї вкинувши, замкнули отвір печі на три дні і три ночі, щоб і костей мученикових не зосталося. Святий же мученик Неофіт посеред вогню, росою Божою охолоджуваний, як на місці спокійному, веселився, співаючи: "Господь пасе мене і нічого мене не позбавить, на місці родючому тут мене оселить" . І перебував анітрохи не ушкоджений, як же і Вавилонські, колись у піч вкинуті, три отроки.

Через три дні прийшли слуги ката відчинити піч і висипати попіл — думали, що погасла піч і мученик зовсім згорів. Штовхнувши в затулку, відчинили — і зразу несподівано полум'я велике з печі вийшло й попалило багато нечестивих, які прийшли туди, і заледве хто лишився цілим. Святий ж голосом великим возвав: "Благословен єси, Господи, Боже мій, що бережеш мене цілого в муках, непереможного, вибавляєш від підступів катових і вогонь на росу перетворив, попалив же полум'ям тих, хто достойний полум'я незгасного навіки. Молюся-бо до тебе, Владико, не осором мене, раба Твого, до кінця, допоки здійсню подвиг свій допомогою Твоєю". І вийшов святий з печі цілий, нітрохи шкоди від вогню не зазнавши, і взяли його ті, що залишилися після вогненного спалення, нечестиві слуги і до ігемона повели. Він же і всі, що з ним, нечестиві, дивувалися такому чудові, до волхвування його зараховували, окаянні, — самі були волхвівства бісівського сповнені. Осліпила-бо їх злість їхня і не могли пізнати сили Христової. Після цього засуджений був святий на поїдання звірам. Приготувавши арену і святого на неї нагим до прибитого стовпа прив'язавши, випустили на нього ведмедя. Той же, ревучи, пішов до святого, став наближатися і, поглянувши на нього, раптом повернувся до клітки своєї. Дивувався ж тому ігемон і всі, що дивилися. Тоді випустили ведмедицю люту, названу ратницею, яку лише двічі на рік на позорище випускали, бо люта була вельми й багатьох убивала вона, прибігши. Кинули звірам, але й вони не чіпали юнака. Тоді один з мучителів встромив спис у груди святого, і страждалець відійшов до Господа.





Ці святі, прославлені перемогою мученики постраждали в царство Диоклетіяна і Максиміяна від дукса Лисія. Перші ж три:Валеріян, Кандид і Аквила — взяті були в горах Трапезонських, бо гоніння люте налягло, залишили були доми, і маєтки свої, і весь світ суєтний і вийшли в гори, поневірялися — зі звірами більше, ніж з богомерзенними ідолопоклонниками воліли жити. Коли ж взяли цих трьох, спершу в край Ласійський, у містечко одне, що Піна називається, у вигнання нечестиві, у найтіснішу там в'язницю послали. Тоді, за якийсь час, у Трапезонт їх привели і перед дуксом Лисієм поставили. Допитані ж були про Христову віру і до ідольських жертв були примушувані. Коли не підкорилися святі, спершу жилами сильно їх били нагих, тоді повісили, і кігтями залізними дерли, і свічками палаючими обпалювали. Укріплювала святих страстотерпців божественна сила, яка невидимо була з ними в муках, що й тих, які мучили, раптом настільки настрашила, що впали вони ниць, наче мертві. Бачивши те, Лисій настрашився і у в'язницю відвести їх звелів. Через декілька днів взятий був і святий Євгеній і жорстоко битий був за ісповідання Ісуса Христа. Тоді, коли ішов дукс в храм ідольський, ведений був за ним і Євгеній-мученик. Коли він усередину увійшов і помолився до Бога, зразу ідоли попадали і в порох розбилися. Тоді, велінням катовим, шнуром за руки і ноги зчепили слуги Євгенія святого і, розтягнувши на землі, палицями дебелими били довго. Тоді повісили нагого, залізними кігтями стругали тіло його, й обпалювали свічками, і оцтом пекучим, з сіллю змішаним, поливали його рани. Після цього всіх разом чотирьох святих мучеників у піч вогненну вкинули. Коли ж з неї ж вийшли неушкоджені, тоді через усічення мечем прийняли кінець. І так здійснилося цих святих мучеництво.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

02 ЛЮТОГО: Прп. Євфимія Великого. Прпп. Євфимія, схимника, і Лаврентія, затворника, Печерських, в Дальніх печерах. Прп. Євфимія Сян.жемського, Вологодського. Мчч. Інни, Пінни і Римми. Мчч. Васса, Євсевія, Євтихія і Василіда

опубліковано 15 груд. 2018 р., 03:02 evg z   [ оновлено 15 груд. 2018 р., 03:03 ]

Прп. Євфимія Великого (473). Прпп. Євфимія, схимника (ХІV), і Лаврентія, затворника (ХІІІ–ХІV), Печерських, в Дальніх печерах. Прп. Євфимія Сян.жемського, Вологодського (бл. 1465). Мчч. Інни, Пінни і Римми (І–ІІ). Мчч. Васса, Євсевія, Євтихія і Василіда (303).
прп. Єфимій Великий
Мелитин-град, що у Вірменії поблизу ріки Єфрат, був батьківщиною Євтимію преподобному. Батько його Павло, мати ж Діонисія, обоє вірні, благородством і чеснотами славні, багато років були бездітні. Ходячи до церкви святого мученика Полієвкта, молилися весь час, щоб розв'язалася їхня бездітність. І в одну з ночей, коли терпіння мали в молитві, було якесь божественне явлення, яке говорило: "Будете утішені, дасть-бо вам Бог сина, утісі тезоіменного, бо в народженні його подасть Господь утіху церквам своїм" . Після видіння того зачали отроча, яке раніше, ніж народилося, Богові на службу віддати обіцяли. Народився хлопчик, і нарекли його Євтимієм.

Царював у той час на Сході Валент, на Заході ж небіж його Ґраціян. І ще не було миру і тиші Церкві Христовій, бентежили її аріяни. Почавши-бо від Константія, сина Константинового, аж до кончини Валентової, не менше сорок років, великі правовірним були гоніння і кривда. А коли святий Євтимій народився, уся печаль обернулася на втіху і радість. П'ять-бо місяців не минуло після народження Євтимієвого, як Валент, злочестивий цар, переможений, утік, в якомусь селі поблизу Адріянополя сховався у соломі згори і загинув злочестивий вогнем тимчасовим, який був йому як переддвер'я вогню вічного. Коли загинув той злий цар, загинула і вся сила аріянська, і скоро церквам святим тиша і мир дарувалися — коли настав на царювання Великий Теодосій.

Тоді батько Євтимієвий Павло пішов із життя цього, Діонисія ж, вдова, сповнюючи свою обітницю, привела Євтимія-отрока до брата свого пресвітера Євдоксія, який був духовним батьком єпископові церкви Мелетинської Отрію, віддаючи дитину свою, як Анна Самуїла, Богові. Євдоксій же привів його до єпископа і сповістив йому все про нього: як божественним якимось явленням і голосом дарувався неплідним батькам за великі їхні про те молитви і що перед народженням обіцяний стати Господевим. Єпископ Отрій, це чувши і дивуючись оповіді, сказав: "Справді Дух Божий на дитині цій спочиває". І прийняв хлопця собі за сина, і про науку його старанно турбувався, поручивши його двом кли-рикам-учителям — Акакію і Синодію, обом благорозумним і добродійним, з них же кожен свого часу пізніше єпископом був тої ж Мелетинської церкви. Тоді Євтимія блаженного, який добре вже книг божественних навчився, єпископ у читці поставив, а матір його, блаженну Діонисію, яка весь час працювала для Бога, дияконисою освятив своєї церкви. Після цього Євтимій святий з юности в житті добродійному і в дівстві непорочному зміцнювався і, ступені церковні чином пройшовши, вже й ченцем був, пресвітером від тодішнього єпископа поставився. Поручено йому було старійшинство й опіку над монастирями, які були у граді тому, хоч і не хотів, бо з дитинства чернецтво і безмовність любив вельми. Через те більше перебував у монастирі святого мученика Полієвкта, який містився далі від града. А на великопісні дні відходив на якусь гору пустельну і там у подвигах і трудах, одному Богові відомих, безмовствував. Бачив же, що настоятельством і управлінням монастирів безмовність його переривається, ще ж шанування людське зненавидівши, таємно відійшов у Єрусалим у двадцять дев'ять років віку свого. Чесному ж хресту і гробу Христовому та иншим святим місцям поклонившися, обійшов святих отців, які в навколишніх пустелях жили, і, кожного життя і чесноти розглянувши, до наслідування їх заохочувався. Тоді прийшов у Лавру, названу Фаре, яка містилася на відстані шести поприщ від святого града, і знайшов поза монастирем одну келію порожню на місці безмовному — оселився в ній, нічого ж зовсім не маючи, навчився робити мотузки, їв з труду рук своїх, і так, від усієї земної печалі звільнившися, одну мав турботу — як догодити Богові.

Був же Євтимію святому сусід і друг преподобний Теоктист. З ним же такою був зв'язаний любов'ю, що обидва одну мали волю, одне до Бога бажання та один подвиг. І розповідали один одному думки свої, і кожна з них була покладена в душі иншого, і що один захотів, те й другому полюбилося, — ніби одна душа у двох тілах була. Виходили ж кожного року восьмого дня після Хрещення Господнього, тобто 14 січня, в пустелю Кутилійську і там перебували до Квітної неділі, постом і трудами мучивши своє тіло, душу ж годуючи їжею духовною. Тоді поверталися кожен у свою келію, маючи велике чеснот багатство, яке хотіли принести Христові Воскреслому.

Так п'ять років у Лаврі тій проживши, коли, за звичаєм своїм, у належний їм час в пустелю Кутилійську вийшли і в ній непрохідні проходили місця, прийшли над одну ісручу й урвище страшне вельми, де в глибині урвища був потік, на північному ж боці потоку печера якась, житло звірів, до неї ж ледь по стіні вийти змогли. І утішилися місцем тим, наче від Бога собі показаним, і, оселившись, жили там, їжу маючи із зілля, що навколо росло, і вже не повернулися до Лаври. Минуло досить часу, коли благоволив Бог явити їх на користь иншим, і зробивв так, що якісь пастухи з Лазарії гнали там свої стада. Вони при потоці були, коли ж звели свої очі нагору до печери тої, побачили несподівано двох мужів над собою, що по кручі ходили. І злякавшись, почали втікати. Ті ж лагідним голосом услід за ними кликали, кажучи: "Не бійтеся, брати, не бійтеся, бо і ми людьми є, але через гріхи наші в місці цьому живемо". Пастухи ж, страх відклавши, прийшли до них і, увійшовши у печеру й нічого з потрібного для життя не бачивши, дивувалися, і пішли собі. Розповіли про них своїм вдома. Відтоді до преподобних тих пустельників Євтимія і Теокстиста почали приходити мешканці лазарійські, приносячи необхідне. Але і Фарстії отці, коли побачили, що не повернулися до них ті, що відійшли, шукали їх довгий час у пустелі, поки не довідалися, де вони є, і, знайшовши їх, почали приходити до них часто.

Тоді дехто і перебувати з ними захотів. Спочатку-бо Марин і Лука, прийшовши до них, не повернулися до Лаври, але при цих преподобних залишилися. Після них инші прийшли: слава-бо про Євтимія преподобного швидко всюди розійшлася, і багатьох, щоб побачити його і співперебувати з ним, зрушила. Він же тих, що приходили до нього, приймаючи, поручав їх другові своєму — блаженному Теокстисту, сам же любив усамітнення вельми. І в малім часі влашувалася кеновія. Печера та в церкву була перетворена, а Євтимій преподобний лікарем був душ всіх. Кожен-бо з братів відкривав йому душу свою, сповідаючи помисли, — він же, дуже досвідчений, кожного виправляв добре, повчаючи і вмовляючи, караючи по-батьківськи й утішаючи. Говорив же разом до всіх: "Браття, через те, що відійшли від світу, за те і подвизайтеся, і не радійте, що вже спаслися, але у всі часи пильні будьте, Господь-бо каже: "Пильнуйте і моліться, щоб не увійти в напасть. Це ж насамперед знайте, що тим, які відрікаються світу й інокувати хочуть, годиться не мати волі своєї, берегти всюди послух і смиренномудрість, а в розумі мати пам'ять про смерть і годину судну, боятися вогню вічного, любити ж славу Небесного Царства". Говорив же знову, що годиться чорноризцям із внутрішнім богомисленням і тілесно трудитися, а найбільше юним, їм же з иншими багатьма себе збереженнями, і тілесного погамування треба, щоб плоть підкорилася духові. "Щоб були ми, — казав, — і Павла наслідувачами, які, трудячись, працюють вдень і вночі, не втікаючи від діла, але собі та иншим служачи. Потребам, — казав, — моїм і тим, що зі мною, послужили руки мої ці".

Якщо світські люди, які великі піднімають труди і страждають, безперервно працюючи, щоб прогодувати жінок своїх і дітей, з того ж труду і Богові приносять, і милостиню творять по силі, ще ж і податки дають, то чи не маємо ми трудитися на потребу одного лише тіла нашого? Так і безділля уникнемо, і чужих трудів поїдати не будемо, як заповідав апостол: "Хто не працює, той не їсть". Так преподобний отець наш Євтимій, наставляючи братію, до трудолюбности спонукав. Заповідав же не розмовляти в церкві під час співу ані на трапезі, коли їдять брати, але всюди мовчання берегти з увагою до Божого слова. А коли бачив когось із братів, насамперед молодих, які хотіли більше від товаришів своїх постити, того не схвалював, не давав такому йти за бажанням своїм, але берегти спільний зі всіма час посту і час їди, щоб їв на трапезі стримано, не пересичуючи утроби, але менше куштуючи, аніж хоче черево, щоб так піст свій покрити, щоб не затрубити про нього сурмою і таємно озброїтися проти таємних пристрастей. Цими його настановами і поученнями просвічувалися брати і чинили подвигу плід, достойний звання свого. Але вже лежить перед нами слово про Аспевета і Теревона, старійшин сарацинських, як їх Євтимій навернув до Бога.

Був у Персах один еллін на ім'я Аспевет, який мав сина Теревона, малого хлопця, — його ж вразив біс. І був наполовину сухий правою частиною з голови до ніг, і не міг його полікувати ніхто ж, хоч і багато лікарів найдосвідченіших до нього приводили. Після цього той Аспевет із сином своїм переселився в Аравію таким чином. Коли піднялося там гоніння на християн від волхвів на кінці царювання Ісдигирда і звелено було всім воєначальникам, серед них же і Аспевет був, стерегти всіх шляхів пильно, щоби ні один християнин не зміг з Персії до греків утекти, тоді Аспевет, бачивши таке безпричинне на християн озлоблення, змилосердився над ними і не лише втікати їм із землі перської не боронив, але й сам, де міг, помагав їм, захищаючи від біди і смерти, через що обмовлений був нечестивими перед їхнім царем Ісдигир-дом. Його ж катування боявшися, взявши сина свого, і маєтки, і всіх домашніх, Аспевет утік швидко з Персії і в межі Грецького царства перейшов. Цар же грецький прийняв його, поручив йому старійшинство над сарацинами, які жили під грецькою областю в Аравії, де ж, коли оселився там Аспевет, син його Теревон бачив у сонному видінні преподобного отця нашого Євтимія, який здоров'я йому обіцяв, якщо до Христа навернеться. Збудившися, Теревон розповів той сон батькові своєму — той же зразу, взявши хлопця з багатьма слугами, прийшов до монастиря Євтимієвого і Теоктистово-го. І бачивши багато сарацинів, брати злякалися. Блаженний же Теоктист вийшов до сарацинів, спитав їх: "Чого тут потребуєте?" Вони ж казали: "Євтимія, раба Божого, шукаємо". Сказав Теоктист: "Тут живе той, якого шукаєте, але до суботи не розмовляє ні з ким, бо безмовствує". Аспевет же, взявши за руку Теоктиста, показав йому сина свого хворого і звелів синові, щоби сам розповів про себе все. Хлопець же почав говорити: "Я коли в Персії хворобу цю дістав, всю лікарську мудрість і волхвівські випробував чари і ніякої не отримав користи, але ще більшу здобув хворобу. Прийшовши ж сюди, в Аравитський край, і не маючи відради у хворобі, одної ночі лежав на ліжку своєму і думав, чи буде так, що колись отримаю зцілення. І говорив собі: "О Теревоне, де є еллінська і перська мудрість лікарська? Де волхвування і чари? Де сила жертовників наших і яка з них користь? Де ж мистецтво звіздарів, і байки блуду нашого, і марне богів наших прикликання?" Справді все це омана і сміх очевидний, ніяк же не помагають нікому, якщо не звелить Бог один істинний. Це подумавши, звернувся до молитви і зі сльозами молився, говорячи: "Боже великий і страшний, що Небо створив і землю, якщо помилуєш душу мою і вибавиш від лютої цієї хвороби, то християнином буду, покинувши всі беззаконня еллінської віри". Коли так помолився, заснув і, здавалося, бачив якогось чорноризця, який мав бороду велику і трохи сиву, і говорив мені: "Чим страждаєш?" Я ж показав йому свою недугу. І сісазав мені: "Чи зробиш те, що обіцяв Богові". Я ж казав: "Зроблю, якщо від хвороби цієї вільний буду". Тоді сказав мені: "Я Євтимій, живу ж на східному боці в пустелі, від Єрусалиму на відстані десять поприщ, недалеко шляху, що веде до Єрихону. Якщо-бо хочеш зцілитися, прийди до мене, і Бог тебе зцілить через мене". Це я у сні бачив, і чув, і батькові своєму сповістив, і ось прийшов за велінням того, хто явився мені у видінні. Тебе ж просимо, покажи нам того Богом явленого лікаря". Теокстист же блаженний пішов розповісти великому Євтимієві все, що чув. Той же подумав, що не є добре противитися Божому велінню, вийшов із безмов'я свого, прийшов до хворого, помолився над ним до Бога й ознаменував його хресним знаменням. І зразу Теревон став здоровий, ніби ніколи не хворів тілом. Варвари ж дивувалися через раптовий із нездоров"я у здоров'я перехід, вірували у Христа і, впавши всі ниць на землю, просили хрещення. Чудотворець же Євтимій бачив, що від усієї душі увірували в Бога, огласив їх і охрестив спершу Аспевета, Петром його нарікши, по ньому Марина, брата жінки Аспеветової, після того Теревона. Тоді й усіх сарацинів, які з ними прийшли. Протримавши їх у себе чотирнадцять днів, просвітив їх Божим словом і, у вірі утвердивши, відпустив. Марин же, Теревонів стрий, не пішов після того з монастиря, але в ньому постригся, і перебував до кончини своєї, і вельми догодив Богові. І був ігуменом обителі тої після преподобного Теоктиста, як же наступне явить слово. А маєтки свої, яких приніс в монастир багато, і жебракам роздали, і на розширення та побудову монастирську витратили.

Про це чудо зцілення Теревона всюди стало відомо, багато хворих звідусіль почало сходитися до блаженного Євтимія, безкорисливого лікаря, і, легко приймаючи зцілення, поверталися здоровими. Через те славним стало ім'я святого не лише в Палестині, але і в навколишніх землях. Бачив же преподобний, що зменшується його мовчання, сердився через велику кількість тих, що приходили і славили його. Тужив, згадуючи попередню свою безмовність, і надумав таємно піти в пустелю, названу Рува. Довідався про те якось блаженний Теоктист і сповістив братів. І зібралися всі, прийшли і впали в ноги преподобному Євтимію, просили його зі сльозами, щоб не залишав їх сиротами. Він же, хотівши їх утішити, обіцяв тоді не йти з місця того. Небагато днів минуло, і постійне бажання безмовно жити його спонукало, не міг більше терпіти гамору — вийшов таємно з монастиря уночі, взявши зі собою одного учня — Домитіяна, родом також із Мелитина і життям добродійного, і пішов у Руву. Коли пройшов же південну при Мертвому морі пустелю, вийшов на якусь гору, відлучену від инших, названу Марда. Знайшов на ній колодязь води і келію, що впала, і обновив її. І вселився там, і пожив якийсь час, годуючись зелом пустельним. Після цього відійшов у пустелю, Зивон названу, яка лежала поблизу села Аристовуліяди, хотівши бачити там печеру, — у ній же ховався колись Давид, втікаючи від Саула, — і, бачивши, благоволив у місці тому і створив там монастир. Початок же монастиря був такий. Син старійшини села Аристовуліяди мучений був нечистим духом. Він із криком сильним прикликав ім'я Євтимія: Бог так невидимо звелів. Батько ж і родичі ретельно повсюди про Євтимія питали: хто є і де перебуває? Тоді довідавшись, що між Параварихом і Аристовуліядою живе в Давидовій печері, прийшов до нього батько, ведучи сина біснуватого. Коли той побачив святого, зразу кинув його біс і вийшов. Про це чудо стало відомо, прийшли до святого багато з навколишніх сіл і монастир йому створили. І зійшлися брати, перебували в нього, Бог подавав їм їжу. Там святий багатьох від маніхейського зловір'я до правовір'я навернув, і Манента, єресі начальника, проклясти вмовив. Тоді, втомившись від великої кількос-ти тих, що до нього приходили, сказав до учня свого Домитіяна: "Ходімо, дитино, відвідаймо преподобного Теоктиста і братію". І пішов. Коли зближалися до кеновії, знайшов місце на горі, для себе добре, на ньому ж пізніше склалася його Аавра, бо було рівне, і безмовне, і повітря там було здорове. І сів у печері, що там знайшлася, малій, в ній же і тіло його після переставлення було поховане. Блаженний же Теоктист, про прихід його довідавшись, вийшов скоро привітати його. І просив, щоб ішов і мешкав у своєму місці в кеновії з братами. Той же не захотів, проте обіцяв у всі неділі на церковні приходити співи. Чув же Аспевет, названий Петро, що преподобний Євтимій повернувся на місце своє, радий був і, взявши багато агарян з жінками та дітьми, прийшов до нього, і просив його сказати їм спасення слово. Старець же, досить повчивши їх, навернув до Христа всіх, що з Аспеве-том прийшли, і, привівши їх у нижній монастир, хрещенням святим просвітив, і перебував з ними сім днів, повчаючи й утверджуючи їх у вірі. Тоді повернувся у свою печеру, бо дуже любив безмовність. Аспевет же, Петро, бачивши, що не має старець келії, але в печері малій перебуває, прикликав будівничих-каменярів і збудував святому три келії, і малу церкву, і хлібницю, і яму велику — два жолоби на зібрання води — викопав, і всі потреби задовольнив, щоб нічого не бракувало преподобному. Агаряни ж новоохрещені ніяк не хотіли відлучитися від преподобного, але, бажаючи завжди солодких його насичуватися повчань, просили святого, щоб звелів їм поблизу себе жити. Він же не благоволив у тому, боявшися, щоб не зруйнувалася до останку безмовність його, але вів їх на инше місце, для поселення зручне, звелів їм побудувати доми собі та церкву. Уставив же їм пресвітерів і дияконів, і множилося їх зібрання щодня: багато з агарян приходило до них і приймало святе хрещення. А преподобний, часто відвідуючи їх, Слова Божого навчав. Було поселення їх, як град, велике — просив преподобний патріярха Єрусалимського Ювеналія, щоб Петра, Теревонового батька, висвятив єпископом для новопросвітлених агарян. І став Петро єпископом, добрим на користь для багатьох сарацинських людей, які віру святу визнали. Досить про сарацинів, говорімо ж знову про Євтимія Великого.

На місці тому, на якому безмовствував преподобний, не хотів мати співмешканців собі і через те ні кеновії, ні Лаври не влаштовував, але всіх, хто приходив до нього, щоб постригтися, відсилав у нижній монастир до преподобного Теоктис-та. Також і коли хтось приносив йому щось на потребу тілесну — усе в монастир Теоктистовий відсилав. Коли ж захотів Бог населити місце те більшою кількістю ченців, звелів Великому Євтимієві у видінні, щоб не відганяв тих, хто приходить до нього задля спасіння. Одного разу троє прийшло братів по плоті, горіли духом на чесноти, імена їхні: Косма, Хрисип і Гавриїл, у Кападокії народжені, в Сирії ж виховані. І не хотів старець прийняти їх: і тому що любив свою безмовність, і тому, що бачив, які вони молоді, а найбільше тому, що наймолодший їхній брат Гавриїл скопцем був із лона матері і юний вельми, подібний же лицем на дівчину. Тоді преподобному було одне явлення божественне уночі, яке говорило йому: "Прийми братів цих, бо Бог послав їх сюди, і після того не завертай нікого, хто хоче спастися". Тоді святий прийняв їх і сказав до старшого брата Косми: "Ось я прийму тебе, як же мені Бог велить. Зроби ж ти те, що я накажу: не давай наймолодшому братові виходити з келії, щоб ніхто з инших братів його не побачив. Не добре-бо є, щоб жіночий вид у Лаврі жив, щоб не зрушилася на когось ворожа боротьба. Тоді прорік йому святий те, що має бути, говорячи: "Ти, як же я думаю, недовго маєш тут затриматися, бо хоче Бог вручити тобі єпископство Скитопольської Церкви". Що й збулося. Після цього почав преподобний приймати всіх, що приходили. Прийняв Домна Антіохіянина, який був сином Иоана, архиєпископа Антіохійського. Прийняв й инших трьох братів-мелитян, братанків Синодія того, що з Акакієм учителем був Євтимієві, імена ж їх Стефан, Андрій і Гаян. Після них Иоана, пресвітера раїтського, і Анатолія, і Тала-сія. Тоді Киріона із Тиверіяди, пресвітера церкви святого мученика Василія у Скитополі. Цих прийнявши, звелів єпископу Петрові, щоб спорудив їм малі келії і прикрасив церкву всією красою. І так швидко влаштував Лавру за образом тої Лаври, що й у Фарі. І прийшов патріярх Єрусалимський Ювеналій, маючи зі собою святого Пасаріона, який був тоді Хор'єпископ, і Ісихія, пресвітера та учителя церковного, й освятив Лаврську церкву в п'ятдесят другий рік від народження Євтимієвого. Поставив же і двох дияконів — Домитіяна і Домна. А пресвітерами були Иоан і Киріон. Возвеселився ж духом Великий Євтимій через освячення своєї Лаври, а найбільше — що побачився із патріярхом, із Пасаріоном же Преосвященним і богословцем Ісихієм — відомими світилами. Але святий Пасаріон, не минуло й семи місяців з того часу, із життя цього відійшов: був він у старості глибокій.

Після освячення Лаври в перший рік Домитіян був економом поставлений. Терпіли ж з отцем брати велику нестачу спершу і брак потрібного. Проте Бог думав про рабів Своїх. Трапилося так, що тоді багато вірмен зі святого града на Йордан сходило, звернули праворуч і прийшли до Лаври: Бог так влаштував, щоб чеснота і віра великого отця світлішою явилася, — було ж їх не менше чотирьохсот мужів. Бачив же їх старець і, що голодні, пізнав, прикликав Домитіяна-економа і говорив: "Постав людям цим їсти". Той же сказав: "Отче, не має келар стільки, щоб наситити й десятьох мужів. І де візьмемо хлібів для стількох людей?" Святий же, пророчого дару сповнений, прорік: "Іди і роби те, що велю тобі, так-бо говорить Дух Святий, що мають їсти люди ці до си-тости, а нам досить залишиться". Пішов же Домитіян у хлібницю, де було мало хлібів, але не зміг відчинити дверей, бо Боже благослвення наповнило її до верху хлібами. Прикликав же одного з братів, вийняли двері — і посипалися хліби з комори. Таке ж щодо вина та єлею було благословення — посуд раптом наповнився, і їли всі й наситилися. Три місяці не могли двері вставити на місце через велику кількість хлібів, яких не зменшувалося, як же колись у гостинної тої удовиці зі Сарепти Сидонської відро муки і горнець єлею не порожніли. Домитіян дивувався чудові тому, кинув себе в ноги учителеві, прощення просячи. Старець же, покаравши його, поучив його про гостинність та уповання на Бога. З того часу почала примножуватися Лавра, і благословитися щедротами всілякими й розширюватися будівництвом келій, і відправлялися в церкві божественні Таїнства щодня. Необхідно ж було економові на потребу монастирську придбати худоби багато для послуговування братам. Був же у Лаврі один брат на ім'я Лвксентій, родом з Азії, придатний для служби монастирської, — його просив економ, щоб був скотарем, стеріг і пас мулів та ослів лаврських. Він же не послухав. Економ же взяв обох пресвітерів, Иоана і Киріона, і з ними просив Авксентія прийняти ту службу. Він же ніяк не слухав їх. Коли ж настала субота, коли можна було з великим отцем про монастирські розмовляти справи, розповів економ преподобному про непослух Авксентія. Прикликавши-бо Авксентія, преподобний говорив до нього: "Послухай нас, дитино, прийми службу, яку наказую тобі". Він же відповідав: "Не можу, чесний отче, три-бо мені перешкоджають речі. Перша — незнання землі цієї, бо не вмію бесідувати по-тутешньому; друга — страх гріховного упадку. Третя та, що, турбуючись про худобу, не зможу безмовним бути і перебувати в Бозі". Великий же Євтимій сказав: "Просимо Бога, щоб ніякої пакости не мав ти з того, знає-бо Бог, що задля страху перед Ним служиш рабам Його. Послухай Господа, Який каже: "Не прийшов, щоб служили мені, але щоб служити їм". І знову: "Не чиню волі моєї, але волю Отця, що послав мене". Так святий умовляв його, та озлобився Авксентій і непослушли-вий був. Тоді розгнівався преподобний і сказав: "Ми, дитино, радимо, що на користь тобі є, ти ж не слухаєш — поба-чиш-бо винагороду непослуху". Не встиг святий цього вимовити — зразу Авксентій впав на землю біснуватий, тремтів і трясся. Отці, що там стояли, просили за нього святого і ледь впросили — підняв його і, знаменням хресним ознаменувавши, зцілив. Авксентій-бо, до тями прийшовши, припадаючи, прощення просив. І говорив йому святий: "Послух — це велика чеснота, послуху ж Бог потребує більше, ніж жертви, непослух же смерть приносить". І помолився за нього, благословивши його, сказав: "Здоровий будь, більше не гріши, щоб гірше тобі не було". І так Авксентій прийняв службу зі старанням.

Двоє якихось братів, Маро і Климатій, стомившись важким у Лаврі иттям, вирішили вночі втікати. І вже готувалися. Відкрилося те преподобному Євтимію: бачив-бо диявола, що запряг обох і тягнув їх у сіть смертну. Прикликавши-бо їх, преподобний повчав про терпіння і достатню бесіду розгорнув, просив і наказував, щоб зупинилися від некорисного наміру. Говорив же, що всюди треба себе пильно оберігати. Адам в раю заповіді Божі переступив, Йов же, на гнойовищі сидячи, зберіг їх. Додав же і це повчання, говорячи: "Не годиться приймати помислів злих, які приносять понурість і печаль чи ненависть на місце це і на тих, що живуть з нами, ані слухати думок, які радять перейти на инше місце, але годиться щогодини тверезим бути і від підступів бісівських відлучати ум свій, щоб переходом на инше місце устав наш не зруйнувався: дерево-бо, яке часто пересаджують, плоду не дає. Коли ж захоче хтось вчинити щось на місці, на якому живе, і не зможе, то хай не думає, що десь виправить, — не місцем-бо, але волею і вірою чеснота здійснюється. Послухайте ж повість одну, її ж від єгипетських чорноризців чув. Брат один жив у спільному монастирі в Єгипті й часто гнівався та бентежився, і були уста його сповнені сварки. Занепавши духом вийшов з монастиря і, оселившись один осібно, думав собі, що, не маючи з ким говорити, відійде від звичаю гнівного. В один же із днів налив кухоль води задля якоїсь потреби і поставив — той перекинувся, налив знову другий, поставив — посуд же той знову перевернувся, було так і втретє. Брат же, зваблений бувши бісом, розгнівався на кухоль і розбив його, знищивши. Це Євтимій святий коли говорив, Климатій розсміявся, старець же, поглянувши на нього, сказав: "Хіба й ти зваблений бісом, що так безумно смієшся. Чи не чув ти Господа, який тих, що сміються, робить окаянними, а тих, що плачуть, робить блаженними?" Те сказавши, відвернувся від Климатія і у внутрішню свою келію пішов. Климатій же зразу впав ниць, тремтячи: напали-бо на нього якийсь страх і жах. Був же там тоді Домитіян, він зібрав якихось отців і, увійшовши до преподобного, просив за Климатія, щоб пробачив йому. Послухавши їх, святий вийшов і, піднявши лежачого, хресним знаменням полікував його, кажучи: "Запам'ятай собі відтепер і слухай слів отчих, наче слів Божих, і будь весь оком, як же про херувимів чуємо, пильнуючи себе уважно всюди, бо посеред сітей ходиш". Так напоумивши брата й умовивши обох, що вирішили втікати, відпустив їх зі своєї келії виправленими.

У ті часи збирався собор вселенський третій у Ефесі на злочестивого Несторія. Прийшов же з Мелитинського граду в Палестину задля поклоніння Синодій той, який з Акакієм учителем був преподобному в час юности його. Той Синодій, через те що мав у Лаврі Євтимієвій трьох своїх вищеназваних синів: Стефана, Андрея та Гаїна, — прийшов-бо в ту Лавру. І цілувавши преподобного Євтимія, розповів йому про нечестя єресі Несторієвої, який з Божого допусту патрі-ярхом є Константинограда, злим своїм вченням усю збентежив вселенну. Сповістив же йому про ревність за правовір'ям блаженного Кирила, архиєпископа Олександрійського, і Ака-кія, єпископа Мелитинського, який був колись учителем його. І радів за них преподобний. Звелів же Петрові, який був колись Аспевет, а в той же час вже як єпископ сарацинський на собор Ефеський з иншими палестинськими єпископами йшов, щоб тримався Кирила й Акакія, і за ними всіляко нехай поборює. Коли відбувся собор і скинення Несторія, єпископ Петро повернувся, розповів детально все, що було на соборі. Веселився-бо духом старець через утвердження пра-вовір'я, тужив же за Иоаном, архиєпископом Антіохійським, що правовірний цей Несторія захищав. Те чувши, Домн, диякон, сумний був через стрия свого і просив великого отця, щоб відпустив його в Антіохію виправити стрия свого. Говорив же йому святий: "Не ходи, дитино, не буде тобі це на користь. Стрий же твій хоч трохи і погрішив, проте Бог знає праведність серця його, виправить його і не полишить на загибель. Ти ж, дитино, якщо терпиш на місці, на ньому ж покликаний, і не послухаєш помислу, який хоче тебе відштовхнути з цієї пустелі, то вдосконалюватимешся у чеснотах і від Бога прославишся. Коли ж, мене не послухавши, підеш, то приймеш не на користь собі престол стрия твого, та недовго на ньому шанований будеш: заберуть-бо від тебе скоро злі люди". Домн же, не слухаючи слів отця свого, пішов без благословення, і збулося на ньому все за пророцтвом святого. Пізніше ж повернувся до старця, плачучи, і каючись, і дивуючись ясновидінню святого. Про цього преподобного отця нашого Євтимія повідомляє преподобний Кирі-як, самітник, учень його, таке: "Ніколи не бачив [казав] щоб їв він, окрім суботи і неділі, ані не говорив ні з ким, хіба з великої потреби, ані ніхто не бачив, щоб він відпочивав на боці, лише сидячи і трохи дрімаючи, часом же — стоячи і тримаючись обома руками за шнур, для того в одному куті натягнутий, трохи сну приймаючи на потребу тілесну. І говорив до сну слово Арсенія Великого: "Іди, злий рабе". Наслі-дував-бо в житії преподобного того Арсенія і з насолодою слухав про нього від братів, що приходили з Єгипту.

Анастасій, який був посудохранителем церкви Святого Воскресіння Христового в Єрусалимі, бажаючи бачити Великого Євтимія і взявши друзів своїх, клириків єрусалимських, пішов до Лаври. Преподобний Євтимій, прихід їх передбачивши духом, прикликав економа лаврського Хрисипа і сказав йому: "Будь готовий до прийняття гостей, ось-бо патріярх Єрусалимський іде". Коли прийшли гості, прийняв преподобний Анастасія як патріярха і бесідував з ним, як із патріярхом. Дивувалися через те всі, що там були, і, приступивши, Хрисип-економ говорив на вухо старцеві: "Чесний отче, нема тут патріярха, але Анастасій-посудохранитель". Святий же, дивуючися, сказав: "Повір мені, дитино, що дотепер бачив його як патріярха вбраного і справді не обманувся, його ж бо Бог приготував, його і здійснить таким". Це слово преподобного всі почули, і збулося воно свого часу, коли Анастасія патріярхом поставлено було. Теревон той, син Петра-єпископа, названого Аспевет, маючи жінку зі свого роду і довгий час з нею живши, не мав дітей, бо подружжя було неплідне. Привів-бо її до чудотворця Євтимія, просячи і говорячи: "Знаю, отче, що послухає Бог молитов твоїх, творить-бо волю тих, що бояться Його, прошу ж твою святість: помолися за нас до людинолюбця Бога, щоб розв'язав довгу неплідність дружини моєї і подав нам дитину". Святий же знаменням хреста святого тричі благословив його і жінку і сказав їм: "Ось дарує вам Бог, чадородіє, трьох-бо синів мати будете". Повіривши словам святого, пішли, радіючи, до дому свого. І зачала жінка, народила первістка й нарекли його ім'ям дідівським — Петро, тоді за якийсь час і наступних двох синів народила. І збулося пророцтво преподобного.

Брат же один в Лаврі, на ім'я Омелян, однієї ночі, коли світала неділя, від бісівського дійства загорівся похіттю плотською і збентежився нечистими думками, приймаючи в серці бажання гріха. Трапилося ж преподобному Євтимієві йти на утрені співи в церкву біля того місця, де брат, похотями збентежений, стояв. І почув сморід блудного біса, пізнав же, що відбувається, і сказав: "Хай заборонить тобі Бог, проклятий, нечистий духу". І зразу впав брат на землю, піна з нього пішла — біснувався. Зійшлися ж брати, принесена була свічка, і сказав преподобний до братів: "Чи бачите брата цього, який добре жив від молодости дотепер в чистоті тіла свого, нині ж, трохи ослабнувши, про насолоду плотську із бажанням думав і в нечистих тих думках насолоджувався — і ось заволодів ним біс. Хай настановимося і ми такою його бідою, і хай знає кожний, що якщо хто і не торкається чужого тіла, не чинить скверного гріха тілом, а умом любодійс-вує, приймаючи скверні думки й утримуючи їх, потурає їм і насолоджується ними, — той блудником є, і біс ним володіє". Додав же старець і повість, кажучи: "Послухайте, брати, повість, яку мені отці розповіли про одного брата, про якого всі думали, що він святий. Серцем розгнівав Бога, у нечистих вправляючися думках й умом любодійствуючи. Коли він наблизився до кончини своєї, прийшов туди один старець, ясновидець, і чув про нього, що хворий і помирає. Бачив усіх мешканців, що плакали й говорили, що коли цей святий помре, то вже не буде їм надії на спасіння: всі-бо його молитвами рятувалися. Це почувши, ясновидний старець швидко пішов до хворого, хотівши благословитися від гаданого того святого, і, коли наблизився до келії його, бачив багато людей зі свічками, єреїв і дияконів, які чекали єпископа, щоб поховати святця того чесно. Увійшовши ж у кліть, знайшов його, що ще дихав, і поглянувши душевними очима, бачив біса, який тримав тризубець, ним же пронизав серце його, витягнув душу з великими муками, і чув голос зверху, який говорив: "Як же непокоїла мене душа його не один день, так і ти спочинь, мучачи й вириваючи душу його з нього". І так гірко помер, Хоч зовні виглядало, наче святий він є, всередині ж серцем прогнівав Бога. Це чувши, брати, пильнуйтеся уважно від помислів, які осквернюють душу, бо в час розлуки однаково мучені будуть ті, що думали про блуд, як же і ті, що творили гріх той. Але помолімося вже за брата цього Омеляна до Бога, Який карає, смерті ж не передає, щоб звільнив його від біса і плотських пристрастей". Коли помолився святий, вийшов біс, кричачи й говорячи: "Я дух любодіяння і сповнив все місце смородом, ніби сірка горить". Відтоді звільнився Омелян від скверних бажань і був посудом вибраним Богові.

У той час нависло бездощів'я, і велика була посуха, і сповнилося Писання: "Буде небо над головою твоєю мідне і земля під тобою залізною". І всі, що через посуху у великій печалі були, брати із преподобним Теоктистом просили Великого Євтимія, щоб помолився до Бога і випросив дощу: знали-бо, скільки молитва його в Бога може. Він же відмовлявся. Було ж свято Богоявлення Господнього і надходив день, в який звик святий виходити в пустелю аж до Квітної неділі. Зібралося багато люду зі святого града і навколишніх сіл, хрест несли і співали "Господи, помилуй". І прийшли до Великого Євтимія, не даючи йому відійти до пустелі, поки не вимолить у Бога дощу. Чув же преподобний зойк їхній, вийшов до них, говорячи: "Чого шукаєте від чоловіка грішного, бо я, діти, не маю відваги молитися за це до Бога, грішний, і понад инших більше милосердя потребую, а найбільше в цей теперішній гніву Його час, бо гріхи наші стоять між Ним і нами, осквернили ми Його образ, образили Церкву Його, стали гріхами похотей і різних пристрастей, у загребущості й заздрості живемо, огидними є, ненавидячи один одного, — через те навів на нас кару ту, щоб, нею настановившися, покаялися. Коли ж виправимо себе покаянням, тоді почує нас, написано-бо: "Близький Господь до всіх, хто прикликає Його істинно". Коли так святий говорив до народу, всі, наче одними устами, закликали: "Ти сам, о Отче, помолися за нас, віруємо ж, що почує Бог молитву твою: творить-бо волю тих, хто боїться Його". Цими словами розчулений був преподобний, взяв отців, що там стояли, і пішов до церкви, звелівши і людям молитися. І впавши ниць у церкві, просили Бога зі сльозами, щоб помилував творіння своє, відвідав землю милістю і щедротами і дощем напоїв її. Коли ж молився він, повіяв вітер з півдня, і захмарилося все небо, і був грім, і дощ великий пролився. Встав же святий з молитви, сказав до людей: "Ось послухав Бог молитви ваші і має благословити рік цей понад инші роки, поспішіть-бо й ви добрими ділами догодити Йому, бо вчинив милість із вами". І так відпустив їх. Був же дощ великий багато днів, що не міг святий вийти, за звичаєм своїм, в пустелю, і благословенне було те літо великою плодів земних щедрістю понад инші роки, за словами святого.

Після цього був собор Вселенський четвертий у Халкедоні на Діоскора злочестивого, патріярха Олександрійського, на сімдесят п'ятий рік життя Євтимієвого. На тому соборі були деякі з учнів святого, які єпископського сану сподобилися: Стефан, єпископ Ямнійський, і Йоан, єпископ Сарацинський, який був після Петра Аспевета. Вони, написавши передання Халкедонського собору, принесли їх до отця свого святого Євтимія, він же похвалив їх як правовірних. І зразу по цілій пустелі Палестинській всім ченцям, з них же багато неправославно вірували, стало відомо, що Великий Євтимій іде за Халкедонським собором. Тим часом прийшов у Палестину єретик один, Теодосій, образом чернець, вдачею чарівник, він був євтихієвого злочестя, котре святий собор Халкедонський ображало і твердило, ніби на ньому догми правої віри відкинено, обновлено ж Несторієве вчення. И иншого багато безглуздого і брехливого злословив. Була тоді в Палестині Євдокія-цариця, дружина благочестивого царя Теодосія молодшого, яка по смерти мужа свого на святих перебувала місцях. Спершу-бо царицю Євдокію той Теодосій-єретик зманив до відкинення Халкедонського собору. Тоді й багато ченців, пустельних отців, єрессю своєю пошкодив й однодумцями собі зробив. Підняв-бо бунт на Ювеналія-патріярха з багатьма із ченців зманених — переконували його, щоб всіляко відкинув собор Халкедонський. Коли той не захотів, вигнали з престолу — і відійшов Ювеналій у Константинополь до царя Маркіяна, а Теодосій, єретик, маючи помічницею Євдокію-царицю і силу ченців, єрессю осліплених, які йому помагали, на престол патріярший був возведений і багато біди правовірним чинив: єпископів і клириків, що не хотіли з ним єднатися, одних відкидав, ин-ших мучив й убивав — і вже всіх у Палестині ченців за собою зманив, окрім тих, які в Євтимієвому монастирі були. Вони-бо мали образ отця свого — Великого Євтимія — й у правовір'ї стояли міцно. Багато ж брехливий той патріярх Теодосій докладав зусиль, щоби змогти до спільноти своєї привести преподобного отця Євтимія, безперестанно до нього посилаючи, просячи, і погрожуючи, і всіма образами ловлячи, але преподобного не брали ворожі сіті, навіть не похитнувся через його лукавство, наче стовп міцний і стіна непорушна. Стомився ж святий від щоденних Теодосієвих облесних присилань, скликав братів і, наказавши їм пильнуватися уважно від єресей, міцними ж бути у правовір'ї, пішов у пустелю. Те ж і братів багато зробило, від надокучання єретиків втікаючи, наслідуючи отця свого, і в пустелю відійшли.

Був тоді в пустелі Йорданській один анахорет, який недавно з Лукії прийшов, на ім'я Герасим, який всі чернечого життя устави пройшов і добре подвизався на нечистих духів. Він, перемагаючи і проганяючи бісів невидимих, видимими бісами — єретиками — заплямований і зманений був і в євти-хієву впав єресь. Чув же про преподобного Євтимія, його ж добродійна слава всіх вуха наповнила, і пішов до нього, коли був він тоді в пустелі, названій Рува. Бачивши його, багато користав, оселившися з ним надовго, і, від медоточивого його язика слів корисних про правовір'я насичуючись, відкинув шкоду єретичну, і до правої віри навернувся, і дуже каявся через попереднє своє зваблення. Те збентеження в Палестині через Теодосія того цілий рік тривало. Після цього прийшов наказ від благочестивого царя Маркіяна взяти Теодосія-лжепатріярха, щоб прийняв суд і помсту за ділами своїми. Він же, довідавшися, що має йому бути, утік на гору Синайську і сховався — не було про нього відомо. Тоді преподобний Євтимій з пустелі до Лаври своєї повернувся. Коли відправляв цей преподобний якось Божественну літургію, Те-ревон-сарацин і Гавриїл-євнух, брат Хрисипа, під час трисвятої пісні бачили вогонь, який з Небес зійшов і оточив святого. І був святий у стовпі вогненному, стоячи перед божественною трапезою, аж до закінчення служби. Розповідав же колись і сам одним братам, що часто бачив ангела, який з ним літургісав. Мав же і такий дар, що із зовнішнього вигляду розумів внутрішній рух духу і пізнавав помисли людські — злі ж і добрі. І коли причащалися брати Божественних Таїн, бачив, хто якою душею причащається. Одні-бо виглядали просвітленими від причастя — ті, що достойними приступали, инші ж потьмарені були із лиця наче мертві, бо недостойні дерзали. Через те безперестанку наказував усім апостольськими словами: "Пильнуйте, браття, уважно, як хочете причащатися, хай випробує себе кожен з вас, і тоді хліб хай їсть і з чаші хай п'є. Той, хто їсти ж і пити недостойний, суд собі їсть і п'є". Це-бо святеє святим, а не оскверненим приготоване. А ті, хто має чисту совість, приступайте до нього і просвітлюйтеся, і лиця ваші не посоромляться".

Прийняв же знову святійший Ювеналій престол свій і всіх розбещених виправив. Цариця Євдокія тоді, Теодосієм тим в Євтихієву єресь зваблена, вагалася розумом, не відаючи, якого триматися ісповідання і послала в Антіохію до преподобного Симеона Стовпника, просячи від нього корисної ради і настанови. Він же відписав до неї так: "Знай, що диявол, дивлячись на багатство добрих діл твоїх, випросив, щоб тебе пересіяти, як пшеницю, і через згубного того Теодосія бого любиву твою розтлив душу. Але дерзай, не збідніла-бо віра твоя. Я ж про це дивуюся вельми, що, маючи близько джерело, зневажаєш його, здалеку ж ту саму воду зачерпнути намагаєшся. Маєш там божественного Євтимія, послухай учення його і спасешся". Таке послання від преподобного Симеона прийнявши, цариця зразу про блаженного Євтимія питала. І довідавшись, що ніколи з пустелі не виходить до града, замислила збудувати собі в пустелі східній вежу на високому горбі, на відстані тридцяти стадій від Лаври Євтимієвої, щоб там могти часто бачити преподобного і насолоджуватися ученням його. І звівши вежу ту, оселилася там на безмов'ї. Послала ж до преподобного Євтимія вищезгаданого Анаста-сія, який був тоді хор'єпископом на місці Пасаріона святого, і Кузьму Хрестохранителя, просячи, щоб зволив бачитися з нею. Ті ж, йшовши, не знайшли його в Лаврі: вже-бо давно відійшов був у Руву. Вони ж, взявши зі собою преподобного Теоктиста, пішли до нього в пустелю і там знайшли його. Просили вельми, щоб ішов до цариці спасти заблудлу її душу. І ледь переконали старця піти до неї. Бачивши ж Великого Євтимія, цариця втішилася дуже, припала до ніг його чесних і сказала: "Нині розумію, що відвідав Бог мою недос-тойність". Старець же, повчивши її досить про правовір'я, вмовляв триматися святих чотирьох вселенських соборів: Ні-кейського ж на Арія, Константинопольського на Македонія, Ефеського на Несторія і Халкедонського на Діоскора і Євтихія — і примиритися з Ювеналієм-патріярхом, якому ж раніше противилася, звелів, і иншого багато на користь їй сказав, благословив її і, помолившися за неї, відійшов. Вона ж, наче з уст Божих сказане, все поспішила здійснити ділом. І зразу, у святий град відійшовши, примирилася зі святішим Ювеналієм і відкрито відмовилася від єресі, спільницею стала католицької Церкви. Те бачивши, багато люду, мирян і чорноризців, які були від Теодосія зваблені, навернулися до правовір'я за прикладом цариці.

У вісімдесят другий рік життя Євтимія прийшов у Лавру його блаженний Сава, молодий ще був. Його ж прийнявши. старець у долішній монастир до преподобного Теоктиста відіслав. І пророкував про нього, що незабаром просіяє в чернечому житті більше від инших, що й збулося, як же видно у житії того преподобного Сави. Ще ж прийшли до нього тоді з Нитрії два пустельники вельми добродійні — Мартирій, кападокієць родом, та Ілля, аравієць, не терпівши бачити після смерти царя Маркіяна, який був у Єгипті, від Тимотея єлюра збентеження і неспокою, там же і святіший протоєрей патріярх Олександрійський убитий був. Пішли звідти і до великого Євтимія, як до спокійної гавані, пристали, і шановані були від нього вельми: передбачив-бо про них святий, що обидва свого часу мають прийняти престол святого апостола Якова, брата Господнього, в Єрусалимі. Взяв-бо їх і в пустелю Кутилійську і Рувинську зі собою, разом і зі святим Герасимом. І там з ними, за звичаєм своїм, до Вербної неділі перебував, де ж кожної неділі відправляв він Божественну літургію, великі ті отці Пречистих Таїн причащалися з його руки. Тоді помер святіший Ювеналій, патріярх Єрусалимський, у царювання христолюбивого Лева, який після Маркіяна настав, а після Ювеналія спільною радою, за згодою всіх, вибраний був Анастасій, який був колись посудохраните-лем і хорєпископом. І сповнилося пророцтво Євтимія преподобного, який прорік, коли відвідував його Анастасій, і бачив його прозорливими очима святий у патріяршому одязі. Згадав же те Анастасій, послав до святого чесних клириків, говорячи: "Ось, отче, сповнилося твоє пророцтво. Прошу-бо тебе: звели мені прийти до тебе, щоб я привітав твою святість". Преподобний же Євтимій відповідав таке: "Я завжди хочу бачити вашу досконалість і користь від вас приймати, але тому що перший ваш до моєї нікчемности прихід був самотній, мало мав супроводу, а нинішній ваш сан великий потребує, щоб багато йшло з вами, через те прихід вашого блаженства немічні мої перевищує сили. Прошу-бо святість вашу: не рухайтеся до мого смирення. Якщо ж схочете прийти, то прийму з радістю, але вже треба буде, щоб і інших тих, що приходять, прийняв, — і відтоді не буде можливим для мене сидіти на цьому місці, де надокучатимуть багато тих, що приходять". Чуючи ж те, патріярх роздумав собі, кажучи: "Якщо піду, ображу старця, тому не йду". Проте час і потреба покликали — пішов і бачився з ним, про що пізніше. Блаженна Євдокія-цариця багато церков створила, монастирів же, і лічниць, і притулків для подорожніх незчисленно побудувала, звеліла ж при церкві святого Петра, яка містилася від Лаври Євтимієвої за двадцять стадій, викопати яму глибоку і простору, щоб збирати воду для тих, котрі приходять. Прийшла ж і сама туди в П'ятдесятницю, хотівши бачити, як твориться діло, і послала до преподобного, просячи його, аби прийшов до неї, щоб сподобитися молитви його і благословення, і повчання насолодитися, ще ж і грошей дати хотіла святому на спільну Лаври потребу. Великий же Євтимій відповідав до посланих так: "Не сподівайтеся бачити мене во плоті. Ти ж, дитино, нащо турбуєшся за багатьох? Думаю-бо, що раніше, ніж буде зима, ти відійдеш до Бога. Цього ж літа поспіши приготуватися до відходу, а тому що ти в плоті, не думай згадувати мене до того ні з писанням, ні без писання, ні через подавання нам чогось, ні через взяття. Але коли відійдеш до Владики всіх, там мене згадай, щоб і мене з миром прийняв, коли хоче людинолюбність Його". Це чувши, блаженна Євдокія печальна була вельми, а найбільше через ті слова, які сказав: "Не думай згадати мене до того ні писанням, ні без писання". Вирішила-бо залишити йому через писання заповітне багато маєтків. І прийшовши скоро у святий град Єрусалим, розповіла Анастасієві патріярху слова Євтимія. У той час та цариця будувала церкву в ім'я святого первомученика Стефана, і ще коли не закінчена була церква, звеліла освятити її липня-місяця в 15-ий день. І багато маєтків церкві тій віддала. Обходячи всі церкви, що побудувала, освячувала їх і маєтків досить подавала. Тоді минуло чотири місяці після освячення церков, і благочестива цариця Євдокія в руки Божі передала дух свій. Коли ж Великий отець наш Євтимій дев'яностий рік життя свого провадив, преподобний Теоктист тоді розхворівся хворобою великою, і прийшов святий Євтимій відвідати хворого Теоктиста, останнє дати йому цілування, і перебував декілька днів у монастирі тому, чекаючи кончини друга і співпостника свого, щоб поховати його. У тій-бо хворобі помер Теоктист блаженний у 3-ій день вересня. Довідавшися ж про кончину Теоктистову і про святого Євтимія, що там є, Анастасій-патріярх прийшов поспіхом із клиром своїм — причину знайшов, бо хотів поховати блаженного Теокстиста, не менше ж через те, що хотів бачити і привітати святого Євтимія. Його ж побачивши, взяв руки його і цілував, говорячи: "Віддавна хотів святі ці поцілувати руки, і ось нині сподобив мене Бог. Прошу-бо тебе, чесний отче, молися за мене до Господа, щоб пророцтво твоє, яке на мені здійснилося, збережене було до кінця. Пиши ж до мене часто, наставляючи мене, як маю керувати Христовою Церквою, бачу-бо в тобі Божих Дарів дію і випробував на собі силу їхню". Святий же смиренно говорив: "Прости мене, святий владико, я прошу твоє блаженство, щоб згадував мене в молитвах своїх до Бога". І поховали разом чесне тіло преподобного Теоктиста, достатньо ж бесідами між собою насолодившися, розійшлися. Поставлений ж був кеновії Теоктистової ігуменом Марин, богоугодний стрий Теревонів, але і він через два роки помер. Його ж преподобний Євтимій, прийшовши, поховав поблизу преподобного Теоктиста. А по Марині поставив ігуменом Логина, мужа добродійного. Із цим Логином прийшов колись блаженний Сава в Лавру до преподобного Євтимія, в січні-місяці, щоб відпровадити його, коли відходив, за звичаєм, в пустелю, і бачив Євтимій Саву, взяв його зі собою на труд пустельний. І коли ходили вони в Руві по місцях безводних, Сава хотів дуже пити від утоми і йти далі не міг, бо знеміг від спраги. Преподобний Євтимій своєю молитвою вивів воду зі землі сухої, як же про те в житії преподобного Сави написано. Тоді по багатьох незчисленних подвигах і трудах преподобний отець наш Євтимій до блаженної кончини своєї наблизився, її ж і передбачив одкровенням божественним.

Було одного року так, що настав час його звичного в пустелю відходу, після празника Господнього Богоявлення у восьмий день, тобто 14 січня. Зібравшися, прийшли брати — одні відпровадити отця хотіли, инші ж іти з ним сподівалися, серед них же і Мартирій з Іллею, що з Нитрії були. І бачили його, що не готувався в дорогу, ані не подбав про братів, які мали йти з ним, ані про тих, що мали лишитися в Лаврі. Питали його, кажучи: "Чи не підеш ти зранку, чесний отче, в пустелю?" Відповідав святий: "Перебуду цю неділю з вами, у Лаврі, в суботу ж опівночі відлучуся від вас". Це ж казав святий, передрікаючи братам час свого до Бога відходу — вони ж не розуміли. У третій день настала пам'ять преподобного отця нашого Антонія Великого, 17 січня, і звелів святий Євтимій всенічному в церкві чуванню бути. Після того як відбулося чування, взявши пресвітерів лаврських до вівтаря, сказав їм: "Відтепер, о браття, не творитиму з вами чування ні одного, кличе-бо мене вже до Себе Бог від минущого цього життя. Пошліть-бо до мене Домитіяна, а коли буде день, хай зберуться тут всі брати". Це чувши, пресвітери заплакали, і зразу відомо стало братам, що казав Великий Євтимій. І коли був ранок, зібралися до преподобного. Він же почав до них говорити так: "Отці і браття мої, в Господі любі, відходжу в путь батьків моїх, ви ж, якщо мене любите, заповіді мої бережіть, особливо ж любов, яка є союзом досконалосте. Що є сіль для хліба, це любов для чеснот. І як же не годиться їсти хліба без соли, так не можна без любови виправити чесноти, коли всіляка чеснота через любов і смирення є міцною і постійною. Бо смирення підносить того, хто любить його, на вершину чеснот, любов же міцно тримає, не попускає з висоти тої впасти додолу, любов-бо ніколи не відпадає і є любов більша від смирення. Явлене є те Самим Господом нашим, бо заради Своєї до нас любови волею смирився і став людиною, як же ми. Через те маємо завжди сповідатися Йому і підносити похвали, а найбільше ми, що відлучилися від суєтного цього світу. Кожен собі хай запам'ятає це, о браття, тіло ж і душу в чистоті хай береже. Звичного собору церковного ніколи нехай не залишає. Усі ж передання й устави монастирські бережіть уважно. Тим, хто бідує в напастях, як можете, помагайте. Якщо хтось із братів з нечистими бореться помислами, того безперестанку настановляйте, повчайте, утішайте й утверджуйте, щоб не був заплямований дияволом і не впав. Цю ж останню вам додаю заповідь: щоб ворота монастирські для тих, що приходять, ніколи не зачинялися, але завжди хай будуть відчинені для подорожніх. І сам дах хай буде для вас спільний із подорожніми, і все, що маєте, давайте потребуючим. І так щедре благословення зверху подаватися вам буде від Бога". Те заповідавши братам, Євтимій преподобний запитав у них, кого після нього хочуть мати пастирем. Вони ж в один голос нарекли Домитіяна. І сказав святий: "Не може того бути, бо Домитіян після мене недовго залишиться у житті цьому, але на сьомий день за мною піде". І дивувалися брати такому святого дерзновен-ному й достовірному пророцтву. І вибрали Іллю, родом з Єрихону, економа долішнього монастиря. До нього ж звернувшись, преподобний Євтимій сказав: "Ось всі отці вибрали собі пастиря і наставника, слухай-бо себе і стадо своє". І багато настановивши його і щодо наставлення братів поучив-ши, передрік дещо, що має в монастирях після нього бути. Тоді останнє слово вимовив таке: "Якщо знайду дерзновення в Бога, спершу цеї маю просити в нього благодаті, щоб бути завжди духом з вами і з тими, що хочуть після вас бути довіку". Це мовивши, відпустив всіх, окрім Домитіяна. Перебував всередині вівтаря три дні і в ніч на суботу заснув з миром. І приєднався до батьків своїх у двадцятий січня день, проживши років свого на землі життя дев'яносто сім. Розійшлася зразу вістка по цілій Палестині про переставлення преподобного Євтимія, і зійшлися з усіх монастирів і пустель ченці, серед них же був Герасим Великий, і люду кількість велика зібралася. Прийшов же і святіший патріярх Анастасій зі всім клиром своїм, і через велику кількість людей не могли поховати чесного тіла аж до дев'ятої години, поки воїни, велінням патріярховим, не відігнали людей. І похований був чесно, усі плакали через розлуку з ним, а найбільше Мартирій і Ілля, які прийшли з Нитрії, плакали за ним невтішно. Вони після того патріярший в Єрусалимі престол прийняли, за провидінням святого. Після Анастасія-бо настав Мартирій, після Мартирія був Салустій, а після нього Ілля, як же про те в житії Сави Преподобного написано. Блаженний же Дометіян, учень Великого Євтимія, що послужив йому понад п'ятдесят років, не відступив від гробу Отця свого шість днів і ночей. Коли сім же днів минуло, явився йому вночі святий Євтимій, радісний і світлий лицем, і говорив до нього: "Іди до приготованого тобі Спокою, згодився-бо Владика Христос, щоб ти зі мною був". Домитіян же невимовної радости сповнився, сповістив це братам і, прийшовши до церкви, веселячися, передав дух свій Господеві — похований був при гробі отця свого. Після переставлення преподобного отця нашого Євтимія багато від гробу його здійснилося чуд і зцілення подавалося. Про них же просторо пише блаженний Кирило Чорноризець, житія цього автор. Ми ж не продовжимо бесіди, задовільнимося самим житієм преподобного, славимо Бога, Який у святих своїх прославляється, Отця, і Сина, і Святого Духа навіки. Амінь.

01 ЛЮТОГО: Прп. Макарія Великого, Єгипетського. Свт. Марка, архиєп. Ефеського. Прп. Макарія, посника Печерського, в Ближніх печерах. Прп. Ма.карія, диякона Печерського, в Дальніх печерах. Блж. Феодора, Христа ради юродивого, Новгородського. Знайдення мощей прп. Сави Сторожевсь.кого, Звенигородського. Прп. Макарія Римлянина, Новгородського. Мц. Євфрасії, діви. Прп. Макарія Олександрійського. Свт. Арсенія, архиєп. Керкирського. Прп. Антонія, стовпника Марткобського

опубліковано 15 груд. 2018 р., 02:59 evg z   [ оновлено 15 груд. 2018 р., 03:00 ]

Прп. Макарія Великого, Єгипетського (390–391). Свт. Марка, архиєп. Ефеського (1457). Прп. Макарія, посника Печерського, в Ближніх печерах (ХІІ). Прп. Ма.карія, диякона Печерського, в Дальніх печерах (ХІV). Блж. Феодора, Христа ради юродивого, Новгородського (1392). Знайдення мощей прп. Сави Сторожевсь.кого, Звенигородського (1652). Прп. Макарія Римлянина, Новгородського (ХVІ–ХVІІ). Мц. Євфрасії, діви (303). Прп. Макарія Олександрійського (394–395). Свт. Арсенія, архиєп. Керкирського (VІІІ). Прп. Антонія, стовпника Марткобського (VІ, Груз.).
прп. Макарій Печерський
Батьківщиною преподобного Макарія був Єгипетський край, село, що називалося Птінапар. Але спершу батьки його жили в самому Єгипті, були ж тезоіменні найдавнішим зі святих праотців — Авраамові і Сарі. Авраам, батько Макарія, був пресвітером. А тому що були неплідні, через те відлучилися від подружнього ложа, проте не відлучилися від любови і перебували, не зближуючися тілом, багато років, поєднані духом. Прикрашали ж своє життя стриманістю і постом, молитвами і чуваннями, милостинями ж і гостинністю й иншими багатьма чеснотами.

Було ж із допусту Божого на Єгипет несподіване варварів нашестя, і маєток їхній від варварських рук був розкрадений, збідніли дуже — і думали іти з батьківщини своєї. В одну з ночей, коли спав Авраам, явився йому святий патріярх Авраам, з вигляду поважний і красою світлий, сонячною сяяв одежею; він, утішаючи його і надію на Господа мати велівши, радив йому не зовсім із Єгипетських країв відлучатися, лише тільки в село, назване Птинапар, яке в Єгипетських межах розташоване, переселитися і не позбавляти ж себе з дружиною подружнього єднання. "Бо хоче, — казав, — Бог благословити вас божественним плодом, як же благословив мене: переселенцеві з землю Ханаанську дав сина на старість". Пресвітер Авраам, зі сну збудившись, видіння своє розповів пані Сарі — обоє хвалу віддали Богові і, не затримуючись, переселилися в назване село. Недалеко лежало село те від Нитрійської пустелі, і. як же пізнається, через те Боже провидіння батьків Мака-рієвих переселило туди, щоб синові тому, який мав від них народитися, легше полюбилося пустельне життя.

Коли перебував отець цей Авраам із панею своєю у Птинапарі-селі, трапилося йому захворіти недугою великою, і сподівався померти. Якоїсь ночі, на одрі хвороби лежачи, трохи заснув і бачив видіння таке: здавалося, бачив ангела Божого, який з вівтаря вийшов, до нього наблизився і сказав: "Аврааме, Аврааме, встань з одра свого". Він же відповідав йому: "Хворий я, Господи, і встати не можу". Ангел же, взявши його за руку благосердно, лагідним говорив до нього голосом: "Бог тебе помилував, і забере хворобу твою від тебе, і подарує тобі благословення своє: жінка-бо твоя, Сара, народить тобі сина, блаженству тезоіменитого, Духа Святого мешкання, який по-ангельськи на землі проживе і багатьох до Бога приведе". З того видіння збудившись, хворий зразу відчув себе цілого здоровим і, вставши, страху і радости сповнений, ходив, і все бачене і сказане ангелом у видінні розповів дружині своїй Сарі. А те, що це правда була, запевняло раптове його цілковите здоров'я, яке настало після хвороби великої. І разом дякували Богові, премилосердному доброчинцеві своєму. Після цього зачала Сара у старості і, коли час минув, народила хлопчика, і нарекли ім'я йому Макарій, що означає блаженний, і хрещенням святим просвітили.

Коли хлопець дійшов повноліття і божественних книг добре навчився, батьки, наче забувши ангельське про нього у видінні провіщення, захотіли його, хоч і не хотів, із жінкою поєднати. Він же всіляко відмовлявся, бажаючи єдиної нетлінної Невісти — блаженним запрягтися життям. Проте, переконуваний, підкорився батьківській волі, добру раду в розумі замисливши. Коли відбувався шлюбний бенкет і юнака Макарія у ложницю ввели, вдав собі якусь хворобу, яка наче раптово напала. І не торкнувся нареченої — чистий вийшов із ложа, до єдиного Бога сердечні зводячи очі й на Нього надію покладаючи, Йому ж і молився належно, щоби подав скоро звільнитися від світського життя і ченцем йому стати.

В один із днів трапилося комусь зі своїх іти до гори Нитрійської принести звідтіля нитри, там-бо її багато містилося, через що й гора та Нитріиською називається. Пішов-бо з ними і Макарій за велінням батьків своїх. І, до озера Нитрійського прийшовши, відхилився трохи з дороги, відпочити хотівши, і заснув. І, здавалося, у сні бачив мужа одного дивного, який світлом сіяв і говорив до нього: "Бачиш. Макарію, ці пустельні місця. Поглянь на них: належить-бо тобі в цих пустелях оселитися". Після видіння того збудившися, Макарій розмірковував над сказаним йому і не розумів, що це має бути: ще-бо в той час не було пустинножителів, хіба великий Антоній і десь у внутрішній пустелі Тивійській Павло, зовсім нікому не відомий. Через три дні з Нитрії повернувся додому, знайшов невісту свою на гарячку хвору, що вже була при смерті, і сказав собі: "Макарію, будь обережний і турботу май про душу свою, належить-бо й тобі незабаром посягнути життя це". І видно було, що Макарій ні про що земне не турбувався, але завжди перебував у храмі Господньому і читанню божественних книг віддавався. Батьки ж, бачивши його таке життя, не сміли при ньому й імени жіночого згадати перед лицем його, але раділи із цнотливости його. Зістарівся ж батько його Авраам вельми й у хворобі лежав, втратив же й очі через старість і хвороби, і служив йому блаженний Макарій ревно і старанно. Тоді й переставився старець, сповнений днями, і приєднався до батьків своїх. Коли ж минуло шість місяців після переставлення отця його Авраама, померла в Господі і пані Сара, мати Макарієва. Він-же, батьків своїх звичному християнському передавши похованню, сам від усього був вільний і, роздавши потребуючим все, що по батьках зосталося, печаль мав, що не мав кому відкрити таємниці серця свого і доброї пошукати ради, куди звернутися і від кого на богоугодне наставитися життя, і молився про те до Бога ревно, щоб послав йому наставника доброго, який би показав йому путь спасіння.

Приспіла ж пам'ять одного зі святих, йому ж, за звичаєм батьків своїх, хотів здійснити празник — приготував обід не заради лише сусідів, але більше задля жебраків та убогих. Тоді, стоячи в церкві на співах, побачив, що якийсь чернець старий увійшов до церкви, сиве волосся, бороду мав аж до пояса, з лиця блідий через постництво, вельми чесний з вигляду, його ж і внутрішньої душі образ прикрашений був красою чеснот. Він не дуже далеко від села того, десь на безмовному місці, відлюдну собі келію мав, нікому ж не показувався, а в той час — Бог так влаштував — прийшов до сільської церкви задля причастя Пречистих Таїн. Цього ченця після відправлення Божественної Літургії упросив Макарій увійти в дім свій на спільну трапезу. Після трапези ж і достатнього всіх пригощання, коли кожен відходив до себе, Макарій затримав трохи ченця і, осібно його взявши, припав до ніг старцевих зі словами: "Не борони мені, отче, зранечку прийти до твоєї чесности, хочу-бо тебе порадником благим щодо життя свого мати". Старець же відповів: "Приходь, дитино, коли хочеш". І пішов від нього.

Коли був ранок, пішов Макарій до старця і сповістив йому всі таємниці серця свого — як бажає всім серцем працювати для Господа, і просив відлюдника, щоб наставив його, що належить йому робити. Старець же затримав його того дня в себе душекорисними бесідами, і, коли заходило сонце, трохи хліба з сіллю прийнявши, звелів старець Макарієві спочити. Сам же став на молитву, і, ум вгору піднісши, був у непам'ятстві, ніч уже глибока була, і бачив собор ченців білообразних, що крила мали, які обходили Макарія і говорили: "Встань, Макарію, і Богом наказану тобі почни службу, не відкладай на инший час, лінивий-бо муж немудро воює, нелінивий же ціну лінивого забирає". Це бачивши, божественний той старець зранку Макарієві про все сповістив і, відпускаючи його, казав: "Дитино, те, що хочеш робити, роби швидше: кличе-бо тебе Бог для спасіння багатьох, відтепер-бо не лінуйся на богоугодні діла". Навчивши його багато про молитву, і чування, і піст, відпустив з миром. Блаженний же Макарій. повернувшись у дім свій, роздав усе до решти жебракам, нічого ж на потребу собі не залишивши, і, через мало днів від усіх турбот житейських звільнившись і сам, як один із жебраків, ставши, прийшов знову до старця, віддаючи себе зовсім на солодку роботу Господеві. Старець же, з любов'ю божественного юнака Макарія прийнявши і початки чернечого безмовного життя йому показавши, і рукоділля, яке ченцям годиться (плести кошики), навчивши, влаштував йому иншу, на иншому місці недалеко від себе, келію; любив-бо той отець один у Бозі жити. І відвів у неї учня, давши йому належні заповіді про молитву, і їжу, і про рукоділля.

Коли так блаженний Макарій почав з Богом тісний чернечого життя долати шлях, і день за днем у Законі Господньому минав, трапилося за якийсь час єпископові краю того прийти в те село. Про блаженного Макарія від мешканців села того довідавшися, прикликав його до себе і примусом клириком сільської церкви поставив, коли він ще молодий був. Не по багатьох днях, втомившись служінням клирика, бо ним припинив свою безмовність, Макарій утік звідти і десь поблизу иншого села оселився. Прийшов же до нього один простий чоловік благоговійний і служив йому, беручи його рукоділля, продаючи і приносячи йому їжу. Біс же, не терплячи себе бачити потоптаним від молодого монаха, розмаїтими на нього озброївся і воював пакостями, инколи негідні помисли приносячи, инколи ж привидами і страхами на нього нападаючи. Коли чував він у молитві нічній, потрясав хатиною до основ, часом же у змія перетворювався і, по землі плазуючи, на нього кидався. Блаженний же Макарій, молитвою і знаменням хресним загороджуючися, ні за що не мав його пакостей, говорячи з Давидом: "Не боюся і страху нічного, ні стріли летючої вдень, ні того, що в темряві ходить". Не мігши-бо лукавий непереможного перемогти, винайшов на нього хитрість таку.

Один муж із мешканців села того мав доньку, дівчину, яку один юнак просив собі в законне подружжя, але тому що вбогий і препростий був, через те батьки відправляли того юнака, не хотіли за нього доньку свою віддати. Дівчина ж любила юнака, і, розпалившись взаємною одне до одного любов'ю, таємно з'єдналися, і виявилося, що дівчина має в лоні. Коли питала ж вона юнака, яку відповідь дати батькам, той, маючи всередині учителя зла, сказав: "Скажи, що самітник той зробив тобі це". Вона ж, послухавши лукавої ради, вигострила язик свій зміїний на невинного ченця, і, коли-бо пізнали батьки, що вагітна дівчина, і почали бити її, питаючи, з ким упала, вона сказала: "Із самітником вашим, якого ви вважаєте святим. Колись, як я була за селом і до місця, де ж він живе, наблизилася, зустрів мене на дорозі і вчинив насилля. Я ж через встид і страх не розповідала про те нікому аж донині". Цими словами, як же якимись стрілами, батьки її та родичі були зранені, кинулися разом всі до святого і побігли до келії його, сповнюючи повітря криком і словами дошкульними. Витягнувши його з келії, били довгий час і в село зі собою відвели. Зібрали ж багато посуду гнилого, глечиків зчорнілих, вушок від горнят і, ланцюгом зчепивши, повісили йому на шию, і водили по селі з невимовною наругою, б'ючи, попихаючи, за волосся шарпаючи, ногами штовхаючи і кричачи: "Цей монах осквернив дівчину нашу, всі беріть його і бийте".

Трапилося там іти одному чесному чоловікові, і бачив, що відбувалося, і сказав до тих, що били: "Доки будете бити невинного дивного монаха, не довідавшись точно, чи правда те? Думаю, що напасть то, а не правда". Вони ж не слухали мужа, своє зло робили. А христолюбець той, який задля Бога Макарієві служив, продаючи його рукоділля, той услід веденому здалеку йшов, соромився, і плакав, і не міг заборонити і забрати Макарія з рук їхніх: вони, як пси, обступили його. Вони ж обернулися і на нього кинулися з погрозами та докорами: "Ось, — говорили, — самітник, якому ти служиш, що зробив". І били Макарія батогом, поки не ослабли їхні лють і гнів, і лежав напівмертвий на дорозі. Батьки ж тої дівчини говорили: "Не пустимо його, допоки ж не дасть нам поручника, що буде годувати доньку нашу, яку отяжив". Макарій же, ледь живий, говорив до того, що служив йому: "Будь за мене поручником, о чоловіче". Той же, готовий за нього й померти, поручився і, взявши Макарія, ледь зміг відвести в келію його: від ран лютих він іти не міг. Після цього трохи зцілившись, почав віддаватися рукоділлю, говорячи собі: "Макарію, жінку маєш і дітей, мусиш день і ніч працювати, щоб прогодувати їх". І робив кошики, продавав рукою слуги свого і посилав зароблені гроші на їжу дівчині. Коли надійшов час народжувати їй, постиг її праведний Суд Божий за те, що говорила на праведного беззаконня, — і не могла народити. Страждала-бо багато днів і ночей, гірко кричачи з болю великого, бо не могло народжуване вийти з неї. Боліли і батьки її серцем, бачачи її в такій муці. І не розуміли, говорячи: "Що то є?" Вона ж тоді, хоч не хотіла, розповіла правду, вельми кричачи: "Горе мені, окаянній, сто тисяч смертей достойна я, що на праведного наклеп звела і що він винний у моєму розтлінні, збрехала. Він же невинний, але хлопець, який хотів мене взяти, він мені зробив те". Чули ж те батьки і всі ближні й були наче зачудовані — найшов-бо на них сором і страх, що невинного ченця, який є рабом Божим, настільки образити посміли. І "горе нам та лихо" взивали.

Стало відомо те по цілому селі, і всі збіглися, малі й великі, до двору чоловіка того, і чули сказане дівчиною, що не винен є самітник, осуджували себе й самі собі докоряли, бо всі поклали були руки свої немилостиво на святого. І порадилися разом всі з батьками дівчини тої іти до Божого раба і припасти з плачем до ніг його, прощення просячи, щоб гнів Божий всіх не постиг за неповинне його ображання. Те чувши, слуга і поручник Макаріїв поспішив скоро до святого з веселістю і сказав до нього: "Радій, отче Макарію, добрим нам день сьогоднішній і світлим явився, бо першу наругу перетворив Бог на славу, і відтепер я від порук вільний буду, ти ж безпристрасним, і праведним, і преславним страждальцем виявився. Бо неправедну ту напасницю, яка на тебе наклеп склала, суд Божий постиг, і не може народити, і розповіла, що ти невинний їй, але хлопець один, і ось всі мешканці сільські від малого до великого хочуть прийти до тебе з покаянням, прославити Бога за цноту і терпіння твоє і попросити в тебе прощення, щоб якась кара Божа не найшла на них за те, що образили тебе". Це чувши, смиренномудрий Макарій тяжко сприйняв, не хотівши пошанування і слави людської, бо волів собі безчестя, аніж честь від людей приймати. І коли настала ніч, встав і утік звідти, і пішов спершу в гору Нитрійську, де колись, спавши, видіння бачив.

Там, три роки в якійсь печері проживши, пішов до Великого Антонія, що на горі Фаранській посницькі подвиги проходив: чув-бо про нього здавна, ще коли в миру був, бажав його бачити. Прийняв же його Антоній преподобний люб'язно, став йому Макарій учнем щирим. І пережив у преподобного досить часу, наставляючись на досконале в чеснотах життя і наслідувачем був у всьому отцеві своєму. Від нього ж у пустелю Скитську на осібне життя відпущений був, багато показав подвигів і стільки в чернецтві досягнув, що перевищував инших братів. І кликали його "молодий старець", бо в молодих літах старече показав життя. Боровся же з бісами вдень і вночі: инколи, явно перетворюючись у різні образи і привиди, біси, наче вої озброєні, на конях сиділи і на боротьбу поспішали, дико на нього нападали, з криком, галасом і бентегою незчисленною, убити його намагалися, инколи ж невидимо різні пристрасті з помислами скверними йому наносили і всілякими хитростями стіну, Христом засновану, похитнути і зруйнувати намагалися. Але ніяк не могли пошкодити міцного борця, який взяв Бога помічником собі і говорив за Давидом: "Ці у зброї і на конях, я ж ім'я Господнє призову, щоби ті похилились і впали, я ж в Бозі створю силу, і Він ворогів моїх, бісів, що надокучають мені, знищить".

Одної ночі сплячого блаженного обступило багато бісів, будячи його і говорячи: "Встань і співай з нами, а не спи". Преподобний же, розумівши бісівський підступ, не вставав, але відповідав їм: "Ідіть від мене, прокляті, у вогонь вічний, приготований батькові вашому сатані і вам". Вони ж казали: "Хулу наносиш на нас, так дошкульно нам відповідаючи". Говорив святий: "Хто з бісів піднімає когось на славослов'я Боже чи на чесноти повчає?" Вони ж багато говорили, але підняти його не змогли і, не терплячи зневаженими бути від нього, усі з люттю на нього накинулися і почали бити його. Святий же кричав: "Христе, поможи мені і вибав мене від тих, що обступили мене, обступило-бо мене псів багато і відкрили на мене пащі свої". І зразу сила бісівська щезла з шумом. Якось же, коли преподобний в пустелі гілки фінікові, щоб робити кошики, збирав і до келії ніс, зустрів його диявол на дорозі з серпом і хотів його вдарити, але не зміг. І сказав йому: "Велику нужду терплю від тебе, о Макарію, бо не можу здолати тебе. Це-бо все, що ти робиш, роблю і я. Постиш ти, і я зовсім не їм, не спиш ти, і я зовсім не сплю. Одне є те, чим мене долаєш". Спитав його авва Макарій: "І що то таке?" Відповів диявол: "Смирення твоє, і через те не можу проти тебе стати".

Коли мав же блаженний Макарій сорок літ від народження свого, прийняв від Бога дар зцілення, і пророкування, і владу над нечистими духами. І сподобився священичого сану, став аввою, отцем для тих, хто жив у Скиті. Про їжу його і пиття, як постив, не треба й говорити багато, бо навіть між менш ревними там ченцями не можна було знайти лакімства чи кращих якихось наїдків через великий нестаток потрібного, що був у місці тому, і через ревність божественних отців багатьох, які там перебували. З них же кожен один одного в житті постницькому наслідував, більше ж і перевершувати намагався. Про инші ж цього небесного мужа Макарія подвиги, що безперервно був у піднесенні до Бога ума свого і більшість часу з Богом умом єднався, а не з речами цього світу, розповідається в Патерику. Відвідував отця й учителя свого Антонія Великого і від нього багато наставлявся, слухаючи його духовних бесід. Сподобився ж і при блаженній кончині його бути з иншими двома учнями Антонієвими і прийняв, як якийсь найбагатший спадок, палицю Антонієву, нею ж той немічне своє тіло, старістю і постницькими подвигами змучене, в дорозі підтримував. А з палицею — і дух подвійний, як же по Іллі Єлисей, прийняв.1 робив чуда предивні, про них же час розповісти. Єгиптянин один гріхолюбний зранений був похіттю гріховною на чужу жінку вродливу. Коли привести її до свого любодіяння не зміг через чесноту її, чистоту і любов, яку до свого мужа мала, пішов до чарівників, просячи, щоб або жінка та полюбила його, або щоб чарами своїми влаштували, щоб муж возненавидів її і відігнав від себе. Чарівник же, багато дарів від єгиптянина того прийнявши, використав звичні свої хитрощі, намагаючись волх-вівством різним цнотливу жінку звабити в любодіяння. Не змігши ж непохитного розуму її до злої волі схилити, зачарував очі тих, що дивилися на неї, і зробив так, аби всім виглядала не жінкою з лиця людського, але твариною, роду кінського, жіночої статі. І коли увійшов чоловік у дім, коли побачив її в подобі кінській, вжахнувся і не розумів, що трапилося, бачив-бо, що худобина на ліжку його спочиває. Говорив до неї, та, не мігши почути від неї відповіді, лише гнівався на неї, дивлячись, ненавидячи ж, що жінка його є, і злість неприязну пізнав, що від злих людей в худобину подобу перетворена. Через те був у великій печалі і плакав. Прикликав же пресвітерів у дім свій і показав їм жінку свою, але й вони пізнати не могли, що їй є, як і через що в худобу перетворилася, бо і їхні очі, як зачаровані, худобу бачили. І вже третій був день, відколи їй те сталося, ніякої не прийняла їжі: ні як худоба сіна ані як людина хліба їсти не могла. Тоді мужеві її прийшло на гадку вести її в пустелю до преподобного отця Макарія. Поклав на неї, як на худобу, вуздечку і пішов, ведучи за собою жінку свою в подобі худоби. Коли ж наближався до келії преподобного, брати, які надворі стояли, почали сварити на нього, чому хоче з тою худобиною в монастир увійти. Він же сказав до них: "Прийшов сюди, щоб худобина ця отримала милосердя від Господа молитвами Макарія святого". Коли питалися ж ченці, що за зло сталося з нею, сказав чоловік: "Ця, яку бачите, худобина жінкою мені є. Але як в худобину перетворилася, не знаю, і вже третій день, відколи їжі ніякої зовсім не куштує". Брати, те чувши, ішли сповістити святому, йому ж було про те відкрито, і молився за неї до Бога. Коли сповістили брати про причину і саму ту худобу приведену показали, сказав до них святий: "Ви самі худобою є, тому що худобині очі маєте, вона ж, як була сотворена, так і перебуває жінкою і не є змінена в иншу природу, але так бачать її очі, зваблені чарами". Воду-бо освятивши і виливши на її голову, молячись, зразу влаштував їй у попередньому образі своєму бути — і всі, на неї дивлячись, жінку лиця людського бачили. І, звелівши дати їй їсти, зробив її зовсім здоровою. І дякували Богові муж, і жінка, і всі, що бачили предивне те чудо. Наказав же святий жінці, щоб часто приходила у святу церкву і причащалася пречистих Христових Таїнств, бо через те [сказав] найшла на тебе та напасть, що п'ять тижнів вже минуло, відколи при-часницею була Таїнств Божественних". Так наказуючи й обох поучивши, відпустив їх з миром. Подібно й дівчину одну, в ослицю волхвом перетворену, яку до святого привели батьки її, зцілив молитвою. Другу ж дівчину, яка струпами і ранами зігнила і червами кипіла, помазанням єлея святого зробив здоровою.

Надокучало преподобному багато людей, що приходили одні задля молитви і благословення, і задля корисного від нього повчання, инші ж задля зцілення. Через те святий під келією своєю викопав печеру глибоку, як пів стадії, і в неї сховався від тих, що приходили до нього в будь-який час і переривали його богомислення і молитву. Таку ж мав благодать у Бога, що і мертвих дозволив йому воскрешати. Єретик один Єракит, говорячи, що й воскресіння мертвих не буває, з Єгипту прийшовши, бентежив ученням своїм братів, що жили в пустелі. Прийшов-бо і до преподобного Макарія і сперечався з ним про віру перед собором багатьох братів, насміхався ж із простоти слів преподобного: сам він хитросло-весний був. І бачив святий братів, що у вірі засумнівалися, тож сказав до єретика того: "Яка потреба є нам словами сперечатися — на знищення більше тим, що чують, аніж на творення? Ходімо на гроби тих, що швидше померли в Господі, братів наших, і кому ж із нас передасть Господь воскресити мертвого з гробу, щоб бачили всі, що його віра праведна є і Богом засвідчена". Це преподобного слово сподобалося всім братам, і пішли на гроби. Сказав же Макарій Єракиту, щоб прикликав мертвого якогось з гробу. Він же відповів: "Ти спершу те зроби, бо сам такий суд судив". Тоді Макарій простягся на молитву перед Господом і молився досить, воз-вів вгору очі свої і сказав: "Ти, Господи, Сам яви, хто з двох нас краще вірує, явиш же те, коли мертвому тут встати звелиш" . Те мовивши, брата одного, недавно похованого, покликав на ім'я. І зразу мертвий відповідав з гробу. Браття ж, скоро розкопавши гріб, знайшли брата воскреслого і, звільнивши на ньому обв'язання, вивели його живим. Єракит же, це бачивши, вельми вжахнувся і кинувся бігти. Його ж всі брати, як ворога, гонили, з меж землі тої далеко відігнали. Воскресив же і другого мерця цей преподобний Макарій, про що авва Сісой розповідає: "Був [казав] у Скиті з отцем Макарієм, і настав час жнив — тоді пішло семеро нас жати, найнялися. І ось одна вдова збирала колосся за нами і плакала безперестанку. Прикликавши господаря ниви тої, Макарій спитав його: "Що є старій цій, що завжди плаче". Той же розповів Макарієві, що муж її, позику взявши в когось, помер несподівано, не розповівши їй, де поклав узяте. І хоче господар позики тої до роботи її з дітьми взяти". Сказав йому Макарій: "Скажи їй, щоб прийшла до нас, коли спочиватимемо в полуднє". І коли прийшла та вдовиця, сказав до неї старець: "Що так завжди плачеш?" Вона ж сказала йому: "Муж мій помер раптово, взяв же був в одного зберігати золото і не розповів мені, де сховав його". Сказав до неї старець: "Ходи, покажи мені гріб чоловіка твого". І взявши братів, пішов з нею. Прийшовши ж до гробу, сказав старець вдовиці: "Іди додому". І помолившись, покликав старець мертвого, говорячи до нього: "Де поклав ти чужий скарб?" Той же відповів з гробу: "Вдома у себе сховав, в ногах ліжка мого". Сказав йому старець: "Засни знову, аж до дня воскресіння". Бачивши ж те, брати впали від страху в ноги йому, і говорив до них старець: "Не через мене було це, я ж бо ніщо, але через удовицю і сиріт її зробив Бог річ цю. Це ж знайте, що Бог хоче, щоб безгрішною була душа, і вона, чого від Нього просить, те прийме". Йшовши, сповістив вдовиці, де лежить скарб. Вона ж, взявши, віддала його господареві і звільнила від роботи себе і своїх дітей. І всі, чувши про це, прославили Бога. Але й третього цей преподобний Макарій мерця воскресив, про що пише Руфин-пресвітер. Якось убивство в околиці сталося, і невинному одному вина накладалася. Він прибіг до келії святого, прийшли ж услід за ним і хотіли взяти його як убивцю і передати законному суду. Він-бо клявся і божився, що не винен у крові убитого, а вони твердо винним його робили. І була з двох боків довга суперечка і сварка. Спитав Макарій: "Де є похований убитий?" І вставши, пішов з ними до гробу і, схиливши коліна, помолився досить. Тоді сказав до тих, що стояли: "Нині явить Господь, чи справді винний є цей в убивстві, як ви на нього кажете". І возвав велегласно, на ім'я кличучи убитого. Той же озвався з гробу, і сказав до нього святий: "Вірою Ісуса Христа засвідчую тобі, що скажеш нам, чи цей чоловік тебе убив". Той же найяснішим голосом з гробу відповідав, сповіщаючи, що не той його убив, на якого ж напастують неповинно". І всі такому чуду дивувалися і падали на землю. Тоді, припадаючи до ніг святого, просили його, щоб знову спитав того, що лежав у гробі, щоб сказав, хто його убив. Тоді сказав преподобний: "Про це не маю питати, досить-бо мені невинного від напасти звільнити, не є ж моїм винного передавати суду".

Привела одного разу до преподобного одного юнака мати його, через нього плачучи, що він біснуватий. Зв'язаний же був, і тримало його двоє мужів. Мав же в собі біса обжир ства, що три великі хліби з'їдав і, води посудину немалу випивши, вивергав усе з'їджене в повітря і в дим перетворював, бо ж у вогні в ньому стлівала їжа і пиття. Є таких бісів легіон, який полум'яним називається, є-бо і між бісами, як же між людьми, різниця, що не єство своє міняють, але різну мають волю. Той-бо юнак, коли не давала йому мати так багато їсти і пити, часто їв гній свій і сечу свою пив. Через те плакала мати його, просила Макарія преподобного, щоб помилував сина її і зцілив його від такого біснування. Преподобний же почав творити ревні за нього до Бога молитви, і після першого і другого дня стало легше юнакові — менше їсти просив. Сказав же святий до матері його: "Скільки ти хочеш, щоб їв син твій?" Вона ж сказала: "Десять фунтів хліба". Святий же, докоряючи їй, сказав: "Чому так багато просиш, о жінко". Сім-бо днів постив блаженний і молився за хлопця, вигнав з нього біса і влаштував йому трьома фунтами хліба бути ситим. Ще ж звелів не в безділлі жити, але трудитися, працюючи руками. І так, благословенням Божим, зовсім здорового юнака дав матері його і відпустив з миром.

Вийшов колись преподобний зі Скиту в Терінут, і коли звечоріло, увійшов у гробницю еллінську спати. Були ж там кості еллінські старі, і, взявши одну, поклав у голови собі. Бачили ж біси відвагу його, гнівалися на нього і захотіли його пострашити. Закричали-бо жіночим голосом, говорячи: "О, ти, іди в лазню митися". Відізвався ж другий демон із мертвих костей, під головою старцевою лежачи: "Подорожнього маю зверху на собі й не можу прийти". Старець же не настрашився, сміливо кістку ту бив, говорячи: "Встань і йди, якщо можеш". Це почувши, біси закричали голосом великим, говорячи: "Переміг нас у всьому". І втекли осоромлені. Ходячи по пустелі, авва Макарій знайшов чоло людське сухе, що лежало на землі, його ж коли палицею своєю обернув, здалося, наче голос якийсь видало чоло те. Спитав його старець: "Хто ти є?" І відповіло чоло: "Я начальник був жерцям ідольським, які на цьому місці жили. Ти ж — авва Макарій, Духу Божого сповнений, в яку-бо годину, змилосердившись над тими, що в муках, молишся, відраду вони якусь відчувають!" Сказав же старець: "І яка є вам відрада чи мука, скажи мені?" Відповіло зі стогоном, говорячи: "Скільки небо віддалене від землі, настільки вогонь великий, неможливо комусь із нас бачити лице иншого. Коли ж молишся за нас, бачимо почасти один одного, і це нам за відраду буває". Це чувши, старець просльозився і сказав: "Горе тому дневі, в який людина заповіді Божі переступила". І знову спитав чола того: "Чи є яка инша більша мука"? Відповідало чоло: "Є инші, багато глибше під нами". І коли спитав старець, хто був у тих найглибших муках, відповіла кістка: "Ми-бо, котрі не пізнали Бога, милосердя Його, хоч і мало, инколи відчуваємо, ті ж, котрі, пізнавши Бога, відвернулися від Нього ані ж заповідей Його не зберегли, найтяжчими і невимовними муками є мучені під нами". Святий же Макарій, взявши чоло те, закопав його в землю і відійшов.

Жив же після цього старець преподобний осібно, маючи келію в пустелі великій. Монастир був нижче від нього в иншій пустелі, маючи ченців багато. Сидів же старець при дорозі, бачив одного разу диявола, який ішов в образі людському. Мав одяг кудлатий, і при кожному пасмі гарбузець висів. І сказав йому старець: "Куди йдеш, злий?" Той же відповідав: "Іду бентежити братію". Спитав його старець: "Чим же є гарбузці, які несеш?" Відповів диявол: "Спокуси несу братам". Сказав старець: "Чи у всіх них спокуси?" Той же відповів: "Так, якщо-бо якомусь одне не сподобається, подам друге, і все по порядку, щоб кожний прийняв по одному". Це сказавши, пішов. Старець же залишився стерегти дорогу, поки той повернеться. Побачивши ж його, що повертався, сказав йому: "Чи добре ходив?" Той же відповідав: "Зле, і де мені добре". Сказав йому старець: "Чому?" Відповів той: "Тому що всі монахи були до мене злими противниками, і ніхто ж мене не прийняв". Сказав старець: "Що, й одного серед них не маєш друга?" Відповів диявол: "Одного лише маю ченця, який мене слухає, і, коли прийду до нього, крутиться як в'юн переді мною". Спитав старець: "Яке ім'я ченця того?" Сказав диявол: "Теопемпт". І сказавши це, відійшов. Встав же авва Макарій, пішов у долішню пустелю до монастиря того, і чули брати, вийшли з гіллям назустріч йому. І котрісь із них готували келії свої, думаючи, що хоче з них витати старець. Він же питав, хто є Теопемпт? І бачивши його, увійшов до нього в келію — той же прийняв отця, радіючи. І коли почали говорити на самоті, сказав йому старець: "Як живеш, брате?" Відповів той: "Добре, молитвами твоїми". Сказав старець: "Чи не пакостять тобі якісь помисли злі?" Відповів брат: "Проте нині добре мені є". Соромив-ся-бо виповісти помисли свої встидні. Тоді сказав старець: "Ось скільки літ перебуваю, постячи і подвизаючись, і всі шанують мене, але ще мені в цих старих літах нечистий лю-бодіяння дух надокучає". На це сказав Теопемпт: "Справді, отче, мною зовсім володіє дух любодіяння". Старець же шукав й инших думок, які гублять душу його, допоки брат все розповів йому. Після цього преподобний спитав брата: "Як постиш?" Відповів: "До дев'ятої години". Відповів святий: "Пости до вечора, і голодуй, і вчися з уст з Євангелія і з инших святих книг, щоб займався ти завжди богомисленням. І якщо прийде до тебе злий помисел, не приймай його і ніколи ж не зводься розумом донизу, але завжди прислухайся догори — і поможе тобі Бог". Так отець, утвердивши брата, пішов у свою пустелю. І коли стеріг дороги, бачив знову того ж диявола, що йшов, і казав йому: "Куди йдеш?" Відповідав диявол: "Бентежити братів іду". Те сказавши, мимо пішов. Коли ж знову повернувся, сказав йому святий: "Як там брати?" Відповідав диявол: "Усі до мене злими були, і той, що раніше його я мав за друга, який слухав мене, і той, не знаю, через кого, відвернувся і зовсім не слухає мене, але від усіх гірший до мене був. І присягнув я не йти вже туди, хіба через довгий час". Те сказавши, пішов, святий же у келію свою повернувся.

Прийшло ж колись до преподобного Макарія в Скит двоє юнаків подорожніх, один бородатий, а другий ще безбородий. І сказали йому: "Де є келія отця Макарія?" Він же казав: "Що хочете від нього?" І говорили: "Чули про нього і про життя отців у Скиті і прийшли те побачити". І сказав їм старець: "Я є". Вони ж поклонилися йому до землі, кажучи: "Тут хочемо жити". Старець же, бачивши, що юні ще і що з багатства вони, сказав їм: "Не можете тут сидіти". Відповів молодший: "Якщо не даси нам тут перебувати, то підемо деінде". Сказав старець подумки: "Нащо відганяю їх? Ще спокусяться. Прийму-бо, а сам труд пустельний зробить так, що добровільно втечуть звідси". І сказав до них: "Ідіть і зробіть собі хатину, якщо можете". І дав їм сокиру, і кошик хліба повний, і сіль. І повів їх далеко, показав їм місце на камені твердому і сказав: "Тут хатину собі збудуйте, принісши дерево з лугу". І сіли. Думав-бо старець, що будуть втікати звідти. Спитали ж юнаки ті отця: "Що роблять монахи?" Сказав старець: "Плетіння". І взявши гілля, почав їм плести початки, говорячи: "Так робіть кошики і давайте сторожам церковним, ті ж вам принесуть хліба і солі". І пішов від них преподобний. Вони ж із терпінням великим усе, що їм велів, робили. І не приходили до отця три роки. Згадав же про них Макарій, сказав подумки: "Що вони там роблять, що не приходять до мене питати про помисли свої?" Инші здалеку приходять, а ці, що ближче перебувають, не приходять". Бо ті двоє братів ні до кого ж не ходили, лише до церкви мовчки прийняти Пречистих Таїнств причастя. Помолився ж старець Богові, постячи один тиждень, щоб явив йому діла їхні, і після тижня пішов до них побачити, як живуть. І, постукавши до них у двері, відчинив. Бачивши Чоловіка Божого, поклонилися йому до землі. Старець же, створивши молитву, сів. Зробив знак старший молодшому впити, сам сів плести кошик, нічого не говорячи. І о дев'ятій годині, постукавши, увійшов менший, і, зготувавши трохи їсти, поставив перед ними трапезу, і поклав три окрайці хліба, і встав мовчки. Сказав же старець: "Ходіть, їжмо". І їли, дякуючи Богові, і приніс води молодший, і ПИЛИ. Коли ж був вечір, сказали отцеві: "Чи підеш, отче, звідси?" Він же сказав їм: "Ні, але тут ляжу". І постелили йому рогозину в одному куті келії, а в другому самі на рогозині лягли. І була ніч. Святий же Макарій молився Богові, щоб сповістив йому чесноту їхню. І відкрився дах хатини, і було світло. Ті ж двоє братів не бачили світла і думали, що спить старець. Торкнув же старший меншого, встали обидва і, підперезавшись, підняли руки до неба й молилися таємно. І бачив преподобний Макарій. що демони, як мухи, ішли на меншого, й одні хотіли сісти на устах його, инші ж на очах. Ангел же Божий стояв, маючи зорою вогненну, нею ж загороджував його і відганяв від нього демонів. До старшого ж демони ані наблизитися не могли. І коли до ранку обоє знову лягли, преподобний же Макарій вдав, ніби збудився зі сну. І всі встали. І сказав старший брат: "Отче, чи хочеш, щоб ми читали дванадцять псалмів?" І сказав отець: "Так". І співав спершу молодший, і після кожного вірша виходила свіча вогненна з уст його і сходила на небо. Тоді старший почав співати, і виходив із уст його вогонь, як мотузок, і досягав до небес. По закінченні псалмів хотів відійти старець і сказав до них: "Моліться за мене". Вони ж поклонилися йому до землі мовчки. І пішов від них авва, розуміючи, що старший досконалий є в чеснотах, а з молодшим ще бореться ворог. І по небагатьох днях усоп у Господі старший, а після нього на третій день і менший переставився. І коли дехто з отців приходив до авви Макарія, він водив їх у хатину тих двох братів і говорив: "Прийдіть і подивіться на місце, на якому ж подвизалися великі раби Христові".

КОЛИ МОЛИВСЯ ЯКОСЬ преподобний до Бога, був голос до нього, що говорив: "Макарію, ще не прийшов ти в міру двох жінок, які в ближньому граді живуть разом". Чувши ж те, старець взяв палицю свою і пішов у названий град. І знайшов дім їхній, постукав у двері, і зразу одна з них вийшла і з великою радістю прийняла його. Прикликавши ж обох, старець сказав до них так: '* Задля вас такий труд підняв, ідучи з дальньої пустелі, щоб зрозуміти діла ваші, які мені, не таючись, розповісте". І відповідали жінки старцеві: "Повір нам, святий отче, що ні минулої ночі від ложа мужів наших не були вільні, яких-бо діл від нас шукаєш?" Старець же наполягав, просячи їх, щоб явили йому чин життя свого. Вони ж переконували, мовлячи: "Ми ніякої споріднености між собою не маємо, трапилося так, що двоє братів одружилися з нами, і з ними п'ятнадцять років в одному домі разом живемо, ані одного слова злого чи нечистого одна одній не кажемо, ані не сварилися ніколи, але в мирі аж донині живемо. І вирішили однодумно, покинувши плотське подружжя, піти в лик святих дів для Бога працювати, але не могли впросити мужів наших, щоб відпустили нас, хоч і дуже великими сльозами і просьбами їх просили. Не отримавши бажаного, поклали заповіт між Богом і нами, що ніколи ж мирського слова не скажемо зовсім аж до смерти нашої". Це почувши, святий Макарій сказав: "Справді, не діви, ані не одружені, ані не черниці, ані ж не миряни, але допусту Бог шукає, приймаючи їх як саме діло, і за волею кожного подає Святого Духа. який діє і скеровує життя кожного, хто хоче спастися".

У дні цього преподобного Макарія Єгипетського просіяв чеснотами в тих же пустелях ще один Макарій преподобний. Олександрійський, що був пресвітером монастиря, названого Келії. Місце ж те, яке Келії називається, було в пустелі між Нитрією і Скитом. Той блаженний Макарій Олександрійський до цього святого Макарія Єгипетського часто приходив, і багато разом в пустелі ходили, маючи велику любов між собою. Воцарився ж у ті часи злочестивий Валент-аріянин. було гоніння на правовірних велике. Прийшов-бо в Олександрію Луцій, єпископ аріянський, з воїнством великим і вигнав із престолу блаженного Петра, єпископа, який був після святого Атанасія Великого. Послав же в пустелю вигнати всіх отців святих, а спочатку обох Макаріїв — їх же вночі воїни, взявши і в корабель посадивши, завезли кудись далеко на острів, на якому невідомим був Христос Бог, але ідолів шанували як богів. На тому острові в ідольського жре-ця була донька біснувата, яка, відчувши прихід святих Макаріїв і тих, що з ними, отців преподобних, поспішила проти них, кричачи: "Чому сюди прийшли? Цей-бо острів є нашим давнім мешканням". Вони ж, сотворивши молитву, вигнали біса з неї і зробили її здоровою. Те бачивши, батько її, жрець ідольський, зразу увірував в Христа й охрестився. І всі люди острова того прийняли святу віру і кумирницю свою на церкву перетворили. Довідавшися ж про те, злочестивий єпископ Луцій, соромлячись, що таких отців великих вигнав з обителей їхніх, послав потайки повернути знову блаженних Макаріїв і всіх отців з ними на їхні місця. І знову святого Макарія Єгипетського прийняла Скитська пустеля, Олександрійського ж — вищезгадане місце, Келії назване. І кожен з отців обителі своєї став мешканцем. А тому що до преподобного отця нашого Макарія Великого Єгипетського багато приходили звідусіль, одні — задля поучення і користи, инші ж — задля зцілення, і багато хворих до нього сходилося, через те треба було притулок збудувати, щоб у ньому подорожні хворі знайшли спочинок, — який і побудував. І щодня одного з хворих помазуючи святим єлеєм, здоровим робив і відпускав. Через те не зразу всіх зцілював: щоб инші, затримавшись при ньому декілька днів, не лише тілові, але і душі своїй отримали зцілення, послухавши слів його богонатхнен-них. Приставив одного з братів служити в притулку — той же, спонукуваний бісом, переможений був пристрастю маєтків і від частки убогих дещо собі утаював. Преподобний же Макарій настановляв його, говорячи3: "Брате Іване, послухай мене і прийми мою настанову, що буде тобі на користь. Спокушаєшся ти духом сріблолюбства, так-бо побачив про тебе і знаю, що, коли послухаєш настанови моєї і зупинишся від того злого діла, у страху Божому закінчиш, і в ділах Його досягнеш, і на місці цім прославишся, і не наблизиться рана до тіла твого. Якщо ж не послухаєш мене, прийде на тебе кінець Ґехази, його ж пристрастю слабуєш". Іван же не послухав святого і не зупинився від звички злої, і було після переставлення святого через п'ятнадцять чи двадцять років, коли той брат став рабом Юди-сріблолюбця і частку убогих собі присвоював, усе тіло його було прокажене, і не лише зібраний маєток, але і душу свою, окаянний, згубив.

Ішов же якось преподобний зі Скиту в гору Нитрійську і, вже наближаючися, сказав до учня свого: "Перейди трохи переді мною". Пішов наперед учень, зустрів жерця ідольського, який поспіхом ішов і ніс дерево велике. Покликав же його брат: "Чуєш, чуєш, демоне, куди йдеш?" Обернувшися, жрець бив його сильно, і залишив ледь живим, і, схопивши своє дерево, втік. Коли пробіг він трохи, зустрів його авва Макарій і сказав йому: "Спасися, трудолюбче, спасися". Він же, дивуючись, сказав до отця: "Що доброго бачиш в мені, що такими словами мене вітаєш?" Відповів старець: "Бо бачу, що трудишся". Сказав жрець: "Розчулився, отче, словами твоїми, пізнав-бо, що ти чоловік Божий, инший же чернець, зустрівши мене, дошкуляв мені, я ж бив його до смерти". І припав жрець до святого, хапаючи за ноги його й кажучи: "Не покину тебе, отче, поки не зробиш мене християнином і ченцем". І пішов зі святим Макарієм, прийшли ж до лежачого брата і, ледь живим його знайшовши, несли до церкви, яка в горі Нитрійській, і бачили отці нитрійські, що з преподобним Макарієм жрець ідольський іде, дивувалися і, охрестивши його, ченцем зробили. І багато еллінів через нього стало християнами. І сказав авва Макарій: "Зле слово і добрих злими чинить. Добре слово і злих робить добрими".

Коли ж був преподобний в обителі авви Памви, казали йому старці: "Скажи слово братам, отче, задля користи". Він же почав говорити: "Простіть мені, ще не є монахом, але бачив монахів. Сиділи-бо ми колись у Скиті в келії моїй, примушував мене помисел піти у внутрішню пустелю, щоб побачити, що там, — і перебував, борючися з думкою п'ять років, боячися, щоб якоїсь від бісів спокуси не було. І коли не покидала мене та ж думка, пішов у пустелю дальню і знайшов болото водяне й острів посередині. Прийшли ж звірі пустельні пити воду, і побачив посеред них двох чоловіків нагих, і настрашилося мені тіло: думав, що духи то є. Вони ж, коли бачили мене настрашеного, сказали мені: "Не бійся, бо ми є людьми". Спитав їх: "Звідки прийшли в пустелю цю?" Мовили мені: "З киновії є і вирішили впити сюди, І вже тридцять років, відколи вийшли з обителі, один же з нас єгиптянином є, а другий лівійцем". Спитали ж і вони мене, кажучи: "Як нині стоїть світ: чи ще ріки у свій час наводнюються? Чи земля щедра ще своїми звичними плодами? І сказав їм: "Так". І знову я спитав їх: "Як можу бути монахом?" І сказали мені: "Якщо не відмовиться чоловік віл всього, що у світі, монахом бути не може". І сказав їм: "Немічним я є і не можу бути таким, як ви". І мовили мені: "Якщо не можеш бути, як же ми, сиди в келії і плач над гріхамя своїми". І знову сказав їм: "Коли буває зима, не мерзнете? І коли буває сонячна спека, не опаляються тіла ваші?" Вони ж мовили: "Бог нас так влаштував, щоб ані взимі не потерпалм від морозу, ані влітку від спеки". Через те сказав вам, брати, що ще не є монахом, але монахів бачив". Питали отці деякі авви Макарія, як-бо себе висушив: не лише коли постив, але і коли їв, тіло його завжди було сухе. Відповів їм старець: "Полум'я перетворює дрова і гілля, що горять, вони завжди вогнем опалюються. Так коли чоловік ум свій занурить у страх Божий, і страшне випробування, і спорідненість вогню геєнного завжди нагадує, тоді сам той страх з'їдає тіло його, він-бо і кості висушує". Знову питали його брати: "Отче, як маємо молитися?" Сказав їм старець: "Не треба багато говорити, але піднести руки і промовляти: "Господи, як же хочеш і як же знаєш, помилуй мене". І якщо найде боротьба гріховна, говорити належить: "Господи, помилуй". І Він знає, що нам на користь, і вчинить з нами милість". Спитав його авва Ісая, кажучи: "Скажи мені слово на користь, отче". Сказав йому старець: "Втікай від людей". Сказав йому авва Ісая: "І що є втікати від людей?" Старець же сказав йому: "Сиди в келії своїй і плач над гріхами своїми". Учневі своєму Пафнутію сказав: "Нікого ж не образи ані не обмов. Це зберігши, спасешся". Знову сказав старець: "Не спочивай у келії брата, який має злу славу". Прийшов до нього брат один і сказав йому: "Авво, скажи мені слово, яким я спасуся". Сказав йому старець: "Іди на гроби і злослов мертвих". Пішов-бо брат, і злословив їх, і камінням бив гроби, і прийшов сповістити старцеві. І сказав йому той: "Нічого тобі не казали?" "Ні", — сказав. Тоді старець: "Іди знову і похвали їх". Пішов-бо і почав похвалами лестити мертвим, говорячи: "Апостоли святі і праведні". І повернувся до старця, і сповістив, як хвалив. Старець же говорив: "Нічого ж тобі не відповіли?" "Ні", — сісазав. Казав йому старець: "Бачиш, що ані коли злословив ти їм, всупереч нічого не відповіли, ані ж коли похвалами лестив їм, до тебе 1 нічого не промовили. Так і ти, коли хочеш спастися, будь як мертвий: ані з безчесними не гнівайся, ані через шанування не возносися, як і мертві, — і спасешся".

Розповідали брати про блаженного цього отця, що коли хтось із братів до нього як до святого і великого мужа приходив, нічого не говорив з ними. Коли ж якийсь брат, наче ні за що його не маючи, сказав йому: "Авво, колись був ти великим блудником, крав нитру і продавав її. Чи не били тебе старійшини твої?" Так коли хтось йому говорив, розмовляв з ним з радістю, відповідав на всі його розпитування. Послали якось старці Нитрійської гори в Скит до авви Макарія, говорячи: "Щоб не трудилася задля тебе, отче, вся братія, ідучи до тебе, то сам прийди до нас раніше, ніж відійдеш до Господа". І коли преподобний Макарій в Нитрію прийшов, зібралися до нього всі, і просили його старці, щоб сказав до братів слово. Він же, плачучи, говорив до них: "Плачмо, браття, і нехай виведуть очі наші сльози, що очищують нас, раніше, ніж підемо туди, де ж сльози опалять тіла в муках". І плакали всі, і, впавши на лиця свої, говорили: "Молися за нас, отче". Цей же отець Макарій, коли був у Єгипті, застав якось злодія в келії своїй, коли той крав ті речі, які були. Була ж і худобина злодієва зовні прив'язана, на неї ж клав пограбоване. Преподобний вдав із себе подорожнього, не являючи, що він господар дому, і помагав злодієві брати і на худобу класти. І провів його мирно, говорячи до себе: "Нічого не принесли у світ цей, явно є, що винести не зможемо. Господь дав, і як же захоче Він, так і буде. Благословен Бог у всіх". Про цього преподобного авву Макарія говорили отці, що зробився як Бог земний, бо як же весь світ покриває Бог. так авва Макарій покриває немочі людські, хоч їх же бачить". Був же, бачачи, ніби не бачачи, і чуючи, ніби не чуючи.

Відійшов колись один з учнів Макарія преподобного в град продавати рукоділля — кошики і рогіжки. І зустріла його в граді блудниця, яка, бачивши красу юнака, вражена була ним і покликала його до себе, ніби хотівши кошики. що їх продавав, купити. Він же, лукавого її помислу не зрозумівши, увійшов у дім її. Жінка ж, кошик один взявши, питала, за скільки продати хоче. Тоді, бесіди полюбовні до нього розпростерши, як же давно єгиптянка цнотливого Йо-сифа, на гріх зманити пробувала. Брат, побачивши, що в біді є, близько ж був до гріховного падіння, ум до Неба підніс, говорячи до себе: "Ти, що вибавив пророка Свого із китової утроби, Христе Царю, і мене від воріт згуби і душевної цієї смерти вибав молитвами угодника Твого, мого ж отця Макарія". І зразу вихоплений був невидимою рукою, як же колись Аввакум, й ангелом у келії своїй був поставлений. Знайшов же святого Макарія, що ревно молився до Бога за нього, щоб від теперішньої біди вибавлений був учень: не був невідаючим в тому, що було, далеке, як близьке, мисленими бачив очима. І бачивши учня свого, сказав: "Вдячність віддаймо, о дитино, чоловіколюбному Богові, бо з пащі зміїної і з воріт пекла вибавив тебе, вихопивши божественною Своєю силою від гріхопадіння і перенісши в келію, як же колись в Азот апостола свого Пилипа. Так преподобного цього молитва багато в Бога могла. Инколи і сам вихоплений бував у повітря, опинявся на місці, що на великій відстані перебувало. Носячи-бо кошики зі Скиту, змучився, і сів, і помолився, кажучи: "О Боже, ти знаєш, що не можу". І зразу опинився при ріці, куди йому треба було йти. Але вже час про блаженну блаженного цього Макарія кончину говорити, про неї ж Серафіон, автор житія його, розповідає так.

Тому що надійшов смерти час, годилося-бо й тому, що чоловіком був, щоб належному послужити, бо схилений був старістю, проживши дев'яносто сім років. Не є невідомою кончина його, стали-бо перед ним двоє мужів пречесних: "Радуйся, о Макарію", — сказали. Був же з них один святий Антоній, пустельний наставник, а другий — святий Пахомій, монашого життя учитель. Вони говорили йому: "Христос послав нас про радісну твою благозвістити кончину. У де-в'ятий-бо від нині день у вічне життя перейдеш, прийдемо ж і ми в день той до тебе і з радістю візьмемо тебе зі собою перед престолом Владики стояти разом з нами і безсмертною насолоджуватися їжею". Тоді, "Мир тобі" сказавши, для очей стали невидимі. Божественний же Макарій прикликав своїх учнів: "Ось мого, — казав, — відходу, о діти, настав час, вас же Його благості передаю. Бережіть-бо отцівські устави і постницькі передання". Тоді декому, кого бачив чеснотами кращим, вручив опіку над тими, що тільки прийшли в чернецтво, які духовним віком ще немовлятами були. І поклавши на них руки, досить їх повчивши і за них помолившись, до відходу готувався. Коли настав день дев'ятий, херувим з багатьма ангелами божественними перед отцем став, говорячи: "Встань, Господній наслідуваче, і з нами ходи у вічне життя, піднеси навколо очі свої і побачиш, скільки по тебе безплотних і ликів святих прийшло. Вседержитель послав, щоб до Нього провести тебе". Бачивши ж апостолів собор, пророків сонм, мучеників силу, святителів лик, постників полк, преподобних і праведних гурт, передай-бо мені свою душу, яку Бог охороняти мені велів, поки в тілі жила. Розпряжену з тілесної упряжі, як велике багатство візьму її чесно і, вічно противні пройшовши сили, перед божественним престолом Владики поставлю веселитися зі всіма, що від віку святі". Коли це страшний6 той херувим говорив, блаженний Макарій усіх, що при ньому були, поцілував і за них помолився, тоді, очі звівши й руки вгору простерши, останнє мовив слово таке: "У руки Твої, Господи, передаю дух свій". І так блаженну свою випустив душу, плач великий учням залишивши. Додає ж, розповідаючи, Серафіон і те. що чув від преподобного Пафнутія, який був одним із учнів Макарія, що коли свята та душа херувимами піднята була і до небес сходила, якісь з отців, мисленими очима дивлячись, бачили повітряних бісів, які здалеку стояли і взивали: "О якої слави ти сподобився, Макарію!" Святий же відповідав: "Ні, але і ще боюся, бо не знаю сам, що доброго зробив". Тоді ті, що високо в повітрі, вороги кричали: "Справді уникне нас Макарій". Він же говорив: "Ні, але ще мушу втікати". І коли був вже всередині Воріт небесних, біси, плачучи, кричали: "Утік від нас, утік". Він же найсильнішим голосом відповів: "Так уник я підступів ваших, силою Христа мого загороджений".

Такими були житіє, кончина і до вічного життя перехід преподобного отця нашого Макарія.

Можна знайти і ще про цього преподобного отця слова і сказання в Отечниках (Патериках) і деінде. Хто хоче, хай там пошукає. Ми ж, кінець повісті зробивши, славимо Отця, і Сина, і Святого Духа, Єдиного Бога, у святих Своїх прославленого навіки. Амінь.

Цей святий Макарій Єгипетський написав Книгу бесід духовних для тих, що хочуть спастися, дуже корисну, яке містить п'ятдесят бесід.

1-4 of 4