СІЧЕНЬ


31 СІЧНЯ: Свт. Афанасія та Кирила, архиєпп. Олександрійських. Прп. Афа­насія Сяндемського, Вологодського. Прп. Афанасія Наволоцького. Прп. Маркіана Кирського

опубліковано evg z   [ оновлено ]

Свт. Афанасія (373) та Кирила (444), архиєпп. Олександрійських. Прп. Афа­насія Сяндемського, Вологодського (бл. 1550). Прп. Афанасія Наволоцького (ХVІ–ХVІІ). Прп. Маркіана Кирського (бл. 388).
свтт. Афанасій та Кирил Олександрійські
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святих архієпископів Олександрійських Атанасія та Кирила.


Живий і безсмертний чеснот образ, який кожного до богоугодництва навернути міг, святий Атанасій Великий батьківщиною мав найславніший у Єгипті град Олександрію, батьків — християн благочестивих, що за Богом жили. Яким мав бути пізніше, виразно показав у дитинстві своєму: бавлячись з иншими дітьми, однолітками своїми, на березі моря, чинив те, що бачив у церкві, вдачею дитячою наслідуючи священних служителів Божих і уподібнюючись їм. Бо й діти, що з ним були, поставили його собі єпископом, він же їх одних пресвітерами, инших дияконами іменував. І приводили до нього вони инших дітей еллінських, що нехрещені ще були. Він же, хрестячи їх морською водою, говорив над ними слова, подібні до Таїнства Святого Хрещення, як же чув від пресвітера в церкві. Докладав же і якесь до того повчання, наскільки розум дитячий міг. У той час патріярхом був в Олександрії святий отець наш Олександр. Він випадково з високого місця на берег морський поглянувши і дитячу забаву побачивши, дивлячись, дивувався тому, що вони робили. Побачивши хрещення, яке робив Атанасій, зразу всіх дітей з єпископом їхнім взяти і до себе привести звелів.

І питав їх, що робили у грі своїй. Вони ж, як діти, спершу злякалися, потім же розповіли все: що Атанасія поставили собі єпископом і що він хрестить еллінських дітей. Патріярх же, уважно допитуючи їх, довідатися намагався, яких Атанасій хрестив і як опитував їх перед хрещенням, і що вони відповідали. І довідався, що все за законом віри нашої відбувалося. Порадившися із клиром своїм, вділив дітям хрещення те справжнє і довершив його миропомазанням. Батьків же Атанасієвих прикликавши, доручив їм, щоб, у добрій настанові і книжному навчанні дитину свою виховавши, знову до нього, більше ж до святої Церкви і Бога, коли підросте, привели, побачивши в ньому Божий дар. Так і було. Коли Атанасій достатньо навчився книг і всю зовнішню любомудрість здобув, привели його батьки до святішого патріярха Олександра, як же Анна Самуїла, і в дар Богові дали. Його ж патріярх скоро клири-ком зробив. У тому чині з юности, як хоробрий воїн, з єретиками боровся і що від них перетерпів, неможливо всього пе-реповісти ані замовчувати не годиться найвизначніших його подвигів і вчинків.

Біснувався у той час єрессю своєю несамовитий Арій і цілу Церкву хитав шкідливими вченнями своїми. Був уже Першим вселенським никеиським собором святих отців проклятий, і від Христової части викинений, і на вигнання засуджений. Проте підступний той змій, хоч знищений і ледь живий був, але ніяк від зла не зупинився, бо через учнів та однодумців своїх підносив жало своє, отруту єресі поширюючи всюди. Мав же багатьох до царя від себе посланців, а найбільше Євсевія, єпископа Никомидійського, з иншими тої ж єресі єпископами. Через них у великого Констянтина виклопотав собі милість, щоби з вигнання йому звільнитися і до Олександрії повернутися. Євсевій-бо сповіщав цареві підступно, що Арій ні одного вчення супротивного не вносить ані нічого Церкві невідповідного не проповідує, але через заздрість терпить неприязнь від єпископів і що про схоластичні лише слова між ними існують розбіжності, а не через віру. Цар же, простий серцем і незлобливий, не знаючи єретичної хитрости і підступу, повірив неправді і заповів не сперечатися ані не сваритися через слова, щоб не було між церквами розбрату і нічого ж для тих, хто розсуджує милосердям. Арієві на своє місце в Олександрію повернутися дозволив. І так поганий той єретик, на спільне Церкві зло, Олександрійського досягнув града. Тяжко й боляче те було для правовірних, і найбільше для святого Атанасія як зброєносця Христового і праведних передань благочестя міцного оборонця, який тоді вже архидияконського ступеня удостоєний був. Він і богомудрим язиком, і доброписною рукою вовка того гонив, писанням своїм і проповіддю зло те викриваючи. Спонукав же святішого архиєпископа писати до царя і сам писав з ним, простоту цареву повинну чинячи в тому, що звабам і байкам єретиків повірив, Арія, який праведну відкинув віру, від самого ж Бога і від усіх святих отців відкинений був, прийняв і дозволяє йому рухати непорушні отчі межі. Цар же, від Євсевія-єретика навчений, відписав їм словами найгострішими, погрожуючи їм скиненням із сану їхнього, якщо не мовчатимуть. Це ж зробив благочестивий добрий цар, не люті підкорившись ані ж не аріянство люблячи, проте ревність, хоч і не думаючи, мав, щоб між церквами не було розбрату, праведним серцем мир любив там, де ж зовсім миру не може бути. Як-бо єретицтво із правовір'ям житиме в мирі!

Після цього скоро святіший Олександр переставився, а після нього Атанасій святий перейняв престол, всіма православними одноголосно вибраний як достойний посуд для та кого мира. Тоді таємні сіячі куколю — аріяни — затихли до часу, не чинячи відкрито з Атанасієм боротьби. Аж тоді зрушив їх біс, оголивши своє лукавство і зла свого отруту, що гніздилася всередині, відкрив явно, коли святіший Атанасій беззаконного Арія не прийняв до церковного сопричастя, хоч і царське до себе писання мав, щоб прийняти. Почав-бо лукавий всюди на невинного піднімати ворожість і чинити наклепи найлютіші, намагаючися його не лише з престолу, але й з града вигнати, того, хто достойний небесної оселі. Але той непохитний був, співаючи з Давидом: "Як ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Начальником же був лукавої тої ради вищезгаданий Євсевій, що ім'я благочестя лише носив, насправді ж був злочестивий і нечестя посудиною. Він з однодумцями своїми цареву незлобливість обійшов і час сприятливий вибрав, спонукав і підбурював всіх, щоб Атанасія з престолу скинути. Думав-бо злочестивий, що коли його скине, легко й инших правовірних здолає і Арієве учення зміцнить. Влаштував на святого неправедні наклепи і склав брехливі, хоч єретики думали, що правдоподібні, провини. Найняв же і Мелетієвої єресі послідовника Ісіона, і багатого в лукавстві Євдомона, і славного у злі Калиника. Прогрішення ж Атанасію приписувано такі: перше — що примушує єгиптян давати данину церкві Олександрійській на одяг священичий, лляниці ж, вівтарні завіси, і запони, й инше церковне начиння; друге — що недоброзичливий до царя і писання царські зневажає; третє — що грошолюбець і ковчег якийсь, повний золота, до одного з приятелів своїх послав на збереження. До цього четверта провина доклалася — щодо Ісхирана, псевдосвященика Маріотійського. Він-бо, лукавий, і підступний, і в злості хитрий, ім'я пресвітера без звичного освячення на себе поклав; багато ж злих діл встид-них і лютих сподіявши, не лише викинення і докору достойний був, але і покарання без помилування.

Довідавшись про нього, Атанасій блаженний, ретельний був таких діл слідчий і твердий, як лідійський камінь. Мака-рія-пресвітера в Мареоти послав був, щоб, детально про злі діла Ісхиранові випитавши, довідатися. Ісхиран же, випробовування і викриття злякавшися, утік звідти і, в Никомидію прийшовши, до Євсевія-єпископа приступив, наговорюючи безсоромно на Атанасія, оббріхуючи його й гірко докоряючи. Таке-бо є зло, що коли лицемірної причини не знаходить, тоді береться до брехні, і наснажується від неї, і відкрито на істину озброюється. Євсевій же і ті, що з ним, прийняли Ісхирана як священика справжнього, того, хто був відступником від Бога і переступником священних правил, і шанували його вельми: властиво-бо є кожному любити подібного на себе чи у злі, чи в чеснотах. Вони-бо самі, палаючи гнівом на Атанасія з превеликої ненависти, наскільки з великою радістю Ісхирана побачили! І повну ту зухвальства і нахабства душу надіями добрими заохочуючи, чеснішим єпископства саном вшанувати його обіцяли, якщо лише обмову якусь на праведного і наклеп зішити зможе, таку винагороду даючи — багатьох душ підпорядкування і єпископський сан за наклеп і оббріхування. Він же хитрий був на таке діло, кріпився, звинувачуючи у прогрішеннях Атанасія неповинного, обмовляючи і наговорюючи, що за Атанасієвим наказом Макарій-пресвітер, на церкву Ісхиранову розбійницьки напавши, самого його з великою люттю з вівтаря витягнув, священну трапезу перевернув і кинув на землю, чашу ж Божественних Таїнств розбив і святі книги вогнем спалив. Ту Ісхиранову брехню, наче істину, прийняли ненависники Атанасієві і, до инших вищесказаних наклепів приєднавши, приступили до царя Констянтина, наговорюючи на святого Атанасія. А найбільше тим заохочували царя на гнів, що зневажає (казали) Атанасій писання його держави, ані не слухає наказів царських, не приймає Арія до церковного сопричастя. Цар же спершу трохи збентежився, тоді, роздивившися, розгублений був: і Атанасієві чесноти бачив, і тих, що наговорювали на нього, слова правдивими вважав — так-бо, середнім йдучи шляхом, ані Атанасія не засуджував, ані не відкидав, щоб його перевірити. А тому що тоді в Єрусалимі оновлення [храму] відбувалося і зі всіх країв збиралися єпископи, звелів єпископам дослідити про великого Атанасія, зійшовшись у Тирі, також і про Арія розглянути уважно, чи справді, як же він говорить, в межах святої віри перебуває і праведних істинних передань тримається. І якщо через заздрість прийняв відкинення, то хай буде прийнятий знову спільнотою і собором, і приєднається частка до решти тіла церковного — якщо ж протилежно вірує і розбещення вчить, то хай суджений буде за священними законами і прийме кару, достойну за ділами своїми.

Настав тоді тридцятий рік царювання Констянтинового, коли зібралися з різних градів єпископи в Тирі, і Макарія, пресвітера, зв'язаного приведено руками воїнів, серед них же був і воєвода, який хотів судити разом з єпископами, також і від иншої світської влади дехто. Предстали ж і оббріхувачі, і суд почався. Прикликаний же був Атанасій, і спершу про лляний одяг церковний і завіси, тоді про любов до маєтків неправедно ненависники його обмовляли. Але зразу обмова та виявилася як брехлива, і відкрилася їхня нелюдськість. Коли це відбувалося, прийшло в ту саму годину послання від царя на судище, яке немало докоряло обмовникам, Атанасія ж від вини неправедної звільняло, покірно ж і щиро прикликало його до царя. Бо двоє пресвітерів церкви Олександрійської Апис і Макарій (не той, що зв'язаний на суд був приведений, але инший того ж імени), у Никомидію прийшовши, цареві все про Атанасія розповіли, що вороги брехливі прогрішення на святого мужа нанесли і неправедну раду склали. Цар же, правду пізнавши й обмову, що відбулася із заздрости, зрозумівши, таке послання до єпископів на суд в Тир послав, що, коли в суді тому було прочитане, зразу євсевіянців охопив переляк, і не знали, що чинити. Проте, великою заздрістю спонукувані, не зупинилися в несамовитості своїй ані не досить їм було бути раз переможеними та осоромленими, але до инших обманів звернулися — на пресвітера Макарія, на суд приведеного, наговорювали. І представлявся обмовник Ісхиран, а свідками були євсевіяни, їх же спершу Атанасій відкинув як брехливих і віри недостойних, відтак хотів, щоб видно було виразно, чи Ісхиран священиком є насправді, — і тоді за провину завдану сам обіцяв відповісти. Коли він це говорив, судді не захотіли слухати, але чинили суд над Макарієм. Знемогли ж обвинувачувачі, відклалося слухання тої справи, бо треба було, щоб на тому самому місці, де ж. як вони казали, зруйнування вівтаря Макарій вчинив, тобто в Мареоті, зробити слідство. На таке діло самих обмовників, яких спершу як брехливих було відкинуто, в Мареот посилали. Атанасій, бачивши і не терплячи неправди, що чинилася, закричав, не вмовкаючи: "Згасла правда, потоптана істина, загинуло правосуддя, втік від суддів законний допит і пильний речей розгляд! Це ж бо безглуздо, щоб того, що хоче виправдатися, в путах тримали. Обмовникам і ворогам суд усієї суперечки довірено? І самі обмовники хочуть судити тих, на кого наговорюють?" Це великий Атанасій відкрито проголосив і всьому засвідчив соборові. Бачивши, що нічого не досягне, ворогів і заздрісників на нього помножилося, утаївшись, відійшов до царя — і зразу собор той, чи, краще сказати, лукаве сонмище, неприсутнього Атанасія засудило. Було ж в Мареоті про вищезгадане діло неправедне розсте-ження, і все за волею і бажанням ворогів зробилося. Судили, щоб всеконечно Атанасій викинений був, самі будучи відки-нення достойні. І йшли до Єрусалиму, де ж і богоборного Арія до спільноти церковної прийняли ті, котрі лише язиком благочествували і на Нікейському соборі вдавано єдиносут-ність підписали. А ті, що правдивої віри і серцем, і устами трималися, слова й оповіді Арієві сприйняли розумом і, пильно їх розглянувши, пізнали обман, що таївся під покровом багатьох слів і промов, і зловили його, як лисицю, викрили його, як ворога справжнього. Тоді друге від царя надійшло послання, щоб Атанасій до нього прийшов [ще-бо не дійшов до царя Атанасій], також і всім обмовникам і суддям скоро перед ним стати звелів. Це страх велшсий викликало в собору: боялися-бо вороги, неправедний суд вчинивши, щоб не викрилася їхня неправда, — через те багато з них пішло собі. Євсевій же і Теогній, єпископ Нікейський, та инші, причину якусь правдоподібну, щоб на місці тому затриматися, хитро вигадали, немало часу відтягли, а цареві писаннями відповідали. Тим часом Атанасій, перед царем у Никомидії ставши, від обмови про золото праведно звільнився. Затрималися ж довго євсевіяни, що до царя іти не поспішали, тим часом цар Атанасія зі своїми посланнями до Олександрії на престол його відіслав, всі на нього обмови неміцними і неправедними визнав. Коли сидів же святий Атанасій на своєму престолі й Арій в Олександрії був, велику бентегу і неспокій аріяни чинили в народі. Не терпів же блаженний Атанасій не лише одну Олександрію, але і весь Єгипет Арієм збентежений і розхитаний бачити, сповістив усе писанням цареві, вмовляючи його, щоб вчинив помсту богоборцеві і народному бентежнико-ві. І прийшов, не гаючись, від царя наказ в Олександрію, щоб привести Арія, зв'язаного, на суд царський. Ведений же був з Олександрії до царя Арій. Коли був у Кесарії, зійшовся з Євсевієм, єпископом Никомидійським, і Теогнієм Нікейсь-ким, і Марієм, єпископом Халкедонським, однодумцями своїми, і, порадившися разом, инші обмови на Атанасія склали, ані Бога не боячись, ані неповинного мужа не щадячи, але єдине маючи бажання — щоб правду брехнею покрити, як же говорить божественний Ісая: "Починають труд і родять беззаконня, вони покладаються на брехню і кажуть: "Покриємо себе брехнею". Таке ті беззаконні єретики мали старання, щоби блаженного Атанасія з престолу його скинути і на правовірних сильнішу прийняти силу. Прийшли-бо до царя, Арій ніби оправдатися хотів, Євсевій же і ті, що з ним, неправді Арієвій посприяти — на Атанасія і на істину лжесвідчили явно. І коли стали перед царем, зразу спитали їх про собор, який був у Тирі, що там відбувалося, який суд вчинили Атанасієві? Вони ж відповідали, кажучи: "Про инші прогрішення Атанасія, о царю, не дуже сумуємо, лише про святий вівтар, якого він зруйнував, і про чашу Таїнств, яку розбив на дрібні шматочки. Ще ж і про те, як з Олександрії пшеницю, яку звичайно посилали до Царгорода, посилати не дав і заборонив. Через те, — казали, — скорботою і ревністю ми охоплені, це нас опечалює, це душу нашу ранить. Свідками таких його злодіянь є: Адамантій, Анувіон, Арвестіон і Петро, єпископи, від них же Атанасій, у всьому цьому викритий, суду, направду достойного, за діла свої уникнув, проте відкинення уникнути не зміг, але спільно від всього собору таких недобрих діл зухвалець відкинутий був". Коли вони говорили, цар спершу мовчав, у собі бентежачись, тоді, не мігши зупинити обмовників, сказав праведного в Галлію на якийсь час відіслати, не тому, що повірив обмові, ані гнівом не був охоплений, але щоб мир мала Церква [як же той, хто точно знає погляд царський, свідчить]. Бачив-бо цар, скільки єпископів на Атанасія повстало і яка через те в народі олександрійському і єгипетському крамола була, хотів-бо вгамувати таку бурю і заспокоїти галас, полікувати ж стількох єпископів хворобливість, — тому сказав був святому мужеві віддалитися з града на якийсь час. Після цього й сам відійшов із життя цього, після тридцятьох років царювання свого, маючи від народження шістдесят п'ять років. Умираючи ж, залишив спадкоємцями царства трьох синів: Констянтина, Констанція і Консту, — поміж ними ж розділив царство заповітом. Написав старшому синові Констянтину більший уділ царства, але тому що ні один зі синів його не був при кончині його, через те заповіт свій вручив пресвітерові одному, який мав таємно пошкоджену душу свою Арієвим зловір'ям. Той, як же єресь всередині ховав, так і заповіт царський утаїв. І багато його питали, чи склав цар заповіт, помираючи? Не розповів. У потаємній тій справі мав спільників одних, із царевих євнухів наближених. Коли затримався ж найстарший син Констянтин, щоб прийти до померлого батька, Констан-цій поспішив з Антіохії і швидше від инших прийшов. Йому пресвітер той віддав таємно заповіт батьковий, а за те одної від нього просив благодаті тої — щоб і він приєднався до аріян і помагав їм. Щоб таку відплату за земне царство дати безсмертному цареві Христові, щоб не Богом його сповідувати, ані ж не Владикою всіх, але творінням, не Творцем. О нерозумність і безум! Посприяв же тому вищеназваний Євсе-вій і всі, що з ним, які такий собі за бажанням час знайшли: не инакше сподівалися Арієвої віри складання й учення поширити і зміцнити, лише якщо і новий цар Атанасієве утвердить заслання, наче воно справедливе і цілком добре відбулося. Тим часом начальника, який був у палатах царських, до своєї віри й однодумства схилили, через нього і в инших євнухів Арієвої єресі недуга увійшла, вони природою своєю придатні були до прийняття всілякого зла і передання його иншим. Тоді дружина царська помалу богохульними бесідами розбестилася, подібної шкоди єретичної сповнилася. Врешті і сам цар, аріянським мудруванням зваблений, на Христа Господа, Владику свого, повстав, що сповнилися на ньому божественного Єремії слова такі: "Пастирі нечествува-Єр. 2, [8]. [ ли на мене". І відкрито звелів міцним бути ученню аріянсь-кому, і всім єпископам так, як же і він, мудрствувати, — тих, хто не підкорятиметься, переконувати страхом.

У тій великій бурі і збентеженні керманичами Церкви були такі: Максим Єрусалимський, Олександр Константинопольський і цей, про нього ж наше слово, — Атанасій Олександрійський, який хоч і у вигнанні був, проте не полишав керма церковного, словом і посланнями правовір'я зміцнював. Євсе-вій же Никомидійський з тими, що з ним, у своєму зловір'ї ревно подвизався, піднявши боротьбу на правовірних і кривдячи Христову Церкву. На неї ж найбільше озброївся після ганебної кончини Арієвої, його ж той Євсевій підступний і хитрий увів в Константинопіль з великою честю, на більшу оману і спокусу для вірних, не було-бо там тоді нікого, хто б проти Арія став, багато з влади до нього приєднувалися, коли Атанасій у вигнанні був. Але премудрий будівничий Бог зверху зруйнував ради їхні, перетявши зло і життя Арія: його ж наскільки язик на благочестя образливими словами тік, настільки більше нутрощі його, розірвавшися, витекли, і порожнина утроби — окаянно, повалений, у нечистих місцях лежав, суд праведний язикові нестримному і злому посудові, гною лукавого сповненому, достойне було виснаження. Так той єресі начальник душу і тіло окаянно віддав. Євсевій і його єдинозлобники, весь труд про захист і розширення єресі на себе прийнявши, бентежили всіх, маючи на те, наче руки, євнухів царських, які їм дуже допомагали. Велике старання мали, щоби Атанасієві, який був у вигнанні, загородити уста, аби не вчив про благочестя. Але Опікун всіх Бог схилив серце старшому великого царя Констянтина синові, який того ж імени був — Констянтин. Він і літами, і першістю був серед братів своїх більший, так і владою царською перший, старого Риму маючи державу. Він відпустив святого Атанасія із вигнання і в Олександрію на престол його послав зі своїми посланнями, які містили таке: Констянтин-цар: "Церкву католицьку олександрійську і людей вітаю. Думаю, що нема ні одного серед вас, який би не знав, що з великим благочестя проповідником і Божого закону учителем Атана-сієм недавно трапилося, що на нього спільна від ворогів істини піднялася боротьба. І велено було йому в Галліях перебувати зі мною, щоб зміг на якийсь час ухилитися від бід, які впали на його голову, а не був він зовсім на вигнання засуджений. І чинив я йому багато доброчинств, нічого від не-вольних йому не допускаючи, хоч і терпеливий є справді, як ніхто инший, божественною-бо ревністю наповнений, будь-який тягар легко понести може. Блаженний же Констянтин, батько наш, хотів його швидко на престол повернути, але до кінця життя прийшов і не встиг своєї про нього думки сповнити. Мені, наступникові своєму, діло те залишив, останню про мужа цього заповідав заповідь. Велимо-бо вам, щоб нині зі всілякою честю і світлою зустріччю його прийняли".

З таким посланням царським святий Атанасій досягнув Олександрії, і прийняв його радісно собор православних. Ті, що аріянського зловір'я були, сходилися між собою, знову на нього боротьбу і бентегу піднімали, і причини обмови подавали євсевіяни на святого: і те, що без соборного суду повернувся на престол, і те, що за своєю власною волею увійшов у церкву. Тоді мертвою якоюсь рукою оббрехали блаженного, наче нею по-волхвівськи чинив чуда і чари, — самі були, окаянні, справді волхвами й очевидними чарівниками. Рука ж та, говорили, була якогось Арсенія-клирика, наче якимось підступом Атанасій її втяв. Це вороги донесли до вух царя Констянтина і наполегливо його просили, щоб зразу Атанасія назавжди засудив на вигнання, але цар звелів спершу вивчити те, якщо Атанасій винним виявиться у названому гріху, тоді нехай за законами суд прийме. Архелая-бо, мужа одного з домашніх своїх, разом із Ноном, Фінікійським князем, на достеменний справи тої розгляд послав. Вони, коли в Тир прийшли [там-бо вже був Атанасій, який чекав викриття про руку і про чарування], відклали допит на короткий час, поки з Олександрії прийдуть очікувані обвинувачу-вачі, що те беззаконня Атанасієве — відсічення Арсенієвої руки і чари — самі очима своїми бачили. Це ж відкладання розслідування було Божим провидінням, що кінець відкрито показало. Він-бо, на все зверху поглядаючи і визволяючи того, кого кривдять від кривдника його, продовжив час, поки той Арсеній, про нього ж супротивники на Атанасія наговорювали, у Тир прийшов. Арсеній же, він був одним із клириків церкви Олександрійської, саном чтець, якесь велике беззаконня вчинивши, мав присуд неуникний і жорстоке покарання прийняти, чого забоявшись, утік, і невідомо було про нього нікому довгий час. Лукаві ж противники Атанасія, які в злі були премудрі і ніколи не сподівалися, що Арсеній з'явився через сором за сподіяний гріх, дерзновенно написали, що мертва рука була Арсенієва і що Атанасій мерзотно беззаконствував і проповідував всюди. Перейшла слава по всіх краях, що Атанасій за усічення Арсенієвої руки суд прийме, дійшла про те чутка і до самого того Арсенія, який десь у невідомих місцях ховався. Він же, змилосердившись над отцем і добродійником своїм, і за правду, яку неправедна брехня перемагала, серцем поболівши, вийшов зі сховку, в якому перебував, і в Тир таємно прийшов, самому Атанасію на самоті себе відкрив, до ніг його святих припадаючи. Блаженний ж Атанасій приходу його радий був, звелів йому нікому не показуватися перед судом. Не вгамовувалася ж всезлісна супротивників ненависть, і брехливими на Атанасія наклепами не наситилися, але до зла зло і до брехні брехню додавали. Найняли-бо окаянні єретики якусь безсоромну жінку говорити на Атанасія, наче він, у неї гостивши, насилував її і беззаконня вчинив примусом. І було: коли судді сіли і встали наклепники, ввели жінку, яка плакала і скаржилася на Атанасія, хоч його ніколи не бачила ані не знала, який він з вигляду. "Прийняла, — казала, — його в дім свій Бога ради як мужа чесного і святого, бажаючи собі й дому своєму благословення. І ось, навпаки, постраждала від нього. Коли північ настала, прийшов до мене, коли я на ліжку спала, і насильством образив мене, ніхто не забрав мене з рук його, всі, що в домі, сном глибоким заснули". Коли та безстидниця зі сльозами говорила погане і наклепи, друг Атанасія на ім'я Тимотей, пресвітер, стоячи за дверима і чуючи наклепи ті, зрушився духом і раптом увійшов всередину з поспіхом, став перед очима наклепниці, наче він Атанасій. і сказав до неї з дерзновенням: "Жінко, — сказав, — чи я тебе вночі насилував, як же ти кажеш? Чи я?" Вона ж безстидно до суддів проголосила, говорячи: "Це і є мій спокусник, цей чистоти моєї зрадник, цей, а не инший, який у мене гостював і за добро моє наругою мені віддав". Це почувши, судді засміялися. Супротивники ж посоромилися дуже: явно-бо відкрилася брехня їхня, і був їм сором і зневага, і всі неправедному тому оббріхуванню дивувалися, Атанасія вільним від того гріху зробили. Що-бо чинять противники: перший свій сором другим оббріхуванням покрити хотівши, в чаруванні викривати мужа святого почали і внесли на середину якусь руку, Діло мерзотне і для бачення жахливе, і тою рукою безсоромно на святого покивали: "Вона на тебе, о Атанасію, мовчки скаже, закричить, вона тебе викриє, ця тебе візьме і міцно втримає, щоб не втік ти від суду, її ні словами, ні хитрістю, ні иншим якимось підступом уникнути не зможеш. Знають всі Арсенія, йому ж ти неправедно і немилостиво руку цю відсік. Кажи уже далі, на яку справу її потребував? І з якої причини її відтяв?" Він же покірним голосом, як же годиться такому мужеві, який наслідував Христа Господа свого, юде-ями колись судженого, не перекрикуючи того, що горлав, але як ягня, на заколення ведене, то зовсім мовчав, то покірно відповідав, мовлячи: "Хто-бо є з вас, що знає Арсенія добре? Хто ж є такий, що цю руку точно впізнає? Коли ж багато хто зі сидіння свого повставали, що Арсенія самого і руку його добре знали, — як твердили, зразу Атанасій накриття скинув, звелів Арсенієві посередині стати. Встав-бо Арсеній посеред суду того живий і здоровий, обидві руки маючи цілі. Блаженний же, гнівливо поглядаючи на обмовників, сказав: "Чи не цей то Арсеній, чи не той, який, як ви кажете, має відтяту руку? Чи не цей, знаний всім олександ-рійцям?" І звелів Арсенієві, щоб спершу праву, тоді ліву догори простягнув руку. І сильно крикнув, наче прикликаючи тих, що далеко стояли від істини. Це-бо казав: "О мужі, ось і Арсеній, це ж і руки його, які жодного не пізнали відсічення. Покажіть же ви свого, якого ж маєте, Арсенія? І чия є та рука відсічена, що вас самих, як таких, що відсічення те сподіяли, засуджує?" Тоді всі невимовного сповнилися сорому і покривали лиця свої, від суду відходили, зброєносці лише зосталися. Народ же, аріянської шкоди доволі сповнений, бачив, що єпископи і судді зі соромом і печаллю виходили, обійшли Атанасія, допікаючи йому словами жорстокими, волхвом, і чарівником, і брехуном називаючи, й инші, гостріші, на нього наносячи слова і докори, і руки здіймаючи, щоб розшматувати й убити його, — і в будь-якому разі те зробили б, якби не вгамував їх Архелай, муж царевий, і з-поміж них не забрав Атанасія. Той Архелай, добрий вдачею, невинність Атанасія, велику ж кількість ворогів і невгамовне зло їхнє бачивши, радив Атанасієві, щоб, утаївшися, втікав і сховався там, де б його ніхто знайти не міг. І, взявши його, вивів із града таємними сходами, ухиляючись від несамовитого люду. Втікав-бо святий, а судді неправедні на другий день без Архелая, мужа царського, зібралися, засудили праведного Атанасія як любодія і вбивцю, волхва і чарівника. І написали причини засудження цього, розіславши по всіх усю-дах, щоб замикали перед ним гради і церкви у всіх краях. Повстали й розлютувалися на нього і царя Констянтина настільки, що маєтки і почесті обіцяли тим, які чи про живого Атанасія, де перебуває, сповістять, чи убитого голову принесуть. Він же не лише за межі грецьких володінь, але наче з лиця вселенної вигнаний, в одній глибокій ямі, що колодязем колись була, потім вичерпалася, стала безводною і сухою, немало часу, таївшися, переховувався, ніхто ж про нього не відав, хіба один боголюбець, який годував його, пильнуючи там. Тоді почали деякі здогадуватися, де він, і вже хотіли зранку взяти, всюди-бо з великою обережністю шукали й вистежували. Атанасій, божественним промислом вночі з ями вийшовши, в инше місце перейшов. Боячися ж, щоб і там знайдений і взятий не був, відійшов зі Сходу на Захід.

Царював тоді на Заході молодший брат Конста, після смерти старшого брата Констянтина, що в Аквилії при ріці Алсі від воїнів убитий був. Прийшовши ж у Єнропію, блаженний Атанасій до Юлія, папи Римського, і до самого царя Консти приступивши, все про себе розповів детально. Тим часом був в Антіохії собор східних єпископів, які зійшлися для освячення церкви, яку великий Констянтин почав був будувати. Довершив же її син його Константій і робив їй освячення. З тої причини зібралися там всі зі Сходу єпископи, серед них же немало було аріян. Вони, з допомогою царе-зою своє соборище лукаве зібравши, Атанасія святого, який на Заході тоді перебував, знову відкинули і послали писання в Рим до папи Юлія, написавши неправдиве свідчення на Атанасія, спонукаючи папу, щоб і він його відкинув. А в Олександрію замість Атанасія спершу вибрали Євсевія Єми-синського, мужа вченого, але він не захотів, знаючи, яку люди олександрійські мають ревність за своїм пастирем Ата-насієм. Тоді такого собі Григорія Кападока, зловірного арія-нина, на престол той поставили. Його ж, поки ще до Олександрії не дійшов, випередив з Риму Атанасій: папа-бо Юлій неправдиве свідчення на Атанасія уважно розглянувши і брехливим пізнавши, відпустив Атанасія знову на престол його з посланнями своїми — у них же досить картав тих, хто відкинути Атанасія посмів. І прийнятий був святий від правовірних олександрян з радістю великою. Супротивники, про те довідавшися [помер уже керівник їхній Євсевій Нико-мидійський], збентежилися вельми і зразу намовили царя, щоб із Григорієм послав воїнство, аби на престол возвести його. Послав-бо пар із Григорієм тим, єретиком, від єретиків вибраним, воєводу, Сиріяна на ім'я, з великою кількістю озброєних воїнів. Звелів йому, аби Атанасієві смерть, Григорієві ж єпископство влаштував. І було, коли в Олександрійській соборній церкві всенічна відправлялася служба, бо був якийсь празник, і коли всі правовірні люди з пастирем своїм Атанасієм у церкві чували і співали, прийшов воєвода Сиріян із озброєним військом, наче на битву, і, обійшовши церкву, Атанасія одного [людей щадячи] на убивство шукав. Він же, Бог його покривав, утаївся поміж людьми, вийшов з церкви ї і, посеред гамору і безлічі людей пройшовши, тому що пітьма нічна налягла, утік, як риба зі середини самих сітей, і до Риму знову повернувся. Злочестивий же Григорій прийняв престол Олександрійський, наче хижак. І піднеслася крамола люта в народі, і храм один, названий Діонісієвим, запалили. А святий Атанасій у Римі перебував протягом трьох років, шанований вельми від царя Консти і папи Юлія. Мав же там собі друга — святого Павла, архиєпископа Царгородського, якого також зловірні з престолу вигнали. Тоді радою обох царів, Константія і Консти, був собор східних і західних єпископів у Сардикії про визнання віри і про Атанасія та Павла. Там західних єпископів було більше трьох сотень, східних же сімдесят і трохи більше. Серед них же був і вищезгаданий священик Ісхиран, у той час вже єпископ Мареотій-ський. Зійшлися-бо з Азії єпископи, але ані бачитися із західними не хотіли, поки не виженуть спершу зі собору свого Павла і Атанасія. Західні ж таких їхніх слів навіть слухати не хотіли. І відійшли східні зразу до себе. Дійшовши ж у Фи-лополь, град Тракійський, там свій собор, чи, краще сказати — лукаве сонмище, — склали й одноголосно [о, терпіння Твоє, Христе Царю!] відкрито анатемі передали [тобто: прокляли ісповідання тих, хто ісповідує Сина єдиносущним Отцеві]. І те нечестя своє всюди тим, що під ними були, розіслали. Про це довідавшись, святі отці Сардикії спершу богохульне те соборище єретичне і злославне їхнє ісповідання анатемі передали, тоді обмовників Атанасієвих скинули з санів їхніх, межі ж святої віри, встановлені в Нікеї, утвердили, наияснішою мовою проповідувати Бога Сина Богові Отцеві єдиносушним постановили.

Після цього всього цар західний Конста посланнями своїми просив брата свого, східного царя Констанція, за Павла й Атанасія, щоб звелів їм на свої повернутися престоли. Коли той відкладав їх повернення, знову цар Конста написав йому гострішими словами: "Якщо не послухаєш мене [казав] волею, то, хоч ти і не хочеш, посаджу кожного з них на престол його, з силою і зброєю прийду на тебе". Тоді цар Констанцій, погроз братових забоявшися, прийняв святого Павла, який швидше прийшов, і на його престол чесно відіслав, а святого Атанасія ласкавими посланнями своїми з Риму до себе прикликав, і розмовляв з ним, бачив його мужем премудрим вельми і богонатхненним, і подивувався з великої премудрости його, зробив йому честь велику, і повернув на престол його славно. Сам-бо провів його і писав до люду олександрійського і до всіх, що в Єгипті, єпископів і князів, і до Несторія Августалія, і тим, що після Тиваїди і Лівії, владикам, щоб з великою честю і шаною Атанасія приймали. Тими царськими посланнями блаженний утвердився, пішов Сирією і Палестиною і, у святому граді Єрусалимі бувши, прийнятий був люб'язно від святішого Максима, ісповідника, єпископа Єрусалимського, і один одному розповідали про свої біди і напасті, які задля Христа перетерпіли. Скликав же святіший патріярх Максим східних єпископів тих, що через страх аріянський погодилися на скинення Атанасія. Зробив їх спільниками Атанасієві, віддавши йому достойну честь, він же з радістю відпустив їм їхні щодо нього прогрішен-ня. Тоді в Олександрію на престол свій прийшов з великим торжеством, зустрічав його весь народ з невимовною радістю, і всі єпископи та князі на прийняття його зійшлися, і чесно його ввели. Це третє святого Атанасія після трьох вигнань було на престол повернення. І після незчисленних трудів і хвороб трохи він відпочив і думав подальше життя своє провадити в полегшенні і спокої, однак знову хвилі лютих бід на нього зрушилися. Коли-бо нечестивий Магнентій, зождь римського воїнства, змовившись із заколотниками своїми, убив благочестивого царя Консту, пана свого, тоді знову піднесли ріг свій аріяни і підняли боротьбу люту на Христову Церкву. Знову-бо й на Атанасія обмови, і гоніння, і старе зло почалися. Знову вийшли царські накази і погрози. Знову Атанасію втечі, знову страхи, по землі ж і цілому морі шукання: вищезгаданий-бо Григорій Кападок, який раніше аріянами на престол замість Атанасія вибраний був, прийшовши в Олександрію, потряс Єгипет, похитнув Палестину і весь Схід наповнив бентегою. І скинуті були знову світильники вселенної зі своїх престолів: святий Максим — із Єрусалиму, святий Павло — із Царгороду, а що в Олександри творилося, сам святий Атанасій розповідає, говорячи так: "Знову прийшли, — казав, — якісь в Олександрію, шукаючи, щоб нас убити, і було теперішнє гірше попереднього. Воїн-ство-бо раптом церкву обступило, і замість молитов були зойки, крики і бунт. Це ж було у святу Чотиридесятницю. "."зійшов же Григорій із Кападокії, його ж македоняни та аріяни прислали, виростив зло, його ж навчився від тих, що послали його. Через тиждень після святої Пасхи заганяли буди дів в ув'язнення, єпископів воїни зв'язаних вели, сиріт і вдів доми розкрадали і повний розбій у граді був. І виходили з града уночі християни, доми запечатували, і клирики через братів своїх бідували — люте справді було це, але ще лютіше після цього відбулося. Після святої П'ятдесятниці люди, котрі постили, зійшлися в гробницю святого священномученика Петра помолитися, бо всі цуралися Григорія і спілкування з ним уникали. І коли про те довідався той вселукавий, намовив на них стратилата Севастія, який був маніхей вірою. Він же з багатьма воїнами, зі зброєю і мечами оголеними, луки ж і стріли несучи, кинулися в саму церкву, напали на людей. Але мало знайшли тих, що молилися: вже-бо багато пішло, була-бо пізня година. А тим, що застали, сподіяли біду найлютішу. Вогонь-бо великий запалили і дівчат біля вогню поставили — примушували їх, щоб визнавали себе арієвої віри. І коли на те змусити їх не змогли, бачивши, що вони зовсім на вогонь і погрози не зважають і непереможні у своєму правовір'ї, оголили їх і без пощади лиця ж їм посікли ранами настільки, що через довгий час ледве могли їх свої упізнати. Мужів же числом сорок катуванням новішим покарав: із фініків відітнув палиці з гострим терням і плечі їм так обдер тим терням, що глибоко вгризлося, наче хтось тіло багато разів порізав. Инші ж, не витерпівши болю, так і помирали з ранами. Усіх же дів (найбільше їх мучив) у вигнання до великого Оасиму послав, а тіла мертвих убитих християн правовірних навіть своїм взяти не дозволив, але воїни заховали їх десь непохованими, думаючи, що таким чином жорстокість їхня утаїться. Так вчинили зваблені розумом і безумні. Правовірні ж раділи за страждальців своїх через міцне їхнє ісповідання, ридали ж через те, що тіла їхні безвісні є, більше викривалося нечестя катівське і жорстокість. Після цього зразу з Єгипту і Аивії у вигнання послав єпископів: Амонія, Моїна, Гайя, Філона, Єрмія, Павлина, Псиносіра, Линамона, Агатона, Агамфа, Марка, і других Амонія і Марка, Дракон-тія, Адельфія, Атінодора — і пресвітерів Єракса і Діоскора. І так погано їх кривдили, що одні на дорогах, а инші у вигнанні померли. На довічне вигнання засудили понад тридцять єпископів. Окаянні, як Ахав, намагалися, якщо б можливо, зі всієї землі правду забрати і знищити". Так ~Великий Атанасій сам пише, про свою втечу сповіщаючи. Инше ж наступна повість розповість.

Констанцій-цар після смерти брата свого царя Консти, перемігши Магнентія, володів Сходом і Заходом, і як же на Сході, так і на Заході поширював єретичне аріянство, єпископів західних всілякими способами — одних страхом, ин-ших же ласкою, дарами й иншими привабами — схиляючи, щоби з арієвими догмами погодилися, спільниками стали їхнього зловір'я. Звелів же у Медіолані, граді Італійському, бути соборові на Атанасієве скинення: так-бо сподівався утвердити аріянство, коли Атанасій зовсім відкинений і з живих знищений буде. Багато-бо тоді стали однодумцями царевими: одні через страх, инші ж почестями царськими заманені були. А ті, що в благочесті міцними лишалися, ті від того соборища ухилися: таким був Євсевій, єпископ Віркелін-ський, Діонисій Медіоланський, Родан Толосанський, Пав-лин Тривиринський і Лукифор Калаританський. Вони скинення Атанасієвого не підписали, вважаючи, що це є скиненням праведної віри й істини відкидання, через що у вигнання в Аримин відіслані були.

Инші ж усі єпископи, які в Медіолані зібралися, Атанасія засудили, щоб був скинений. Не зайвим же буде тут сказати і про непідписання Євсевієм і Діонісієм соборища того неправедного. Коли зібралося в Медіолані єпископів аріянських десь до тридцяти, не чекали ж инших єпископів правовірних, і самі собор склали, й імена свої підписували. Діонісія Медіо-ланського, недавно на єпископський сан возведеного і літами молодого, переконали підписати собор той, і він не смів заперечити стільком образом чесним і давнім єпископам. Підписав, отож, хоч не хотів, ім'я своє там же, з ними. Після цього правовірний єпископ Віркелінський Євсевій, літами старий, в Медіолан [коли вже відбулося те соборище з підписанням імен трьох] прийшов і Діонисія про те, що в соборі діється, питав. Діонисій же, розповідаючи, що сталося вже неправедне на святого Атанасія судище, визнав з великим жалем і розкаянням своє прогрішення, що зваблений був і тому підписався на скинення Атанасія. І сварив його за те блаженний Євсевій, як батько сина, бо Діонісій за батька духовного мав Євсевія — і через старість його, і через те, що довгі роки єпископствував, та й місцем єпископ Веркелинський вищий був від Медіоланського. Проте, бачивши Діонісієве покаяння, Євсевій велів йому не сумувати: "Я, — казав, — знаю, що зроблю, щоб ім'я твоє з-посеред них витерте було". І було те так. Довідалися єпископи аріянські про прихід Євсевія, прикликали його на зібрання своє і показали йому складений на Атанасієве скинення суд із підписами їхніми. Хотіли, щоб і він там-таки ім'я своє підписав. Євсевій, вдаючи, ніби погоджується з їхнім собором і підписати хоче, взяв хартію і читав імена єпископів, що підписалися. Дійшовши ж до імени Діонісія, скрикнув, ніби образився, говорячи: "Де я підпишу ім'я своє? Чи під Діонісієм? Ніяк ні. Діонісій вище від мене не буде. Ви кажете, що Син Божий не може бути рівний Богові Отцю, то чому сина мого понад мене шануєте?" І не хотів підписатися, поки ж Діонісієве ім'я з вищого місця витерте не було. Єпископи ж аріянські Євсевієвого підпису дуже хотіли і, утішити його бажаючи, звеліли, щоб Діонісієве ім'я витерте було. І витер Діонісій своєю славною рукою, якою написав, ім'я своє у хартії, ніби даючи вище місце старшому єпископові Євсевію Виркелінському, а сам під ним ніби хотів підписатися. Коли ж витерте було ім'я Діонісія і зовсім загладжене, що ані сліду письмен не було, блаженний Євсевій відклав вдавану з їхнім соборищем згоду і відкрито визнав правдиву, насміхаючись з аріян і говорячи: "Ані я вашими беззаконнями не осквернюся, ані сину своєму Діонісію не дам бути учасником зла вашого: не є бо праведно підписати суд неправедний на скинення невинного архи-єрея, закон Божий і церковні правила те забороняють. Хай буде всім відомо, що Євсевій і Діонісій більше судища того вашого, зла і беззаконня сповненого, не підпишуть. Дяка ж Богові, що вибавив Діонісія від участи вашої, подавши нам такий задум, щоб ім'я його з-посеред імен ваших вигладилося добре, яке зле написане було".

Бачили ж аріяни, що осміяні від Євсевія і Діонісія, наклали на них руки щоб скривдити їх і, багатьма дошкуляннями докоривши, на вигнання кожного окремо відіслали, і таке зло блаженному Євсевію чинили у вигнанні, що й помер він страдницьки. Чувши ж те все і довідавшись, що єпархові воїни велінням царським приходять, щоб взяти його, явленням якимось божественним повідомлений, святий Атанасій опівночі з єпископії відійшов і в одної доброчесної дівчини, яка була Богові освячена й істинною рабою Христовою, сховався і таївся в неї аж до кончини царя Констанція — ніхто ж зовсім про нього не знав, лише Бог і та дівчина, яка йому сама служила і приносила йому книги, яких він потребував, позичаючи в инших. Там перебуваючи, святий багато послань на єретиків написав. Олександрійський же народ, шукавши пастиря свого святого Атанасія, обходив усе, тужили-бо за ним вельми, і настільки старанно його шукали, що й душу свою кожен за віднайдення його солодко передав би. І обліг великий занепад святу Церкву. Арієва-бо єресь набрала сили не на Сході лише, але й на Заході. І скидали за царевим велінням в Італії і по цілому Заході тих єпископів із престолів їхніх, котрі не хотіли підписати иншосущого — що Син є иншої природи, ніж Отець. У той час і святий Ливерій, папа, що за блаженним Юлієм, який наступником святого Силь-вестра був, римський престол прийняв, вигнаний був за благочестя, а замість нього якийсь Філікс із єретиків возвівся. Так довго звідусіль Церкву святу єретики утискали і кривдили, аж тут приспіла кончина цареві Констанцію: коли був між Кападокією і Киликією на місці, названому Мопсиські джерела, там життя і царства позбувся. Також і Григорія того, псевдоєпископа Олександрійського, від єретиків поставленого, суд Божий постиг — і загинув окаянний з шумом, вбитий був еллінським народом, коли бунт зчинився за місце якесь еллінське, яке в Олександрії було, а він хотів відняти. Став же після Констанція на царство Юліян і всі Конс-танцієві устави і закони змінити намагався, і з вигнання всіх випускав. Довідався про те Атанасій і боявся, щоб і Юліяна не зманили аріяни на своє злочестя: ще-бо не було явлене Юліянове відступництво й остаточне Христа відкинення. Ніч-бо глибока була, вийшов святий Атанасій з того дівочого дому, в якому ховався, і посеред церкви олександрійської опинився. Хто-бо розповість про ту радість, яка була в правовірних? Як, щоб побачити його, звідусіль збіглися клирики, і міщани, і весь люд, як солодко на нього дивилися? І з любов'ю його обіймали? Тоді з приходом його сміливости наповнилися, зразу всіх аріян з Олександрії вигнали, град же і себе самих вручили Атанасієві-пастиреві й учителеві своєму. Після цього Юліян беззаконний те, що вчинив у тайні, відмовившись від Христа, показав відкрито. Укріпившись на царстві, перед усіма від Христа відмовився й ображав пресвяте Ім'я Його, поклонився ж ідолам, відкрив повсюди капища і нечисті нечестивим богам жертви приносити звелів — і були кругом жертовники, і нечистоти, і дим, і забиття тварин, і кров. У тому великі стовпи й учителі Церкви його викривали, і він люте підняв на Церкву гоніння, а найперше на святого Атанасія. Радився-бо цар зі своїми однодумцями і премудрих своїх волхвів, відьмаків і чарівників питав, як би можна було знищити зі вселенної християнство. Думали всі, як би Атанасія із землі взяти і згубити. Говорили-бо: "Якщо зруйнується основа, то легше й решту християнської віри знищити". Знову-бо судище неправедне склалося на Атанасія, знову воїнство послали в Олександрію, знову збентежився град, оточена і потрясена була церква озброєних рукою, одного ж Атанасія шукали на вбивство. Він же знову, Богом покритий, пройшов поміж них, уникнувши рук тих, що шукали його, вночі до ріки Ніл прийшов і сів у якийсь корабель, що відпливав у Тиваїду. Догнали його ті, що любили його, і зі сльозами говорили: "Куди знову від нас відходиш, отче? На кого нас покидаєш, як овець, що не мають пастиря?' Святий же їм відповідав: "Не плачте, діти, бо цей неспокій, який бачимо, скоро розпадеться". Те сказавши, відплив у дорогу свою. Пішов же поспіхом услід йому якийсь воєвода: йому ж наказано було від ката, щоб, де дожене Атанасія. там убив його. Один із тих, які були з Атанасієм, бачившії здалеку того воєводу, який услід кораблем плив і наздоганяв їх, і пізнавши його добре, умовляв гребців своїх, щоб гребли швидко, аби втекти їм від тих, які доганяють їх. Святий же Атанасій, трохи почекавши і те, що має бути, зрозумівши, велів гребцям знову до Олександрії корабель повернути. Коли вони засумнівалися в тому і боялися, бути відважними звелів — і, обернувши корабель, просто в Олександрію попливли супроти погоні. І коли поблизу воєводи були, варвари наче млою мали очі свої потьмарені: бачивши, не бачили і пливли мимо. Атанасій же питав їх: "Кого шукаєте?" І відповідали: "Атанасія шукаємо. Чи не бачите його де?" Він же казав: "Випереджує вас трохи, у кораблі пливучи, ніби втікаючи від когось, що женеться за ним, доганяйте і встигнете". І так святий уникнув рук вбивчих і, увійшовши в Олександрію, всіх вірних сповнив радістю, проте ховався до смерти Юліянової. Загинув же той богомерзєнний пар скоро, настав після нього Иовиніян, християнин благочестивий, і знову святий Атанасій безстрашно на престолі своєму сидів, кермуючи Церквою. Але і Иовиніян на царстві не затримався, сім-бо лише місяців царював, помер у Галатії. Настав Ва-лент, арієвим злочестям заражений. Почалися-бо знову і біди на Церкву. Той-бо злочестивий цар, прийнявши владу, не про мир спільний, ані про влаштування війська, ані про перемогу над супостатами не думав, але зразу почав піклуватися, як би аріянство примножити й утвердити, — і скидав архи-єреїв правовірних із престолів їхніх, які не погоджувалися із його злочестям. Вигнав-бо спершу святого Мелетія, архи-єпископа Антіохійського, тоді й цього великого страждальця Атанасія шукав, щоб узяти. І коли та внутрішня боротьба, яка Церкву Христову всюди гонила і кривдила, прийшла і в Антіохію і, велінням єпарховим, воїни вже мали взяти святого Атанасія, вийшов блаженний таємно з града і в якомусь отецькому гробі сховався, чотири місяці там перебував, ніхто про нього не знав. Тоді вся Олександрія за святим Атана-сієм сумувала й тужила, великої сповнилися бентеги, втомившись такими й настільки великими від царів своїх кривдами. І вже хотіли вони від царя Валента відійти і, прийнявши зброю, почати боротьбу. Довідався ж про те цар і забоявся 'їхнього відходу і міжосібної боротьби — попустив, хоч не хотів, щоб Атанасій тримав престол свій без страху. Так святий Атанасій, старий воїн Ісуса Христа, по довгих трудах і після великих за правовір'я подвигів і по стількох вигнаннях і втечах, трохи часу перед кончиною своєю в тиші й мирі на престолі своєму поживши, спочив у Господі і приєднався до Отців своїх — патріярхів, пророків, апостолів, мучеників та ісповідників, подібно до яких на землі подвизався. Єпископ-ствував сорок шість років, залишив після себе спадкоємця престолу Петра блаженного, друга свого і у всіх бідах своїх спільника. Сам же відійшов прийняти світлі вінці й невимовних благ винагороди від Христа, Господа свого, Йому ж з Отцем і Святим Духом слава і держава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

30 СІЧНЯ: Прп. Антонія Великого. Прп. Антонія Димського. Прп. Антонія Чорноєзерського

опубліковано evg z   [ оновлено ]

Прп. Антонія Великого (356). Прп. Антонія Димського (1224). Прп. Антонія Чорноєзерського (ХVІ).
прп. Антоній Великий
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобного Антонія Великого.


Антоній преподобний батьківщиною мав Єгипет, батьків благородством чесних і християнським благочестям славних. У такій про себе турботі вихований, що нічого иншого, окрім батьків і дому, не знав. А в юнацькому віці він ані письма не навчився, ані хлопчачих не слухав байок, але божественним бажанням розпалився, жив у незлостивості серця свого у домі своєму. До церкви з батьками часто ходив, не приєднувався до забав юнацьких, лише читання книг слухав, приймав користь і, як же вони вчили, так влаштовував життя. Не просив у своїх солодкої їжі, яку вік юний просити звик, ані не шукав маснішої їжі, але тою, що подавали йому, їжею був задоволений, нічого більше не потребуючи. Після смерти ж батьків своїх він, маючи приблизно двадцять років, із сестрою дуже малою залишився і думав про домашні справи та чесне виховання сестри. Приходячи, за звичаєм, часто до церкви і слухаючи читання книг божественних, чув, як апостоли, все покинувши, пішли за Спасителем. Багато ж, як же сказано в Діяннях апостольських, продавали маєтки свої і в ногах апостольських їхню ціну, щоб роздавали потребуючим, клали. І думав собі, яке і наскільки їхнє було уповання, на Небо покладене.

Коли він про те думав, почув знову у Святому Євангелії слова Христові, до багатого сказані: "Якщо хочеш досконалим бути, іди продай маєтки твої і роздай бідним, і йди услід за Мною, і будеш мати скарб на Небі". Те почувши, почув їх таїс, наче до нього самого Христос ті слова промовив, і зразу, вийшовши з церкви, продав пожитки, які мав, і, зібравши коштів багато, роздав убогим, невелику дещицю насамперед для сестри залишив, яка і природою, і літами була ще немічна. Було ж у нього фініків триста щедрих і дуже добрих, їх подарував сусідам, щоб ні про що ні він, ні сестра не мали турботи. Знову ж у церкву зайшовши й почувши, як Господь у Євангелії говорить: "Не турбуйтеся про завтрішнє", зразу й ту частку, що залишив, роздав бідним. Не хотівши в домі своєму жити, сестру доручив вірним і знайомим дівицям, Христові уневіщеним, щоб за їхнім прикладом була вихована, а сам, від усіх вже сітей світу звільнившися, суворе і тверде прийняв життя.

У той час ще не було в Єгипті монастирів багатьох, пустельного ж життя ніхто не знав зовсім, але кожен, хто хотів служити Христові і хотів спастися, поблизу свого села, усамітнившися, наставлявся на чесноти. Був же там недалеко старець один, який життя чернече усамітнене з юности мав. Його побачивши і користь від нього прийнявши, Антоній набрався в нього ревности і почав також у місцях безмовних, які недалеко від села містилися, перебувати. Потім, якщо чув про когось, що таким життям подвизається, ходив, шукаючи його, як бджола благорозумна, і не вертався до місця свого, допоки не знайшов, кого шукав, і, побачивши, від нього, як із стільників медових, приймав користь. Такі були початки чернечого життя блаженного, ними ж, у всі дні наставляючись, утверджував у намірах добрих свій помисел. Займався ж рукоділлям, засвідчуючи написане: "Хто не працює, хай не їсть". За плату, яку брав за свою роботу, купував хліб, годував голодних і молився завжди, довідавшись із Писання, що належить до Господа безперестанно молитися. Слуханню ж книжному настільки віддавався, що ніщо від уваги його не втекло, і, всіх Заповідей Господніх дотримуючися, замість книг мав пам'ять. Так керуючи своїм життям, люблений був усіма братами, до них же задля користи приходив, підкорявся їм і чеснот їхніх навчався, у кожного з них благодаті черпаючи: в одного — повстримність, в иншого — утіху, у того — лагідність, в иншого — тверезість, у того увагу в читанні наслідував, в иншого посту навчався, а ще в иншого дивувався доліляганню, того терпіння, а иншого смирення проповідував. Усіх же любов до себе здобувши і від усіх користю напоївшися, у свою повертався келію і там, усе помислом роздумуючи, усі чесноти в собі зобразити намагався і про те дбав, аби ніколи в перерахованих чеснотах не виявитися останнім. Так чинячи, хоч і всіх перевищував славою, проте всіма люблений був, бо й сусіди, і ченці, до яких ходив часто, на Антонія дивлячися, богопочитальником його називали, й одні — як сина, инші, як брата, любили.

Коли так у чесноті зростав Антоній, ворог імени християнського, диявол, не міг терпіти стількох у хлопцеві чеснот, давніми своїми повстав на нього підступами, намагаючись звабами зруйнувати благі його наміри і збити його з праведної дороги. Вклав-бо йому згадку про маєтки продані і роздані, про сестри печаль, роду велич, суєтну світу славу, наїдків різних насолоди та инші зваби мирського життя. Тоді чеснот жорстокий кінець, і нелегкий бігу труд, і тілесну неміч, і років багато, й инших багатьох помислів мряку накладав на нього, всіляко намагаючися його розбестити. Коли ж пізнав себе диявол осміяним молитвами Антонієвими до Бога, терпінням і вірою, які звичайно проти всілякої боротьби юнак використовував, нічними йому надокучав маревами, страхами і привидами, громом, і незвичайними голосами, і криками багатьма його лякаючи. Удень же відкритою на нього нападав боротьбою. Протистояв же Антоній дияволові дуже. Диявол нечисті вкладав помисли, Антоній же відганяв їх молитвою безперервною. Той насолоджував почуття природним тіла лоскотанням і розпалюванням, цей же вірою, чуванням і постом огороджував своє тіло. Той уночі у вродливих жінок перетворювався, всіма хитрощами похіть збуджуючи, цей же .відплату геєнського полум'я і біль незасинаючого черва проти неї клав. Той же розповідав про в'язкий юности шлях, до провалля швидкий і до падіння легкий, цей же, безконечні майбутнього суду муки приводячи, чистоту душевну спокусами неушкодженою беріг. Це ж усе на наругу і сором було дияволові, який-бо Богові подібним себе вважав. Від юнака осміяний був, окаянний, і, проти тіла і крови воюючи, чоловіком, що тіло носить, переможений. Зміцнював-бо раба Свого Господь, Який задля нас тіло прийняв, долання тіла, над ворогом перемогу дарував. Щоб усі по одному, так спо-кушувані, апостольське промовляли слово: "Не я, але благодать Божа, та, що зі мною". Коли ж таким підступом своїм Антонія скинути не зміг, змій лютий, бачачи себе завжди від нього прогнаним, лютував і скреготав зубами. Після цього явився йому видимо — образом наче хлопець, чорний і страшний, і плакав, людським голосом говорячи: "Багатьох спокусив, багатьох зманив, а нині, як же від инших святих, так і твоїми трудами я переможений". Це ж говорив підступний, хотівши зарозумілістю заплямити смиренного юнака. Спитав же його блаженний Антоній: "Хто ти такий, що говориш це?" Відповів ДИЯВОЛ: "Я є любодіяння будівничий, я багатопідступної нечистоти зброю на всіх юнаків прийняв, звідси й духом блудним називаюся. Тих, що в чистоті перебувати обіцяли, у нечистоту вкидаю! Тих, що повстримне життя починають, на попередні безчинства повернутися умовляю! Я є той, через кого пророк Осія тих, що впали, випробовує, говорячи: "Духом блуду спокусився". І справді вони від мене були спокушені. Я той, хто тебе самого спокушав часто і завжди був вигнаний". Коли це Христовий воїн почув, вдячність віддав Богові, більшою проти ворога відвагою укріпився і сказав: "Багато хто тебе осміяв і багато хто подолав, тому і чорність твоя, і образ наче хлопця знаменнями є немочі твоєї, далі вже не зважатиму на тебе, Господь мій Помічник. І я восторжествую над ворогами своїми". І зразу на це слово привид, який було видно, зник.

Така, силою Христовою, Антонія на диявола була перша перемога, проте ані Антонієві спокою не дала ця одна перемога, ані диявола раз знищені не знемагали сили, бо він, як лев, рикаючи, ходить, шукаючи, кого проковтнути. Але і це пам'ятаючи писання, що багато є підступів диявола, суворими подвигами почате життя зберігаючи, думаючи, що сатана в тілесній боротьбі переможений, а він може инші підступи, тяжчі, підсунути, — через те знову й знову умертвлював тіло своє, щоб, одних перемагаючи, иншими сам не був переможений. Суворішого ж навчався життя, добровільні у служінні Богові труди великі зробив звичкою, звичку ж у натуру перетворив. Щодня до заходу сонця постив, щоночі в молитві перебував, часом по два дні їжі не куштуючи і заледве що четвертого дня сном покоївся. їжею його були хліб, і сіль, і води мало, а постіллю — рогозина і волосяниця, часом же і земля гола. Олії зовсім не куштував, а про м'ясо і вино не треба й казати, бо й лінивіші монахи того не споживають. Говорив же блаженний, що тілам юнацьким нелегко є подолати ворога, якщо олії насолодою будуть пом'якшені. Го-диться-бо на тіло суворіші накладати труди, щоб ними знемагало. Дух перемагати буде за словами апостольськими: "Коли немічний, тоді сильний". Кожного ж дня на нові відважувався подвиги, згадуючи Іллю-пророка, який говорив: "Живий Господь, перед Яким стою сьогодні". І розмірковував собі, кажучи: "Не марне додається у Писанні слово це "сьогодні". Бо не рахував Ілля минулого часу, в якому подвизався, але наче у всі дні у подвигах стояв, такого себе намагався представити Богові, Якого свідчив, і достойний був бачити Бога — чистий серцем і готовий виконати Його волю. Ще ж і це в собі роздумував, що годиться рабові Божому великого Іллю наслідувати і, його образ маючи, до нього, як до дзеркала, життя своє рівняти. На гроби, що недалеко села були, відійшов, одного знайомого попросивши, щоб у певні дні їжу йому приносив. Той же його в одному гробі замкнув, і безмовствував усамітнений там блаженний. Побачив же це диявол, забоявся, що не вчасно пустельним перебуванням на нього озброївся. І, зібравши друзів своїх, із Божого допусту, так його всіляким биттям замучив, що від болю великого блаженний не мав ані руху, ані голосу, про що і сам пізніше багато розповідав. Такі-бо були великі рани, що всі людські перевищували страждання. Але милосердям Бога, Який тих, що на Нього покладаються, ніколи не полишає, врятований був від смерти. Одного ж дня той вищезгаданий знайомий прийшов, їжу несучи звичну, відчинив двері і знайшов Антонія, що на землі лежав, наче мертвий, і, поклавши на плечі свої, в село відніс. Те почувши, сусіди і ближні збіглися і з великою скорботою, як мертвому, службу творили. Після півночі ж, коли всі через труд чування сном тяжким заснули, Антоній, — душа помалу в ньому опинилася, — зітхнувши, підняв голову, побачив, що не спить той, хто його приніс, прикликав його, просив, щоб, нікого не будивши, на попереднє місце відніс його. І віднесений був, і, як звикло, сам знову жив. Тому що стояти через рани на ступнях не міг, ниць лежачи, молився і після молитви великим голосом проголосив: "Ось тут є я, Антоній, о біси, не втікаю від боротьби з вами. Якщо і більшу зробите, ніхто мене не відлучить від лю-бови Христової". І, заспівавши, сказав: "Якщо ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Коли він це сказав, ненависник добрих, диявол, здивувався, що після стількох ран посмів повернутися! І, скликавши своїх псів, з люттю говорив: "Бачите, що ані духом любодіяння, ні тілесними ранами не є переможений, знову ж безстрашно насміхається з нас. Усю зброю беріть, бо має жорстокіше битися з нами, хай зрозуміє, кого проти себе на боротьбу прикликає". Коли це диявол проголосив, уся сила бісівська незчисленна кинулася, бо диявол має зброю до боротьби. І такий шумний галас раптом настав, що і місце від основ здригнулося, і стіни розвалилися. І зразу розмаїта демонська сила увійшла, і все місце сповнилося привидів, які являлися в подобі левів, вовків, гаспидів, зміїв, скорпіонів, рисів і ведмедів. Рикав лев, хочучи проковтнути, буйвол своїм власним риканням і рогами страшив, змія свистом шипіла, вовки бігом сильним кинулися, рись за своїм норовом чинила — страшно всі виглядали, і голоси було чути жахливі й жорстокі. Антоній був битий і зранений, але, приймаючи найжорстокіший в тіло біль і з ворогів насміхаючись, говорив: "Якби моці хоч трохи мали, досить було б одного до боротьби. Але через те, що Господь вас розслабив, ви знемогли, через те кількістю своєю намагаєтеся завдати страху, і це єдине вашої немочі знамення є відоме, що нерозумних звірів подобу прийняли". І знову, дерзаючи, говорив: "Коли щось можете, то тільки тому, що Господь вам владу на мене відпустив. Ось я є, нищіть, що вам дали. Якщо ж не зможете, то нащо взагалі трудитеся? Бо знамення хресне і віра в Бога — непереборною є стіною". Вони ж великі підступи і страхи проти блаженного Антонія зрушили, скреготали зубами своїми, проте ні один з них спокусами досягнути нічого не міг, але, навпаки, ним були переможені й осміяні. Не покинув же добрий Господь Ісус у такій боротьбі раба Свого, йому ж і покровителем був: коли-бо Антоній звів очі свої, бачив згори покров відкритий, і коли зникла пітьма — сяйво світла, що спускалося до нього. І після приходу світла жоден із демонів не залишився, і біль тіла раптом зник, надгробок, що розсипався був, знову згромадився. Звідси прихід Господній пізнав блаженний, з глибини серця випускаючи зітхання до світла, яким же просвітився, промовляв: "Де Ти був, благий Ісусе, де був Ти? Чому спочатку не прийшов зцілити мої рани?" І був голос до нього, що говорив: "Антонію, тут був, але чекав, щоб побачити мужність твою. Віднині ж, тому що боровся ти мужньо, завжди допомагатиму тобі і зроблю тебе відомим на увесь світ". Це почувши, встав і так зміцнів, що, здавалося, більшу прийняв силу, аніж спочатку втратив. Мав же тоді блаженний Антоній літ тридцять п'ять.

Після цього пішов до вищезгаданого старця, від якого ж на початку прийняв користь, і просив його, щоб ішов з ним у пустелю і щоб у непрохідних місцях перебували разом. КОЛИ старець відмовився через старість і новизну речі, Антоній сам, відклавши страх, взявся до великого труду дорожнього і пішов на гору пустельну, ще не відому для монахів. Не перестав же супротивник спокушати його, перешкодити його бажанню хотів: срібний-бо таріль на дорозі кинув, сріблолюбством його ловлячи. Його побачивши, Антоній хитрого ворога пізнав підступність і, ставши, трохи засумнівався, на таріль криво поглянув, звабникові у привиді срібла докоряв, так собі розмірковуючи: "Звідки цей таріль у пустелі! Цей шлях для птахів і звірів, нема жодного сліду мандрівників. Якщо випав ізсередини, такий великий не міг бути непомічений, і обов'язково той, хто загубив, повернувся б і, по певних пустельних місцях походивши, знайшов би, що згубив. Це хитрість твоя, дияволе, але не повернеш мене з намі-реного, срібло твоє хай з тобою буде на загибель". І зразу, коли сказав він, таріль, як дим з лиця вогню, щез. Але й знову велику мірку золота на шляху побачив, яку швидко перескочивши, наче від полум'я якогось утікав, в пустелі сховався. І там, перейшовши ріку, знайшов на горі якусь хатину порожню, повну [через довгий час і запустіння] всіляких отруйних гадів і зміїв. У неї ж зайшовши, новим став мешканцем, і зразу з приходом його вся сила скорпіонів, наче прогнана, утекла. Він же, загородивши камінням вхід, хліба на місяців шість, як у тив'ян звичай є, зі собою принесеного [мав звичку там протягом цілого року протриматися хлібами нерозтлінними], і води трохи маючи, сам перебував, ніколи ж звідти не виходячи, ані нікого не приймаючи, двічі лише на рік через покров зверху хліби приймав від друга, що попросив його про те, і ні одним словом не перемовлявся з тим, хто приносив. Коли хотіли багато людей бачити його задля користи і перед двері його приходили, чулися різні нечистих духів голоси проти Антонія і звуки тих, що кричали і говорили: "Нащо прийшов у наше мешкання? Що тобі і пустелі пій? Відійди з володінь чужих, не можеш тут перебувати ані терпіти нападів наших". У такій з бісами постійній боротьбі, у такому відлюдництві і від бачення людей віддаленні преподобний Антоній провів двадцять років.

Коли ж настав час, щоб не лише для себе жити, а й иншим на користь, зібралося багато таких, що хотіли бути наслідувачами життя його. І насильно відчинили замок дверей його, і бачили його, лицем світлого і тілом здорового, дивувалися, як від таких постів, і трудів, і від такої з бісами боротьби не змінився лицем і тілом. Відтоді почав преподобний для ин-ших бути наставником і пастирем, і тісного життя учителем, і до неба провідником. Сприяв йому всіляко Бог настільки, що після того не було числа його учням, їх же до відсторонення від світу і самих себе приводив. І за короткий час більше організовано було монастирів, у них же нових і старих ченців, за роками, батьківською виправляв любов'ю. В один же із днів просили його брати, що зійшлися до нього, щоб чернечі їм передав устави. Він же, підвищуючи голос, говорив: "Усіх заповідей Божих виконання достатньо вчить нас Божественне Писання. Але і це чеснотою дуже доброю є, коли брати один одного взаємно словами утішають. Ви-бо, як отцеві, розповідайте мені те, що знаєте, я ж те, що за довгий час здобув, як синам, сповіщу вам. Це ж хай буде перша для всіх заповідь: щоб ні один у початому не ослаб подвигу, але так, як початківець, примножувати почате завжди має обов'язок". І розпростер слово, говорячи їм багато на користь, як лсе у житії його, яке Атанасій Великий написав, простора виявляє бесіда, з неї ж найвагоміше тут хай згадається. Про життя вічне розповідав так: "У цьому житті точна буває ціна для купівлі: той, що продає щось, не більше прийме від купуючого, хіба те, чого достойна є річ, яку продає. Обіцянка ж життя вічного до малої ціни уподібнюється, за коротко-часне-бо нам продається життя вічне, як же написано: "Дні літ наших, у них же сімдесят літ, хіба ж від сили вісімдесят літ, і великі їх труд і біль. Навіть-бо якщо вісімдесят чи сто літ, трудячись у Божому ділі, поживемо, проте не стільки ж часу царствувати маємо в майбутньому житті, але за вищезгадані літа всіх віків царювання дане нам буде, не землю унаслі-дуємо, але Небо, тіло же тлінне залишаючи, те ж саме з нетлінням приймемо. І так, дітоньки, не дайтеся смутку. Не достойними-бо є страждання нинішнього часу тої слави, що хоче нам явитися. Про тих, що залишають світ і високо міркують, говорить: "Ніхто ж нехай не думає про себе, що велике залишив, зненавидівши світ, бо вся земля до спадку небесного складається, коротка і мала. Якщо ж, не весь світ залишаючи, достойне щось робимо обителей небесних, то нехай думає кожен і зразу зрозуміє, що малі виноградники, чи ниви, і доми, і суєту золотих мірок кинувши, ані сумувати не мають, наче мале прийняти хочуть, бо якщо кидає хто одну мідну драхму для того, щоб здобути сто золотих, так і всього світу володіння покинувши, стократ кращі винагороди на небесному престолі прийме". Про суєту багатств тимчасових, про користь чеснот каже: "Це найбільше розглядати маємо. Якщо і схоче хтось своє багатство собі затримати, то законом смерти від нього воно насильно відчужене буде. Чому-бо не творимо доброчинства з потреби? Чому задля Царства Небесного не залишаємо добровільно надбань наших, які на кінці віку нашого згубити маємо: хай не буде про них християнам турботи, їх же зі собою не можуть взяти. Цього цілою душею шукаймо, що нас підносить до небес, тобто: Премудрости, Чистоти, Правди, Доброчинства, Розуму тверезого, про убогих турботи, віри у Христа міцної, серця, що лють перемагає, гостинности. Цього пошукавши, життя собі на землі безпечальне влаштуємо. Про неліниву ж і безперервну для Христа Бога роботу говоримо так: розмірковуємо, що рабами ми є Христовими і мусимо для Нього працювати, Ним же і створені. Бо раб через попередню службу теперішніх і майбутніх настанов не відкидає ані не сміє сказати, що, минулими справами змучений, від теперішнього діла має бути звільнений, але із безперервною старанністю ту ж завжди роботу виконує, що й панові своєму догодити зможе, і не сприйме ран і покарань за лінощі. Так і нам годиться підкоритися заповідям Божим, знаючи, що праведний Він Винагороджувач: у чому ж кого знайде, у тому й осудить. Те через пророка Єзекиїла повідомляє, говорячи: "У неправді його, яку створив, у тій помре" . Бо й окаянний Юда одної ночі через створене беззаконня весь труд попередній згубив. Через те мусимо безперестанно заповідей Господніх бадьоро дотримуватися, маючи Бога помічником, як же написано: "Тим, хто любить Бога, все сприяє на добро". Для перемоги над лінощами пам'ять про смерть мати навчав і згадував апостола, який помирав щодня: "Біди, каже, приймемо на всяк час, кожного дня умираючи". Подібно і ми, людьми будучи, життя виправляємо, про пам'ять смертну повчаємося завжди, щоб не згрішити. Вставши зі сну, не сподіваємося дожити до вечора і, до сну відходячи, на прихід дня не чекаємо, всюди про невідомість життя нашого пам'ятаючи, знаємо ж, що Бог нами володіє, — таким чином не согрішимо ані якимись тлінними бажаннями не захопимося. Але не гніваймося один на одного ані земних скарбів збирати не бажаймо — тоді повсякчасною пам'яттю страху смертного все тілесне витіснимо, зупиниться жіноча любов, і похоті згасне полум'я. Один одного провини наші залишмо, перед очима завжди маючи останньої винагороди прихід. Страх суду, і боязнь мук, і кари вічної трепет легко руйнують бажання тілесної насолоди, і душу, наче з якоїсь кручі, падаючу, зупиняють". І знову про Царство Боже каже: "Елліни шукають премудрости за морем і з чужого краю учителів про суєтні вчення питають — ми ж не маємо потреби по чужих блукати краях чи море переходити задля Царства Небесного. Гос-подь-бо наш Ісус Христос сказав у Євангелії: "Царство Боже всередині вас". Лише нашої доброї волі серця треба". Тоді про бісівську боротьбу говорив: "Божих уст заповідь, щоб безперестанним чуванням зберігали ми душу нашу, бо майстерних у боротьбі маємо ворогів, демонів, кажу. Проти них у нас, за свідоцтвом апостоловим, боротьба безперестанна. Велика їхня кількість у цьому літає повітрі, недалеко від нас ворожі полчища біжать, розмаїття їхнього того не може нікчемність моя вимовити, однак, про які знаю від них складені на нас зваби, про ті коротко оповім. Це спочатку маємо в розумі міцно тримати, що Бог ніякого зла не створив ані з Його волі початок зла демони собі не взяли: перетворення те не з природи є, але з волі їхньої. Добрими були, бо від доброго Бога створені, своєю ж зарозумілістю на землю з Небес скинені, де ж, у смердючій нечистоті перебуваючи, народи зманювали мріяннями та ідолопоклонства навчили. Нам же, християнам, заздрячи, лютують і все погане збуджувати не перестають, щоб на давні їхні на небесах престоли ми не вийшли. Різноманітне і багаторазове зло, одні на самий воро-жости верх вийшли, деякі здаються легшими — усі ж за міццю сил своїх инакшу проти кожної чесноти влаштовують боротьбу. Через те багато молитов і повстримности треба, щоб прийняти від Бога дар розсудження, щоб розуміти нам різницю між злими духами і знати підступ і звабу їхню, і проти всілякої боротьби поставмо одну хоругов — хрест Господній. Цей дар прийнявши, святий апостол Павло навчав, говорячи: "Щоб нас не скривдив сатана, розуміємо-бо задуми його". Треба, щоб і ми уподобилися апостолові, і про те, що самі перетерпіли, иншим щоб розповіли, і взаємними один одного наставляли науками. Я-бо багатьма бісівськими підступами спокушуваний був і, як дітям, вам сповіщаю, щоб довідалися, як маєте від них пильно себе охороняти. Люта їхня на всіх християн, а найбільше на ченців і дів Христових ненависть є, шляхи їхні сітями перепиняють, серця ж бого-мерзенними і смердючими помислами відкинути намагаються. Але щоб ніщо вас у цьому не страшило: від благочестивих, з теплими до Бога молитвами і постом, зразу падають. Якщо ж і перестануть трохи, не думайте, що то остаточна перемога, звикли-бо поранені жорстокіше нападати. І, змінивши хитрість боротьби, коли в помислах нічого не зможуть, то мріяннями спокушають і лякають, втілюючись то в жіночу подобу, то в скорпіона і великі якісь тіла, аж до верху храму протягають голову в незчисленних образах і воюючих полчищах, які всі після першого знамення хреста щезають. Коли ж упізнані бувають брехливі ті підступи, починають сповіщати і майбутнього часу дії, намагаються пророчо передрікати. Коли ж і за це зневажені будуть, самого вже зла свого начальника і всього зла силу на допомогу в боротьбі своїй прикликають".

Багато разів преподобний отець наш Антоній Великий і про такий привид диявольський розповідав, що його і праведний Иов, коли Господь відкрив йому, зрів: "Очі його на вигляд як денниця (ранкова зоря), з пащі його виходять свічі запалені, волосся з полум'ям трясеться, із ніздрів його виходить дим печі, що горить вогнем і вугіллям, душа ж його, як вугля, полум'я ж із пащі його виходить". З такими страховиськами видно було начальника демонського, який хотів би весь світ зразу згубити, але нічого ж не може, зв'язаний Божою силою, як худобина вуздечкою, і, як полонений, закований кайданами. Боїться ж знамення хресного і життя чистого праведних, як же той самий святий Антоній сповіщає, говорячи: "Велика, любі, зброя на диявола — життя чисте і непорочна до Бога віра. Повірте мені, досвідченішому: тремтить сатана від праведних чування, молитов же їхніх і постів, лагідности, добровільної убогости, немарнославства. смирення, любови, володіння гнівом, винятково ж від чистих сердець до любови Христової. Загорділий змій знає, що в підніжжі праведних валяється, за велінням Божим, Який каже: "Ось даю вам владу наступати на змія і на скорпіона, і на всю силу ворожу".

Розповідав же праведний і таке тим, що слухали на користь, скільки разів перетворюються біси, як воїни озброєні: "Перешкоджали мені і являлися скорпіонами, кіньми, звірами і розмаїтими зміями, оточували мене і хатину, у якій же я був, наповнювали. Коли ж я супроти заспівав: "Ці на колісницях, і ці на конях, ми ж в ім'я Господа Бога нашого звеличимося", — зразу, допомогою Божою, прогнаний утікав злий. Через який же час, з великою світлістю прийшовши, говорив: "Прийшов я, Антонію, світло тобі наше подати". І я замружив очі, не хотівши бачити світла диявола. Коли ж І молився до Бога, раптом богомерзенне світло згасло. По короткім же часі прийшли знову, співаючи переді мною і говорячи з писання, між собою змагалися, я ж, наче глухий, не чув. Захитався колись монастир мій, і я серцем непорушним Господеві молився. Часто крик, і танці, часто дзенькіт вчувався, але я співав, голоси їхні в голоси плачу перетворювалися, я ж славив Господа, що згубив їх міць і біснування. Повірте мені, дітоньки, я ж скажу вам: "Бачив колись диявола, високого тілом, який насмілився сказати: "Я є Божою силою і премудрістю". І сказав до мене: "Що хочеш, щоб я дав тобі, Антонію?" Я ж плюнув досить в уста його, всього себе на нього, ім'ям Христовим озброївшись, кинув — і зразу він, великий на вигляд, посеред рук моїх щез. Коли я постив, явився знову як чорноризець і, хліби приносячи, радив, щоб я їв: "І ти, — казав, — людина, і людською неміччю обкладений, дай полегшення тілу, щоб у хворобу не впасти". Я ж хитрий підступ лукавого змія пізнав і коли до звичної Христової зброї звернувся, — став він наче дим, що крізь віконце пішов і щез. І золота привид на звабу мені в пустелі часто показували біси, щоб або видінням, або доторком зловити мене. Не таю і цього, що багато разів били мене демони, і так я взивав: "Ніхто ж мене не розлучить від любови Христової". Бони ж, це чувши, самі на себе взаємно лютували і не моїм, але Божим проганялися велінням, що казав: "Бачив сатану, що, як блискавка, з неба спав". Стукав якось демон у ворота монастиря, і вийшов я, бачив чоловіка понад міру великого, що підносив голову аж до небес, і коли його "Хто ти?" спитав, відповів: "Я сатана". Сказав же йому: "Що тут шукаєш?" Відповідав: "Марно мене звинувачують монахи. Чому мене весь християнський рід проклинає?" Я відповів: "Правильно роблять, через твої-бо часто зваби шпортаються". Він же відповів: "Нічого ж я їм не роблю, але самі один на одного бунтують, наче я, окаянний, це роблю. Чи не чув у Писанні: "О вороже, забракло зброї на вічність, і міста їхні зруйнував ти". Ось вже ні одного не маю місця, ні одного не тримаю града, уже в мене зброї нема, у всіх родах і краях Христове ім'я славиться, пустелі ж монашими примножуються чинами. Самі себе хай пильнують і без причини мене не кленуть". Тоді я Божій благодаті вельми подивувався, сказав до нього: "Не твоїй правді, у тебе ж її ніякої нема, але Божій силі приписую настільки нове й нечуване повідомлення, ти-бо брехні є головою, та небрехливо розповісти переконаний, і ось нині, хоч не хотівши, промовив ти істину: Хрис-тос-бо, прийшовши, врешті виснажив твої сили, і, зі слави ангельської роздягнений, ти в смердючому лежиш болоті". Ледве ці вимовив я слова, як щез димом". Таке розповідаючи, преподобний навчав братів не боятися бісівської сили як немічної і Христом переможеної, озброюватися на неї великодушністю в Господі, утверджуючи в Христі свої серця. Брати, які слухали, тішилися з такого поучення отця свого і багато користали: в одних-бо бажання доброчинств зростало, в инших немічна утверджувалася віра, від инших же думок неправдивих наслання розганялося, а иншим із сердець жахливі втікали страховиська. І всі разом, демонські зваби відкинувши, дивувалися такій Антонієвій благодаті розгадувати духів, яку дав йому Господь. На горі тій, на якій же преподобний Антоній жив, були монастирі, наметами влаштовані, повні божественними чинами співаючих, читаючих, молільників, голодуючих, тих, що веселилися через майбутні благі надії, працювали руками задля милостині, любов же і згоду мали між собою. І були поселення їхні, як град, від мирської суєти далеко перебували, сповнені благочестя і правди. Не було в них пакосника ніякого, ані обмовника, ані ворожого, ані наклепника, ані бунтівника. Але безліч тих, що стримувалися, і тих, що однодумно для Бога працювали, що кожен, хто монастирі ті бачив і такий їхній чин, проголошував написане: "Які добрі доми твої, Якове, і намети твої, Ізраїлю, що долини покривають, і як сади при ріках, і як намети, які насадив Господь". Коли так це було і преподобний Антоній на більші посягав труди, постало гоніння люте на Церкву Христову від Максиміяна, царя злочестивого, і ведено святих мучеників в Олександрію на муки. Тоді й преподобний Антоній, полишивши монастир свій, пішов услід за Христовими жертвами, говорячи: "Ідемо на славне братів наших весілля, щоб або й самим того ж з ними торжества сподобитися, або побачити, як инші воюють". І був преподобний любов'ю і волею справді мученик, але хоч хотів він страждати в Ім'я Господнє, муки не були йому дані — Господь-бо, Своєму стадові корисне влаштовуючи, учителем і наставником зберіг Антонія. Хоч і тримався біля святих мучеників, ревною до них близькістю і любови союзом обкладений, в путах їм служачи, і на судище з ними приходячи, і перед катами стаючи, і виразно визнаючи, що він християнином є, і на муки за Христа віддаючись, проте не посміла рука торкнутися до нього, бо так Бог благоволив і зберіг його на більшу иншим користь. Був же тоді святіший Петро, архиєпископ Олександрійський, муками увінчаний, і гоніння зупинилося. Блаженний Антоній до старого свого монастиря відійшов і, у всі дні віри і надії святих мучеників ревнуючи, найжорстокішими постами і чуванням себе г :снажував, у волосяницю підспід, зовні у шкіру одягався, ніколи тіла свого не омивав, хіба коли крізь воду переходити потреба була, і ніхто не бачив ніколи тіла його оголеного, до кінця життя його. У якийсь час, коли від усіх очей сховався і, замкнувшись у своїй обителі, зовсім нікого не приймав, прийшов Мартині-ян-полководець, його ж донька бісом мучена була, і стукав у двері, просячи, щоб доньці його допоміг і, вийшовши, Господу Богові за неї помолився. Він же відчинити ніяк не хотів, дивився зверху, прихилившись, і казав: "О чоловіче, чому допомоги моєї потребуєш? Смертний і я є і твоїй подібний немочі. Якщо ж віруєш у Христа, для Якого я працюю, іди і за вірою своєю молися до Бога, і зцілить доньку твою". І зразу той, увірувавши, відійшов і, прикликаючи Ім'я Христове, доньку вивів здоровою. Багато й иншого чудесного Господь через раба Свого Антонія діяв, і справді, як обіцяв у Євангелії: "Просіть і дасться вам", знайшовши достойного благодаті Своєї, не відмовив йому і в чудесній Своїй силі. Багато тих, що страждали від бісів, перед обителлю Антоніє-вою, коли вхід закритий був, зовні лягали і благоприємними його до Христа молитвами зцілювалися. Безліч тих, що приходили, надокучали йому, бажану ж безмовність припиняли: боявся-бо, щоб знамення великого дару ум його не піднесло. У горішню Тиваїду перейти замислив, де б ніхто не знав його, і, взявши хліба, сидів на березі ріки, очікуючи корабля, щоби в ньому ріку переплисти. І зразу голос до нього був зверху, що говорив: "Антонію, куди і нащо йдеш?" Він же. як звичайний голос почувши, без страху відповів: "Тому що не дають мені спокою люди, через те до горішньої Тиваїди краще піти вирішив, щоб не робити більше того, що понад мою силу є і чим мовчання моє переривається". І знову голос до нього промовляв: "Якщо в Тиваїду підеш, більший і подвійний приймеш труд, якщо ж справді хочеш мовчати, то йди нині у внутрішню пустелю". Тоді Антоній сказав: "Хто ж мені путь покаже, не знаю-бо, де знайду місце". І зразу йому голос показав сарацинів, які йшли, на торг до Єгипту ходити звичні. До них, що назад вже з Єгипту поверталися, наблизився Антоній і просив їх, щоб і його разом зі собою взяли і відвели в пустелю. Ті ж, як від Бога посланого супутника прийнявши його, ішли. Три ж дні і три ночі із сарацинами Антоній блаженний у мандрівці здолав, знайшов гору вельми високу, з-під неї ж джерело води солодкої кипіло, і поле невелике, що оточувало гору, і фініків трохи пустельних. Це місце Антоній, як від Бога вказане, полюбив. Коли-бо при березі ріки до нього зверху невидимо говорив, Він показав йому місце те для перебування. І, взявши від супутників хліб, сам спершу в горі тій оселився, ніхто ж инший з ним не жив. Сарацини ж ті, бачивши таке його життя, хліби йому приносили, часом і з фініків трохи куштував. Потім же, коли брати довідалися про те місце, як отцеві діти, з любов'ю присилали йому їжу. Бачивши, як трудяться брати задля нього і хотівши їх від такого труду звільнити, Антоній просив одного з тих, що приходили, щоб лопату і мотику йому із насінням приніс. Коли те було принесене, обходячи гору, знайшов місце мале, для копання легке, на нього ж спрямована вода зверху текти могла, і, там копавши, посіяв. Відтоді на кожен рік хліб мав, сам працюючи, і радів, що без тягаря для инших зі своїх рук годується в пустелі. Але коли і туди деякі до нього приходити звикли, посіяв трохи зела, бобу, гороху й иншого, щоб прогодувати тих, що приходили. Спершу приходили звірі задля води, і толочили зілля, і поїдали. В один же із днів прийшли вони, як звичайно, — преподобний взяв одного і малою палицею вдарив по ребрах, помалу говорячи до всіх: "Чому пакостите мені, нічим я вас не образив? Ідіть задля імени Господнього і більше не наближайтеся сюди". І відтоді звірі, боявшися заборони, до місця того не приходили. Так-бо сам там жив преподобний, молитвами і повстримністю зайнятий. Проте брати, люблячи його, приходили до нього і служили старцеві. Кожен із них приносив йому оливки, і єлей, чечевицю й инше зілля. Просили, щоб тим старе укріпив тіло. Які ж, там перебуваючи, перетерпів напасті блаженний! Справді-бо збулося на ньому сказане: "Не є наша боротьба з кров'ю і плоттю, але проти духів злоби піднебесних". Як же від тих, що до нього приходили, довідався, які-бо страхи і крики людей, зброї бряжчання там чулися, і вся гора силою демонів наповненою виглядала. Преподобний же Антоній був наче град твердий і один все здолав. Колінопоклонінням і зброєю молитов усе сатанинське полчище прогнав. Справді подиву гідне, що в непрохідній пустелі одна людина не настрашилася демонських постійних нападів, ані стількох звірів чотириногих, ані отруйних гадів. Праведно Давид оспівав: "Той, що покладається на Господа, як гора Сіон, непорушний навіки". Одної ночі в молитві і чуванні трудившись, Антоній бачив монастир, наповнений зграями звірів. І по цілій пустелі багато їх бачив, що розвер-занням пащ і скреготанням зубів тіло лякали. Зразу ж пізнав блаженний ворожу хитрість, говорив: "Якщо від Господа на мене дана вам влада, пожеріть передане. Якщо ж демонською сюди прийшли настановою, швидко відійдіть, бо Христовим рабом я є". І велінням тим словесним сила звірів, уся Божою силою, наче палицями, бита, прогнана, втекла. Не по багатьох днях знову инша з тим же ворогом була боротьба. Звичай мав святий тим, що приходили з приношенням, якийсь на благословення давати дар. І задля того плів кошик. Потягнув за мотузок, вставши для того, і побачив звіра, який до половини людський образ мав. Далі ж тіло його в осла перетворилося. Преподобний же, знамення хреста на чолі своєму поклавши, таке мовив: "Христовим рабом я є, якщо до мене присланий ти, не втікаю". І зразу привид той з иншими бісами багатьма побіг, рикаючи, і щез.

За якийсь час просили преподобного брати, щоб відвідав їх. І, переможений любов'ю отчою, разом з ними, поклавши на верблюда воду і хліб, пішов, бо, окрім монастирського місця, води в дорозі не було. Проте посеред дороги вода їм закінчилася, і через те, що сонце пекло, була небезпека, що всі помруть. Обійшли ж навколо, шукаючи в долинах хоч краплі дощової, — не знайшли, і верблюд вже здихав, опалений спекою. Старець же, таку скруту бачачи, до звичної допомоги молитовної прибіг: трохи від них відступивши, схилив коліна і молитовні руки підніс до Господа — і зразу на місці тому джерело закипіло, і всі разом з джерела того досить пили, і, в посуд набравши, подорожували, і прибули до тих братів, до яких хотіли. Ті ж усі назустріч вийшли старцеві і, чесно його цілуючи, через благословення раділи. Він же, як закон чи бажаний дар згори приносячи, духовну подавав їм їжу, похваляв подвиги тих, що постаріли, і молодих наставляв. Тоді, нітрохи не затримуючися, скоро знову на своє місце повернувся. Маючи ж над духами нечистими владу, преподобний багатьох від мук їхніх вибавив, проганяючи бісівську з людей силу, як же про те розлого Атанасій Великий у житії його пише. Й инші різні хвороби зцілював молитвою. І пророчого дару сповнений був, передбачаючи майбутнє, і те, що далеко було, бачив, ніби тут присутнє. Якось ішло двоє братів до нього здалеку, забракло їм води в дорозі, і помер один від спраги — Господь так розсудив. Другий же лежав на землі, чекаючи на смерть. Антоній же сидів на горі, швидко до себе двох ченців, що при ньому були, прикликавши, звелів їм, щоб, кухоль води взявши, поспішили шляхом до Єгипту, мовивши: "Один брат, що сюди ішов, переставився до Господа. І другий, якщо не поспішите на допомогу, також помре". І, за велінням його, монахи поспішили, знайшли, як же сказав старець, знемагаючого від спраги брата, напоїли і зі собою взяли, а померлого поховали. Знову в инший час сидів він на горі, очі піднісши до неба, бачив одну душу, що вгору сходила, веселилися за неї ангели і до неба відпроваджували. Цьому дивуючись, помолився, щоб зрозуміти видіння, і зразу голос до нього був: "Ця душа Амонія-ченця, що в Нитрії перебував". Був же Амоній мужем старим, який з юности до кончини своєї прожив праведно і преподобно, як же у житії його у четвертий день жовтня пишеться. Місце, де був Антоній, розташоване на відстані тринадцятьох днів дороги від Нитрії. Учні ж Ан-тонієві бачили старця свого веселого і дивувалися, тож поспішили, просячи його, щоб причину веселости своєї і здивування їхнього розповів їм. І сказав до них: "Нині Амоній спочив". Був-бо знайомий їм Амоній, бо часто приходив туди. Бони ж, назнаменувавши день той, тих братів, що прийшли з Нитрії через тринадцять днів, питали, чи того ж дня і години спочив Амоній, у який же душу його, що зносилася, старець бачив. І дуже дивувався чистоті душі Антонія, що річ, яка так далеко сталася, скоро побачив.

Хотів якось їсти преподобний, коли дев'ята година надійшла, і, вставши помолитися, був у безпам'ятстві, і видно було, як повітрям його несло. Перегороджували ж дорогу повітряні біси і не давали пройти повз них. Ангели ж противилися їм і з'ясовували причину затримання. Ті ж від народження Антонієвого гріхи його знайти намагалися. І загородили ангели уста їм, кажучи: "Господь стер це. Якщо ж якісь знаєте, відколи став ченцем і дав обітницю Богові, ті тут годиться виголосити". Наговорювали ж на нього демони в люті своїй, провини брехливі наносячи, і коли не було сили брехням, вільною дорога Антонієва стала. І зразу, прийшовши до тями, побачив себе на своєму місці. Тоді їсти забув, і цілу ніч у молитовному розчуленні і сердечних зітханнях перебував, розмірковуючи собі про людських ворогів безліч і дуже важкий шлях до неба по повітрі. Одної ночі голос зверху прийшов до нього, говорячи: "Антонію, встань, вийди і поглянь". І вставши, вийшов і звів до небес очі, і бачив одного довгого і страшного, що головою до хмар досягав. Бачив же инших, наче крилатих, які хотіли до неба сходити, але він простягнув руки свої, заборонюючи їм прохід, і ті переможені ним були і скинені на землю. Одні ж не зважали на нього, пролітали сміливо, скрегочучи зубами своїми, через них сумував він. І знову до Антонія голос був: "Розумій бачене". І почав просвіченим серцем розуміти, що то сходження душі, диявол же боронить, щоб затримати собі грішників, святих же схопити і втримати не може. Такі одкровення преподобний являв братам, не через марнославство своє, але задля користи їхньої, ще ж і примушували вони його. Коли-бо бачили його, що дивувався в молитві, зразу наполегливим проханням йому докучали, щоб відкрив їм бачене. Мало ж і лице його благодать велику і преславну: якщо хто і не бачив його раніше, то між багатьма пізнавав. Душевну-бо чистоту святий мав, зовнішньою радістю її сповіщав і, богобаченням просвітлений, завжди радів, за писаним: "Коли серце веселиться, цвіте лице". А так, як на вигляд був люб'язний, так і у вірі чистий і дивний. Ніколи ж до собору відступників від віри не приєднувався, бачив їхнє добровільне зло і перетворення. І до маніхеїв та инших єретиків дружньо не говорив, — хіба якщо б змогли від старого блуду відвернутися, — показуючи, що з такими дружба і розмова шкодять душі. Найбільше ж аріян відкидав, наказуючи всім правовірним, щоб до них не наближалися. Бо коли одні з аріян до нього прийшли, з бесіди зрозумів їхнє злочестя, зразу втік від них, згори кажучи: "Від зміїв багато лютіші слова їхні". Якось сказали неправду аріяни про Антонія, наче перебуває в сопричасті з ними. Подивувався їхньому нахабству і розсердився праведним гнівом, в Олександрію прийшов і там аріян перед архиєписко-пом і всім народом прокляв, предтечами антихристовими їх називаючи. Проповідував же, що Син Божий не творіння, але Творець, Отцеві єдиносущний. І веселився правовірних собор, що Христові противна і ворожа єресь стовпом церковним проклята. Тоді ні один — чи великий, чи малий, чи жінка, чи чоловік — вдома не зостався, не лише з християн, а й із єретиків, і самі ідолослужителі до преподобного сходилися, говорячи: "Молимося, щоб побачити Чоловіка Божого (бо це ім'я Антонія), серед усіх найкращого й найславнішо-го". І хотіли хоч би краю риз його торкнутися, вірячи, що це буде великою їм допомогою. Скільки тоді від недуг біснуватих і одержимих різними хворобами зцілював! Скільки спорожніло жертовників ідолам! Скільки від блуду народу навернулося, до нашого причетними стали стада з Анто-нієвим до града приходом і його словами і чудами! Справді, не можна розповісти. Гнітило ж святого, що людей було багато. Дехто, думаючи, що він через те пресумний, відганяв народ — він же з покірним серцем говорив до них: "Хіба це стадо більше від полчищ бісівських, з якими на горі борюся весь час?" "Коли ж відходив собі, ми відпроваджували його (говорить автор житія цього святий Атанасій Великий), і голосила ззаду якась жінка, говорячи: "Почекай, прошу тебе, Чоловіче Божий, почекай, донька моя від біса люто страждає. Почекай, прошу тебе, щоб ще я в біду не впала, біжучи". Це почувши, дивний старець, впрошений від нас, зупинився, хоч не хотів. І коли наблизилася жінка, і дівчина кинулася перед ними на землю, помолився святий тайно до Господа нашого Ісуса Христа — і зразу дух нечистий вийшов. Мати ж її дякувала Богові, і люди веселилися, і сам радів, що до жаданої пустелі повертається. Ще ж і це дивне в преподобному, що, книг не навчившись, премудрий був і розумний вельми. Якось двоє філософів-еллінів прийшли до нього, хотіли випробувати Антонія і здолати. Був же він на вищій горі і, коли побачив їх, з вигляду пізнав, вийшов до них і сказав через тлумача: "Що так далеко до невченого чоловіка такі премудрі потрудилися? І змагатися хочете з невігласом? Вони ж відповідали: "Ти не є невчений, але вельми мудрий':. Знову святий сміливо їм відповідав: "Якщо до безумного прийшли, марний труд ваіік Якщо говорите, що я мудрий і премудрість маю, то добре вам піти за тим, якого ж мудрим називаєте. Бо за премудрими іти і добрих наслідувати годиться. Якщо би я до вас прийшов, наслідував би вас. Але тому що ви до мене, як до премудрого, прийшли, будьте, як і я, християнами". І відступили мудреці, подвійно дивуючись і гостроті розуму, і бісів вигнанню, яке самі бачили. Инші знову такі ж мудреці прийшли і посміятися з нього, що невчений і неписьменний, хотіли; таким змаганням відігнав їх, кажучи: "Відповідайте мені, що було спершу: розум чи письмо? І що з них є початком для иншого: чи розум з написаного склався, чи писане з розуму виникло?" Вони ж відповідали, що розум є винахідником і учителем письма. Сказав же Антоній: "Через те, хто здоровий розум має, той письма не шукає". Також і втретє знову прийшли до нього мужі, всілякої мирської премудрости мрякою осліплені, що перевищували всіх мудреців ученням. Вони хитрими питаннями своїми з'ясовували в нього причину віри, яку в Христа має, над хрестом Христовим позбиткуватися хотіли. Старець же, трохи помовчавши і через блуд їхнього серця серцем поболівши, почав через тлумача свого, який добре еллінську мову знав, до них говорити: "Що краще і чесніше: чи шанувати хрест Христовий, чи прелюбодіяння і дітовбивство богів ваших і кровозмішення їхнє величати? Чи в хресті зневагу смерти, чесноту серед чеснот знамениту прославляти, чи ваше гріховне хвалити зловір'я, що всіх скверн вчить? Що краще: говорити і вірити, більше цього, що Боже Слово, спасіння нашого ради, прийняло на Себе тіло людське, щоб з'єднатися зі смертними, вивести нас на Небо і причасниками єства небесного зробити? Якими устами сміятися смієте з християн, котрі вірують і ісповідують, що Христос, Син Божий, без применшення Свого почав бути Тим, Ким не був, і залишився Тим, Ким був, коли і ви самі, душу з небес зводячи, не лише людськими, але і зміїними, і худоб'ячими тілами її обкладаєте і приносите її сюди і сюди, кажучи вселятися їй колись в людину, колись в худобу, птицю й инших тварин. Християнська віра, тому що всемогутність і благоутробність Божу шанує, також і про воплочення, можливе для Бога, говорить, проте честь не виключає чести. Ви ж про душу, яка від найсвітлішого Божого джерела пливе, вигадуєте, наче погано падає, зміненою ж і перетвореною її після умалення свого насмілюєтеся ісповідувати. Але про хрест Христа, Бога нашого, тут наступне слово. Чи не краще хрест чи якусь ин-шу смерть перетерпіти, аніж, вірячи у ваші суєтні байки, поклонятися єгипетській богині Ізиді, яка плаче за Озирісом, братом і мужем своїм? Посоромтеся, прошу вас через сіті Тифона, брата богині вашої Ізиди, яку сам осквернив. Сором вам буде за Сатурнову втечу і проковтування катівське дітей. Посоромтеся родовбивством Юпітеровим і любодіян-ням його, і похіттю на жінок і дітей. Він, як же ваші розповідають пророки, на виконання скверних бажань увесь вилився на лоно Данаї-дівчини, у дощ перетворившись, вдався до жахливого сходження. Він у птаху перетворився до чужої жінки Ледеї, щоб скверне здійснити бажання. Він і на свій власний чоловічий рід розпалювався, царського отрока осквернив. Таким ви віруєте, такі є боги ваші, така суть прикрас храмів ваших. Наругу чините ж хрестові і стражданню Господньому, але чому замовчуєте воскресіння Його? Чому зневажаєте чуда Його? Сліпих прозріння, глухих чуття, кривих виправлення, прокажених очищення, по морі ходження, демонів вигнання, воскресіння мертвих й иншого багато, що являє божественну Його славу і силу? І якщо б покинули заздрість, якою ви сповнені, пізнали б зразу, що Богом істинним є Ісус Христос, Який задля спасіння людського немічну природу нашу прийняв". Те й більше говорив преподобний, настільки осоромив тих до суперечки охочих філософів, що жодного слова проти нього відповісти не могли. Про це всі, хто хоче, може прочитати бесіду преподобного в житії його, що його Атанасій Великий написав, у Великих же Четьях розміщене, ми-бо, через те що дуже довге слово для еллінів залишене, про діяння преподобного, у житті найвизначніші і що для користи нашої знадобляться, скорочено оповімо.

І це в преподобному Антонії було дивовижне, що, хоч на краю світу жив, цар Констянтин і його діти Констант і Кон-стантій любов'ю до нього горіли і писаннями своїми його просили, як отця, прийти, до них, щоб побачити його. Він же спитав учнів своїх, говорячи: "Чи йти до царів, чи не йти?" Учні ж відповідали йому: "Якщо підеш, Антонієм будеш. Якщо не підеш, аввою Антонієм будеш". І сказав преподобний: "То якщо піду і не буду аввою, то не піду". І не пішов. Царі ж просили його, щоб хоч писанням своїм благословив їх і утішив. І відписав до них преподобний, радячи їм те, що для спасіння їхнього. Похвалив спершу за те, що Христа шанують. Тоді повчив їх, щоб не пишалися земною владою і, царською славою піднесені, не забували, що вони люди. Але понад усе — щоб пам'ятали про майбутній суд, на ньому ж мають відповідь про владу свою дати. Щоб були милостиві до людей і праведні суди чинити намагалися. Убогим, і сиротам, і покривдженим щоб були як батьки. Таку Антонієву відповідь прийнявши, царі вельми раділи. Якось, посеред братів сидячи і працюючи, ніби в безпам'ятстві був і, уважно вдивляючись у небо, зітхав, потім із розчуленням схилив коліна до землі і плакав довго. Трепетні ж були ті, що з ним, і просьбами наполегливими йому надокучали, щоб оповів їм, що бачить. Він же, застогнавши вельми, сказав: "Краще б, діти, померти перед тим, ніж те зло має настати". Знову просили його. Просльозившись, сказав: "Має бути невимовна Церкві Христовій кривда. Віра католицька буде віддана людям, що подібні на худобу безсловесну. Бачив-бо вівтар Господній, наповнений силою мулів, які, престол святий обступивши, те, що на ньому, дико скинули, розсипали й потоптали. І чув голос, що говорив: "Буде осквернено вівтар Мій". Це причина зітхань моїх і плачу". Те преподобного видіння збулося через два роки, бо піднялося аріянське гоніння люте, церкви були розкрадені, над посудом божественним чинили наругу скверні язичницькі руки, Чесні Дари осквернили. Тоді соборища нечестивих на Христа накинулися, примушуючи правовірних з гілками до церкви ходити. Звичай же був в Олександрії в ідолопоклонників з гілками фініковими входити до своїх капищ. їх же аріяни на допомогу проти правовірних прикликали, уподібнювалися їм, також з гілками до церкви своєї ходили. Погодившись з ними на згубу правовір'я християнського, ішли за звичаями одні одних: аріяни — за язичниками, а язичники — за аріянами. Примушувано і правовірних до такого ж нечестивого звичаю — щоб до аріян приєдналися. О жах невимовний! О діла пребеззакон-ні! Дівчата і жінки терпіли наругу, кров православних, у церкві пролита, престоли оросила. Хрестильниці похіттю язичницькою осквернилися. Тоді всі зрозуміли, що збулося Ан-тонієве видіння, коли бачив мулів, які топчуть вівтар Божий. І багато тоді зі слабших віддалося єресі через страх перед аріянами, проте в біді святий утішив братів, мовивши: "Не сумуйте, діти, як же розгнівався Господь, так само і на милість схилитися захоче. І знову незабаром Церква прийме красу свою і, як звично, процвіте і зміцніє, і ті, що в гонінні віру Господню зберегли, побачите, що у благодаті світлістю засіяють. Повернуться у свої яскині змії — і благочестя знову примножиться, лише пильнуйте, щоб не осквернитися з аріянами. Не є бо то учення апостольське, але диявольське і батька їхнього сатани, через те в подобі нерозумної худоби зображена була душа їхня". У той час у Єгипті був воєвода на ім'я Валакій, який гірко гонив християн через злоіменитих аріян. І настільки був лютий, що дів і ченців оголених на позорищі бив. До нього преподобний Антоній писання послав, так написане: "Бачу гнів Божий, що на тебе іде, перестань гонити християн, щоб згуба віддалилася від тебе, яку поблизу маєш". Прочитавши писання, окаянний засміявся і, плюнувши на нього, кинув на землю. Тих, що принесли, вельми зганьбив і преподобному докоряв, хвалячись на нього з гнівом, але скоро нечестивого кара Божа, за пророцтвом преподобного, наздогнала таким чином. На п'ятий день їхав він з володарем єгипетським Несторієм на конях найпокірніших і дуже мирних, хотів бути на місці, що звалося Хереум, яке було в Олександрії. Почали коні під ними гарцювати несподівано для них, і той кінь, на якому сидів Несторій, зубами раптом схопив Валакія, скинув його на землю і розшматував зубами стегна його і сокровенне його, і несли його, як мертвого, в град, і на третій день окаянну свою виверг душу. І всі зрозуміли сповнення пророцтва Антонієвого, що достойно над гонителем здійснилося. Але вже час про кінець життя преподобного розповісти. Мав звичай достоблаженний цей отець Антоній з верхньої гори, на якій же жив, сходити і відвідувати братію, яка-в нижній горі жила. Якось-бо до них, за звичаєм, прийшовши, про смерть свою, про неї ж від Бога було йому відкрито, оповідав їм, кажучи: "Ось вам останнє, дітоньки, отцівське відвідання чиню, не сподіваюся-бо в цьому віці знову бачити вас, бо час примушує від життя цього відійти і спочити мені, прожив-бо вже сто і п'ять літ". Чувши ж те, брати від скорботи серця зітхали і зі сльозами обцілували старця, що вже зі світу йшов. Він же умовляв їх не слабнути в трудах, не стомлюватися в повстримності, але, наче щодня умираючи, жити у зростанні, берегти душу від помислів, що оскверняють її, наслідувати святих, не наближатися до мелетіян-розкольників, не мати стосунків з нечестивими аріянами, берегти ж батьківські заповіти й берегти непорочну в Господа нашого Ісуса Христа віру благочесно, "як же з Писання [казав] навчилися і як я вам багато разів говорив". Після настанови тої брати просили його дуже, щоб затримався в них, хотіли-бо чесною кончиною отця свого прикраситися. Він же не захотів: знав-бо, що хочуть тіло його після смерти славним вшанувати похованням. І після смерти вшанування людського і слави боячись, намагався сховати себе в усамітненні. І, цілувавши братів, попрямував на гору верхню, до любочесної оселі своєї. По декількох же місяцях у хворобу впав і, прикликавши тих, що були при ньому, двох ченців, що прожили з ним років п'ятнадцять, терплячи в повстримності і прислуговуючи старості старця, сказав: "Я, дітоньки, за писанням книжним, у путь всієї землі відходжу, вже-бо кличе мене Господь, і хочу бачити Небесне. Але вам, о утробо моя, наказую, щоб не згубили багатолітньої своєї повстримности. Робіть успіхи в подвигах, наче нині чернечий труд почавши. Знаєте різні від бісів, що повстають, перешкоди, але не бійтеся немічної їхньої сили. В Ісусі Христі надію покладайте і тверду імени Його віру в душах ваших закріпіть: від істинної-бо віри всі демони повтікають. Пам'ятайте заповіді мої і у всі дні виправляйте своє життя, щоб небесна ваша відплата без зволікання вам далася. З розкольниками, єретиками й аріянами хай ніякої спільноти у вас не буде. Знайте-бо, що жодної ніколи мирної бесіди з ними не мав, через злу волю їхню, любов до суперечок і проти Христа боротьбу. Про це більше дбайте, щоб Господні заповіді берегти, щоб після смерти вашої святі всі, як друзів і знайомих, у вічні прийняли вас оселі. Про це думайте, так міркуйте, так розсуджуйте. І якщо про мене ваша турбота, якщо якась до отця у вас є любов, якщо мені приємне вчинити намагаєтеся, ніхто ж у Єгипет моїх хай не переносить мощей, щоб несуєтною честю тіло моє поховалося, найбільше через цю-бо причину на цю гору вийшов. Ви ж самі поховайте, діти, тіло отче в землі і пильнуйте цієї заповіді старця вашого, щоб ніхто, окрім вашої любови, про гріб мій не довідався, де ж сховали тіло моє. Бо вірю в Господа, що на воскресіння мертвих воскресне це тіло нетлінне. Розділіть же мій одяг: плащ і одяг подертий, на якому лежу, Атанасієві, єпископу, віддайте, Серафіонові, єпископу, — другий віддайте плащ. Ви ж волосяний візьміть одяг і будьте здорові, о утробо моя, Антоній-бо відходить і вже не буде в теперішньому віці з вами".

Це сказав і, коли цілували його учні, простягнув ноги, явився тихий лицем, радіючи, виглядаючи, наче друзів, ангелів святих, що прийшли на перенесення душі його, — і зразу заснув і приєднався до отців святих. Учні, за заповітом його, обвивши тіло, сховали в землю, і, окрім них, ніхто не знав дотепер про гріб Антонія преподобного. Атанасій же стару одежу з плащем від учнів взяв, наче самого Антонія в його дарах приймаючи і, наче пребагатим спадком збагачений, радісно на одяг той поглядаючи, завжди згадував образ свя-тости отця святого. Таке життя і кончина Антонія були. Його ж любов і слава по всіх краях розійшлася. Не через премудрість учених слів, ані ж через мирську мудрість і любов до суперечок, ані через відомий рід, ані ж через багатства безконечні зібрані він прославився, але через богоугодне життя. І збулося на ньому Спасителя слово: "Тих, що мене прославляють, прославлю". Ані на місці відомому не жив, але мало не на краю світу. У непрохідну віддалився пустелю і звідти відомий був в Іспанії, Африці, Італії, Ілириці і у старому Римі прославився! Не сам же Антоній цього хотів, ані не шукав той, що на горі від усіх сховатися намагався, але Господь світильника такого всім показав, щоб ті, що чують, у чеснотах наставлялися і, дивуючись такому отця преподобного життю, прославляли Отця небесного. Йому ж із єдинородним Його Сином і Всесвятим Духом честь, слава, вдячність і поклоніння навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

29 СІЧНЯ: Поклоніння оковам ап. Петра. Прав. Максима, ієрея Тотемського. Мчч. Спевсипа, Єлевсипа, Малевсипа і бабки їхньої Леоніли і з ними Неона, Турвона та Іовили. Мч. Данакта, читця

опубліковано evg z   [ оновлено ]

Поклоніння оковам ап. Петра. Прав. Максима, ієрея Тотемського (1650). Мчч. Спевсипа, Єлевсипа, Малевсипа і бабки їхньої Леоніли і з ними Неона, Турвона та Іовили (161–180). Мч. Данакта, читця (ІІ)
поклоніння оковам ап. Петра
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає особливу шану оковам святого апостола Петра.


Коли святого апостола Петра Ірод-цар посадив у в'язницю і зв'язав двома ланцюгами залізними, ангел же Господній уночі, коли той спав між двома воїнами, торкнувшись боку, розбудив його і вивів, і спали з нього залізні вериги, як же про те в апостольських Діяннях пишеться. І розійшлася вістка про те преславне Петрове з пут і темниці звільнення по цілому Єрусалимському граді. Тоді хтось із вірних, таємно взявши вериги ті, в себе зберігав, наче самого того маючи перед очима верховного апостола Петра, який після виходу із темниці, не затримуючись, пішов в инші краї, проповідуючи Боже Слово, і вже не з'являвся в Єрусалимі. Прийняли ж вериги ті Господню зцілювальну силу від тіла апостольського, до нього ж приєднані були зв'язанням міцним. І так, як Павлові хустки і пояси, тому що наповнилися його потом, так і Петрові вериги, тому що вгризалися в його тіло, зцілювали недуги і духів лукавих виганяли. Вшановували-бо ті чесні вериги вірні благоговійно, і почитали їх, і бережливо охороняли, з роду в рід, як спадок, передавали. Батьки-бо залишали їх дітям своїм, діти, що замість батьків були, своїм нащадкам їх звіряли, один по одному приймаючи й один одному переказуючи, якого в'язня вериги ті торкалися і від чийого тіла освятилися. Таким-бо у спадок перейняттям дійшли до рук святішого Ювеналія, патріярха Єрусалимського.

І коли благочестива цариця Євдокія, дружина царя Теодосія молодшого, у Єрусалимі бувши, багато церков збудувала, місця святі царською пишнотою прикрасила і знову до Царгороду поверталася, тоді патріярх Ювеналій, бачивши її велике благочестя і боголюбність, подарував їй багато із духовних скарбів. Між иншими святинями дав і ці чесні і чудотворні святого апостола Петра вериги. Їх же взявши, цариця принесла їх до Царгороду, одну-бо святу веригу дала в храм святого апостола Петра, який був всередині великої церкви, де ж і собор його будували. Другу ж відіслала до Риму доньці своїй Євдоксії, яка була віддана за царя римського Валентиніяна третього. Вона наслідувала у благочесті матір свою, з любов'ю прийняла безцінний той дар, побудувала церкву в ім'я святого апостола Петра на горі Єксквілінській і поклала в ній одну веригу. Знайшлася в Римі й инша верига Петра святого, якою ж зв'язав був його Нерон-кат, і вона разом із принесеною з Константинополя веригою була покладена. Встановився ж празник почитання чесних тих вериг у цей шістнадцятий день січня на честь і пам'ять святого апостола Петра, на славу ж Христа, Бога нашого.



Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

28 СІЧНЯ: Прп. Павла Фивейського та Іоана Кущника. Прмч. Пансофія. Прпп. Прохора і Гавриїла

опубліковано evg z   [ оновлено ]

Прп. Павла Фивейського (341) та Іоана Кущника (V). Прмч. Пансофія (249-251). Прпп. Прохора (Х) і Гавриїла (ХІ, Серб.).
прп. Павло Фівейський
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобного Павла Тиверійського, святого Івана Кущника.


Коли Антоній преподобний у єгипетській пустелі з учнями своїми жив, прийшла йому якось думка, що нема такого досконалого ченця, як же він, і нема такого, щоб перед ним у пустелі оселився і таке, від людей віддалене, вибрав життя. Це [як же сам пізніше сповістив] на гадці маючи, почув у видінні голос, що говорив: "Антонію, є раніший і досконаліший раб Божий від тебе. І якщо підеш, знайдеш його у внутрішній пустелі, поспіши-бо піти до нього швидше, ніж він відійде до Господа". Старець же, те почувши і до тями прийшовши, зразу взяв свій посох і пішов поспіхом у пустелю: знайти хотів того, про кого ж йому сповістилося. Була ж велика в полуднє спека, що й каміння розжарювалося від сонячного тепла. Знеміг старець тілом, але не знеміг духом, ані з наміреної не вернувся дороги. Ще ж і не знаючи, куди йти, кріпився і говорив: "Вірю Богові моєму, що покаже мені раба Свого, якого обіцяв показати". І незадовго побачив чоловіка, на коня подібного, його ж віршотворці іпокентав-роном називають. Його бачивши, спасенним хреста знаменням озброївся і сміливо спитав: "Послухай, в якому місці раб Божий перебуває?" Звір же вклонився на слова святого і, не мігши голосом промовити, рукою показав у той бік, в який до Божого раба йти потрібно. І втік швидким бігом від Антонія преподобного. Дивувався ж старець з вигляду 1 звіра того і пішов у бік, куди ж звір рукою показав йому.

Прийшовши ж на одне кам'янисте місце, побачив иншого звіра, який був такої ж людської подоби до половини, инша ж частина тіла його тваринна, ноги мав козлині й роги на голові. Його ж вигляду дивувався старець, проте, вірою безсумнівною озброєний, без страху питав, говорячи: "Хто ти такий?" Звір же плоди фініків на дорогу йому, наче заклад миру, принісши, сказав: "Смертний я є, один із тих, що живуть у пустелі, нас же народи, блудом затуманені, сатирами називають, між богами своїми вшановують. Посланий я є від стада свого просити тебе, щоб за нас до спільного Владики помолився, Його ж, коли у світ прийшов, пізнали, і по всій землі розійшлося слово Його. Таке від звіра почувши, втомлений подорожній змочив лице своє сльозами радости: радів-бо за Христову Славу, через згубу сатанинську, разом же і дивувався, що сатирову мову міг розуміти, і, посохом землю вдаряючи, сказав: "Горе тобі, граде Олександріє, що замість Бога потвор вшановуєш. Горе тобі, граде блудний, в якому з цілого світу біси зібралися. Яку відповідь даси, що і звірі Христову силу ісповідують, ти ж лісові страховиська як богів вшановуєш". Коли святий це говорив, звір утік у пустелю. Про того звіра щоб хтось не подумав, що то неправда, бо і при царі Констянтині такої ж подоби людської звір, названий сатир, жив, в Олександрію був приведений на великий всьому народу подив. Коли ж відійшов, тіло його, щоб не зразу зігнило, сіллю посолили і в Антіохію до царя, щоб він побачив, послали. Але до попередньої вернімося повісті. Непрохідну ту проходячи пустелю, старець нічого иншого не бачив, хіба сліди звірів. І трудився в подорожуванні день вже другий, і другу ніч на молитві провадив, і не бачив, куди повернутися. Коли ж третій світав день, побачив вовчицю, що краєм гори ішла і вила. За нею ж здалеку ідучи, підійшов близьісо до печери, у якій жив святий Павло, угодник Божий. І, побачивши печеру, старець зрадів, але той, хто жив у ній, відчувши Антоніїв прихід, замкнув двері. Підійшовши ж, старець постукав, і не було відповіді, і так він стояв надворі і стукав безуспішно. Бачивши, що не відчиняються йому двері, впав перед входом у печеру і до шостої години молився, щоб подалося йому увійти всередину і бачити того, якого ж з таким знайшов трудом. І говорив: "Відчини мені, рабе Христовий, відчини, знаєш, хто я, і звідки, і чому прийшов, все знаєш, Бог тобі відкрив. Знаю і я, що недостойний бачити святе лице твоє, проте якщо не побачу тебе, не піду звідсіля. Не ховай себе, бо тебе мені Бог явив. Звірів приймаючи, людину чому відкидаєш? Шукав тебе і знайшов, стукаю, щоб відчинилося мені, якщо ж не відчиниш мені, то помру на порозі твоєму, і поховаєш тут труп мій". И иншого багато зі сльозами говорив і, як немилостивому, докоряв. Відповідав угодник Божий зсередини печери, говорячи: "Хто просить з погрозами? Чи хто зі сльозами докоряє? Дивуєшся, що не відчиняю тобі, бо умирати сюди, нахваляєшся, прийшов ти". Так сказавши, святий відчинив вхід і, обнявши один одного, поцілувалися зі сльозами й на ім'я один одного назвали. Бог-бо кожному з них ім'я иншого відкрив. Коли ж сіли, сказав отець Антоній: "Вітаю тебе, Павле, посуде вибраний і вогненний стовпе, мешканче пустелі". Святий же Павло говорив йому: "Добре ти прийшов, сонце, що освітлює всю вселенну, наставниче тих, що спасаються, уста Божі, ти, що пустелю населив, диявола ж з неї вигнав. Нащо ж такий труд підняв ти до мене, чоловіка грішного, що нічим не є?" Ось бачиш старця, що старий днями і негарно сивиною покрився, бачиш чоловіка, що зараз порохом і попелом буде. Але тому що любов'ю все можна зробити, скажи мені, прошу, яким нині є рід людський, як світ царює, чи є ще такі, що помиляються в ідолопоклонінні, і чи є гоніння на вірних?" Антоній же сказав: "Молитвами твоїми стоїть світ і гоніння припинилися. І Церква оспівує істинного Бога. Але тому що гоніння згадав ти, прошу тебе, не ховай від мене того, що тримаєш у собі, задля Господа, але все розкажи мені, з якої причини від світу відійшов ти у крайню цю пустелю". Святий же Павло почав йому про себе розповідати таке: "Я народився у Тиваїді, мав же сестру, яку батьки, ще поки живі були, віддали мужеві. Мене ж багатьох книг еллінських і римських навчили, і в православній вірі виховали, і самі були православними. Коли ж закінчували земне життя, розділили нам маєток свій, що був великий дуже. І після переставлення їхнього чоловік сестри моєї, лихвар цей, захотів частки моєї і надумав мене, як християнина, передати нечестивому князеві на муки, щоб так мене з життя цього звести і спадок мій забрати. Були ж тоді Децій і Валеріян царі, що мучили всіх, хто сповідував Христа. І був страх великий по всій Тиваїді, бо люті муки вигадували. У той час взятий був нечестивими один християнський юнак. Його ж, довго мучивши, від віри християнської відвернути не змогли, тоді повели у вертоград многоцвітний і пахучий і на одрі красному навзнак простягнули, руки й ноги м'якими мотузками до одра прив'язали. Коли всі пішли, пустили до нього якусь молоду дівчину, щоб змогла його зманити на сходження нечестиве. Безсоромна ж дівчина, обіймаючи і цілуючи його, а ще, соромно сказати, і сокровенного тіла його торкаючись, на гріх нечистий спонукала. Що ж зробив доблесний страждалець, такі муки перетерпівши? Бачивши себе, пристрастю зманюваного, і вже тілесне в собі зрушення відчуваючи, стиснув міцно зубами язик свій, відкусив його і плюнув у лице блудниці — і зразу болем великим пристрасть вгамував, кров'ю ж лице й одяг нечистої дівчини обплював, і так благодаттю Христовою здолав пристрасть. Але й другого юнака, що у християнській вірі ,непохитно перебував, по багатьох муках нагого, медом помастивши по цілому тілі, на спеку сонячну поставили, прив'язавши руки до рами, щоб, бджолами, й осами, і джмелями покусаного, змусити його до ідольської жертви. Страстотерпець мужній по цілому тілі зранений був, і стік кров'ю, що ані вигляду людського не мав, проте від Христа не відмовився. Це бачивши, ще ж і на мужа сестри моєї дуже гніваючись, його ж ні сльози сестри, ані спорідненість вгамувати не могли, я залишив йому все, утік у пустелю цю і, помалу йдучи, наставлений Богом, тут знайшов цю печеру, і воду всередині, і, розуміючи, що Бог дав мені це місце на перебування, оселився тут і перебуваю, маючи з фініків їжу і з листя одяг. Коли святий це розповідав, прилетів ворон, несучи хліб цілий, його ж перед ними тихо поклавши, відлетів у повітря. Дивувався через те блаженний Антоній, а святий Павло говорив: "Це Господь нам, рабам Своїм, обід послав, цей Милостивець і Чоловіколюбець. Шістдесят років ось уже, відколи приймаю півхліба, сьогодні ж через твій прихід подвоїв подання воїнам Своїм Христос Господь". Прийнявши ж хліб той, великі ті угодники казали один одному, щоб поблагословити і переломити, один одному більшу честь виказуючи: святий Павло преподобного Антонія, як гостя, шануючи, преподобний Антоній святого Павла, як господаря дому і літами старшого, поважаючи. І була між ними суперечка полюбовна довго. Тоді блаженний Павло, взявши хліб з одного боку, другий бік отцеві Антонію вклав у руки — і зразу сам хліб переломився посередині, і кожен свою частку мав. Сидячи-бо над джерелом, їли раби Христові і наситилися, і пили з джерела того, що мало воду чисту й солодку вельми, і віддали Богові вдячність, сіли знову й бесідували цілу ніч аж до ранку. Коли настав день, сказав святий Павло до авви Антонія: "Знав я, брате, віддавна про тебе, що в пустелі цій перебуваєш, і хотів співробітником тебе собі мати, і разом працювати для нашого Владики, але тому що успення мого надійшов час, його ж завжди жадано чекав, бажаючи звільнитися і з Христом жити, послав мені тебе Господь, щоб поховав ти смиренне моє тіло і віддав глину глині". Це чувши, Антоній, ридаючи, зі сльозами говорив: "Не залишай мене, отче, самого, але прийми мене собі супутником". Той же сказав йому: "Не годиться тобі шукати для себе того, що є для ближнього. Хоч і корисно є для тебе, відклавши тягар тіла, іти за Агнцем на Небеса, але й иншим братам корисно, щоб ти їх наставляв і утверджував. Прошу ж тебе, поспіши в монастир свій і принеси мені мантію, яку Атанасій-єпископ дарував тобі, щоб нею обгорнути тіло моє". Це ж блаженний Павло просив, не мантії тої потребуючи, не дбав-бо про те, чи нагим, чи покритим поховається його тіло, що в землі зігниє і яке стільки часу в листя фінікове одягалося. Але щоб без сум'яття душа його з тіла вийшла, через те отця Антонія з монастир від себе відіслав. Здивувався-бо Антоній, чуючи, що про Атанасія і про його мантію говорить, але тому що Христа у Павлі бачив і Бога, у ньому перебуваючого, шанував, нічого більше відповідати не смів, мовчав і плакав, поцілував очі його і руки досить і наказане поспішив здійснити: пішов-бо в монастир, хоч і не хотів, хоч і перетруджений був тілом, проте духом перемагав роки старости своєї. Коли підходив же він до своєї келії, зустріли його двоє учнів, говорячи: "Де ти стільки часу затримувався, отче?" Він же відповідав: "Горе мені, діти мої, горе мені, грішному, що псевдоченцем я є і ім'я лише чернече ношу, бачив Іллю, бачив Івана в пустелі і справді Павла у Раю бачив". Коли ж хотіли учні почути щось від нього більше і просили його, щоб точно їм про те розповів, він уста рукою затулив, говорячи: "На все свій час, час говорити, час мовчати". І, взявши мантію, анітрохи не посидівши ані ж їжі на дорогу не прийнявши, знову пішов, вирушив поспіхом у пустелю, хотівши застати святого живим, боявся-бо, що, коли затримається, святий Павло без нього належне віддасть Господеві.



На другий день, при годині третій, ішов авва Антоній і бачив у повітрі ангельські чини, і пророків, і апостолів собори, посеред них же душу святого Павла, чистішу від сонця, що на небо сходила. І зразу на землю впав, і, піском голову посипаючи, ридав, і взивав: "Чому мене, Павле, покинув? Чому відходиш без останнього цілування? Так пізно пізналися, і так скоро відходиш від мене". Розповідав же пізніше Антоній блаженний, що з такою швидкістю решту шляху перейшов, наче крилатий по повітрі летів, що й ступання по землі не відчував від швидкого руху, — і зразу опинився в печері. У ній же, побачивши святого, що коліна схилив, і руки догори підніс, і голову просто тримав, думав, що живий є і молиться. І, ставши, молився з ним разом. Минув же час. і тому, що не чув молитовного голосу ані звичних зітхань, приступив до нього і знайшов його вже мертвим. І розумів. що тіло святого мужа Богові, для Нього ж усе є живим, і по смерті належне віддає поклоніння. З великим-бо плачем і риданням цілував святе його тіло, обвив мантією принесеною і почав співати псалми, за звичаєм християнським, належні похованню. Не знаючи ж, як би поховати святого, бо не приніс мотики, щоб викопати гріб, говорив собі: "Якщо в монастир повернуся по знаряддя — путь триденна, якщо тут залишуся, то нічого ж без мотики не можу зробити. Залишуся тут і помру, як же годиться, і поблизу Твого, о Христе, воїна впавши, останній віддам подих". Коли він таке собі думав, два леви із внутрішньої пустелі прийшли, рикаючи, наче плачучи через втрату святого. Антоній же спершу трохи настрашився, потім побачив, що звірі, покірні, як ягнята, при тілі святого лягли, жалісне ридання риканням являючи. Дивувався добрим норовам тих звірів, вони ж почали кігтями своїми копати землю і вирили гріб достатній, знову до тіла святого припали із сильним ревом, наче останнє йому даючи цілування. Тоді, прийшовши до преподобного Анто-нія, лизали руки і ноги його, наче благословення і молитви від нього просячи. Преподобний же, славлячи Христа, що і звірів багато знають Бога, говорив: "Господи, без волі Якого навіть листок з дерева і ні один з птахів не впаде на землю, дай звірам цим благословення Своє, як же знаєш". І знак дав рукою, відійти їм у пустелю велівши. Коли ж відійшли звірі, авва Антоній поховав чесне тіло святого і преподобного отця Павла, першого пустинножителя, що мав усіх років життя свого сто і тринадцять. Після поховання ж святого отець Антоній наступну ніч провів над гробом його, плачучи і молячись. Зранку ж, вернувшись до монастиря свого, взяв одяг святого Павла, з листя фінікового сплетений, і, прийшовши в келію свою, розповів усе детально учням своїм на користь. Одяг же той листяний так беріг і шанував, що двічі лише на рік одягав його: на празник святої Пасхи і на П'ятдесятницю. Обох тих преподобних отців, Павла і Антонія, святими молитвами хай сподобить нас долі угодників Своїх Христос, Господь наш. Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.



У царювання благочестивого царя Лева Великого в Царгороді, що Новим Римом названий, був один воїнського чину чоловік сановитий, багатий і чесний, на ім'я Євтропій, що мав дружину Теодору. У нього були три сини, з них же двох на службу царську віддав і почесні їм сани виклопотав, третього ж, наймолодшого, на ім'я Іван, віддав на навчання книг і всієї риторичної і філософської премудрости. Мав же хлопець Іван дванадцять років, виявився дуже кмітливим, понад всіх однолітків своїх, що й самі вчителі дивувалися бистроті пам'яті його і дорослому в юному віці розуму. Не лише в зовнішній, але й у духовній філософії виявився винятковим, бо діяв у ньому Святий Дух. Покірним, незлобливим і смиренним був. І коли йому лишався після навчання час, то не в дитячих забавах, як же є звичай молодим, але в читанні богонатхненних книг вправлявся, до церков же Божих ревно поспішав на молитву. Уже-бо серце його божественної любови полум'ям зігріватися починало, і в повчанні його розгорявся вогонь. Якось, коли він на службу Божу збирався, трапилося одному ченцеві увійти в дім, в якому ж блаженний Іван навчався. Його ж побачивши, хлопець спитав, кажучи: "Звідки ти, отче? І куди йдеш?" Чернець же відповідав: "З обителі незасинаючих я, іду ж до Єрусалиму поклонитися Святим Місцям". [Обитель же та незасинаючих була у Витинії, краї східному, що в малій Азії збудував блаженний Маркелв. ] Розгорівся ж духом Іван, почав розпитувати його про чернече життя, про молитву, і про піст, і про незасинаючі співи, і про инші подвиги та труди. Чернець же, бачивши хлопця чесного та розумного, розповів йому детально всі звичаї і устави монастиря свого. Іван же, розповіді ченця того уважно послухавши, сказав йому: "Чи повернешся ти, отче, знову до монастиря свого, чи в Єрусалимі перебуватимеш?" Чернець же відповідав: "Заповідь маю від ігумена мого повернутися, тому, якщо Господь захоче, поклонившися Святим Місцям, негайно повернуся". Тоді Іван, взявши за правицю ченця, сказав йому: "Слово маю до тебе духовне, отче". І відвів його на осібне місце, тоді сказав: "Послухай мене, отче, прошу тебе. І милосердний до мене будь, бо маю бажання велике втекти від неспокійного світу і працювати для Христа. Але батьки мої инакше про мене думають, люб-лять-бо мене більше, ніж старших братів моїх, і про якийсь для мене сан великий стараються, і одруженням мене поєднати хочуть. Я ж багато разів у церкві святій Слово Боже слухав і сам книги читав, розумію, що все, що у світі, є суєтне, одне лиш корисне: щоб, відвернувшися від світу, Христові в чернечому вашому образі служити. Заклинаю-бо тебе Богом, що хоче спасіння нашого: коли повертатимешся, візьми мене звідси і заведи до монастиря свого". Це почувши і поклик у ньому Божий зрозумівши, чернець із присягою пообіцяв, повертаючися, взяти його. І так розійшлися.

Після відходу ж ченця того до Єрусалиму, блаженний Іван євангельського життя наслідувачем бути хотів, просив батьків своїх, щоб спорядили йому Євангеліє, з нього ж Христових слів навчившися, зміг би Христові угодні діла чинити. Батьки ж таку сина свого до Божественного Писання ревність бачивши, раділи вельми і зразу найняли доброписця, щоб написав Євангеліє гарно. Тоді окували його золотом і камінням коштовним прикрасили, щоб не лише всередині написаних слів Христових насолода, але і зовнішня книги краса сина їхнього до уважного притягала читання. І так Євангеліє спорядивши, йому дали. Він же, прийнявши його з любов'ю, читав без лінощів і насолоджувався серцем словами \ Христовими, день за днем більшою до Бога любов'ю розпалюючись і ревно чекаючи з Єрусалиму ченця того, якому відкрив таємницю серця свого. Днів же багато минуло, прийшов з дороги очікуваний чорноризець. Його ж бачивши, Іван радий був вельми. І сказав йому чернець: "Ось, дитино, як я тобі обіцяв, повернувся до тебе, щоб взяти тебе, якщо хочеш, у монастир". Блаженний же Іван сказав: "Дякую Богові, який дав тобі повернутися здоровим і мені бачити знову твою святість. Ось-бо я в дорогу готовий, але що робитимемо, коли не захочуть батьки мої відпустити мене: знаю-бо матір свою вельми люблячу, і коли довідається, що хочу піти від них, сповнить землю сльозами і примусом мене утримає, і так обрубає бажання моє. Прошу-бо тебе, отче, ходімо таємно звідси, щоб ніхто зі знайомих моїх не довідався про відхід мій і не зрозумів про дорогу мою". Чернець же сказав: "Як же хочеш, дитино, так і зробімо, щоб виконав Бог бажання серця твого". І так пішли на берег моря до пристані кораблів і, знайшовши корабель, просили господаря, щоб відвіз їх до обителі незасинаючих. Господар же багато золота в них за те вимагав, говорив-бо: "Я чекаю, поки хтось наповнить корабель мій великим вантажем, щоб з того звичну плату прийняти". Спитав його Іван: "Скільки плати візьмеш за навантаження корабля свого?" Відповів господар: "Сто золотих прийму". І говорив йому Іван: "Почекай, брате, до трьох днів, і я найму корабель твій". І, порадившись з ним, відійшли. Сказав же Іван до ченця осібно: "Хоч найняти корабель є дорого, мені ж від батьків відійти так, щоб вони не довідалися, є ще дорожчим. Іду-бо до батьків і впрошу їх, щоб дали золота мені, ніби на якусь невідкладну потребу". Чернець же відповів: "Іди, чадо, і Господь нехай скерує твою думку благу на Свою волю. Пішов же Іван до дому свого, сказав матері: "Пані мати моя, одного нині у вас хочу просити дару, але не смію". Мати ж мовила: "Проси, чадо моє, що хочеш". Іван же каже: "Всі однолітки мої, що зі мною вчаться, не раз, і не два, але багато разів кликали мене до себе на обід. Я ж ні разу не кликав їх до себе і не віддавав чести за честь, через що дуже соромлюся їх і не можу навіть в училище ходити через сором. Прошу-бо вас, дайте мені стільки грошей, скільки було б достатньо на почастунок моїм друзям". Мати ж мовила: "Почекай, дитино, до ранку, і скажу батькові твоєму, щоб дав тобі те, чого потребуєш". І сповістила всі слова Іванові, мужеві своєму. Він же, вельми люблячи сина, дав йому сто золотих — це ж було Божим провидінням, щоб добрий намір святого хлопця у здійснення прийшов. Давши-бо золото синові, батьки приставили до нього вірного раба, наказуючи йому уважно пильнувати, щоб хлопець не витратив того на непотрібне. Прийнявши сто золотих і наглядача, Іван радий був і пішов з ним до берега, говорячи: "Пошукаймо доброї риби, щоб купити її". Коли ж наближалися до корабля, відіслав приставника в училище, говорячи: "Іди подивися, чи збираються хлопці, і знову сюди до мене повернися". Коли ж відійшов наглядач, увійшов Іван у корабель із ченцем, і, давши господареві плату, рушили від берега і взялися плисти. Взяв же Іван і Євангеліє зі собою, яке батьки для нього зробили, і, читаючи його, утішався. Наглядач же повернувся з училища, шукав по березі Івана і не знайшов — подумав, що хлопець пішов додому. Прийшов до панів своїх і питав за Іваном, і зразу почали шукати його всюди, шукали ж багато днів не лише в Царго-роді, але і в навколишніх місцях, і не знайшли ніде ж, і був плач і ридання велике в домі Євтропієвому за любим сином Іваном. Коли ж плив Іван по морю, Бог посприяв путі його, вивів вітри зі сховків Своїх і звелів їм дути на допомогу кораблеві, і скоро він пристав до святої обителі незасинаючих. У неї ж коли увійшли, розповів чернець той ігуменові Маркелу і братам все про хлопця Івана, з якою вірою і ревністю той шукає, щоб у чернечий одягнутися образ і працювати для Господа. Ігумен же, бачивши хлопця, що вельми юний був, сказав йому: "Дитино, не можеш чернечих понести трудів і постів, бо юний ти є. Ще ж і звичай у нас такий: не зразу постригати того, хто приходить, але спершу багато часу випробовувати його, чи лінивий і розбещений не виявиться. Якщо-бо хочеш з нами инокувати, годиться тобі спершу так, без чернечого образу, часу досить пожити і до життя нашого придивитися, і випробувати себе, чи можеш ти таке ярмо понести, чи ні". Блаженний же Іван впав до ніг ігуменові зі сльозами великими, кажучи: "Прошу тебе, отче, щоб нині постриг мене. Не на молодість мою дивися, але на ревне бажання, бо всім серцем жадаю в ангельський ваш одягнутися образ. Не відкидай-бо прохання мого, але задля Єдиносущної і Животворящої Тройці прийми мене і зарахуй до лику ино-куючих". Ігумен же, дивлячись на таке його бажання і сльози і побачивши Благодать Святого Духа, що жила в ньому, зраз-у прийняв його, і постриг, і монастирські йому послушництва проходити та від досвідчених старців наставлятися звелів. Він же, отримавши те, що хотів, усе наказане йому з ретельністю і смиренням чинив, у чернечих себе вправляючи подвигах, день за днем від сили в силу переходив. І незабаром стільки в чеснотах досягнув, що й инших, котрі раніше ино-кували, перевершив, і для всіх був зразком безперестанної до Бога молитви, безвідмовного послуху, терпеливого й безмірного посту — часто-бо лише Пречистих і Животворящих Христових Таїнств причащанням живий був через багато днів, нічого більше не куштуючи, що й сам ігумен дивувався і говорив до нього: "Дитино, нащо, молодий, труди такі на себе взяв? Вважай, щоб від безмірного посту не ослаб тілом і не пошкодив свого здоров'я, непридатний станеш для майбутніх подвигів і для служби славослов'я Христового". Він же, зі звичним смиренням кланяючись, відповідав: "Пробач мені, отче святий, поганому рабові, і молися за мене, лінивого і знеохоченого, щоб подав мені Господь почати подвиг і щоб укріпив мою неміч".

Так блаженний Іван подвизався в обителі тій шість років, тоді повстав на нього ненависник добра і ворог — диявол, хотівши його в подвигах розслабити, і натягнути сіть ногам його, і повернути від такого доброго руху путтю заповідей Господніх. Вклав-бо йому думку про батьків, що жалісно зранювалося серце його, згадуючи, яку велику батько і мати любов до нього мають, і говорив йому помисел: "Що нині роблять батьки твої без тебе, яку велику мають скорботу, і тугу, і плач за тобою, бо, не повідомивши їх, пішов. Батько плаче, мати ридає, брати нарікають, родичі і близькі жаліють за тобою, і весь дім батька твого у печалі є через тебе. Ще ж і нагадував йому лукавий багатство і славу батьків, і почесті братів його, і всіляку мирську суєту на гадку йому приводив, день же і ніч безперестанно такими помислами бентежив його, що вже занеміг він тілом і ледь живий був. І від великої повстримности, і чернечих подвигів, і від бентеги помислів висохла, як глина, сила його, і тіло його було як бадилина, яку вітер хитає. Бачивши ж його знемагаючого, ігумен сказав йому: "Чи не казав я тобі, дитино, що Бог не потребує від рабів Своїх безмірного труду, але хоче, щоб кожен за силою своєю працював для Нього на славу імени Його святого. Ти ж, дитино, не послухав мене і ось вже знеміг, постячи без міри і піднімаючи тягар понад силу свою". Відповідав йому Іван: "Не піст мене висушив, отче, ані подвиг не розслабив мене, але помисли, що їх насилає мені лукавий. Вони ж довгий час вдень і вночі бентежать мене". І розповів ігуменові думки свої про батьків і про дім". Ігумен же сказав йому: "Чи не казав тобі спершу, дитино, що великі є подвиги чернецтва, і труди великі, і ворожі на нас повстання та спокуси невимовні?" Це сказавши, ігумен просльозився і плакав досить над Іваном. Бог же, що все на користь влаштовує, таємним якимось сповіщенням дав у серце ігуменові, щоб не боронив піти до батьків Іванові: мав-бо в ньому виповнити бажання свої1". І благословив ігумен Івана, щоб ішов, куди хоче, наказав же йому пильнуватися уважно від ворожих сітей, щоб дорога його була безгрішна. Іван же говорив: "Якщо й до батьків своїх піду, проте і там, допомогою Божою і вашими молитвами, голову ворога мого зітру і неміч його покажу" . І пішов у келію свою готуватися до дороги. Не инакшим же було його приготування, а лише молитви, сльози, сердечні зітхання, коліносхиляння, щоб не передав його Господь у втіху ворогові, але Сам щоб скерував дорогу його за своєю доброю і досконалою волею, як же знає і як хоче. Зранку ж, прийшовши до ігумена, просив його, до ніг припадаючи, щоб не розгнівався на нього через його з монастиря відхід, але щоб дав йому на дорогу отче благословлення, подав йому святі свої молитви. Тоді ігумен, всю братію до себе зібравши, сповістив їм, що Іван відійти хоче від них, і молитися за нього їм звелів. Іван же говорив до братів: "Знаю, що диявол зі святого цього місця вивести мене хоче, щоб побачив я батьків своїх. Проте покладаюся на Бога, на святі ваші молитви, що і батьків побачу, і на диявола ногами своїми наступлю, і розтопчу його спокусу". Йшли ж усі до церкви, помолилися за Івана зі сльозами. Ігумен же, благословляючи його, сказав: "Іди, дитино, в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, і май зі собою Господа нашого Ісуса Христа спів мандрів ником своїм, щоб і скеровував дорогу твою за Своєю волею". Також і всі отці, піднісши руки свої, благословили його, їх же поцілувавши, сказав: "Спасенні будьте, отці і брати, спасенна будь, благословенна спільното, спасенні будьте, добрі подвижники, що люб'язно мене прийняли у своє співжиття, без нього ж нині залишуся, недостойний.з такими богоугодними людьми жити". І, це мовивши, вийшов з монастиря і пішов у путь свою.

Відійшовши ж трохи, десь на стадію одну, зупинився, повернувся назад і побачивши монастир, заплакав гірко, впавши ж на коліна, молився до Бога, ридаючи й омиваючи землю сльозами. І після молитви достатньої, вставши, знову пішов, поручаючи себе Богові і покладаючись на Його промисел і захист. У дорозі ж трапився йому один чоловік убогий, вбраний у рубища, до нього ж Іван святий сказв: "Бачу тебе, брате, що маєш одяг старий дуже і подертий, прошу-бо тебе, дай мені його, ти ж мій, кращий, візьми собі". Жебрак же радий був з того, зразу скинув рубища свої, віддав Іванові, той же, навзаєм, свій кращий одяг дав йому. Коли ж наблизився блаженний Іван до Царгороду, побачив здалеку дім батьків своїх. І кинувся лицем до землі, молячись і говорячи: "Господи, Ісусе Христе, не покидай мене". Був же вечір, і почекав на тому місці блаженний Іван, поки ніч настане. Опівночі ж, прийшовши перед ворота батьків своїх, знову кинувся на землю, говорячи: "Господи, Ісусе Христе, ось дім батька мого, його ж бачити я хотів, але щоб не відпав я через нього від благодаті Твоєї, молюся Тобі, Владико, пошли мені зверху допомогу і силу перемогти диявола і не допусти, щоб я ним подоланий і спокушений був, але дай мені на цьому місці добре життя моє закінчити". Коли так молився, пробув до світанку. Коли настав день, відчинилися двері, і вийшов з дому урядник, що старійшиною був над иншими рабами, і, бачивши жебрака, в рубища одягненого, сказав йому: "Хто ти такий і звідки? І чому насмілився прийти сюди? Іди звідси швидко, ось-бо господарі мої будуть виходити". Блаженний же Іван сказав до нього зі смиренням: "Ось, як же бачиш ти, чоловік убогий я, не маю де голови прихилити, прошу-бо тебе, пане мій, милосердний до мене будь і не відганяй мене звідси, але залиш мене в куті цьому перебувати, я-бо нікому ж ніякого не чиню зла, ти ж від самого Бога отримаєш милість, якщо помилуєш мене і не боронитимеш мені тут перебувати". Той же, змилосердившись над ним, залишив його там. Незабаром же вийшли батьки його з дому, ішли до палат царевих. їх же бачивши, блаженний весь сповнився сліз і сказав до себе: "Ось волею Божою батьків своїх я бачу, але не утішишся, дияволе. Благодаттю-бо Господа мого ні за що не маю розжарені на мене твої стріли". І, знову зітхнувши, до Бога сказав: "Господи, Ісусе Христе, не покидай мене до кінця". І перебував там, у якомусь, що був при воротях, куті лежав, як Лазар чи як Йов на гноїщі. Батько ж його, бачивши жебрака бідного, що при воротах лежав, почав з трапези своєї посилати йому їжу, говорячи: "Велике є терпіння жебрака цього, що холод і негоду, мороз і дощ терпить без покрову, справді таких є Царство Небесне. Сильний же Бог і нас через нього спасти і тому послав його до нас, щоб, чинячи йому милість, і самі від Бога сподобилися помилуваними бути. Хто ж знає, чи не в такій убогості перебуває улюблений син наш Іван? Про нього ж не відаємо, де є, творімо-бо цьому жебракові те, що хотіли б, аби хтось творив для сина нашого". В один же із днів вийшла мати його за двір і, побачивши Івана вбогого, що в поганих рубищах валявся, погидувала ним вельми і сказала до слуг: "Відтягніть звідси огидного цього чоловіка, не можу-бо тут ходити, поки бачу, як він тут лежить". І зразу, взявши, слуги відтягнули його на инше місце. Блаженний же здалеку дивився на ворота дому батька свого. Якось-бо, бачивши, що вийшов із воріт урядник дому, прикликав його до себе і сказав: "Прошу тебе, пане мій, як же спочатку вчинив зі мною милість, так і нині змилосердися наді мною і зроби для мене малий курінь, щоб мене не бачила господиня ваша і щоб я мав невиликий від морозу захист". Той же, послухавши прохання його, збудував скоро невелику хатчину. У ній же перебуваючи, святий молився безперестанно до Бога. Щодня ж батько посилав йому їжу, яку він, вдячно приймаючи, роздавав тим, що приходили до нього, иншим жебракам, сам-бо в голоді і спразі завжди перебував і висушив плоть свою великою повстримністю і постом настільки, що можна було кістки його порахувати. У такому терпінні преподобний Іван перебував три роки, не сповіщаючи батькам своїм, що сином їхнім є. Після трьох же років преблагий і чоловіколюбний Господь наш Ісус Христос, зглянувшись на смирення і терпіння раба Свого, явився йому у видінні, кажучи: "Радій, Іване, що, уподобився улюбленому учневі Моєму Іванові-дівственнику, що покинув все і в дівстві чесному пішов за Мною. Ось уже довершився біг твій і прийшов кінець багатьом болям твоїм, по трьох же днях до Мене прийдеш і в покоях праведних оселишся". Збудившись же із видіння, Іван почав з плачем молитися до Господа, говорячи: "Дякую Тобі, Господи, Боже мій, що недостойного мене хочеш сподобити спокою праведних, але прошу Тебе, Владико, і батьків моїх згадай, і помилуй їх по великій милості Твоїй, і гріхи їхні очисти, бо Ти один благий і багатомилостивий". Так помолившись, прикликав вищезгаданого слугу батьків своїх, дому урядника, і сказав йому: "Від початку аж до цієї години милостивий до мене ти був, прошу тебе, пане мій, будь милостивий до мене до кінця. Одного ж прошу в тебе, піди скажи пані вашій таке: "Жебрак той, його ж від воріт відігнати веліла ти, просить тебе через мене, говорячи: "Не зневаж мене убогого, згадуючи Владику Христа, але благоволи прийти до мене, маю-бо щось важливе сказати тобі". Пішов-бо слуга, сповістив пані своїй слова жебракові, вона ж сказала: "Хіба жебрак має про що говорити зі мною? Я ж навіть подивитися на нього не можу — він же розмовляти зі мною хоче?" І розповіла мужеві про це. Муж же сказав: "Іди, жінко моя, не зневажай жебрака, жебраків-бо вибрав Бог". Вона ж не послухала його і йти не хотіла. Преподобний же Іван знову послав, говорячи: "Через три дні я помру. Ти ж, якщо бачити мене і розмовляти зі мною не схочеш, жаліти будеш вельми". Вона ж ніяк послухати жебрака не хотіла, проте боролася з думкою довго, говорячи собі: "Що хоче жебрак той сказати мені?" Потім ледве зволила піти до нього, чуючи про смерть, що зближається, і хочучи щось нове довідатися від нього. Вийшла-бо з дому і звеліла рабам своїм принести його перед себе. Не міг-бо преподобний Іван іти ногами своїми, бо хворий був вельми, через те принесений був перед матір свою і покрив лице своє, щоб вона його не впізнала. Почав же говорити до неї так: "Закінчилося вже служіння ваше, о пані, яке мені творили, і винагорода за милостиню приготувалася вам, як же казав Господь у Євангелії: "Що зробите одному з менших цих, Мені зробите". Я ж бо убогий і нічого не маю, благословення тобі одне залишити хочу, але спершу, прошу тебе, присягни мені, що зробиш те, що кажу тобі, і так благословення приймеш". Вона ж із присягою обіцяла йому зробити те, що скаже. Тоді преподобний Іван сказав: "Прошу тебе, пані, щоб після смерти моєї звеліла поховати мене на тому місці, де ж курінь мій. Не вели ж покривати мене иншим якимось одягом, але лише тими рубищами, в яких же нині є, не є бо достойний почеснішого місця і кращого одягу". Це мовивши, вийняв із середини ру-бища Євангеліє і дав їй, кажучи: "Ця хай буде тобі в житті цьому утіха і до майбутнього віку добра путь, тобі і твоєму мужеві, моєму ж панові".

Вона ж, прийнявши Євангеліє, обертала його, розглядаючи і говорячи: "Подібне воно на те Євангеліє, яке пан мій спорядив синові нашому". І побігла показати його мужеві своєму. Він же, пізнавши, сказав: "Справді, це те, а не инше, що дали любому синові нашому. Спитаймо його, звідки він має його, чи не знає про дитину нашу, Івана?" І, пішовши до нього обоє, питали, говорячи: "Заклинаємо тебе святою і живоначальною Тройцею, скажи нам, звідки Євангеліє це ти взяв? І де є син наш Іван?" Він же сердечного болю таїти і сліз стримати не міг більше, сказав: "Я син ваш Іван, і те є Євангеліє, яке ви мені дали. Я винен був у печалі вашій, але Євангеліє, яке ви мені дали, навчило мене Христа любити 1 і носити в терпінні благе ярмо Його". Вони ж, це чувши, впали в голови йому й обняли його, плакали дуже довгий час. Охопила-бо їх радість, разом і біль серця, раділи, що знайшовся любий їхній син, боліли серцем, що в такій убогості й нужді опинився, і як до того часу не пізнали його, що перед воротами лежав. Збіглися ж до них усі сусіди, і друзі, і знайомі, і по цілому граді зразу розійшлася вість про віднайдення Іванове, і всі дивувалися, славлячи Бога. Коли це було, преподобний Іван передав душу свою в руки Господеві. Так-бо благоволив Бог, щоб життя Іванове на кінець світською не було забруднене честю і батьків любов'ю, але, щоб, відмовившися від світу ані не пізнавши дружби мирської, відійшов до премирних поселень. Через те взяв його до себе Господь. Мати ж, забувши присягу, скинула з нього старі рубища й одягла його в золототканий дорогоцінний одяг — і в ту годину раптово ослабла і хвора була дуже. Євтропій же, батько Івана, сказав: "Годиться нам вчинити волю сина нашого, не хоче-бо в такому дорогому одязі похований бути". І, скинувши з нього світський одяг, знову в ті ж жебрацькі рубища одягнули його — і зразу Теодора, мати Іванова, зцілилася і стала здорова, як же і перед тим. Чесні ж і святі преподобного Івана мощі, за проханням його, батьки поховали в шатрі тому, в якому жив. Після цього побудували над гробом його церкву, і притулок для подорожніх влаштували великий, і всі маєтки свої на пригощання подорожніх і прогодування убогих дали. Тоді й самі в мирі кінець прийняли, і поховані були в тій же створеній ними церкві, при гробі сина їхнього.

Таке було життя святого і преподобного цього Івана Кущника, такі подвиги і терпіння його, що заради Христа поніс, така його боротьба з дияволом. Його ж перемігши, прийме нині вінець чести на Небесах, у Церкві торжествуючих, благодаттю Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж слава навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

27 СІЧНЯ: Прпп. отців, у Синаї і Раїфі вбитих: Ісаї, Сави, Мойсея і учня його Мойсея, Єремії, Павла, Адама, Сергія, Домна, Прок­ла, Іпатія, Ісаака, Макарія, Марка, Веніаміна, Євсевія, Іллі та інших з ними. Рівноап. Ніни, просвітительки Грузії. Прп. Йосифа Аналітина Раїфського. Прп. Феодула. Прп. Стефана

опубліковано evg z   [ оновлено ]

Прпп. отців, у Синаї і Раїфі вбитих: Ісаї, Сави, Мойсея і учня його Мойсея, Єремії, Павла, Адама, Сергія, Домна, Прок­ла, Іпатія, Ісаака, Макарія, Марка, Веніаміна, Євсевія, Іллі та інших з ними (ІV–V). Рівноап. Ніни, просвітительки Грузії (335). Прп. Йосифа Аналітина Раїфського (ІV). Прп. Феодула (V). Прп. Стефана (VІІІ­).
прп. отців у Синаї та Рифі Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобних отців, убитих у Синаї і Раїті, та святої рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії.


Жили на Синайській горі святі отці, які присвятили життя своє Богові. Їхнього ж життя устав був такий: цілі дні сиділи в келіях своїх, безмовствуючи, у суботу ж увечері, коли наставала неділя, збиралися всі в церкву і разом нічне чування творили. Зранку ж на Літургії, причастившися святих безсмертних Христових Таїнств, кожен з них знову у свою келію відходив. Ангельський мали вигляд, станули-бо їхні від сильної повстримности і чування, і жили наче безтілесні, нічого ж не споживали з такого, що насолоду і пристрасті породжувати звикло: ні вина, ні олії, ні хліба всілякого, але трошки фініків чи жолудів дубових — і тим своє тіло годували, проте завдяки відвідинам подорожніх з'являвся часом і хліб у настоятеля місця.

Небагато ж днів минуло, раптом напало на той край багато варварів, яких називали влеміяни, коли помер князь їхній. І яких знайшли отців у навколишніх місцях, били немилостиво, а які були поблизу мурів, — ми відчули шум і галас, — ті втекли до фортеці разом зі святим отцем, настоятелем місця, йому ж ім'я Дула. Він був справді рабом Христовим, багато-терпіння і покору маючи, як ніхто инший, тому й Мойсеєм деякі його називали. Вибили ж ті варвари всіх, що були в Хориві, і в Тедоровилі, і в Кидарі багатьох святих й инші місця навколо гори Синайської повоювали. Прийшли ж і до нас і мало не згубили нас: ніхто ж не боронився від них.

Але чоловіколюбний Бог, що руку допомоги простягає тим, хто прикликає Його всім серцем, полум'ю великому звелів зайнятися на святому версі гори, і бачили ми всю гору, димом наповнену, і вогонь, що сходив до небес. Тремтіли ж ми всі й мало не завмерли від баченого того страху, і, впавши на землю, ПОКЛОНИЛИСЯ Господеві і МОЛИЛИ Його, щоб перейшло насильство це, що напало на нас. Варвари ж, бачивши вогонь, налякані були, зразу, біжучи, покидали декого і зброю свою, і верблюдів покинули. Не змогли-бо ані одної години перетерпіти жахливого того видовища вогненного. Ми ж, це бачивши, дякували Богові і прославляли Його, Який не покидає тих, хто до кінця прикликає Його. Зійшли ж далі з Пиргу і знайшли, хто в якому місці зарізаний був, і було в різних місцях через убивство мечем померлих отців тридцять вісім, які мали на тілах своїх багато і різних ран — як їх же убили, хто може оповісти. Двоє ж іще живі були — на ім'я Ісая і Сава, зранені вельми й ледве дихали. Зразу ж поховали зарубаних отців з великим плачем, про живих же турботу ми мали. Хто ж бо був настільки жорстоким і немилосердним, щоби за стількома й такими отцями не плакав гірко, за мужами преподобними і святоліпними, на землю кинутими. З них же той мав голову до кінця відрубану, другому трималася голова шкірою за один бік, инший був перетятий повністю, а иншому руки й ноги відсічені, другому очі вибрані, а инший з голови аж до ніг переділений надвоє. І хто може розповісти по порядку, що бачили, споглядаючи тіла святих і ховаючи. Двоє ж братів тих, що ледь живі були, лежали з болем, і один, на ім'я Ісая, коли ніч надійшла, у другу годину відійшов. Сава ж ще живим залишився, на його ж здоров'я була надія, не вельми-бо лютими зранений був ранами і дякував Богові за те, що трапилося, проте й сумом одержимий був, що не сподобився зі святими отцями померти, тому ж і взивав жалібно: "Горе мені, грішному, горе мені, що не зарахований до лику святих, за Христа убитих, отців! Горе мені, негідному, в одинадцяту годину відкинутому, тому, що побачив пристановище спасенного Царства й не увійшов до нього". І молився стражденними словами: "Боже, Вседержителю, що послав Сина Свого єдинородного на спасіння роду людського, єдиний благий Чоловіколюбче, не відлучай мене від раніше померлих святих отців, але в мені хай сповниться чотирнадцяте число рабів Твоїх. О Господи, Ісусе Христе, благоволи в цьому, бо з утроби матері моєї за Тобою пішов". Передав душу свою в руки Господеві у четвертий день після забиття святих Отців.



Ще мали ми ридання і скорботу в душах наших, і сльози були на очах наших, коли прийшов один ізмаїльтянин, говорячи, що у внутрішній пустелі, названій Раїта, ті постники, що жили, всі побиті від варварів. Було ж місце те від нас на відстані двох днів ходу, у приморських місцях, лежало поблизу Червоного моря, де ж є дванадцять джерел вод і сімдесят колись було пальм фінікових, як же у Книзі чисел написано1, нині ж примножилося вельми. Спитали-бо чоловіка того, як убиті були отці і яка кількість убитих, але не зміг розповісти нам, бо й він чув те від инших, що отці, які жили в Раїті, усі вбиті були — від молодого до старшого. Не багато ж годин минуло, це й инший розповів нам. За декілька днів прийшов один чернець з отців, що там були, хотівши перебувати на горі Синайській. Про нього ж довідавшись, отець Дула, ігумен гори Синайської, детально почав його розпитувати, ясно хотівши довідатися, що там зі святими отцями трапилося і яким чином він врятувався. Почав-бо брат розповідати, говорячи: "Я, отці, небагато жив з ними, лише близько двадцяти років. Инші були там багато років, ще инші-бо сорок літ, инші ж шістдесят, й инші сімдесят літ мали на тому місці. Є ж і місце те гладке й рівне зовсім, широке дуже, а в довжину сімдесят поприщ. До сходу, наче якусь стіну, гору має, що тягнеться до Червоного моря. Там багато самітників мали обителі, за апостольським словом: "У пустинях перебуваючи, у горах, і вертепах, і проваллях земних". Поблизу гори була для них церква, в ній же щонеділі збиралися. Мужами справді небесними на землі були, душами й життям подібні на ангелів, тіла-бо свої зневажали, як чужі, душі ж свої не одною лише якоюсь чеснотою, але багатьма прикрасили. Про їхні ж страждання і смерть і про завдану їм від бісів напасть хотівши розповісти, не можу, о улюбленці чеснот, всього розповісти за порядком, проте про одного чи двох скажу для користи, і досить вам буде, аби й инших отців життя зрозуміти, сказане почувши.

Був один з них старець на ім'я Мойсей, з юности чернече життя полюбив, родом був із града, що поблизу лежав і називався Фаран. Він був перед тим настоятелем отців, що там жили. Життя в чернецтві років мав сімдесят три; у горі тій, в одній печері, що недалеко від монастиря була, перебував. Другий — справді тезко Іллі: все-бо, що просив, Господь подавав йому. Чинив-бо знамення в Бозі і зцілював всілякі хвороби, весь народ, що жив у межах Фаранитських, також і ізмаїльтян краю того — усіх християнами зробив. Дивлячись на чуда і зцілення, які були від нього, вірували в Христа і, приходячи до святої церкви, приймали святе хрещення. Багатьох же святий той отець і від нечистих духів звільнив, бо владу мав на бісів, благодаттю Христовою. Він, відколи почав безмовствувати, хліба не скуштував, лише для подорожніх тримав у себе трохи хліба, який мужі, що приходили з Єгипту, йому давали. А для нього самого їжею було фініків небагато і пиття води. З фініка й одяг свій мав і любив безмовство своє вельми, як ніхто инший. Проте належно й покірно приймав тих, хто приходив до нього, щоб спитати про помисли. Сон його був неміцний і короткий, і то після співу утрені лише, инші ж години ночі перебував без сну. А у святу Чотиридесятницю ні до кого не говорив аж до Великого четверга. Через всю чотиридесятницю вистачало йому на їжу лише двадцять фініків і кухоль води один, з них же багато разів вистачало йому аж до святих Страстей, як же учень його розповідав нам. Одного разу в Чотиридесятницю святу чоловік один на ім'я Ведіян, начальник народу етіопсь-кого, ведений був до нього, духом нечестим одержимий, задля зцілення. Наблизився він до келії старця на поприще одне, кинув його лукавий дух і почав кричати: "О ґвалт! До кого мене ведуть, я-бо ані навіть одної години не зміг заплямити і спокусити супротивника того". І, це сказавши, вийшов з чоловіка — і зразу зцілився муж, й увірував у Христа з иншими багатьма, і святого хрещення пізніше сподобився. И иншого багато треба було б про того преподобного розповісти вам, але часу не вистачає, замовчати мушу. Помер же, зарізаний варварами, що напали. У цього дивного і блаженного отця учень був однойменний, Мойсей-бо називався, із краю Теваїдського, що безмовствував при ньому літ сорок і шість, нічого ж не змінивши з правила отця свого, і став прикладом для инших молодих монахів, з ним же і я спочатку жив, та через безмірну його повстримність відлучився від нього. І він із заколеними святими отцями вбитий був. Але й кожного з отців тих життя згадати і про чесноти їхні розповісти годилося б задля користи, проте через брак часу все залишимо, одного лише ще згадаю преподобного.

Був у них один отець на ім'я Йосип, родом Аналітин. Він перебував від води за два поприща, своїми руками побудував собі обитель. Муж святий, і розсуджував по правді, і всіма добрими ділами прикрашений, жив на місці тому років десь тридцять. Учень же в нього був, не з ним жив, але поблизу десь в инший келії. До цього преподобного Йосипа колись прийшов брат один спитати про помисли. Коли він постукав у двері і не відповідав старець, притулився до віконниць і побачив старця, що стояв посеред келії як полум'я — з голови аж до ніг. Перестрашений був, наче в заціпенінні, й ослаб тілом, наче мертвий лежав аж до двох годин, потім, збудившись, як зі сну, при дверях старця сидів. Старець же був зайнятий богомислієм, не відав того, що сталося. І коли минуло п'ять годин, знову брат той постукав, і, відчинивши, старець увів його і, сівши, спитав: "Коли прийшов, дитино?" Він же відповідав, говорячи до старця: "Вже чотири години чи більше, відколи прийшов, але, щоб не образити тебе, отче, не стукав аж дотепер". Зрозумів блаженний старець, що впізнав його брат, і нічого про те не сказав до нього, розповів йому корисне і з миром відпустив його. Після ж відходу того брата залишив дивний той старець келію свою і сховався від очей, боячись слави людської. По днях же кількох учень його на ім'я Геласій, прийшовши в келію старця, не знайшов його і багато шукав, поневіряючись по пустелі тій, проте не знайшов ніде. Повернувся в келію старцеву з великими сльозами й оселився в ній, щоби, хоч келію свого отця бачачи, малу втіху прийняти для душі своєї. Перебував у келії отчій аж до шести літ, по шести ж літах в один з днів при дев'ятій годині постукав у двері хтось, і вийшов Геласій, побачив отця свого, що стояв надворі, і здивувався несподіваним видінням, думаючи, що духа бачить. Проте з радістю сказав до нього: "Помолися, отче". Старець же помолився, і поцілувалися. Потім же сказав до учня: "Добре ти вчинив, дитино, про молитву спершу спитавши, багато-бо і різних сітей диявола". Брат же сказав до нього: "Чому захотів ти, отче, відлучитися від отців, і мене, свою дитину, покинутш І ось у скорботі й плачі був я аж дотепер". Сказав йому старець: "Причину мого відходу, дитино, Бог один знає, прот« аж донині ні з місця цього не відступив, ані тебе не залишив ані ж не минуло жодної неділі, в яку би не причащався : отцями в церкві безсмертних Святих Таїнств Христа, Бог; нашого". І дивувався брат вельми, як поміж них ходив і н один з них його не бачив. І сказав йому: "Нині ж, отче, для чого видимо прийшов ти до дитини своєї?" Відповідав ж старець: "Ось уже, чадо, надійшов час відходу мого до Гос пода, і прийшов, щоб ти поховав мене". І багато говоривші з братом про корисне й утвердивши його, звів руки свої н небо і молитву за нього створив, і так з миром заснув у Господі. Зразу ж брат прийшов і розповів нам, і зібралися з вп тям, гіллям і піснями багатьма, принесли його в церкву, ма він лице просвітлене, як же колись пророк Мойсей, і поклал його з раніше усопшими святими й божественними отцямі Багато ж иншого міг би розповісти вам, але залишаю, бо чаc розповісти вже про варварів, бачу, що ви хочете почути, як отці святі від них побиті були.

Такими-бо блаженні ті отці були досконалими у великій убогості й безкорисливості, задля Господа терпіли скорботи мужньо, в молитві й Богобаченні завжди вправлялися. Було ж нас там всіх мешканців числом сорок три. І ось прийшло якихось двоє чоловіків, які розповіли нам, що з того боку моря з краю Етіопського багато варварів кораблем прибуло, які, взявши їх, що плили човном, затримали, сказавши: "Відведіть нас до града, і не битимемо вас". "Ми ж, — розповідали чоловіки, — не хотівши, обіцяли, самі ж пильнували часу, коли південний вітер настане, щоби плисти. Бог же допомогав, двоє нас вночі човном втекли з рук їхніх і ось сповіщаємо вам, щоб ви сховалися на якийсь час, аби варвари, йшовши повз місце це, не зустріли вас і не повбивали, є-бо їх числом триста". Ми ж, це чувши, стерегли себе, поставивши сторожів при морі, щоб, коли побачать, що корабель іде, сповістили нам. Самі ж, всенічні чування творячи, молили Бога, аби корисне для наших душ учинив. У першій годині ночі видно було корабель, що, піднявши вітрила, до нас ішов. Миряни ж деякі, що перебували біля місця того, Фаран названого, приготували себе до боротьби, захищаючи жінок своїх і дітей, і зібралося всіх мужів числом двісті, окрім жінок і дітей. Ми ж поспішили до церкви нашої, що була загороджена загородою. Корабель же той, допливши до пристані з варварами, кораблеплавцями керований, перебув ніч у підкриллі гори із заходу, поблизу джерел. Коли настав ранок, зразу варвари, зв'язавши кораблеплавців, геть викинули їх, одного лише залишили в кораблі, і варвара одного при ньому, щоб не зміг той кораблеплавець із кораблем відплисти. І прийшли до джерел, де зустріли їх місцеві мужі, що на боротьбу вийшли, і з обох боків стріл багато випускалося. Варвари-бо у злі досвідчені були, прогнали місцевих >іужів і вбили з них числом сто сорок і сім. Инші ж втекли, ди хто міг. Варвари ж, взявши жінок їхніх і дітей, мали їх з: собою, беззаконні. Після цього, як звірі дикі, кинулися до:. на названу загороду, сподіваючись, окаянні, знайти в нас золота багато, і, оточивши стіни, кричали, викрикуючи безчинне й голосами варварськими страшили нас. Ми ж в останній біді і скорботі були, не знали, що робити, лише до Бога, ридаючи, взивали: одні-бо з нас терпіли ту скорботу мужньо, инші ж плакали, инші ж молилися, дякували Богові, і, один одного втішаючи, разом всі "Господи, помилуй" взивали. Вставши ж посеред церкви, отець наш священний Павло сказав: "Послухайте мене, отці і браття, грішного й останнього зі всіх, знайте ясно всі, що задля любови Господа нашого Ісуса Христа відлучили ми себе від суєтного світу й перебуваємо в нужденній цій пустелі і благій. Його ж сподобилися носити у голоді і спразі і, в останній убогості ходячи, перемогли ж усе земне й суєтне, щоб сподобитися бути причасниками Царства Його Небесного. І нині, окрім того, на ніщо инше не сподіваємося, навіть якщо й смерть зустріне нас у годину цю. Якщо-бо хоче Владика наш швидко звільнити нас від життя цього суєтного і зі Собою нас мати, то чому сумуємо і падаємо духом? Чи не краще зрадіти? Отож маємо дякувати і радіти, і ніяк не зневірюватися. Що-бо краще для нас чи що солодше понад те, аби споглядати славу Господню і дивитися на святе божественне Його лице? Згадаймо, брати мої і отці, як завжди винагороджували й прославляли попередніх святих мучеників і один одному розповідали про страждання їхні, як за Ім'я Христове мучені були, і що хочемо з ними опинитися. Це вже час настав, і бажання наше сповнюється, аби з ними сподівання нашого насититися в прийдешньому віці. Тому зовсім не лякайтеся, але зі старанністю підпережіть себе силою і смерть перетерпіть мужньо, і Бог милостивно прийме нас у Царство Своє". І, відповідаючи, всі казали: "Як же сказав, чесний отче, так зробимо. Що-бо піднесемо Господеві за всіх, якщо винагородить нас? "Чашу спасення приймемо і ім'я Господнє при-зовемо»3. Й обернувся святий отець наш на схід і, звівши руки свої до неба, сказав: "Господи, Ісусе Христе, Боже Вседержителю, уповання і допомога наша, не забудь нас, недостойних рабів Своїх, але згадай про убогість нашу і печаль нашу, що принизилася аж до пороху душа наша, укріпи нас в годину цю, Господи, у час біди нашої, прийми, як жертву доброприємну, за аромати добропахучі душі всіх нас, бо Тобі належить слава і честь нині, і повсякчас, і навіки віків". І всі мовили: "Амінь". Зразу був голос зі святого вівтаря, що всі ми чули: "Прийдіть до Мене всі стомлені і обтяжені, і Я упокою вас"в. Страх же і жах напав на нас від голосу того, і у всіх нас серця і коліна знемогли, бо "дух бадьорий [як же каже Господь], тіло ж немічне"1". Лише лиця наші були до небес спрямовані, на все инше в житті втратили надію. Варвари, поки ніхто не противився ані не боронився, принесли колоди довгі, за їх допомогою стіни загороди перелізли, відчинили двері, увійшли, як вовки дикі і звірі люті, маючи мечі оголені в руках своїх, і, взявши старця одного святоліпного, йому ж ім'я було Єремія, який при дверях церковних сидів, сказали до нього: "Скажи, хто начальник ваш". Старець же, поглянувши на них, бачивши лиця їхні похмурі і зброю оголену в руках їхніх, зовсім не збентежившись, сказав до них: "Чого страшите мене, вороги Христа мого, нічого не скажу вам про тих, про кого питаєте мене". Був же тут, поруч стоячи, і настоятель. Здивувалися ж варвари великодушності мужа, що нітрохи не злякався, але більше допік їм, і, з люттю зв'язавши йому руки й ноги, поставили нагого посеред себе і стрілами стріляли. І було видно, що все тіло блаженного зранене стрілами, і так подвизався мужньо на диявола і, голову змієву перемігши, перший зі всіх вінцем мученицьким увінчався, і був початок і приклад страждання старим і юним.

Це бачивши, священний отець наш Павло скоро вийшов до них і, кличучи, говорив: "Я той, кого шукаєте". І своїм пальцем на себе показував, що сам він є той, кого вони шукають. І передав себе варварам мужній раб Христовий, ані не ' настрашився, ані в умі своєму не прийняв ран і мук, що їх хотіли завдати йому перед смертю беззаконні. Спитали його, говорячи: "Скажи нам, де маєш сховане золото своє?" Він же тихим словом і з покірною вдачею, як же звичай мав завжди говорити, сказав до них: "Повірте мені, що нічого земного за все життя своє не придбав, лише старі рубища ці, які бачите на тілі моєму". І показував їм рукою, тримаючи одяг свій. Вони ж стрілами все тіло його постріляли і голову його камінням пробили, говорячи: "Принеси маєтки свої". Так йому вони дошкуляли і, не знайшовши нічого, зразу голову його мечем розсікли надвоє, і висіла сюди і сюди на обох плечах. Ще ж і більше ран прийняв на тілі своєму, лежав мертвий при ногах раніше вбитого отця, другим переможцем над дияволом виявився. Я ж, окаянний, бачивши немилостиву смерть, і як кров святих проливається, і нутрощі на землю кинуті, зі страху шукав місця, в якому, утікши, зміг би врятуватися. Лежало ж там з лівого боку церкви трохи гілля фінікового, і я побіг, і поки займалися варвари святим отцем нашим Павлом, сховався під гіллям тим, так подумавши, що в кожному разі одне з двох буде мені: або сховаюся і смерти уникну, чи й мене тут знайдуть і з отцями вб'ють. Беззаконні ж варвари, залишивши двох отців померлих, ускочили в церкву, викрикаючи і мечами своїми повітря б'ючи. І всіх отців разом повбивали, молодих же і старих немилостиво передали смерті". Це нам розповів чернець один, із зітханням плакав гірко і ридав вельми, і плакали всі досить, і було видно сльози, як джерела, що виходили з очей наших, і одяг наш намок від великого плачу. Знову ж дивний той брат слізно говорив: "Що мовлю чи що і розповім, браття, що бачили очі мої, достойні великого ридання. Був там один отець великий, йому ж ім'я Адам, він мав учня юного, десь літ п'ятнадцять, на ім'я Сергій, його ж і виховав з малого віку і з дитинства настановив до чернечого життя, і навчив його на ополчення і боротьбу проти бісів. Його, гарного з лиця і юного за віком, бачивши, варвари змилосердилися над ним і не вбили його, але взяли за руку, вивели геть, хотіли взяти його зі собою. Бачивши, що не вбитий з братами та отцями, але має бути супутником беззаконним варварам, юнак ридав гірко, голосячи. Тоді запалав духом і, всілякий страх і жах від себе відкинувши, мужньо підбіг і, вийнявши меч у варвара, вдарив одного з них по плечах, аби тим на лють зрушити варварів, щоб убили його. І було так: люті-бо великої сповнилися варвари — посікли його на частини. Він же, усміхаючись, взивав: "Благословен Господь, що не передав нас живими в руки людям грішним". І, те сказавши, заснув у Господі. Це бачачи, я молив всещедрого і чоловіко-любного Бога, щоб сховав мене від лиця беззаконних варварів тих і засліпив очі їхні, щоб не бачили мене, щоб хоч я поховав тіла святих. Посічених-бо святих, що наповнили цілу церкву кров'ю, не настрашився, ані не сумував всіляко, а радів, дякуючи Богові за те, що сталося, бо розум мали до свого Владики і, добре на землі поживши, Церквою себе Святому Духові зробили і, все гарне і суєтне цього світу покинувши, за Богом одним пішли до кінця і через різні муки в Ім'я Його померли. Варвари ж ті після убивства отців весь монастир обшукали, думаючи, окаянні, багатств багато знайти, — не відали, беззаконні, що нічого ж земного святі отці не набували, але, в тілі будучи, жили, як ангели. Я ж, коли це було, хоч і жодної краплі крови на собі не мав, проте весь як мертвий лежав, думаючи, що і гілля те розтрясуть, шукаючи скарбів. І часто визирав з-під гілок, дивлячися, коли до мене прийдуть і, знайшовши, вб'ють мене, як же й инших. Смерть-бо перед очима мав і молив Бога врятувати мене, якщо на те Його воля. Прийшли ж до гілок варвари і, оглянувши їх, відійшли, бо Бог потьмарив серця їхні з очима. Залишили святих отців мертвими лежати і, нічого не знайшовши взяти, повернулися знову до джерел, хотівши іти до моря в путь свою, та, прийшовши, знайшли корабель розбитий. Залишений-бо кораблеплавець, що охороняв корабель, христолюбець, потайки від того варвара, що з ним був, відрізав шнур кораблеві, тоді вітер був, ударився корабель до берега і розбився, корабельник же, убивши варвара, утік і в горах сховався. Варвари ж ті, надію свою втративши, не знали, що робити і як їм на свою землю повернутися. І знемагали скорботою від розгублення і від великої люті; полонених, яких зі собою мали, всіх мечами порубали — дітей і жінок, потім запалили вогонь і попалили всі фініки. Коли вони це робили, прийшло багато мужів із града Фа-ран, числом десь шістсот стрільців вибраних: почули-бо про убиття отців святих, що було в Раїті. Тоді побачили варвари прихід їх, приготували себе на боротьбу і трохи до моря відійшли. Була битва, коли засіяло сонце. Багато ж стріл з обох боків випускалося, ті, що з Фарану, бо було їх більше, здолали варварів і повбивали їх багато. Варвари ж на спасіння надії не мали, боронилися мужньо і кріпилися аж до дев'ятої години. Й убили мужів, що були з Фарану, вісімдесят чотири, инші ж багатьма ранами зранені були. Варвари ж усі на тому місці впали, ані плечі не показавши ворогам своїмг. ані з місця того не відступивши. Коли те було, набрався я трохи відваги, вийшов з місця, де був сховався, і, оглянувши тіла убитих святих, знайшов всіх померлих, окрім трьох: Домна, Андрея та Оріона. З них же Домн лежав, люто мучений: у ребрах-бо мав рану страшну. Андрій же, хоч і багато мав ран, але не дуже страшних, що й по тому живий був. Оріон же й одної рани не мав на тілі своєму: вдарив-бо його мечем варвар із правого боку, і з лівого боку меч крізь одяг його пройшов, не торкнувшись тіла його ніяк. Думав же варвар, що помер він, залишив його і до инших кинувся. Він же кинув себе поміж инших, наче мервий, лежав. Він-бо, вставши, обходив тіла святих, оглядаючи, плакав же зі мною і ридав через те, що трапилося з нами. Після цього мужі, що з Фарану, залишивши тіла варварські при березі морськім на поїдання звірам і птахам небесним, своїх друзів тіла зібрали, багато було, і вчинили плач і ридання велике. Поховали їх біля підніжжя гори, де були джерела, і до нас повернулися. Прийшов же і князь їхній Ведіян, що його визволив був від духа нечистого преподобний Мойсей, як же про те раніше було сказано. З тим князем увійшли до церкви, ридали і плакали гірко, в груди себе б'ючи, бачивши стадо Христове, на землю скинене, як вівці, звірами розшматоване. І було видно старців священноліпних, зі сивиною чесною. Юні ж наче ангельський вигляд мали, сяяли-бо лиця їхні, як цвіт ранішній, показуючи на собі знамення добродійного їхнього життя. Страшні ж і люті мали рани раби Христові і мученики: той-бо від плеча до черева мав розтин, инший наполовину перерубаний на землі лежав, в иншого голова відсічена, другому ж очі вибрані, тому були руки й ноги відсічені, тому ж спис у серце встромлений — і всі так померли, різні рани на тілах маючи. Ще живими бувши, завжди мертвість Господа Ісуса Христа на собі носили, щоб і життя Ісусове в тілі їхньому явилося. І все життя своє богоугодно Богові віддавши, на кінець у своїй крові охрестилися і до лику святих мучеників приєдналися. Зібрали-бо тіла їхні святі в одне місце христолюбивий же князь Ведіян з иншими, принесли із Фарану ризи світлі і поховали святих числом тридцять дев'ять. І всі, що трапилися там, взяли віття і гілки фінікові, ішли на поховання святих із псалмами і співом, разом же і зі сльозами багатьма, несли їхні чесні мощі і поклали їх у гріб отцівський усіх разом, окрім Домна. Домн же, якого раніше згадувано, римлянин родом, ще живий був. Коли ж вечір надійшов і він заснув у Господі, його ж, принісши, поклали поблизу святих отців. Померли ці святі Христові мученики місяця січня у чотирнадцятий день в годину дев'яту. Отець же Андрей і отець Оріон залишилися там, надвоє думаючи: чи перебувати на місці тому, чи відійти. Я ж, не мігши терпіти скорботи і запустіння того місця, ридання ж і сліз за вбитими цими, прийшов до вас. Багато ж христолюбивий Ведіян вмовляв мене перебувати там і обіцяв часто приходити й потрібне приносити нам, але не захотів я через вищезгадані причини. Прошу ж вас, отці, щоб і тут про все, що сталося, ви розповіли мені, як же від мене все детально довідалися". Ми ж [говорить Амоній], розповівши йому те, що тут було, дивувалися предивним судьбам Божим, що в один день вбиті були отці святі і що те саме число і там, і тут знайшлося, і знову ридали і плакали всі разом. Вставши ж, преподобний отець наш Дула сказав: "Справді, о любі мої, вони, як вибрані Христові раби, сподобилися радости й Оселі небесної, по стількох подвигах і випробуваннях вінцем мучеництва увінчалися і є нині у великій славі і честі. Ми ж, залишивши скорботу, опікуймося собою і їх молімо, щоб Господа за нас молили, щоб і ми участь з ними мали в Небесному Царстві. Нині ж Богові вдячні пісні піднесімо, щоб покрив нас від рук варварських". Це сказавши, всіх нас воздвиг на благодушність і скорботу сердець наших на радість перетворив, і душі наші утішив словами втішними. Я ж, грішний Амоній, з Богом повернувся у краї Єгипетські і все це на хартії написав. Через те не на перше місце ішов, назване Каново, але поблизу Мемфія у малій келії осів, в ній же перебуваючи, часто згадую і вшановую муки і подвиги преподобних мучеників Христових. З ними ж хай і нам Господь подасть участь мати у Його Царстві Небесному і насолодитися невимовних і вічних благ зі всіма, хто любить Його, бо Йому належить всіляка слава, честь і поклоніння з безначальним його Отцем і Всесвятим, Благим і Животворним Його Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Коли після першого убиття преподобних Отців минуло років багато, було знову, уже в дні преподобного Ніла Постника, на гору Синайську нашестя варварів, які жили в пустелі, що простяглася з Аравії аж до Єгипту, Червоним морем і Йорданом звідусіль оточена. Мешкання ж тих варварів було не в градах і домах, але в стійбищах їхніх і полчищах. Вони з місця на місце переходили і там найбільше перебували, де знаходили воду добру і пашу своїй худобі. Годувалися ж не з якогось рукоділля чи купівлі, ані із землеробства, але з ловлення звірів, а найбільше з розбою, все-бо знаряддя їхнє було: меч, і лук, і спис — і все старання їхнє, щоб на чужі поселення нападати і на шляхах розбій чинити. А ті, що усамітнене в Бозі життя вибрали, Отці преподобні, одні в пустелі Синайській, инші в печерах та ущелинах кам'яних, одні ж малі келії у якихось місцях поблизу вод створили, а инші при церкві перебували, харчуючись сирим зіллям, і фініками, й иншим овочами, які там були, мало-бо хто з них їв хліб, бо велику повстримність і піст мали. Куштували ж їжу одні через день, инші ж через два чи три дні, а инші на весь тиждень в одну ніч лише немічну плоть підкріплювали їжею. Усіх же було життя рівноапостольне, бо про тіло своє не дбали, турбувалися про душі свої і намагалися догодити Господеві, для Нього ж і працювали ревно, духом палаючи і славословлячи Його удень і вночі. Молитва і псалмоспіви в устах їхніх були безупинні. У день же недільний всі збиралися в одну церкву і там, всенічні молитви сотворивши, причасниками були Божественних Таїнств і, знову у свої келії увійшовши, без-мовствували. Був же серед них і преподобний Ніл Постник, який спершу єпархом був у Царгороді і в чесному подружжі двоє дітей народив, тоді, порадившись зі своєю жінкою, покинув світ, її-бо в монастирі жіночому в чині чернечому постриг з однією дитиною, сам же, взявши другу, сина Тео-дула, в гору Синайську прийшов і був самовидцем біди тої, від варварів завданої. І написав про те пізніше, як святі отці були убиті. Було ж перебування преподобному Нілові на горі, мав же звичай відвідувати отців, що навколо жили. Зі-йшов-бо якось з гори тої зі свого місця з сином і прийшов до отців, що у святій Купині були, де ж трапеза увечері була представлена. Пресвітер місця того блаженний Теодул сказав до братів: "Хто знає, якщо навіть швидко не помремо, чи збере нас трапеза в одне?" Це ж сказавши, передбачив Духом напасть, що мала бути. У наступний же день, після ранішніх співів, напали варвари несподівано на святе місце і, як пси несамовиті, обійшли обитель, безчинними ж голосами повітря сповнюючи. Страшили тих, що були всередині. Тоді кинулися до житниць, у них же трохи їжі для постників було зібрано — овочі сушені на зиму були бережені на підкріплення многотрудних тіл рабів Божих. Ту їжу варвари спершу викрали, потім до церкви поспішили, в яку зібралися отці, і, вивівши всіх із церкви, скинули з них рубища і нагих на убієння в ряд поставили, тих, що були літами старші, і серед перших — пресвітерові місця святого блаженному Теодорові, який вчора на трапезі провозвістив, звеліли шию до усічен-ня схилити. Двоє ж варварів з оголеними мечами, лютими поглядаючи очима, обступили преподобного. Він же, схиляючись під меч, ніякого не показав страху, але лише тихими словами сказав: "Благословен Бог". І вдарили в нього обива варвари, один по одному, і була одна рана від хребта до щелепи, друга ж від плеча до грудей, і так божественний муж упав на землю. Тоді взяли другого старця, що з пресвітером жив разом, і того убили. Був там один отрок, що пресвітерові служив, йому звеліли зібрати розсипані по землі плоди, наче хотіли пощадити його, бо добрий був для прислуговування. Коли схилився той долі і збирав, варвар, що стояв ззаду, потайки витягнув меч, ударив хлопця сильно й убив його.

Коли убивали й инших отців, деякі із варварів дали знак рукою иншим чорноризцям, щоб утікали, — Бог так хотів. І ті, що були тілом міцніші і втікати могли, ухилились, втікаючи. І бігли через долину до гори, яка варварам не була легко приступна. Зміг же і Ніл блаженний утекти з утікаючими, вибавитися від смерти. А син його Теодул залишився в руках варварських, його ж, лицем вельми красного, не убили, але зі собою взяли зв'язаного, хотіли його віддати на жертву денниці, яку за бога мали. Не знали-бо одного для всіх Творця Бога, ані ідолам не поклонялися, ані якихось із язичеських богів не шанували, лише служили денниці і їй завжди для більшої користи приносили жертву, а найбільше вродливих полонених юнаків їй заколювали перед сходом сонця. На те бо й Нілового сина пощадили. Зруйнували ж і инші, що навколо були, чернечі мешкання і багато отців святих повбивали по різних місцях і відішли. Ніл же Постник на відведення в полон сина і на люту преподобних отців смерть з висоти дивлячись, ридав невтішно і говорив у плачі своєму: "О блаженні і триблаженні отці, де є нині труди по-встримности нашої? Де щоденне скорботних терпіння? Чи прийняли вінець за багато подвигів ваших? Чи це винагорода за довге инокування? Хіба намарно ви пройшли ваш шлях? Чи справедливо за чесноту прийняти скорботу? Як, коли убивали вас, залишив вас без допомоги промисел Божий ані не повстала проти тих, що убивали, правда за невинність вашу, але мала силу рука нечиста на тіла святі? І хвалиться зло, що здолало, і всіляко веселиться, ніби справді до кінця перемогло. Як купина не запалила давнього свого полум'я і не попалила беззаконних? Як земля не відчинить уст своїх і не пожре їх, як же колись Корея зі всією його громадою? Як промовчали ті, що були колись на Синаї, страшні голоси трубні, блискавки ж і громи і не настрашили нечестивих? Але не пришвидшили помсти Всемогутнього, Який-бо тих, що чинять зло, зверху вражає, ані тих, кого кривдять, міцною рукою не визволив, щоб так варвари, бачивши чуда, пізнали непереможну Божу силу, і так святі отці в Купині і в горі, на якій колись Закон був даний, впали безпомічні, як безсловесні жертви. Де тоді була сила, що в море занурила єгиптян і глибину водну гробом зробила для них? Де Той, що камінним градом побив иншоплемінних, що воювали проти ізраїльтян і без крови і труду дав людям Своїм на ворогів перемогу? Де сховав допомогу свою Всевишній, що загородив уста левам, щоб не торкалися Даниїла, і загасив вогненну силу перед юнаками, щоб явити їхнє благочестя? Цих же рабів Своїх як утаїть чесноти, залишаючи їх без захисту і чинячи, щоб всіляко вважалися недостойними допомоги?" Це блаженний говорив з болю сердечного і великої печалі. Душа-бо тяжкою була обкладена скорботою, проте багато тоді, не думаючи, сказав слів. Бо допомога Божа багато разів залишає праведних, віддаючи їх катам на різні муки і неправедну смерть, щоб, як золото випробуване, явилася їхня чеснота, і віра їхня, як же світильник, засіяла, і щоб більші почесті на Небесах прийняли. Безсумнівно-бо, що й цей преподобний із раніше вбитими отцями до лику святих мучеників був зарахований, і нині прославляються вони всі у Церкві Христовій.

Коли ж день до вечора схилився, Ніл преподобний з инши-ми з ним схованими чорноризцями, набравшися відваги, зійшов з гори, щоб поховати тіла святих убитих. І, прийшовши, знайшли преподобного Теодула-пресвітера, що ще дихав і трохи говорити міг, сиділи-бо біля нього уночі, плачучи. Старець же говорив до них: "Хай не бентежить вас ця, що сталася з нами, напасть, звичай-бо має сатана просити в 5ога, щоб дозволив випробувати тих, що Богові догодити намагаються, як же на Йова навів напасті, його ж і дітей погубив. Але Подвигоположник знає, заради чого передає подвижників своїх противникові — щоб світліші подарувати винагороди тим, хто перетерпів мужньо. І Иову воздав п: дзійно те, що той втратив, але й більше незрівнянно — те, що "око не бачить, і вухо не чує, і на серце людині не при-ле. Це приготував для тих, хто любить Його і терпить задля Нього". Таке старець говорив й останнє цілування тим, що були біля нього, давши, помер. І поховали його з иншими убитими, поки ще пітьма нічна не залягала. У ту годину юнак один, втікши від варварів, прибіг до них, був він рабом боярина Маґедона, який задля народних справ у тих краях тоді затримався. Того боярина варвари десь на шляху взяли із сином його і все, що було при ньому, розграбували, спершу сина перед очима його убили, тоді й самого умертвили. А юнак, один цей із рабів його, втечею врятувався, у повойовану прийшов землю, трясучись зі страху, ніби за ним гналися услід і досягали його. Того юнака святий Ніл питав, як утік. Він же відповідав: "Я, — казав, — разом із сином твоїм зв'язаний був. І вчора варвари говорили про нас [як же мені один з полонених з нами, розуміючи мову їхню, потай оповів], радилися ж, щоб обох нас, мене і сина твого, заколоти на жертву денниці, коли вона засіяє на світанку, задля чого і вівтар, каміння зібравши, приготували і дрова поклали. Я ж сповістив те синові твоєму і сказав йому, що коли втечею не врятуємося, то живим нам більше сонце не засіяє. Він же, боячися, аби зловленим не бути, залишився, говорячи: "Якщо Божа на те воля, то неможливо уникнути, втекти від смерти й утаїтися, навіть якщо би хтось і в неприступних і таємних сховався місцях". Я ж, коли ніч настала глибока, коли бачив, що варвари поснули міцно, дуже-бо ввечері напилися, звільнився від пут і, як змій, черевом по землі повзаючи, виліз від полчища їхнього далеко і, на ноги вставши, взявся бігти і біг, як на крилах, страх мене гнав, боявся, щоб, отямившись, не наздогнали мене, але ще й тепер страхом і трепетом я одержимий, бо люте варварське катування, яке бачив, кидається в розумі моєму і наче тут перед очима їх бачу". І розповідав юнак той про заколення багатьох отців святих. На одному, — сказав, — місці пригожому, знайшли воду варвари, стали спочити, і ось побачили в горі малу печеру, до неї ж кинувшись, вивели звідти старця, образом чесного, його ж, затягнувши в гори, камінням побили. Тоді, трохи пройшовши, взяли молодого чорноризця, лицем блідого і сухого, і його вбили камінням. Після цього знайшли місце, де було багато дерев і вертеп малий, у ньому ж скитався один пустельник, молодий літами, але старий великодушністю. Він же, коли веліли йому звідти вийти й одяг свій їм віддати, відповідав: "Дім мій, в якому лс я трудився, хай буде мені гробом, тут мене, увійшовши, убийте, одягу мого не скину, щоб самому не побачити наготи своєї, її ж дотепер не бачив. Як ж уб'єте мене, тоді самі скинете, коли я мертвим буду і не знатиму про себе нічого". Говорили ж йому знову, щоб розповів про таємний у пустелі тій монастир, й обіцяли залишити його живим. Він же відповідав: "Хоч і знаю місця, де святі мужі живуть, проте не розповім вам, не хочу бути Божих рабів зрадником". Коли він так мужньо проти варварів стояв, розлютувалися беззаконні і, всередину увійшовши, мечами потяли його на шматки. Ішовши далі пустелею, побачили трьох отців, що по пустелі ходили. І зразу, кинувшися до них, потяли їх. Тоді здалеку побачили два монастирі, що невелику відстань між собою мали, розділилися-бо надвоє, поспішили до них, що ж там зробили, як котрого з отців убили, не знаю [казав той юнак, що утік]. Лиш одного ченця, що втікав, бачив здалеку, його ж варвари гонили, стрілами ранили, він, знемігши, упав, мечами і списами його умертвили. Після цього я вночі утік, як же перед тим сказав. Синові ж твоєму [до Ніла сказав] після моєї втечі що було, Бог знає, чи живий залишився, але без надії на життя, бо кожен мав померти, коли денниця засіяє, заколений мав бути на жертву.

Це чувши, Ніл так плакав і ридав через смерть сина свого, а найбільше, що в жертву нечестивих заколений мав бути, і взивав до Бога, говорячи: "Не дай, Господи мій, Господи Боже Отців, задля Богородиці, що Тебе народила, і задля Твоєї благости, загинути синові моєму від варварів". Бог же провидінням Своїм зберіг хлопця Теодула цілим. Варва-ри-бо міцно спали, аж до сходу сонця, і збудилися, коли ранкова зоря вже сховалася, ще ж і побачивши, що один з приготованих на жертву хлопців втік, не принесли звичної жертви, але повели того юнака, що залишився, у свій край. Після того ті, що жили у Фарані, послали скороходів своїх до князя варварського Амана, жаліючись на розбійників його, що в час мирної угоди напали, такий розбій учинивши. Тим часом Ніл блаженний з тими отцями, що залишилися, пішов у пустелю шукати тіла святих убієнних, щоб поховати їх. Був заколений у Ветрамві Прокл, Іпатій же у Геті, Ісаак же у монастирі, Салаїл названому, Макарій же і Марко в зовнішній пустелі вбиті були, а Веніямин за Єлимом, Євсевій же в Толі, Ілля в Азі — його ж знайшли ще дихаючого і принесли, у келії поклали, самі ж до поховання инших вернулися. Повернувшись же, знайшли, що й той помер при відрі: від багатьох-бо ран спраглий, коли води скуштував, зразу, впавши, духа віддав. Поховавши ж усіх, кого де знайти могли, пішли у Фаран, довідатися хотіли, що буде принесене від варварського князя. Коли вони входили в град, прийшли і скороходи, що повернулися, несучи від князя писання мирне, у якому ж обіцялося зразу відімстити і покарати смертю тих, що насмілилися таке вчинити. Фаранянам же велів до себе без боязні іти і полонених своїх, якщо живими виявляться, без викупу взяти. Зібралися-бо фараняни, пішли до князя варварського, з ними ж ішов і блаженний Ніл, хотівши довідатися про сина свого, чи живий є в полоні, чи помер від рук варварських. І довідався, що живий є, проданий у град Єлузійський, єпископ-бо града того викупив і його зробив клириком. Про те все сам преподобний Ніл Постник розлого розповідає у своєму слові. Туди-бо прийшовши, преподобний знайшов сина цілого і здорового і, дуже втішившися, дякував Богові. Прийнятий ж був люб'язно від єпископа, який же і переконав його пресвітерський сан прийняти, й обох чесно, Ніла преподобного із сином його Теодулом, відпустив. Вони ж на попереднє своє в Синайській горі перебування повернулися, пожили літ досить, добре догоджаючи Владиці своєму, Господу нашому Ісусу Христу, перед ним же і стати сподобилися з преподобними отців ликом на Небесах, славлячи Бога навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

26 СІЧНЯ: Мчч. Єрмила та Стратоніка. Прп. Іринарха, затворника Ростовського. Прп. Єлеазара Анзерського. Мч. Петра Анійського. Прп. Якова, єп. Низибійського

опубліковано 10 груд. 2018 р., 04:53 evg z   [ оновлено 10 груд. 2018 р., 04:54 ]

Мчч. Єрмила та Стратоніка (бл. 315). Прп. Іринарха, затворника Ростовського (1616). Прп. Єлеазара Анзерського (1656). Мч. Петра Анійського (309–310). Прп. Якова, єп. Низибійського (350).
святі мученики Єрмол і Стратонік
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святих мучеників Єрмола і Стратоніка.


Коли царював Ліціній нечестивий і вельми скверним своїм богам жертвами угодити намагався, настала смерть тяжка для всіх християн: через них обстежували міста, за ними шукали по краях і селах, і кожен, хто знаходив християнина і цареві про нього сповіщав, милий йому був і великої чести удостоювався. Через те всі шукати й гонити християн кинулися, щоб цареві догодити. Тому до Ліцінія, що якось на високому місці сидів і творив суди, приступив один із воїнів, говорячи: "Є один тут християнин на імя Єрмол, який, за звичаєм християнства свого, має сан дияконський, бо, віддавна служачи Христові, над богами нашими і тобою, о царю, насміхається і ні за що не має". Це чувши, Ліціній зразу шукати і взяти його звелів.

І знайдений був святий десь, коли молився і руки здіймав до Господа, Бога свого. Довідавшись, що беруть його на суд і муки за Христа, радости і веселости сповнився і пішов з воїнами не примусом ведений, але наче почесті прийняти поспішав із поспіхом, і став перед царем з відвагою. Бачивши його, цар сказав: "Скажи точно, чи християнином ти є, як же я про тебе чув?" Той же відповів: "Не лише те вільним голосом ісповідую, що християнином є, але й це повідомляю, що освячений є Богові невидимому і стою перед Ним у чині диякона". Цар же сказав: "То й нашим богам будь дияконом, тобто служителем". Мученик же посміявся з його слів, казав: "Думаю, що глухий ти, о царю, і безумний: я сказав тобі, що служу Богові невидимому, а не тим вашим ідолам, які є видимими, самі ж вони не бачать ані не знають, що то є бути комусь дияконом, їх же ти, звабившись, як богів шануєш, вони ж є камінням і деревом зовсім бездушним і глухим, ділом рук людських, з них же швидше насміхатися, а не поклонятися їм випадає". Не терпів же цар вільного його говорення і зразу якоюсь зброєю мідною, на муки приготованою, звелів бити мученика по лиці, а речникові ж кричати: "Не будь язиком дерзосним, о Єрмоле, шануй царя, богам принеси жертву і вибав себе від муки". Він же, сильно битий, виглядав так, наче жодного болю не відчував, але й, навпаки, катовій докоряв немочі. Тоді найясні-шим голосом вигукнув, кажучи: "Рани безконечні приймеш, і страшну Божу руку на собі пізнаєш, бо залишив Творця свого, до глухих і німих богів прислухаєшся. А що тяжче, що й инших до тої ж своєї погибелі притягти намагаєшся, бо на спасіння їхнє заздриш". Після цього звелів цар відвести його в темницю на три дні, сподіваючись, що передумає і розкається в зухвальстві своїм. Мученик же, ішовши, співав: "Господь моя допомога, не боюся, що вчинить зі мною людина". "На Бога уповаю, не боюся, що зробить мені плоть". Входячи ж у темницю, заспівав: "Ти, що пас Ізраїля, почуй, наставляв, як ягня, Йосипа, сидячи на херувимах, явися і прийди спасти нас". Не зневажив же Господь раба Свого, але послав ангела, щоб утішав й укріплював його, який, явившись, сказав йому: "Єрмоле, будь відважним, говори й не мовчи, далі ж не бійся, бо переможеш зразу каверзи катівські і згори приймеш за страждання вінець пресвітлий". Так Бог озброїв воїна Свого на подвиг, підперезав його силою, навчив руки його на боротьбу і дав лук мідний м'язам його і щит спасіння. Через три дні Ліціній-цар, сівши на судищі, наказав привести Єрмила і сказав йому: "Чи ти вже розкаявся і хочеш вже богам принести жертви, щоб звільнитися від мук, для тебе приготованих? Чи ще тим же охоплений безум'ям і добровільно на згубу віддаєшся?" На це Христовий воїн за честь Господа, що Його озброїв, сміливо відповідав: "Єдине скажу тобі, о царю, і належить тобі задовільнитися першими словами моїми й більше не питати. Є-бо для мене Бог на Небесах, для Нього ж єдиного живу і Йому ж себе самого як жертву принести намагаюся, і від Нього великої сподіваюся допомоги". Сказав цар: "Побачу, чи Той, що на Небесах, поможе тобі". І зразу звелів шістьом воїнам, міцним і лютим, взяти його і, простягнувши на землі, бити без пощади. Битий же був мученик, терпів, як безтілесний, і молився до Бога, кажучи: "Господи, Боже мій, задля мене при Понтійськім Пилаті рани і биття перетерпів, Сам мене, знову страждаючого задля Тебе, укріпи, щоби я зміг теперішній подвиг здійснити і причасником бути страстей Твоїх, достойний хай буду причаститися вічної Твоєї слави". Коли так святий молився, голос раптом почувся зверху, говорячи: "Амінь, амінь, Єрмоле. Після трьох днів вибавишся від бід теперішніх і приймеш велику винагороду за свої страждання". Той голос велику сміливість і міцність приніс мученикові, тим, що мучили, — великий страх і трепет наклав, впали-бо на землю й не могли нічого зробити. І цар тремтів, проте не хотів Божої пізнати сили і звелів знову відвести мученика до темниці. Був же сторожем в'язниці Стратонік, йому ж зустріти мученика наказали. Стратонік же той був християнином таємно і другом святого Єрмола, за нього ж і болів серцем. Бачивши його в муках, веселився ж духом через відвагу і міцність його, але сам не міг віддатися на такі страждання. Святий же Єрмол, входячи в темницю, співав, говорячи: "Господь світло моє і Спаситель мій, кого боятимусь? Господь захисник життя мого, кого настрашуся?" І осяяло його зверху світло небесне, і знову чувся голос, який велів бути відважним. І по трьох днях знову на судищі сів мучитель, Єрмола святого на випробовування привів — той же став світлий лицем, очима веселий і сповнений радости в серці. Мучитель же Ліціній, похитуючи головою і підсміхаючись до мученика, говорив: "Скажи нам, яку користь принесла тобі похмура в'язниця? І час, що минув у злостражданні, чи переконав тебе підкоритися законові царському й віддати богам честь належну? Чи ще треба буде пошукати мук проти такого загрубілого серця твого?" Мученик же відповідав: "Мені похмура в'язниця велику світлість виклопотала, і нині душа моя є в мирі, і радості, і невимовному просвітленні, що добру мені дає надію отримати блага майбутні. Я ж дивуюся вельми, що та пітьма, яка в тобі, ніяких не зазнає змін, але завжди потьмарює душевні твої очі, щоб не бачити істини". Коли так святий блуд царевий викривав, закричав Ліціній: "Нічого ж іншого, як же бачу, звик ти лише відкрито дошкуляти через нестримний язик і зухвалу душу й безумство своє. Проте відповідай і кажи відкрито: чи принесеш жертву богам і чи нашому підкоришся велінню? Чи достойні за ділами своїми муки приймеш?" Христовий же мученик Єрмол відповідав: "Маєш вже відповіді мої, о царю, і нічого більше від мене не почуєш. Роби далі, що хочеш, і здійснюй на ділі, що замислив". Розгнівався Ліціній, звелів простягти святого на землі нагого, палицями по животі бити. Святий же в накладених ранах одну мав відраду — Христа, до Нього ж душевні зводячи очі, молився: "Боже, поквапся на допомогу мені, почуй, Господи, помогти мені поспішися". Кат же, лютувавши гнівом через терпіння святого, звелів кігтями орлиними розшматовувати його живіт, щоб "бачив, — казав, — своїми власними очима нутрощі свої". Мученик же говорив: "Серце моє і плоть моя зраділи в Бозі живому". "Бо товщем і єлеєм сповнилася душа моя, й устами радости восхвалять Тебе уста мої".



Стратонік, бачивши святого Єрмола, друга свого, так нелюдськи мученого й утробу його розшматовану, почав плакати, що побачили деякі з тих, котрі там стояли, і зразу цареві сповістили, говорячи, що Стратонік, сторож темниці, відкрито виявляє, що він причетний до блуду християнського і дружній з Єрмолом, бо співчуває йому і за ним плаче. Цар же, Стратоніка прикликавши, питав його, чи друг йому Єрмол? Стратонік же, не хотівши брехати, цей учень істини, і бачачи, що прийшов час подвигу його, визнав себе другом Єрмиловим і християнином, і ганьбив ідолів, що бездушні, і тих, що кланяються їм, що є безумні. Єдиного ж Бога, що Небо і Землю створив, прославляв. Цар же люті сповнився, звелів Стратоніка нагого по цілому тілу палицями бити. Битий же святий був, зводив до святого Єрмола, друга свого, очі, і говорив: "Моли за мене Христа, Єрмоле, щоб подав мені сильну й непохитну зберегти віру і бути вищим від тих, що мучать мене". Підсміхався ж із Ліцінія і вмовляв його, щоб перестав поклонятися сліпим і бездушним кумирам, щоб побоявся ж помсти істинного Бога, в Його ж руки впасти є страшно. І битий був святий доти, поки, знемігши, замовк.

По цьому звелів цар обох, Стратоніка і Єрмола, вкинути в темницю. Молився ж святий Стратонік, говорячи: "Господи, не згадуй беззаконня мого першого". Але й обоє промовляли до Бога: "Поможи нам, Боже, Спасителю наш, задля слави імени святого Твого". І чули божественний голос, який говорив: "Біг закінчите, віру збережете, далі відкладеться вам вінець правди, його ж завтра приймете". Коли настав ранок, приведений був знову Єрмол на судище, і спитав його Ліціній: "Чи принесеш жертви богам?" Відповідав святий: "Як же і спершу говорив тобі, так і нині говорю, через що печи, січи і як же хочеш муч мене: навчився-бо не боятися тих, що убивають тіло, душі ж убити не можуть". Звелів-бо кат повісити на дереві святого й ножами різати плоть його. Святий же у лютому тому болю безперестанно молився, говорячи: "Будь мені помічником, Господи, Спасителю мій". І чув зверху голос: "Не бійся, з тобою є Бог твій". Після цього цар засудив святого Єрмола на потоплення в ріці Істрі. Стратоніка ж святого привівши, вмовляв його принести жертву богам. "Щоб і ти, — казав, — окаянний, не постраждав, як же і друг твій". Відповідав блаженний Стратонік: "Справді окаянний був би, якби послухався безумної твоєї ради. Як же я живим бути схочу, коли помре за Христа друг мій?" Ліціній сказав: "Що бо — умерти хочеш з Єрмолом?" Відповідав святий Стратонік: "І дуже хочу. Годиться бо справжнім друзям як біду разом терпіти, так і добром разом насолоджуватися. Що ж для нас солодше від того, щоб страждати й умерти задля Христа?" Бачачи, що нічого не досягне, Ліціній-цар засудив і святого Стратоніка на таку ж смерть, щоб у воді з Єрмолом утоплений був. Ішли бо обидва святі мученики на потоплення і співали весело: "Слава на Висотах Богові, і на землі мир, серед людей благословення". Привівши до ріки Істри, воїни вклали їх у сіті і в безодню водну вкинули. І так ріка прийняла тіла святих мучеників, Небо ж душі їхні у своїх оселило покровах. На третій день знайдені були святі їхні тіла на березі, і поховали їх вірні чесно, за вісімнадцять стадій від града Сінґидона, в одному поклали гробі, аби все для них було спільне і дружнє: спільне Христа ісповідання, спільна в'язниця, спільні муки, спільне утоплення, спільне тіл поховання, спільна і слава на Небесах благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Ісуса Христа. Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

25 СІЧНЯ: Мц. Татіани і з нею в Римі замучених. Свт. Сави, архиєп. Серб­ського. Прп. Мартиніана Бєлоєзерського. Мч. Мертія. Мч. Петра Авесаломіта. Прп. Євпраксії, діви Тавенської

опубліковано 10 груд. 2018 р., 04:50 evg z   [ оновлено 10 груд. 2018 р., 04:52 ]

Мц. Татіани і з нею в Римі замучених (226–235). Свт. Сави, архиєп. Серб­ського (1237). Прп. Мартиніана Бєлоєзерського (1483). Мч. Мертія (284–305). Мч. Петра Авесаломіта (309–310). Прп. Євпраксії, діви Тавенської (393). Ікон Божої Матері, званих “Акафістна” та “Молокоживителька”.
свята мучениця Тетяна

Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святої мучениці Тетяни.



Свята мучениця Тетяна народилася у Римі старому, у батьків великородних: батько-бо її трикратно антипатом був, благовірним же був християнином і богобоязливим, зберігаючи в таємниці святу віру, і доньку свою, цю святу Тетяну, в благочесті і страху Божому виховав і Божественних книг навчив. Вона, віку дійшовши і заміж вийти не схотівши, у дівстві і цноті провадила життя своє, уневістилася-бо Христові, любов'ю Його зранена, і для Нього працювала день і ніч в пості і молитвах, умертвляючи плоть свою і підпорюючи її духові. Сподобилася служіння церковного через життя своє добродійне, дияконисою була поставлена і служила Богові ангелоподібно в тілі. Тоді мученицьким вінцем Христос Бог увінчав невісту Свою. її ж страждання було таке.

Коли був убитий нечестивий цар римський Антонін Елагабала своїми власними римлянами, його ж тіло по граду волочили з наругою і в Тивер-ріку вкинули. Виведений був після нього на царство Олександр, юний хлопець, шістнадцятилітній. Він мав матір християнку на ім'я Мамея, від неї навчився Христа шанувати, але не благочесно, бо й ідолів не відкидав, але поклонявся їм як давнім богам римським, і мав у палатах своїх і образ Христовий, і нечестивого Аполлона, і старозавітного Авраама, й еллінського Орфея та инших ідолів. Не гонив-бо християн сам Олександр, бо від матері християнки народжений був, проте його намісники, антипати і єпархи, великі вірним кривди чинили, адже через юність його доручено було управління царством декому із синкліту, серед них був найпершим Улпіян, єпарх градський, жорстокий вдачею і великий ворог християн. Вони від імени царського керуючи всім, посилали всюди накази, аби галилейців [так вони християн називали] муками і смертями змушувати до поклоніння богам римським. Вибрані були на згубу християн диявольські слуги найлютіші такі: Віталій-комит, Вас-кувикуларій, Каій-доместик. І проливали вони кров християнську, як воду, нещадно в Римі і у всіх краях землі Римської. У той час і святу діву Тетяну, дияконису церкви Римської, невірні взяли; коли ж її ввели до храму Аполлона, щоб вона поклонилася, вона помолилася до Хрис-та, Бога свого — і зразу стався струс, і впав ідол, і роздробився на друзки, впала ж і храму частина якась і багатьох із невірного люду, що був усередині, і жерців убила. Диявол же, який в ідолі перебував, велегласно кричав із риданням, утік з того місця, що крик його всі чули і пітьму, яка бігла в повітрі, бачили. Тоді нечестиві на судище і муки вивели її, і спершу по обличчі катівські слуги били її немилосердно, тоді вилками очі її розтерзали — так довго катували, що знемогли кати: була-бо свята для тих, хто бив її, як кувадло, тверда, самі більше приймали болю, ніж мучениця. Ще ж і ангели, які невидимо при святій стояли, по черзі їх по лицях били і мучили. Кричали-бо до судді беззконного, просячи його, щоб звелів перестати мучити невинну дівчину, і казали, що самі більше приймають мук, аніж вона. Вона ж у муках молилася до Бога за тих, хто мучив її, щоб подалося їм пізнання істини, —- і почута була. Осіяло-бо їх світло небесне, і відкрилися очі їхні душевні, побачили чотирьох ангелів, що оточували святу, ще ж і голос, який із Небес до святої зійшов, чули, і впали на землю перед нею: "Пробач, — казали, — слугине істинного Бога, пробач, що тобі неволею сподіяли". И увірували в Христа, було ж їх числом восьмеро, і хрестилися у своїй власній крові. Мучені-бо були за ісповідання Христа жорстоко і в голови мечем усічені були. Иншого дня суддя неправедний, сівши на судищі, знову святу діву Тетяну на випробування представив, яка стала перед ним тілом ціла і здорова, лицем світла й очима весела. її ж, словами до ідольської жертви вмовити не змігши, звелів оголити і бритвами різати тіло її. Було ж дівоче тіло біле, як сніг, і коли різали його бритвами, текло з ран молоко замість крови і пахощі великі виходили, як із посудини ароматної. Свята ж, підносячи очі свої до Христа, Жениха свого, молилася в муках. Тоді на землі простягнена була хрестоподібно, і палицями били її довгий час, що знемагало і мінялося слуг багато. Ангели Божі, як і спочатку, тут були при святій невидимо, взаємно били тих, що били святу, і повідомляли слуги, що биті невидимо палицями залізними. І померло з них дев'ять, вражених ангельською рукою, инші ж, знемігши, впали ледь живі, а свята насміхалася із суддів, що мучили її, і докоряла богам їхнім. Коли цей день до кінця схилився, вкинута була в темницю, де ж цілу ніч молилася і співала, світло небесне осявало її, й ангели Божі співали з нею. Зранку ж знову на судище виведена була, здорова тілом і ще гарніша лицем, ніж була, й усіх здивувала. І ласкаво говорили до неї словами облесними, щоб схилилася до однодумства їхнього і принесла жертву великій їхній богині Діяні. Свята ж діва вдавала, ніби погоджується з їхньою радою, і ведена була славно до храму Діяни. Біс же, який в ідолі Діяниному жив, зрозумівши про Тетянин прихід, велегласно закричав: "Горе мені, горе мені, куди втечу від Духа Твого, Боже небесний? Вогонь-бо з чотирьох кутів храму гонить мене". Коли ж наблизилася свята до храму, знаменувалася хресним знаменням і, звівши очі свої вгору, помолилася до Бога — і зразу був грім страшний, і блискавка, і впав з небес вогонь, спалив храм та ідола на попіл разом із жерцями і жертвами, і з людей багато, блискавкою вражені, попадали мертві. Через те в претор виведена була і там повішена і нігтями залізними дерта. Тоді груди її святі, тим залізом шарпаючи, вирвали. Тоді знову в темницю була вісинена, і знову ангели Божі зі світлістю небесною прийшли до неї, і, від ран її зціливши, здоровою зробили, й облегшили величезне її страждання. Коли настав ранок, віддана була на поїдання левові страшному на позорищі, проте лев той не пошкодив її, лестився ж і ноги їй лизав. Коли ж відводили з позорища лева на його місце, кинувся він раптом на одного сановника шанованого на ім'я Євменій і убив його. І знову свята Тетяна повішена була і люто дерта, але й ті, що мучили її, знову ангелами невидимо вражені були і гинули. Тоді у вогонь вкинута була, але і вогонь не пошкодив її, погамовував-бо палючу свою силу, шануючи Рабу Христову. Усі ж ті преславні чуда зараховували нечестиві не Христовій силі, але волхвуванню й обстригли волосся на голові її: говорили-бо, що у волоссі своєму має якісь чари, через які ніщо їй не шкодить. Після остриження волосся замкнули її в храмі Дієвому, думали-бо, що не зможе вже нічого злого там богові їхньому зробити, бо віднялося від неї волхвування разом із волоссям. І перебувала свята у затворі тому два дні, звичним світлом, що з Небес приходило, осяяна й ангелами утішена. На третій же день прийшли жерці з народом, хотівши принести жертву богові Дію, і, коли відчинили храм, побачили бога свого, що впав на землю і в порох розсипався, святу ж веселу в Христі, Бозі своєму. Тоді знову на судище її вели і, не відаючи, що їй ще більше зробити, суддя видав на неї смертний вирок — й усічена була у святу голову. Посікли разом з нею і батька її: довідалися-бо, що християнином є, і спершу з почестей його скинули і маєтки його відняли, тоді й на смерть засудили. Помер за Христа через усічення зі святою своєю донькою. І прийняли вінці мученицькі від Христа Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.



Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

24 СІЧНЯ: Прп. Феодосія Великого, спільних житій начальника. Прп. Михаїла Клопського, Новгородського. Прп. Феодосія Антио­хійського

опубліковано 10 груд. 2018 р., 04:48 evg z   [ оновлено 10 груд. 2018 р., 04:48 ]

Прп. Феодосія Великого, спільних житій начальника (529). Прп. Михаїла Клопського, Новгородського (бл. 1453–1456). Прп. Феодосія Антио­хійського (бл. 412).
святий Теодосій
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобного Теодосія.


Теодосія преподобного виростило село Маґаріяс, що в Кападокійському краї, від батьків благочестивих — батька Проєресія, матері Євлогії, які виховали його в доброму звичаї і книжному навчанні. Коли дійшов же хлопець розуму дорослого і Божественне Писання добре вивчив, звеліли йому читати зі Святих Книг читання людям у церкві, солодкомовний-бо і досвідчений читець був, як ніхто инший. Читаючи ж слова повчальні тим, що слухали, на користь, сам найперше користав. Чуючи-бо і як колись Авраамові із землі своєї і від роду свого вийти велів Господь, і як Євангеліє батька, і матір, і братів залишити радить задля вічного життя, розпалився серцем і горів духом, щоб, усе покинувши, іти за Христом, шляхом тісним і прескорбним. Про це завжди думаючи, молився, кажучи: "Настав мене, Господи, на путь Твою, і буду ходити у правді Твоїй". Тоді, поклавшись на Бога, вирушив до Єрусалиму в час царювання Маркіянового, на кінець вже життя його, коли збирався святих отців Четвертий Вселенський Собор на Діоскора і Євтихія у Халкедоні. Коли йшов через Антіохію Теодосій блаженний, захотів бачити преподобного Симеона, що на стовпі стояв, і його благословення і молитов сподобитися. Пішов-бо до нього і, коли був поблизу, почув, як преподобний возвав: "Добре прийшов ти, чоловіче Божий, Теодосію". Він же, коли почув, кого на ім'я покликав той, що його ніколи не бачив і не знав, здивувався і, впавши на коліна, поклонився отцеві-ясновидцю. Тоді зійшов на стовп до святого, коли звелів той, і припав йому до його чесних ніг. Той же, обнявши, цілував богонатхненного юнака і прорік йому, що пастирем словесних овець буде і багатьох порятує від мисленого вовка, й инше, що має бути з ним, передбачив і, благословивши його, відпустив.

Теодосій же, благословенням преподобного укріпившись і молитви його святі як наставника і хранителя супроводжуючого маючи, дорогою, що лежала перед ним, пішов і досягнув святого града Єрусалима в Ювеналієве патріяршество. Усі ж ті місця обійшовши і в Святая Святих поклонившись, молився в собі, яке з двох життів почати: чи усамітнене є добрим, а чи з ин-шими, що рятуються. І вирішив на самоті безмовствувати: не навчився ще зовсім, що боротися з духами лукавства не є легко. Якщо ж відійти у світ воюючих, ніхто ж не є настільки нерозумний, щоб від початку воїнствування свого, недосвідченим ще і воїном ненавченим бувши, зразу кидати себе посеред тих, що рубаються. "І як я, — говорив до себе святий, — не навчивши ще руки свої на оборону і пальці свою на боротьбу, ні зверху не підперезаний ще силою, насмілюся сам на усамітненні ополчитися проти Начал, і Властей, і Світлодержателів пітьми віку цього, проти духів зла піднебесного? Годиться мені спершу до святих подвижників прилучитися і навчитися від отців досвідчених, як маю боротися з ворогами невидимими, тоді за якийсь час зберуться плоди, що проростають від усамітнення і безмовности". Так премудро розсудивши, була-бо в ньому поміж инших чеснот і добророзумність досконала, яка все добре обмірковувати уміла, зразу наставника для себе шукав. І був у той час найкращим із отців, які жили недалеко Єрусалиму, один старець на ім'я Логин, який мав келію свою при вежі, що її називали стародавні Давидовою, де ж, замкнувшись, солодкий мед чеснот трудолюбством творив. До нього-бо пішов блаженний Теодосіи прийняти початки чернечих трудів і, приєднавшись до старця всією душею, наставлявся від нього на всілякі чесноти. Був-бо преподобний той словом і життям великий. Коли минуло часу достатньо, переселений був, хоч і не хотів, від старця на місце, назване старий осідок. З такої причини це сталося. Жінка одна благочестива і чесна, вдова і Христова служителька на ім'я Гликерія, збудувала на місці тому церкву Пречистої Владичиці нашої Богородиці і просила просьбами багатьма і наполегливими преподобного Логина, щоб відпустив Теодосія до новозбудованої церкви жити. Не хотів же учень розлучатися зі своїм отцем, проте, слухняний, переселився туди за велінням отця. Коли там перебував, розійшлася слава про чесноти його всюди. Чесно-та-бо того, хто здобув її, явленим робить, не инакше, як же запалена свіча того, хто її уночі носить, показує. І почали до нього приходити ті, що шукали користи, і збиратися ті, що хотіли життя його бути наслідувачами.



Прожив там блаженний якийсь час, втомився від неспокою: не терпів-бо людського пошановування і гамору — і пішов звідти на гору, де була печера, у ній же, як від давнини оповідають, спочили з дороги і переночували три волхви, ті, що до Христа прийшли були у Вифлеєм з дарами і поверталися иншою дорогою до свого краю. У ту-бо печеру зі старого осідку переселився Теодосій преподобний. Це ж його туди переселення було провидінням Божим, бо на тому місці мала постати преславна лавра і мали зібратися Христа Бога полки воїнів духовних. Змінивши ж перебування свого місце, блаженний змінив разом і життя своє, почавши найтіснішу дорогу переходити. Прагненням його було сповнювати завжди всі заповіді Господні, а найбільше любов'ю божественною настільки охоплений був, що всі душевні сили ні до чого иншого не скеровував, хіба до Одного Творця Бога, Якого любив з усієї душі, від усього серця і всіма помислами. А як ту любов показував ділом у тілесних трудах і подвигах, ніхто не може навіть розповісти! Молитва його була безперестанна, стояння всенічне, сльози повсякчас з очей, як із джерел потоки, виходили, піст безмірний: тридцять років-бо не скуштував хліба анітрохи, а тільки плоди фініка, або сочиво, або траву і коріння пустинне їв, і то дуже мало, щоб лише не померти з голоду. Коли ж і тої їжі не було, через убогість пустельну, то кісточки фініків, у воді розмочені, були йому їжею. Душу ж безперестанно годував словом Божим, насичуючи її внутрішнім Богобаченням. У такому житті будучи, просяяв, як же зірка світла, і відомо було про нього тим, що в Палестині жили, — неможливо-бо сховатися граду, що стоїть на вершині гори. І приходили до нього такі, що любили чесноту, і з ним пустельне й безмовне в печері хотіли мати життя більше, ніж світське життя. Спершу-бо мав семеро учнів, знав, що для тих, які за Богом жити починають, нема нічого кориснішого від пам'яті про смерть, що істинною любомудрістю називається і вважається. Звелів їм викопати гріб, щоб, дивлячись на нього, пам'яті смертної навчалися, ніби ту саму смерть маючи перед очима. Коли ж гріб приготований був, прийшов отець подивитися на нього і, стоячи над гробом, до учнів своїх говорив, ніби випробовуючи, душевними очима передбачивши те, що має бути, сказав: "Ось, діти, гріб готовий, чи є хтось готовий серед вас на смерть, аби обновити цей гріб собою?" Коли це сказав святий, один з учнів, що стояв перед ним, на ім'я Ва-силій, саном єрей, зразу, инших випереджуючи, впав на коліна перед старцем і, лице на землю поклавши, просив благословення, щоб померти і покластися в тому гробі. "Мене благослови, отче, — казав, — нехай я обновлю гріб, я перший серед братів, що про смерть навчаються, мертвий хай буду". Той-бо просив, а старець погодився і звелів, щоб було покійне поминання Василію живому, ніби вже померлому, як закон про померлих велить: третини, дев'ятини і сороковини. Коли закінчилося все те поминання, прийняв кінець і блаженний Василій, жодного не мавши болю тілесного, але, наче сном солодким заснувши і спочивши, до Господа перейшов. Коли минуло сорок днів після поховання його, бачив старець Василія, який на правилі посеред братів являвся і співав зі співаючими. Помолився ж до Бога, щоб і для инших відкрилися очі, щоб бачити явленого, і побачив його один з братів на ім'я Летій, з радости руками обняти кинувся, але був той неохопний і зразу невидимий став. Сказав же, відходячи, так, що всі почули: "Спасайтеся, отці і брати, рятуйтеся, мене ж тут більше не побачите". Це було перше свідчення чеснот преподобного Теодосія, що такого мав учня, на смерть готового його наставленням, що після смер-ти тілесної живим виявився душею, за словами Господніми в Євангелії: "Ті, що вірять в мене, хоч і помруть, живими будуть". Инші ж старцеві чудесні від Бога дані благодаті наступне явить слово.

Коли надходив празник Воскресіння Христового, учні святого, їх же було в той час вже двадцять, сумували, бо не було їм що на свято їсти: ні хліба, ні олії, і нічого з їстівного, а найгірше, що навіть Божественної Літургії в такий празник пресвітлий бути не могло, бо не було просфори ані вина на службу, на якій і причащання Святих Таїнств мали бути вони позбавлені. Нарікали-бо трохи поміж собою на преподобного потайки. Він же мав безсумнівну надію на Бога, звелів братам гарно прикрасити божественний вівтар і не журитися. "Той, Хто прогодував, — казав, — Ізраїля колись у пустелі, і пізніше малою кількістю хліба багато тисяч наситив, Той і про нас подумає, бо ані силою не є немічніший нині, ніж раніше, ані в промислі не лінується, але Той самий є Бог навіки". Коли сказав це преподобний з упованням, відразу прийшло здійснення слів його. Як же бо в давнину Авраамові ягня готове на жертву з'явилося в хащах савеку, так і цьому божественому старцеві з Божого промислу все потрібне приготувалося. Тоді, як сонце заходило, прийшов один боголюбець до печери їхньої, везучи з дому свого на двох мулах їжу різну подвижникам пустельним, ще ж і просфори, і вино на здійснення Божественних Таїн. І бачивши те, учні блаженного утішилися і якої є в Бога благодаті старець їхній, пізнали. Святкували-бо весело Пасху, а принесеної їжі вистачило їм до П'ятдесятниці. Після того знову забракло їжі, знову брати сумували, голодом морені. Муж же один багатий, який чинив у той час милостині великі обителям всім, що в Святій Землі, Теодосієву обитель одну, що в печері, оминав, бо була йому невідома. І скаржилися брати отцеві, щоб дав знати про себе і про них щедрому тому подателеві, щоб прийняли, як же й инші обителі, милостиню від нього на прогодування. Преподобний же Теодосій, не хочучи зовсім нікому зі світських бути відомим і не на людей покладаючись, а на Бога, Який розкриває руку Свою і насичує все живе благоволенням, втішав учнів своїх і повчав, щоб у терпінні сподівалися на милість Божу, покладаючись на Того, Який насичує кожну душу голодну. Якщо-бо дає безсловесній худобі корм її і пташенятам вороновим, що призивають Його, наскільки більше розумне і словесне творіння Своє не залишить без потрібної їжі". Коли так святий братів малодушних утішав, прийшов хтось до них, ведучи худобу, всілякою їжею навантажену. Ішов він не до Теодосієвої печери, але кудись інде їжу несену віддати мав. Коли ж поблизу печери був і хотів її минути, встала худоба і не хотіла ступити з місця. Хоч і сильно бита від пана свого, проте, як камінь, була непорушна, стоячи на місці. Розумів-бо чоловік той, що воля Божа і сила невидима тримає худобу його, що перебуває непоступливою, ослабив їй поводи і пустив її, щоб ішла, куди хоче. Худоба, наче якоюсь рукою ведена, пішла просто до обителі Теодосія преподобного, що була в печері. І пізнавши благовоління Боже і про рабів Своїх промисел, чоловік віддав усю їжу преподобному старцеві та учням його. І з того часу учні святого перестали бути малодушні й намагалися бути ревнителями твердими отця свого до Бога надії і віри.

Множилося братів по всі дні (джерела благодаті, яких же святий отець сповнений був, прикликали до себе багато душ, що любили чесноти, яких би хтось назвав оленями розумними, котрі вод духовних хочуть, бо і з сансзитих, і з багатих немало прийшло, щоб жити із преподобним). Тісна була печера, щоб помістити стількох багатьох. Приступивши-бо, браття надокучали преподобному, щоб монастир поза печерою підняв і загороду широку словесним щоб влаштував вівцям. "Не турбуйся, отче, — говорили, — про витрати на створення монастиря, лише звели, і рук наших вистачить для здійснення діла". Бачив же святий, що для більшого стада переконують його бути пастирем, і руйнується його безмовність, бентежився думками різними і без безмовности, як без щирої матері, залишитися не хотів, і що турбота про братів — немала річ, розмірковував, не для себе ж одного лише людина жити має, але багато більше для ближнього, чому прикладом був сам Христос Господь, Який учнів зібрав і Пастирем для овець словесних явився і душу Свою за них поклав. Так Тео-досій преподобний розмірковував, вагаючись, чого триматися: чи безмовности, чи турботи про спасіння братів. І то до одного, то до другого помислом схилявся. Що-бо чинить блаженний? Усе кладе перед Богом, Який може і те, й инше в одну з'єднати користь, щоб і безмовности не згубилися плоди і щоб за начальство і турботу про братів не позбутися винагороди. Не в усамітненні-бо тіла, але в доброму пробуванні і тиші сердечній чернече виправляється життя. Ще ж мав на гадці преподобний і пророцтво святого Симеона Стовпника, який прорік йому овець словесних пасти. Проте Божій волі вручаючи те, що починав, молився до Нього, аби сповіщенням явив, якщо угодне Йому буде монастиря спорудження, і знаменням чудесним щоб місце те показав, на якому ж основу обителі закласти. Взявши кадильницю і вуглям холодним її наповнивши, поклав тиміям без вогню і проходжував пустелею, молячись так: "Боже, що багатьма і великими чудами Ізраїль запевнив, угодника ж Твого Мой-сея різними знаменнями вмовив, щоб над людьми Твоїми начальствування тягар прийняв, і палицю в змія, руку в білість прокази перетворив, тоді попереднім знову руку здоров'ям обклав, перетворюючи воду на кров і кров знову на воду легко перетворюючи, даючи Гедеонові на руні знамення перемоги, Помічник усім і Вседержитель, Єзекії тінь ступеня назад повернув, чим життя продовження написав, молитви ж Ізраїлеві почувши, вогонь з Небес послав заради навернення нечестивих і спалив дрова, і жертви, і каміння, і воду, Ти й нині тим же є Богом, почуй мене, раба Твого, і покажи місце, де ж буде угодно святий храм Державі Твоїй спорудити і влаштувати рабам Твоїм, моїм же учням, обитель. Покажи ж справді: де ж вугіллю цьому самому від себе запалитися звелиш на славу Твою, на пізнання ж багатьом і сповіщення істини". Це й цьому подібне в молитві говорячи, обходив місця, які більше від инших для монастиря придатними бачив, і пройшов багато пустельної землі, аж до місця, названого Кутила, і до берегів смоляного озера з тими мертвими і безвогненними в кадильниці вуглями. І коли бачив, що вона не запалюється ані не сповнюється його бажання, замислив повернутися в печеру. Коли ж він повертався і вже недалеко від печери був (о, хто достойно восхвалить Твою Силу, Безсмертний Царю!), раптом вийшов із кадильниці дим запашний, бо вугля запалилося вельми, і пізнав святий, що то є місце, на якому ж благоволив Бог обителі бути створеній, — не язиком, але вогнем чудесно назнаменоване. І зразу учні святого взялися до справи: поклавши основу, спорудили церкву, і келії, і загороду, й обитель простору скоро, з допомогою Вишнього, влаштували. І була лавра преподобного Теодосія знаменита і славна, і в ній спільне життя узаконене. Дав же Господь всілякий достаток лаврі тій, що ті, які жили в ній, не лише духовними діл багатствами збагачувалися, але й тілесних не були позбавлені задоволення потреб. І був спочинок там не лише ченцям, але і мирянам, подорожнім і прихідцям, жебракам та убогим, хворим же і немічним. Милосердний був преподобний Теодосій, чоловіколюбний і милостивий, виявився для всіх батьком співчутливим, усім другом любим, для всіх рабом і служителем сердечним, рани і струпи хворих очищував, кров і гній омивав, прокажених, уста їхні до уст своїх прикладаючи, утішав і своїми власними руками годував, і поїв, і кожному прислуговував. Являв же і тим, що приходили звідусіль, любов велику, годуючи і даючи спочинок, і всілякими задовільняючи потребами. І був преподобний спільним для всіх пристановищем, спільною лічницею, спільним домом, спільним бенкетом, спільним скарбом для недужих, голодних, нагих, подорожніх — усі-бо його любов'ю, і милістю, і щедротами насолоджувалися, і не було в нього нікого зневаженого. Бачили ті, що служили при трапезі в обителі, що часом траплялося сто трапез в один день давати для тих, що приходили, і подорожніх, і жебраків. Таким був чоловіколюбним і гостинним отець преподобний. Бог же — сам Любов — бачачи таку угодника Свого до ближніх любов, благословив монастир його, щоб у ньому з малої кількости їжі примножувалося невидимо і щоб насичувалася незчисленна кількість люду. Якось голод великий у Палестині був, і багато жебраків та убогих звідусіль в неділю квітну до воріт, щоб звичну милостиню прийняти, зійшлося. Засумували учні й розповіли блаженному, що не мають нічого їстівного, аби подати незчисленній кількості прохачів. Він же, гнівно поглянувши на них, насварив за невірство їхнє і сказав: "Швидко відчиніть ворота, щоб всі увійшли". Коли-бо увійшли жебраки й убогі і сіли поряд, преподобний звелів учням, щоб давали їм хліби. І пішли учні до комори хлібної понурі, сподіваючись нічого там не знайти, і, відчинивши комору, бачили повну хлібів. Рука-бо всіх Промислителя Бога наповнила її задля віри раба Свого, і прославили Бога брати через чудо таке і великому отця свого упованню дивувалися. І знову празник в монастирі їхньому був у день Успення Пречистої Богородиці, і людей багато на празник прийшло. їжі не було, щоб запропонувати такій кількості. Преподобний Теодосій, на небо поглянувши і малі благословивши хліби, поставити їх перед усіма звелів — і наситився люд тим, що Бог примножив, як колись п'ятьма хлібами, ще ж і на дорогу собі кожен взяв достатньо. А те, що залишилося, зібрали брати, багато кошиків наповнили і, висушивши на сонці, їли часу немало. Але і ще більше люду до обителі зібралося, що, здавалося, і криниць не вистачить, щоб напоїти стільки душ, проте всі досита напоєні були руками небідніючого Годувальника. Створив же преподобний і притулків для подорожніх багато, і лікарні різні: окрему для ченців, окрему для мирян, а окрему для настоятелів і тих, хто постарівся в трудах. Ще ж і тих, що були в горах і у вертепах, відвідував, турбувався про них, як батько про дітей, горячи туробою, дбаючи для них про все, що для тіла і для душі потрібне, навчаючи, і наказуючи, і від спокуси сатанинської вибавляючи. Були в обителі преподобного брати не одного роду і мови, але різних, через те побудував й инші церкви, у яких же кожен народ своїми голосами славословив Бога: у великій-бо церкві Пречистої Богородиці греки, а в иншій іверійці, у третій вірмени своїми мовами правило церковне співали сім разів на день, за Давидовим уставом: "сім разів, — казав, — на день хвалимо Тебе". Окрема ж була церква для хворих. Під час причащання Пречистих Таїнств всі брати зі всіх церков в одну велику церкву, у ній же греки співали, збиралися і разом причащалися. Усіх же братів, дітей отця преподобного, яких-бо духовно породив, і по-батьківськи у послусі виховав, і на чесноти наставив, було числом шістсот дев'яносто три. З них же багато в инших монастирях пастирями були: навчилися доброго управління від святого Теодосія, сповненого духовної премудрости і розуму, що пас стадо своє, не палицею наказуючи, але словом голублячи, словом же, сіллю розчиненим, що торкалося душі і проходило аж до глибини помислів. Зі словом-бо і ділом учив: сам був прикладом для стада. Через те й коли когось із любов'ю умовляв, страшний був для багатьох. І коли комусь забороняв, все одно був бажаний і солодкий. Чудесне ж у ньому було те, що, не навчений зовнішньої любомудрости ані в еллінських книгах не досвідчений, з таким слів простором творив повчання, що хіба той, хто зістарівся в книгах і риторського добро-мовства навчання до кінця прийшов, дорівнятися йому міг. Учив-бо не з людської премудрости, але з Благодаті Духа Божого, йому, як другому Єремії, таємно сповіщеного: "Ось даю Слова Мої в уста твої". І сказав блаженний і від себе пребагато надзвичайного, і з апостольських висловлювань, і з отцівських завітів, і з постницьких слів Василія Великого, його ж і життя був наслідувачем і писань його богомудрих пошановувачем. Добре ж є з багатьох великих одне мале повчання його згадати таке: "Прошу вас, брати, задля любови Господа нашого Ісуса Христа, що дав Себе за гріхи наші, піклуймося про душі наші, печальні будьмо через суєту минущого життя, подвигнімося за майбутнє на славу Божу і Сина Його, не перебуваймо в лінощах і розслабленні цьому, теперішній день понурістю проводжаючи, доброго ж діла початок відкладаючи на завтра, щоб ніколи Той, Хто здобуває душі наші, не знайшов нас без добрих діл і щоб не лишилися ми без Оселі радости, марно ж і безуспішно не плакали за погано прожитим життя часом, ридаючи тоді, коли ніякої ко-ристи не буде з розкаяння. Нині час сприятливий, нині день спасення, цей — вік покаяння, а той — винагороди. Цей — роботи, а той — відплати. Цей — терпіння, той — утіхи. Нині Бог є Помічником тому, хто вертається з дороги злої, а тоді буде страшним людських речей, голів же і помислів Ви-пробовувачем, перед ним же нічого втаїтися не зможе. Нині довготерпінням Його насолоджуємося, а тоді правосуддя Його пізнаємо, коли воскреснемо, одні в муку вічну, инші — у життя вічне, і приймемо кожний за ділами своїми. На який час відкладаємо, щоб підкоритися Христові, Який прикликав нас у Небесне Своє царство? Чи не отверезимося? Чи не повернемося від суєтного життя до євангельської до-сконалости? Як приймемо День Господній, страшний і жахливий, в який же тих, що праворуч Бога і вчинками добрими до Нього наближаються, Царство Небесне прийме, а тих, що ліворуч відкинені через відсутність добрих справ, сховає геєна вогненна і пітьма вічна і скрегіт зубів? Ми ж говоримо, що хочемо для себе Царства Небесного, а як його отримати, — про те не дбаємо. Не трудившись за Заповіддю Господньою нітрошки, в суєті розуму нашого рівну сподіваємося почесть отримати, як же й ті, що до смерти проти гріха подвига чинили". Так преподобний, повчаючи учнів своїх, наставляв їх без лінощів про спасіння дбати. Але вже час згадати ревність його за благочестям, хоч-бо й для всіх покірний був вдачею, проте де благочестю насильство чинилося, там він був як вогонь палаючий, чи сокира рубаюча, чи зброя воїна непереборного.

Царював у той час Анастасій, який після Лева Великого і Зинона скіпетр прийняв. Його ж царювання спочатку було подібне на рай насолоди, потім же виявилося пусткою запустіння. Сталося так, що один із пастирів, який розбещував і розгублював своє стадо і каламутним питтям напоював своїх овець, бо пошкодився Євтихієвою і Севіра безголового єрессю і нею бентежив Церкву Божу, відкидаючи четвертий Вселенський святих отців Собор, що в Халкедоні, виганяюючи єпископів православних із престолів їхніх, а злославних на їхні місцях садячи, багатьох із правовірних то погрозами, то ж почестями і дарами до свого однодумства схиляв. Той насмілився облесною підступністю своєю і цього непохитного у вірі торкнутися стовпа, преподобного отця нашого Теодосія. Підступ же був такий. Тридцять літрів золота прислав преподобному, ніби на прогодування і вбирання жебраків і на потребу хворим, насправді ж ловлячи волю преподобного, якого ціла Свята Земля слухала і за його йшла розумом і порадою. Великий же отець, розумівши лукавство цареве, був як орел, що у хмарах літає, недосяжний і невловимий, що краще від того, хто ловив, міг зловити. Золота-бо присланого не відкинув, щоб не було видно, наче має підозру про вірування цареве і щоб не стати причиною його гніву, ще ж аби милостинею з золота того виклопотати йому в Бога милість, яка б наставила його на путь праведну. Але нічого милістю не досягнув, бо не правдою, але лукавством золото було прислане. Обнадіявся ж цар, маючи Теодосія за свого однодумця, адже прийняв золото, але марна була його надія. Час-бо прийшов, коли цар через посланців своїх вимагав у преподобного ісповідання віри — ісповідання ж такого, якого він сподівався, відповідного Євтихієві та Севіру.

Преподобний, зібравши всіх пустельних мешканців, як муж сильний і вождь духовного воїнства, міцно став проти єретичного злочестя. Цареві ж відповів писанням так: "Якщо ми маємо перед собою, о царю, дві речі: або мерзотно і невільно жити, потуравши безголовим, або чесно померти, ідучи за праведними святих Отців догмами, — знай, що ми смерть вибираємо. Не приймаємо ж нових догм, але йдемо за попередніми Отців законами, а тих, що, окрім них, инші захищати прийняли, благочестиво відкидаємо і прокляттю передаємо. І тих, що рукоположені безголовими, насильно не приймемо. Хай не буде нам того, о Христе Царю! Коли щось з боку цих трапиться, коли свідка істинного Бога нині вони будуть кривдити, станемо супроти аж до крови. І як же за батьківщину, так і за правовір'я солодко душі наші покладемо, хоч і ті святі місця вогнем знищені побачимо. Яка-бо є потреба єдиного лише імени, щоб святими місцями називатися, коли та святиня насправді від єретиків терпить кривду. Ми-бо не хочемо не лише говорити, але ані подумати щось, не відповідне святим Вселенським Соборам. З них же перший трьомастами вісімдесятьма отцями прикрашається, що на Арія зібралися й анатему на окаянного наклали, від церковного тіла відрубавши, бо відчужував від Отчого єства природного Сина і вводив догми неправедної віри. Другий же собор, зрушенням Божим, зібрався в Царгороді на Македонія, що говорив образливе на Святого Духа. Третій — на Несторія, нечистого язиком і мерзотного, який ображав прийняту від Пречистої Діви плоть Христову, в Ефесі красно зійшовся. Після цих у Халкедоні шестисот тридцяти богонос-них отців собор відповідне до того, що перші собори казали і перед тим до сказаного відповідне робив, щоб окаянного і мерзотного Євтихія разом з Діоскором від священного церковного тіла відлучити й апостольську утвердити віру, а кожного, що инакше мудрує, відчужити від Христової Церкви. Відповідно до цих соборів хай запалиться на нас вогонь, хай вигостриться меч і смерть найлютіша перед нами нехай постане, більше ж — якщо можливо — і незчисленні смерті за одну хай будуть. Ми ж ніяк не відступимо від істинного благочестя ані відкиненням не зганьбимо того, що отці добре прийняли. Свідками хай будуть їхні зусилля і багато подвигів, що вони підняли за віру. Але вони перебуватимуть міцними й непорушними і в нас, і в них, їм же краще є і за Богом, і за нами іти. Мир же Божий, який перевищує будь-яке розуміння, хай буде охоронцем і наставником державі твоїй". Цим писанням преподобний відкрито показав свою велику за благочестям ревність. Прочитав же те цар, засоромився й упокорився трохи, і від внутрішньої із правовірними боротьби на якийсь час відійшов. Відписав до преподобного смиренно, на инших причину збентеження церковного перекладаючи: "Щодо новини, — казав, — не є ми винуваті, о чоловіче Божий, у свідки зі сміливістю прикликаємо Всевидяче Око Боже, але від тих виникає те збентеження, яким же більше від инших пасує мовчанням те шанувати. Вони ж, хочучи явитися і словом, і достоїнством найпершими, один одного поборюють і нас заманюють до себе. Не відомо є твоїй пре-подобності, що дехто з ченців і клириків, котрі, здавалося, праведно мудрували, такими спокусами зрушилися, намага ючись, якже ми сказали, себе найпершими показати". Після цього мало часу минуло, знову захитався непостійністю цар і на благочестя повстав. І знову веління царські, які собори святі, а найбільше Халкедонський, відкидали, поширилися всюди, і в святому граді Єрусалимі. Знову-бо духовний воїн Теодосій преподобний, хоч вже й літами старий, молодечий показав подвиг. Коли-бо всі через страх мовчали і ще більше погоджувалися, преподобний тоді з обителі своєї прийшов і у святій великій Єрусалимській церкві на підвищенні, де ж звично священикам читання до людей чинити, вставши і рукою народові мовчання давши знак, велегласно промовив: "Тим, хто чотири святі Вселенські Собори не приймає, як же і чотири Євангелія, анатема хай буде". Це сказавши, як же ангел, налякав народ, і ніхто зі супротивників не насмілився щось сказати всупереч. Тоді, прикликавши тепліших у вірі своїх учнів, обходив навколишні гради і села, злочестя винищуючи, благочестя утверджуючи. Про те почувши, цар на вигнання Теодосія засудив, не знав, окаянний, що при дверях вже кінець його. Той-бо у вигнання посланий був, а цар Анастасій скоро минуще життя це покинув — і зразу ісповідник Христовий Теодосій з иншими, що вигнання за праведну віру терпіли, повернувся до своєї обителі. Писав же до нього Агапіт, єпископ старого Риму, також і Єфрем, єпископ Антіохійський, багатьма похвалами прославляючи блаженного, що таку показав ревність, вигнання перетерпів за істинну віру і смерть підняти готовий був. Але вже час перейти нам до розповіді про чуда Святого.

У той час, коли Анастасія-царя злочестивий наказ у святому граді Єрусалимі поширювався, зібрані були на те всі отці з обителей палестинських, і преподобний Теодосій, як же ми сказали, зі своїми учнями туди прийшов. І коли весь той собор на місці, названому Ієратіон, був, місце ж те — осідок, Констянтином Великим створений, на ньому ж у всі роки було Чесного Хреста Господнього Воздвиження, жінка одна, що мала на грудях своїх хворобу (яку лікарі канкрумА називають), довгий час страждала і, жодної від лікарів не отримавши відради, прийшла туди і стояла сумна поблизу отців святих лику. Приступивши ж до одного з них [був же то преподобний Ісидор, що був пізніше ігуменом обителі Сукійської], показала йому, плачучи, хворобу свою і питала, чи є на соборі тому преподобний Теодосій і який він на вигляд. Ісидор же перстом показав їй святого. Вона ж, вийшовши і ззаду ставши, не инакше, як же колись кровоточива, що краю ризи Господньої торкнулася, відкрила груди свої і торкнулася ними потай чернечого образу, що на преподобному, — і зразу отримала зцілення. Не утаїлося ж те від преподобного, який, звернувшися до жінки, сказав: "Будь відважною, донько, мій-бо каже Владика: "Віра твоя врятувала тебе". Блаженний же Ісидор із поспіхом підбіг до жінки, хотівши побачити створене чудо, і бачив, що ані знаку не було на тому місці, де була невигойна рана.

Після смерти царя Анастасія і після повернення з вигнання преподобного отця, звичай йому був ходити у Вифлеєм на молитву. Якось, хотівши з труду спочити, звернув з дороги в обитель преподобного Маркіяна. Той же, з любов'ю прийнявши жаданого гостя, не мав чим пригостити його: не було в нього у той час хліба ані пшениці, — і після духовної бесіди, коли був час трапези, звелів Маркіян учням своїм, щоб, чечевицю зваривши, поставили перед ними. Зрозумівши ж таку його убогість, Теодосій звелів учням своїм, щоб хліби, на дорогу з дому взяті, з мішка винесли і поклали. Коли вони їли, сказав преподобний Маркіян до преподобного Теодосія: "Не гнівайся, отче, що голодну гостину приготував. Не докоряй нам, що не запропонували хліба, дуже-бо збідніли і пшениці зовсім не маємо". Коли він це сказав, дивний Теодосій, Маркіянові на бороду поглянувши, побачив зерно пшеничне, яке невідомо звідки в бороду впало. Його обережно правицею тихо взявши, втішеним лицем усміхнувся і сказав: "Ось пшениця, як-бо говорите, що пшениці не маєте?" Блаженний Маркіян, зерно те, з бороди своєї взяте, з рук Теодосієвих з радістю, як якесь добре насіння, взявши, звелів віднести до житниці, вірячи, що благословенням святого Теодосія без труду плід принесе більший, ніж всі ниви оброблені, — що й сталося. Після відходу Теодосія, зранку, хотіли учні відчинити двері житниці і побачили всередині повно пшениці, що ані двері відчинитися не могли. Послав-бо Маркіян до преподобного Теодосія, сповіщаючи про чудо, що сталося, і дякуючи йому за пшениці примноження. Преподобний ж відповідав: "Не я, але ти, отче, пшеницю примножив, бо з твоєї бороди зерно було взяте".

Жінка одна, відома з Олександрії, прийшла до обителі преподобного Теодосія із сином своїм, малим хлопцем, що, здалеку побачивши отця святого, звернувся до матері своєї, вказуючи пальцем на блаженного і говорячи: "Цей врятував мене з колодязя від утоплення, підтримав руку мою, щоб у воду я не занурився". Мати ж, припавши до ніг преподобного, розповіла річ таку: "Хлопча, — казала, — це, бавлячись зі своїми однолітками, впало з необережности у колодязь глибочезний, і думали, що воно там розбилося і втопилося. Ридаючи-бо за ним, як за померлим, спустили одного в колодязь, аби взяв з води тіло хлоп'яти, — і виявили хлопця живим, що сидів зверху на воді. Дивувалися ж ми і питали, як не потонув у воді. Розповідав, що "чернець один старий, явившись, взяв мене за руку і зверху води тримав". Тому я, взявши хлопця, обходжу гради і села, гори й пустелі, поки того отця знайду. І ось знайшла твою преподобність, тебе ж пізнав син мій, якого ти від утоплення врятував".

Инша жінка при народженні дітей страждала вельми: мертвих дітей народжувала, родила ж із тяжким болем у всі роки. І була багатодітна і бездітна. Багатодітна, бо родила часто, бездітна, бо ще перед виходом з утроби плід мертвим виявлявся. Вона молила зі сльозами преподобного отця Тео-досія, аби помолився за неї, щоб зупинилася згуба народжуваних дітей і полегшилися тяжкі її болі. Ще ж просила і за те, щоб, коли народить дитину чоловічого роду, дозволив її наректи своїм іменем — Теодосій. "Якщо зеєлиш, — казала, — тому, що має від мене народитися, твоїм наректися іменем, то маю надію, що дитина буде жива". Преподобний же послухав прохання її і молитву за неї до Бога склав належну — і коли мала народжувати жінка, то не мала попереднього болю, але легше народила, і народжене виявилося живим, чоловічого ж роду, і нарекли його іменем преподобного. Коли ж трохи підріс, привели його в обитель до преподобного отця і Богові в чернецтво віддали. Також і инша жінка з Виф-леєму за помираючими дітьми своїми сумувала, проте коли народжене немовля іменем преподобного назвала, живим його мала, виріс хлопець здоровий тілом і був майстром, будівничим був видатним.

Дошкуляли якось у Святій Землі гусінь і саранча. Преподобний у той час старий уже був вельми, не міг і ходити. Проте звелів учням вести себе в поле, де гинули плоди земні, і там заборони саранчі й гусіні сказав: "Так велить вам спільний для нас усіх Владика: щоб не губили ви трудів людських і їжі убогих не поїдали". І зразу, як хмара, саранча відійшла і гусінь згинула.

Була одного разу потреба братам в одежі, бо збідніли були дуже і не мали у що вбратися, — надокучали ж, приходя-чи до преподобного. Він же не мав що дати їм на купівлю одягу, хіба ж бажати міг лише і співчувати, проте, за обіцянкою Владики, сказав до них: "Не турбуйтеся про завтрішнє, шукайте спершу Царства Божого і правди Його, а все це додасться вам. Знає-бо Отець ваш небесний швидше, ніж попросите, що потребуєте цього". Коли так святий братів утішав, прийшов муж якийсь, нікому не відомий зовсім ані не сказав про себе, хто є і звідки. Він дав преподобному на потребу монастирську сто золотих і пішов. Преподобний подякував Богові за такий Його промисел, дав золото те на одяг братам, і всі задовольнилися одягом на довгі часи.

Юліян, пастир Вострської церкви, що на початку віку свого учився книг у преподобного, розповідав про нього: "Прийшли, — казав, — колись із преподобним отцем у Востру, і ось жінка якась знатна і злом славна, зустрівши нас, поглянула на отця преподобного гнівно і назвала його облесником і брехуном — і зразу наздогнала її Божа кара: раптово-бо, впавши, померла. Трапилося ж нам [розповідав той же] іти недалеко від монастиря у ньому ж були чорноризці єресі Севірової, які, бачивши нас, почали вдаряти в било церковне на зібрання братії швидше звичного часу співу. Преподобний же, розумівши, що підступ якийсь хочуть нам вчинити, праведним розпалився гнівом і пророчо слово Владики сказав: "Не залишиться тут камінь на камені, поки не зруйнується". І не затрималося слів здійснення: мало-бо часу минуло, напали агаряни вночі на монастир той і все, що знайшли в ньому, взяли, і всіх ченців полонили, монастир спалили і зруйнувалося місце те, за пророцтвом святого. Начальник грецького воїнства, званий східний комит, на ім'я Кирик, сміливий був до битви, благоговійний до Бога. Він ішов на персів і прийшов спершу до Єрусалиму вшанувати святі місця і Божу здобути на ворогів допомогу. Прийшов же і в обитель Теодосія, бо слава про святиню отця преподобного всюди розходилася, всіх до нього притягала. Розмовляючи-бо зі святим, багато від нього скористав. Чув від священного язика того, щоб не на лук свій покладатися ані не на незчисленну силу воїнів надію мати, але єдиного помічника знати Бога і на Його непереможну силу уповати: Йому ж є легко вчинити те, щоб один прогнав тисячу, а двоє зрушили десять тисяч. Від такого повчання і бесіди комит той велику здобув любов до святого і попросив у нього волосяницю, яку святий носив, щоб мати її як щит у боротьбі. І було так: коли воїнство грецьке з персами зійшлося, велику різанину зробили; комит же у волосяницю преподобного Теодосія, наче у броню, одягнений був, не ушкоджений був стрілами, ні списами, ані мечем і велику показував хоробрість. Після закінчення ж битви повернувся, знову до преподобного прийшов і розповів, що "тебе, — казав, — самого, отче, у битві бачив, як ти допомагав мені і страшним мене для ворогів робив, аж поки переміг перську силу". Не лише комитові великий наш Отець явився, далеко стоячи, але й иншим багатьом у багатьох місцях являвся, приносячи швидку допомогу: і тим, хто в кораблях бідував посеред хвиль і бурі; і тим, хто в пустелях блукав; і тим, що потрапили в пащу диких звірів. Иншим-бо у сні, перед иншими ж очевидно поставав, з біди рятуючи. Не лише для людей швидким був помічником, але і для безсловесних тварин. Подорожній-бо один, осла вівши, йшов, його ж на шляху зустрів лев, кинувся на осла, на людину не зважаючи, і хотів того осла розтерзати і з'їсти. Чоловік-бо, тремтячи, прикликав голосно ім'я преподобного: "Поможи мені, — казав, — чоловіче Божий Теодосію". І зразу лев, ім'я святого чуючи, повернувся й утік у пустелю.

Згадаймо ж дещо і про передбачення преподобного. Звелів якось, незадовго перед кончиною своєю, вдарити в било на зібрання братії. І коли зібралися до нього брати, зітхнув, і просльозився, і сказав: "Молитися треба, отці і браття, молитися треба, гнів-бо Божий, бачу, йде на Східний край". Після цього минуло шість чи сім днів — чути було, що впала Антіохія через великий землетрус, впала ж у той самий час, коли преподобний бачив гнів Господній і молитися братам велів.

Тоді преподобний отець наш Теодосій наблизився до кончини блаженної, лежав на одрі хвороби цілий рік. Була ж безперестанною молитва в устах його, що й коли він засинав, уста його ворушилися і, які звикли, псалми й молитви промовляли, і коли будився святий, псалом в устах своїх знаходив, що збувалося на ньому слово Давидове: "Вночі пісня Його у мені". Багато і братів на чесноти повчав. А за три дні до смерти своєї прикликав трох єпископів собі любих, і сповістив їм про свій до Бога відхід, останнє дав цілування тим, що ридали через розлуку з ним. Після цього, на третій день, молячись до Бога, передав дух свій, проживши всіх літ життя свого сто і п'ять, і трохи більше. Переставлення ж його вшанував Бог чудом таким. Муж один на ім'я Стефан, родом олександрієць, довгий час біснуватим був. Він після переставлення преподобного торкнувся одра його — звільнився від ката свого і став здоровий. Стало відомо всюди зразу про смерть святого, і зійшлося зі всіх градів багато люду, і з обителей ченців, і святіший глава Єрусалимської церкви Петро з єпископами своїми прийшов, і поховали чесно святе тіло преподобного отця Теодосія в печері, у яісій він спочатку жив, на славу Господа нашого Ісуса Христа з Отцем і Святим Духом, Якого славимо навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

23 СІЧНЯ: Свт. Григорія, єп. Нисського. Прп. Дометіана, єп. Мелітинського. Свт. Феофана, затворника Вишенського. Прп. Маркіана, пресвітера. Прп. Павла Комельського, або Обнорського. Прп. Макарія. Блж. Феозви, диякониси

опубліковано 10 груд. 2018 р., 04:45 evg z   [ оновлено 10 груд. 2018 р., 04:45 ]

Свт. Григорія, єп. Нисського (395). Прп. Дометіана, єп. Мелітинського (601). Свт. Феофана, затворника Вишенського (1894). Прп. Маркіана, пресвітера (V). Прп. Павла Комельського, або Обнорського (1429). Прп. Макарія. Блж. Феозви, диякониси.
пратулинські мученики
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті Пратулинських мучеників, святого Григорія єпископа Ниського, преподобного Дометіяна єпископа Мелітинського, преподобного Маркіяна пресвітера й економа Великої Церкви.

Пратулинські мученики отримали назву свою від назви села Пратулин, в якому жили, відстоювали свою віру і загинули.

Село Пратулин знаходиться неподалік міста Холм, що нині розташоване у Польщі, яке колись належало до Холмської греко-католицької єпархії. Жителі цього села були свідомими греко-католиками і не хотіли переходити на офіційне московське православіє, яке уряд Російської імперії, зайнявши й анексувавши Підляшшя, насильно запроваджував у цьому регіоні.

У січні 1874 року понад 500 вірних греко-католиків села Пратулин зібралися біля своєї церкви з метою не впустити православного священика до храму. Тоді царський урядовець дав наказ стріляти по відважних пратулинцях. Серед них було 13 мужніх чоловіків, які на місці загинули.

Ось їхні імена: Данило Кармаш, Лука Бойко, Вартоломій Осип'юк, Онуфрій Василюк, Пилип Герилюк, Констянтин Бойко, Микита Грицюк, Ігнатій Франчук, Вінкентій Левонюк, Іван Андреюк, Констянтин Лукашук, Максим Гаврилюк і Михайло Ваврищук. Отак відстояли пратулинці свою віру та удостоїлися бути віднесеними до лику святих.



свт. Григорій НиськийЦей святий Григорій братом був по плоті святого Василія Великого. З юности всіляке навчання книжне до кінця пройшов і став ритором славним і дуже добрим філософом, як же і брат його Василій. Поєднався ж подружжям із блаженною Теозвою, яку святий Григорій Богослов пізніше багатьма похвалами вшанував, називаючи її добром Церкви, прикрасою Христовою і справді святою священи-ковою жінкою, честю рівною і великих таїнств достойною. Коли поставлений був муж її у пресвітерство, вона в чистоті і цноті свято жила, служачи хворим і турбуючись про жебраків, і просіяла чеснотами. Тоді й дияконського служіння удостоїлася, дияконисою-бо була освячена, і через те Богослов називає її великих таїнств достойною. Угодивши Господеві, переставилася і приєдналася до святих лику. А муж її, цей святий Григорій, на єпископський сан возведений був у Нисі і пас добре Церкву Христову. Царював у той час Валент, тоді зміцніли аріяни, маючи помічником царя, тою ж єрессю осліпленого, і, повставши, вигнали святого Григорія Ниського із престолу його. І поневірявся святий вісім літ без свого місця, аж до смерти царевої, обходячи гради і країни і правовірних утверджуючи. За царювання ж Теодосія Великого був Другий Вселенський у Константинополі на Македонія-духоборця собор, і святий Григорій там же зі святими отцями поборником був за благочестям, заперечуючи й осоромлюючи супротивників силою істини, явленою із Божественного Писання. Сидячи ж на престолі своєму років досить, до глибокої дожив старости й заснув у Господі, багато залишивши по собі корисного й Церкві святій потрібного писання.

Про преподобного Дометіяна до наших днів дійшло відомостей небагато. Цей угодник Божий Дометіян народився у царювання Юстина молодшого від батьків благочестивих і багатих Теодора і Євдокії. Навчання книжне закінчивши, поєднався шлюбом, але скоро, коли дружина його переставилася з життя цього, від початку до духовного схильний подвижництва, покинув світ заради любови Божої і в пості провадив життя своє. Тоді, коли Бог захотів, поставлений був єпископом Ме-летинської церкви у тридцятий рік свого життя. І не лише для свого стада був добрим пастирем, але й иншим народам світилом і допомогою і цілому Грецькому царству вельми потрібний як про загальне добро піклувальник. Багато-бо разів цар Маврикійґ посилав його у Перейду для управління народом, і до Хоздроя, Персидського царства, посланий був, і мирних між греками і персами договорів утверджувач. Повставши на Хоздроя, одного князя Варама, і царського в Персиді сану сміливо торкнувшись, із влади скинув і збирачем данини грекам його зробив. І був любим другом цареві Маврикію. Від нього ж багатьма маєтками і золотом обдарований був — усе те роздав святим церквам і притулкам для убогих на прогодування жебраків. Прийшовши у царський град Константинополь, перейшов до Царя небесного від тутешніх, і вшановане було чесне його тіло царським і церковним собором, і перенесене у його град Мелетин. Багато ж сталося чудес за життя і після переставлення на славу Христа, Бога нашого. Амінь.






свт. Феофан Ð’Ð¸ÑˆÐµÐ½ÑÑŒÐºÐ¸Ð¹У царювання Маркіяна і Пульхерії процвів чеснотами у Константинополі предивний муж Маркіянблаженний, що батьківщиною мав старий Рим, батьків благочестивих, благородних і багатих. Коли ж вони переселилися зі старого Риму в новий, привели зі собою і цього сина свого Маркіяна, молодого юнака, що навчання книжне добре проходив і добрих навчався звичаїв. А тому, що любив перебувати в домі Божому, завжди ретельно ходячи на церковні співи, через те полюбився тому, хто був патріярхом у той час, і зробив той його клириком своїм. Незадовго, бачачи його хоч молодого літами, але розумом і чистотою життя старим, сивина-бо є мудрістю людською, і вік старости — життя неосквернене[2], вирішив, що достойний він бути пресвітерського сану, тоді й економом великої церкви поставив. Коли переставилися з тутешнього батьки його, великі по них маєтки залишилися блаженному Маркіянові: єдиною-бо дитиною в них був і через те всі багатства батьківські йому одному в руки спадком увійшли, які не на житейські потреби, але Богові все віддав, убогих наділяючи і храми Господні старі обновляючи, нові ж від основи створюючи і прикрашаючи.

Збудував церкву нову святої мучениці Анастасії прекрасну великими витратами. Коли хтось із друзів його дивувався такому золота витрачанню на спорудження і прикрашання тої церкви, казав йому святий: "Якщо б мав доньку і захотів би її заручити в наречені комусь із найблагородніших, чи б тоді не витрачав багато золота, щоб коштовними прикрасами прибрати її? Нині ж, постановивши спорудити церкву[3] Невісті Христовій найгарнішій, яка найкращому добротою із синів людських уневістилася і кров свою за нас пролила, чи маю їй маєтку свого жаліти? І чи не більше мені про прикрашання це подбати?" Таким блаженний був щедрим і добровільним дателем на красу святих храмів. Для себе ж самого скупий і немилостивий був, не лише прикрашання шатами зовсім відкидав, поганим же одягом прикриваючись, але часом і той, найбільш поганий і нужденний, скидав одяг і потребуючим його віддавав, як же наступне явить слово.

Коли була збудована і всілякою красою прикрашена церква святої Анастасії, було освячення її у самий день пам'яті тої мучениці 22 грудня, в який же колись страдницьки за Христа померла. І прийшли до тої церкви святіший патріярх Геннадій зі всім клиром і цар зі всім синклітом і народом, переносячи і мощі святої мучениці Анастасії з малої старої церкви у велику нову, яку Маркіян збудував. У тій ході, коли преподобний Маркіян перед колісницею, на якій же мощі святої були, йшов з иншими пресвітерами у фелоні, убогий один, приступивши, милостині в нього попросив. Він же, не маючи при собі нічого, хіба один одяг, у який був вбраний [ані-бо одягу подвійного не придбав за все життя своє], не хотів же без нічого відпустити жебрака, утаївся від всіх, пішов у потайне місце, скинув свиту свою і дав убогому, і був нагий, лише у фелон вбраний[4], вчинив діло за словом Господнім: "Якщо хто просить у тебе, — дай". І пішов у ряд свій між пресвітерами, ішов, і ніхто не знав, що зробив. Коли увійшли всі до церкви і відбулося освячення, і мощі святої мучениці Анастасії покладені були чесно, звелів святіший патріярх блаженному Маркіянові разом зі собою відправляти Божественну Службу. Коли прийшов час омивання рук, закрився Маркіян фелоном своїм, озираючись, щоб ніхто не побачив, що нагий він є. Диякони ж і пресвітери, що там були, поглянули на нього, побачили, що має він під фелоном одяг якийсь пречудовий, наче порфиру царську коштовну, що золотом блищала. Одні ж дивувалися, инші ж обурювалися: "Не годиться, — говорили між собою, — щоб пресвітер у такому одязі ходив і літургісав". А найбільше той невидимий, яким Бог наготу раба Свого покрив, одяг всі бачили, коли приступив до Пречистих і Животворних причаститися Таїнств. Дехто ж із пресвітерів сказав про те святішому Ген-надієві. І сказав святіший: "І я бачив те, що ви кажете". Коли закінчилася служба, прикликав його патріярх у посудохра-нильницю і почав йому дорікати, кажучи: "Що робиш, брате, понад звичай одягом прикрашаєшся, чи добре тобі в такому одязі літургісати, який для царя, а не для пресвітера годиться?" Він же зі смиренням припав до ніг його, говорячи: "Пробач мені, владико, не робив того, що кажете ви, бо й з юности не звик гарний і коштовний носити одяг, то як вже нині в нього мав вбратися?" Сказав йому патріярх: "Ми всі бачили тебе в царському одязі, і чому те заперечуєш?" І звелів скинути його. Відкривши ж фелон, бачив тіло його наге і здивувався. І коли ж спитав патріярх про те, розповів блаженний, хоч не хотів, що Христа ради дав жебракові останню одежину. І всі, що те чули й царську під фелоном у нього одежу бачили, прославили Бога, що дає таку таємну благо-дать для тих, хто любить Його. Відтоді стало відоме для багатьох милостивне його життя. У таке терпіння убогости і нехтування маєтками прийшов, що якось, у дощ ходячи, він намочив одяг, і, увійшовши до хатини своєї і двері за собою замкнувши, роздув вугля і сушив той одяг мокрий, не мав-бо иншого на звичне ходження. Тим часом трапилося так, що патріярх покликав до себе економа у якійсь справі. І прийшов посланець кликати Маркіяна, але знайшов замкненою хатину його. Кликав його, ззовні стоячи, щоб ішов скоро до пат-ріярха. Він же обіцяв іти, але не йшов, бо не висох був одяг його. Прийшли-бо знову посланці й наполягали, кличучи. Один же з них, через щілину глянувши, побачив, як він сушить над вуглям одяг, і розповів тим, що з ним були. Пішли сповістили про те патріярхові. Він же сказав: "Не дивуйтеся тому, Маркіян-бо з юности навчився добровільної убогости і смирення, всього себе поручивши єдиному Богові, і сповнює апостольське слово ділом: маючи їжу й одяг, тим задоволений" . Те чувши, хвалили Господа, Який має таких Своїх служителів. Через таке добродійне життя дав йому Бог дар чудотворен-ня, щоб виганяти бісів і зцілювати хворих. Одного разу праз-ник був у церкві святої Анастасії і людей багато зібралося. Жінка одна вагітна, тому що тиснява була всередині церкви, вийшла на галерею церкви і випадково впала звідти на землю, і була мертва. Святий же Маркіян, не мігши дивитися на те, як празник опечалюється риданнями, руки свої преподобні здійняв догори і молитву належну склав до Бога — і раптом жінка та ожила і стала на ноги свої здорова. Живим виявився і плід, який вона у лоні носила, і дивувалися люди через чудо те преславне. Якось пожежа була велика у Царго-роді, і вже обійшов вогонь церкву святої Анастасії. Преподобний Маркіян, на дах церковний зійшовши й піднявши руки до неба, молився — і зразу вогонь непогамовне полум'я своє повернув і затримав, і, наче великими водами зупинений, молитвами святого весь погас, не пошкодивши церковної споруди анітрохи. Збудував же преподобний Маркіян і другій мучениці церкву — святій Ірині, на місці, де був старий і вже зруйнований храм, при морі. Та й инші, які там же поблизу були, — святого Теодора і святого Ісидора, — храми обновив і всіляким потрібним забезпечив. І вже доходячи до глибокої старости, наближаючись до блаженної кончини своєї, ходив уночі по вулицях і де знаходив, що мервий лежав, омивав його й одягав. Говорив до мертвого: "Встань, брате, привітаємося". І, вставши за словами святого, мертвий давав йому цілування в уста і знову спочивав. Багато врятував блудниць то словами, то щедротвореннями своїми, вмовляючи їх, щоб взяли собі мужів і жили за законом. Якщо-бо вони з бідности на таке скверне вдавалися перебування, тих, таємно з вищемовлених родинних маєтків своїх ущедривши й задовольнивши, на цнотливе навертав життя. Цього блаженного мужа Бог мав за Свого, ангели хвалили, шанували святителі, царі соромилися, народи йому дивувалися і прославляли в ньому Бога. Біси його боялися і втікали. Весь-бо був у Бозі і Бог у ньому, до Нього ж і переставився, сповнений літ і добрих діл. Переставився перед до-кінченням і освяченням церкви святої Ірини. Сказав же при кончині слова такі: "Господи, в руки Твої передаю обох цих: і душу, яку Ти Сам створив, і церкву, яку я Твоєю волею збудував». Похований же був славно в монастирі святого Івана Предтечі, що і Даниїлів називається, поблизу церкви святого мученика Мокія. А докінченням церкви Ірини святої після преподобного заопікувалася благочестива цариця Ве-рина, дружина царя Лева Великого6, який після Маркіяна і Пульхерії воцарився. І вивершили її, як же належить, і дах прикрасили золотом, і всередині всілякою красою прибрали на пам'ять преподобного Маркіяна, на честь же Самого Христа Бога. Йому ж слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

22 СІЧНЯ: Мч. Полієвкта. Прор. Самея. Свт. Петра, єп. Севастії Вірменської. Прп. Євстратія, чудотворця. Свт. Филипа, митр. Московського і всієї Руси, чудотворця

опубліковано 10 груд. 2018 р., 04:39 evg z   [ оновлено 10 груд. 2018 р., 04:39 ]

Мч. Полієвкта (259). Прор. Самея (Х ст. до Р. Х.). Свт. Петра, єп. Севастії Вірменської (ІV). Прп. Євстратія, чудотворця (ІХ). Свт. Филипа, митр. Московського і всієї Руси, чудотворця (1569).
мученик Полієвкт
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті святого мученика Полієвкта.


У часи Декія і Валеріяна, царів Римських, були два воїни чесні, Ніярх і Полієвкт, у Мелитині-граді у землі Вірменській, які, потоваришувавши між собою, таку один до одного любов мали, що й між рідними братами такої не знайти. Кожен-бо, здавалося, у другові своєму життя і дихання мав. Був же Ніярх християнином вірним, у благочесті і законі Господньому досконалий. Особливим же був Полієвкт: вірою — еллін і світлом істинним ще не просвітлений, проте християнські беріг звичаї і всілякими чеснотами прикрашався. І був по всьому плодовитим оливним деревом, лише того не вистачало, що ще не був у домі Божому. Турбувався ж Ніярх, щоб до християнської віри привести його, часто йому Божественне Писання прочитуючи і про одного істинного розповідаючи Бога, виявляючи суєту і мерзоту ідолопоклон-ництва, але ще не прийшла година навернення і спасіння його, від Бога йому передзнаменованого. Коли ж почулося на торжищах і на вулицях читане безбожне царів нечестивих веління поклонятися богам їхнім мерзенним, що всіх примушувало, погрожувало муками розмаїтими і смертями, якщо хтось знайдеться такий, що не покориться і не послухає, — тоді Ніярх, як вірний раб Христовий, до смерти приготувався і почав журитися другом своїм вірним Полієвктом, думаючи, що той, кого ж у християнській вірі бачити сподівався, за-боїться наказу і погроз царських і в нечесті еллінському до кінця перебуватиме, і так закриється йому путь до спасіння. Цим вельми журячись, і сумуючи, і таємно через братню плачучи погибель, змінився вельми на лиці, і видно було, що зажурений і скорботний.

Полієвкт же, бачачи друга свого таким збентеженим, питався про причину печалі його. Коли той же не повідав, став і Полієвкт печальний: не терпів-бо бачити друга свого в тузі і збентеженні. Коли ж наполягав Полієвкт своїми проханнями і казав: "Чи я в чомусь образив тебе? Який мій гріх супроти тебе? Яка річ сталася така важка, що другові своєму не подаси прощення?" — Ніярх же, очі сльозами наповнивши і з глибини серця зітхнувши, сказав: "Коли, о любий друже, про любови нашої і приязні думаю розділення і знищення, занепадаю, і тужить у мені дух мій". Це чувши, Полієвкт вельми зранився серцем і сказав: "Як таке може бути, брате? Нащо говориш такі слова понад надію? Звідки має бути нашої любоїш розділення, від неї ані смерть нас розлучити не зможе?" Сказав Ніярх: "Це є, о любий друже, те, що мене дуже засмучує і пригнічує дух і душу, бо те, що сказав, розділення наше тяжче є від природної смерти". Полієвкт же, сказаного не зрозумівши, встав скоро і, друга з любов'ю обнявши, наполегливо просив: "Скажи, — говорив, — о Ніярху, скажи відкрито і зрозуміло, яке буде те наше розділення, не можу більше терпіти твого мовчання. Якщо ж мовчатимеш і не скажеш мені, то побачиш зараз Полієвкта твого на землі мертвого і бездиханного". Тоді Ніярх говорити почав: "О любий Полієвкте, царський наказ той, що повсюди читається, принесе нам розділення і розлуку один з одним. Я-бо християнської віри, ти ж еллінського нечестя. І коли візьмуть мене на смерть, ти відречешся від мене і покинеш мене". Це чувши, добророзумний Полієвкт зразу зрозумів, чого хоче Ніярх, і благодаттю Божою просвітився, почав думати про божественне. Згадав про те, яке було перед кількома днями, видіння і сказав: "Не бійся, любий мій друже Ніярху, ніякої нам не буде розлуки. Бачив-бо я у сонному видінні Христа, Якому ти служиш, що приступав до мене і, знявши з мене мій одяг, одягнув мене в одежу иншу, нову, вельми коштовну й гарну, її ж ціни і краси вимовити неможливо, петлі ж одягу того були золоті. Ще ж і коня крилатого дав мені". Ніярх же, те чуючи, радий був і тлумачив видіння, що скидання старого одягу, вбирання ж у повий є зміна життя на краще. "Належить тобі, — казав, — залишити нечестя еллінське й одягнутися в Христа вірою благочестивою. Кінь же крилатий знаменує швидке до Небес поспішання". І сказав до Полієвкта: "Ось вже пізнав ти Христа, істинного Бога". Він же сказав: "А коли я не знав Його? Хіба я не горів серцем, коли ти мені про Нього розповідав? І коли читав мені Святе Євангеліє, не дивувася словам Його? Імени лише християнського не вистачало, а ревністю і волею християнином був, завжди-бо з прагненням думав залишити суєтних ідолів і стати рабом Христа Господа. Що-бо зробимо, о Ніярху? Чому явно не покажемо нашої в Христа віри та ісповідання?" Ніярх же, із насолодою слів його послухавши, веселився духом. Боявся, чи не почне жаліти за маєтками, жінкою і дітьми чи своїм здоров'ям, почав з ним про суєту світу цього розмовляти, розповідати ж про невидимі блага і славу, що на Небесах є. "Мені, — сказав, — ні багатство, ні слава, ні честь воїнська, ані щось инше зі світського не є кращим і бажанішим понад життя в Христі Ісусі. Його єдиного бажаю, инше ж все є в мене малим і несуттєвим". Полієвкт, ніби спокушаючи його, сказав: "То ти не любиш тої, що маєш сьогодні, воїнської чести?" Відповідав Ніярх: "Думаю, що ще не знаєш, о Полієвкте, істинної чести, і слави, і безперервного блаженства, яке Христос Господь приготував для рабів Своїх". Сказав Полієвкт: "Ти думаєш, що не знаю я тої, що є у Христа на Небесах слави, і чести, і блаженства. Я ж думаю, що випередив вже тебе до небесного, бо царську, небесну, у видінні, як же тобі сказав, прийняв одежу. Але спитаю тебе про одну річ: чи можна без таїнств християнських до Христа приступити і Його стати воїном?" Відповів Ніярх: "Не сумнівайся в цьому, вірний друже, сильний Бог з каменя підняти дітей Аврамових[2]. Ні перед одним-бо, хто звертається до Нього, не зачиняє Він дверей Свого милосердя. А тим, хто приходить пізніше у виноградник Його, рівну дає винагороду, як же і тим, хто весь день працював. Так розбійникові, що на хресті, Рай відчинив і за мале ісповідання велику дав винагороду, за яку инші багато потів пролили". Це чувши, Полієвкт сказав: "Хай буде слава Христові, Богові істинному, ось з того часу все суєтне залишаю для світу, Христовим же рабом себе іспо-відую і Йому послужу, як же вгодно Йому буде. Піду-бо і прочитаю наказ царський, на християн і на Господа мого Ісуса Христа виданий". Так сказавши, пішов на торжище і, писання царське прочитавши, перед усіма плюнув на нього і роздер його на частини. Повернувшись, побачив ідолів, яких несли на капище, і людей, що кланялися їм, і спершу посміявся дуже над безумством поганським, тоді, ніби на поклоніння, кинувся до ідолів і, наблизившись, брав ідолів по одному і вдаряв ними об землю, розбиваючи в порох як глиняні, — і розтоптав у той час еллінських богів дванадцять. Коли це сталося, прийшов на те місце батько жінки його на ім'я Фелікс, що призначений був царями на катування християн. Він, бачивши богів своїх від Полієвкта розбитих, засмутився вельми і застогнав, говорячи: "Горе мені, бо залишився без дітей своїх, і якщо раніше відомий був через дітей, нині несподівано збездітнів. Ніхто ж бо з богів ані з людей не помилує Полієвкта мого, що таке зробив". Полієвкт же, торжествуючи через знищення бездушних, сказав до тестя свого: "Чого бентежишся, батьку? Ось нині зрозуміло показав, якими немічними є боги ваші. І якщо більше їх маєш, хай будуть принесені сюди насереди-ну, і побачиш, як раби Христові обплюють їх". Фелікс сказав: "Всемогутні царі наші звеліли таких зразу убивати, і вже смерний ти, убивство на тебе чекає, й инакше бути не може, бо царське веління не змінити ніяк. Але послаблюю тобі трохи, щоб пішов ти у дім свій і дав останнє цілування жінці своїй і дітям". Святий же сказав: "Яка мені печаль про жінку і дітей, коли зневажив уже все земне, але шукаю небесного і про тих, що не гинуть, думаю. Якщо донька твоя вслід за мною хоче йти, блаженна буде. Якщо ж ні, то погана погано загине з вашими богами". Це чуючи, Фелікс плакав над зятем своїм і говорив: "Горе мені, о любий мій сину, Полієвкте, що й тебе Христова волхвівська зманила сила". Святий же Полієвкт сказав: "Не таю того, що Він мене покликав на пізнання Істини. Він-бо своєю божественною всесильною Правицею вивів мене з пітьми на світло, зі смерти в життя і від блуду на путь праведну наставив. И удостоїв мене наректися і бути Його воїном". Коли таке святий говорив, взяли його кати і в уста били. Він же не зважав на биття. Прийшла жінка його і плакала над ним разом із батьком своїм Феліксом. Святий же говорив до тестя свого: "О пребеззаконний скверних ідолів служителю, нащо мене облесними своїми і доньки твоєї сльозами намагаєшся відвести від ісповідання Христового? Нащо плачеш над Полієвктом, якщо треба тобі багато більше над собою плакати, бо, земним царям служачи, вічному вогню передасися?" Жінка ж святого, на ім'я Павлина, ридала, до нього кажучи: "Що тобі сталося, о любий мій мужу Полієвкте, як зманився ти? І що тебе змусило розбити дванадцять богів наших?" Святий же говорив до неї, усміхаючись: "Якщо я один дванадцятьох богів твоїх переміг і розбив, то вже не маєш до кого звернутися, вже безбожна ти є. Послухай мене, Павлино, і пізнай єдиного істинного на Небесах Бога, і Йому поклонися, і поспіши тимчасове це життя змінити на вічне". Це і більше святий до неї говорив, багато з невірних, що навколо стояли, в насолоду слів його вслухаючись і пізнаючи істину, зворушувалися і до Христа наверталися. Коли ж зібралися судді градські зі всіма радниками, представили святого Полієвкта судищу своєму і то ласкою, то погрозами намагалися його знову до злочестя ідольського навернути. І коли нічого досягти не могли, видали на нього смертний вирок, щоб через меч кінець прийняв. Ішов же святий на смерть із радістю невимовною, і повідомляли люди, що близько нього йшли, що розмовляв з одним юнаком пресвітлим, який його переконував і велів забути все мирське. І ніхто не міг юнака того бачити, лише сам святий мученик. Побачивши ж у народі блаженного Ніярха, друга свого і в Бозі батька, покликав його, говорячи: "Рятуйся, любий мій друже, пам'ятай же заповідь любови, утверджену між нами". Це останнє слово вимовив, схилив під меч святу свою голову й охрестився у своїй власній крові, усічений був за Христа Ісуса. Цей святий Полієвкт першим був мучеником у Мелитині, вірменському граді, на примноження Церкви воюючої, а на виповнення торжествуючої, на честь же і славу Христа Бога, що є головою обох Церков, Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка честь і слава без кінця, навіки. Амінь.



Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).

1-10 of 31