27 СІЧНЯ: Прпп. отців, у Синаї і Раїфі вбитих: Ісаї, Сави, Мойсея і учня його Мойсея, Єремії, Павла, Адама, Сергія, Домна, Прок­ла, Іпатія, Ісаака, Макарія, Марка, Веніаміна, Євсевія, Іллі та інших з ними. Рівноап. Ніни, просвітительки Грузії. Прп. Йосифа Аналітина Раїфського. Прп. Феодула. Прп. Стефана

опубліковано 15 груд. 2018 р., 02:38 evg z   [ оновлено 15 груд. 2018 р., 02:39 ]
Прпп. отців, у Синаї і Раїфі вбитих: Ісаї, Сави, Мойсея і учня його Мойсея, Єремії, Павла, Адама, Сергія, Домна, Прок­ла, Іпатія, Ісаака, Макарія, Марка, Веніаміна, Євсевія, Іллі та інших з ними (ІV–V). Рівноап. Ніни, просвітительки Грузії (335). Прп. Йосифа Аналітина Раїфського (ІV). Прп. Феодула (V). Прп. Стефана (VІІІ­).
прп. отців у Синаї та Рифі Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобних отців, убитих у Синаї і Раїті, та святої рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії.


Жили на Синайській горі святі отці, які присвятили життя своє Богові. Їхнього ж життя устав був такий: цілі дні сиділи в келіях своїх, безмовствуючи, у суботу ж увечері, коли наставала неділя, збиралися всі в церкву і разом нічне чування творили. Зранку ж на Літургії, причастившися святих безсмертних Христових Таїнств, кожен з них знову у свою келію відходив. Ангельський мали вигляд, станули-бо їхні від сильної повстримности і чування, і жили наче безтілесні, нічого ж не споживали з такого, що насолоду і пристрасті породжувати звикло: ні вина, ні олії, ні хліба всілякого, але трошки фініків чи жолудів дубових — і тим своє тіло годували, проте завдяки відвідинам подорожніх з'являвся часом і хліб у настоятеля місця.

Небагато ж днів минуло, раптом напало на той край багато варварів, яких називали влеміяни, коли помер князь їхній. І яких знайшли отців у навколишніх місцях, били немилостиво, а які були поблизу мурів, — ми відчули шум і галас, — ті втекли до фортеці разом зі святим отцем, настоятелем місця, йому ж ім'я Дула. Він був справді рабом Христовим, багато-терпіння і покору маючи, як ніхто инший, тому й Мойсеєм деякі його називали. Вибили ж ті варвари всіх, що були в Хориві, і в Тедоровилі, і в Кидарі багатьох святих й инші місця навколо гори Синайської повоювали. Прийшли ж і до нас і мало не згубили нас: ніхто ж не боронився від них.

Але чоловіколюбний Бог, що руку допомоги простягає тим, хто прикликає Його всім серцем, полум'ю великому звелів зайнятися на святому версі гори, і бачили ми всю гору, димом наповнену, і вогонь, що сходив до небес. Тремтіли ж ми всі й мало не завмерли від баченого того страху, і, впавши на землю, ПОКЛОНИЛИСЯ Господеві і МОЛИЛИ Його, щоб перейшло насильство це, що напало на нас. Варвари ж, бачивши вогонь, налякані були, зразу, біжучи, покидали декого і зброю свою, і верблюдів покинули. Не змогли-бо ані одної години перетерпіти жахливого того видовища вогненного. Ми ж, це бачивши, дякували Богові і прославляли Його, Який не покидає тих, хто до кінця прикликає Його. Зійшли ж далі з Пиргу і знайшли, хто в якому місці зарізаний був, і було в різних місцях через убивство мечем померлих отців тридцять вісім, які мали на тілах своїх багато і різних ран — як їх же убили, хто може оповісти. Двоє ж іще живі були — на ім'я Ісая і Сава, зранені вельми й ледве дихали. Зразу ж поховали зарубаних отців з великим плачем, про живих же турботу ми мали. Хто ж бо був настільки жорстоким і немилосердним, щоби за стількома й такими отцями не плакав гірко, за мужами преподобними і святоліпними, на землю кинутими. З них же той мав голову до кінця відрубану, другому трималася голова шкірою за один бік, инший був перетятий повністю, а иншому руки й ноги відсічені, другому очі вибрані, а инший з голови аж до ніг переділений надвоє. І хто може розповісти по порядку, що бачили, споглядаючи тіла святих і ховаючи. Двоє ж братів тих, що ледь живі були, лежали з болем, і один, на ім'я Ісая, коли ніч надійшла, у другу годину відійшов. Сава ж ще живим залишився, на його ж здоров'я була надія, не вельми-бо лютими зранений був ранами і дякував Богові за те, що трапилося, проте й сумом одержимий був, що не сподобився зі святими отцями померти, тому ж і взивав жалібно: "Горе мені, грішному, горе мені, що не зарахований до лику святих, за Христа убитих, отців! Горе мені, негідному, в одинадцяту годину відкинутому, тому, що побачив пристановище спасенного Царства й не увійшов до нього". І молився стражденними словами: "Боже, Вседержителю, що послав Сина Свого єдинородного на спасіння роду людського, єдиний благий Чоловіколюбче, не відлучай мене від раніше померлих святих отців, але в мені хай сповниться чотирнадцяте число рабів Твоїх. О Господи, Ісусе Христе, благоволи в цьому, бо з утроби матері моєї за Тобою пішов". Передав душу свою в руки Господеві у четвертий день після забиття святих Отців.



Ще мали ми ридання і скорботу в душах наших, і сльози були на очах наших, коли прийшов один ізмаїльтянин, говорячи, що у внутрішній пустелі, названій Раїта, ті постники, що жили, всі побиті від варварів. Було ж місце те від нас на відстані двох днів ходу, у приморських місцях, лежало поблизу Червоного моря, де ж є дванадцять джерел вод і сімдесят колись було пальм фінікових, як же у Книзі чисел написано1, нині ж примножилося вельми. Спитали-бо чоловіка того, як убиті були отці і яка кількість убитих, але не зміг розповісти нам, бо й він чув те від инших, що отці, які жили в Раїті, усі вбиті були — від молодого до старшого. Не багато ж годин минуло, це й инший розповів нам. За декілька днів прийшов один чернець з отців, що там були, хотівши перебувати на горі Синайській. Про нього ж довідавшись, отець Дула, ігумен гори Синайської, детально почав його розпитувати, ясно хотівши довідатися, що там зі святими отцями трапилося і яким чином він врятувався. Почав-бо брат розповідати, говорячи: "Я, отці, небагато жив з ними, лише близько двадцяти років. Инші були там багато років, ще инші-бо сорок літ, инші ж шістдесят, й инші сімдесят літ мали на тому місці. Є ж і місце те гладке й рівне зовсім, широке дуже, а в довжину сімдесят поприщ. До сходу, наче якусь стіну, гору має, що тягнеться до Червоного моря. Там багато самітників мали обителі, за апостольським словом: "У пустинях перебуваючи, у горах, і вертепах, і проваллях земних". Поблизу гори була для них церква, в ній же щонеділі збиралися. Мужами справді небесними на землі були, душами й життям подібні на ангелів, тіла-бо свої зневажали, як чужі, душі ж свої не одною лише якоюсь чеснотою, але багатьма прикрасили. Про їхні ж страждання і смерть і про завдану їм від бісів напасть хотівши розповісти, не можу, о улюбленці чеснот, всього розповісти за порядком, проте про одного чи двох скажу для користи, і досить вам буде, аби й инших отців життя зрозуміти, сказане почувши.

Був один з них старець на ім'я Мойсей, з юности чернече життя полюбив, родом був із града, що поблизу лежав і називався Фаран. Він був перед тим настоятелем отців, що там жили. Життя в чернецтві років мав сімдесят три; у горі тій, в одній печері, що недалеко від монастиря була, перебував. Другий — справді тезко Іллі: все-бо, що просив, Господь подавав йому. Чинив-бо знамення в Бозі і зцілював всілякі хвороби, весь народ, що жив у межах Фаранитських, також і ізмаїльтян краю того — усіх християнами зробив. Дивлячись на чуда і зцілення, які були від нього, вірували в Христа і, приходячи до святої церкви, приймали святе хрещення. Багатьох же святий той отець і від нечистих духів звільнив, бо владу мав на бісів, благодаттю Христовою. Він, відколи почав безмовствувати, хліба не скуштував, лише для подорожніх тримав у себе трохи хліба, який мужі, що приходили з Єгипту, йому давали. А для нього самого їжею було фініків небагато і пиття води. З фініка й одяг свій мав і любив безмовство своє вельми, як ніхто инший. Проте належно й покірно приймав тих, хто приходив до нього, щоб спитати про помисли. Сон його був неміцний і короткий, і то після співу утрені лише, инші ж години ночі перебував без сну. А у святу Чотиридесятницю ні до кого не говорив аж до Великого четверга. Через всю чотиридесятницю вистачало йому на їжу лише двадцять фініків і кухоль води один, з них же багато разів вистачало йому аж до святих Страстей, як же учень його розповідав нам. Одного разу в Чотиридесятницю святу чоловік один на ім'я Ведіян, начальник народу етіопсь-кого, ведений був до нього, духом нечестим одержимий, задля зцілення. Наблизився він до келії старця на поприще одне, кинув його лукавий дух і почав кричати: "О ґвалт! До кого мене ведуть, я-бо ані навіть одної години не зміг заплямити і спокусити супротивника того". І, це сказавши, вийшов з чоловіка — і зразу зцілився муж, й увірував у Христа з иншими багатьма, і святого хрещення пізніше сподобився. И иншого багато треба було б про того преподобного розповісти вам, але часу не вистачає, замовчати мушу. Помер же, зарізаний варварами, що напали. У цього дивного і блаженного отця учень був однойменний, Мойсей-бо називався, із краю Теваїдського, що безмовствував при ньому літ сорок і шість, нічого ж не змінивши з правила отця свого, і став прикладом для инших молодих монахів, з ним же і я спочатку жив, та через безмірну його повстримність відлучився від нього. І він із заколеними святими отцями вбитий був. Але й кожного з отців тих життя згадати і про чесноти їхні розповісти годилося б задля користи, проте через брак часу все залишимо, одного лише ще згадаю преподобного.

Був у них один отець на ім'я Йосип, родом Аналітин. Він перебував від води за два поприща, своїми руками побудував собі обитель. Муж святий, і розсуджував по правді, і всіма добрими ділами прикрашений, жив на місці тому років десь тридцять. Учень же в нього був, не з ним жив, але поблизу десь в инший келії. До цього преподобного Йосипа колись прийшов брат один спитати про помисли. Коли він постукав у двері і не відповідав старець, притулився до віконниць і побачив старця, що стояв посеред келії як полум'я — з голови аж до ніг. Перестрашений був, наче в заціпенінні, й ослаб тілом, наче мертвий лежав аж до двох годин, потім, збудившись, як зі сну, при дверях старця сидів. Старець же був зайнятий богомислієм, не відав того, що сталося. І коли минуло п'ять годин, знову брат той постукав, і, відчинивши, старець увів його і, сівши, спитав: "Коли прийшов, дитино?" Він же відповідав, говорячи до старця: "Вже чотири години чи більше, відколи прийшов, але, щоб не образити тебе, отче, не стукав аж дотепер". Зрозумів блаженний старець, що впізнав його брат, і нічого про те не сказав до нього, розповів йому корисне і з миром відпустив його. Після ж відходу того брата залишив дивний той старець келію свою і сховався від очей, боячись слави людської. По днях же кількох учень його на ім'я Геласій, прийшовши в келію старця, не знайшов його і багато шукав, поневіряючись по пустелі тій, проте не знайшов ніде. Повернувся в келію старцеву з великими сльозами й оселився в ній, щоби, хоч келію свого отця бачачи, малу втіху прийняти для душі своєї. Перебував у келії отчій аж до шести літ, по шести ж літах в один з днів при дев'ятій годині постукав у двері хтось, і вийшов Геласій, побачив отця свого, що стояв надворі, і здивувався несподіваним видінням, думаючи, що духа бачить. Проте з радістю сказав до нього: "Помолися, отче". Старець же помолився, і поцілувалися. Потім же сказав до учня: "Добре ти вчинив, дитино, про молитву спершу спитавши, багато-бо і різних сітей диявола". Брат же сказав до нього: "Чому захотів ти, отче, відлучитися від отців, і мене, свою дитину, покинутш І ось у скорботі й плачі був я аж дотепер". Сказав йому старець: "Причину мого відходу, дитино, Бог один знає, прот« аж донині ні з місця цього не відступив, ані тебе не залишив ані ж не минуло жодної неділі, в яку би не причащався : отцями в церкві безсмертних Святих Таїнств Христа, Бог; нашого". І дивувався брат вельми, як поміж них ходив і н один з них його не бачив. І сказав йому: "Нині ж, отче, для чого видимо прийшов ти до дитини своєї?" Відповідав ж старець: "Ось уже, чадо, надійшов час відходу мого до Гос пода, і прийшов, щоб ти поховав мене". І багато говоривші з братом про корисне й утвердивши його, звів руки свої н небо і молитву за нього створив, і так з миром заснув у Господі. Зразу ж брат прийшов і розповів нам, і зібралися з вп тям, гіллям і піснями багатьма, принесли його в церкву, ма він лице просвітлене, як же колись пророк Мойсей, і поклал його з раніше усопшими святими й божественними отцямі Багато ж иншого міг би розповісти вам, але залишаю, бо чаc розповісти вже про варварів, бачу, що ви хочете почути, як отці святі від них побиті були.

Такими-бо блаженні ті отці були досконалими у великій убогості й безкорисливості, задля Господа терпіли скорботи мужньо, в молитві й Богобаченні завжди вправлялися. Було ж нас там всіх мешканців числом сорок три. І ось прийшло якихось двоє чоловіків, які розповіли нам, що з того боку моря з краю Етіопського багато варварів кораблем прибуло, які, взявши їх, що плили човном, затримали, сказавши: "Відведіть нас до града, і не битимемо вас". "Ми ж, — розповідали чоловіки, — не хотівши, обіцяли, самі ж пильнували часу, коли південний вітер настане, щоби плисти. Бог же допомогав, двоє нас вночі човном втекли з рук їхніх і ось сповіщаємо вам, щоб ви сховалися на якийсь час, аби варвари, йшовши повз місце це, не зустріли вас і не повбивали, є-бо їх числом триста". Ми ж, це чувши, стерегли себе, поставивши сторожів при морі, щоб, коли побачать, що корабель іде, сповістили нам. Самі ж, всенічні чування творячи, молили Бога, аби корисне для наших душ учинив. У першій годині ночі видно було корабель, що, піднявши вітрила, до нас ішов. Миряни ж деякі, що перебували біля місця того, Фаран названого, приготували себе до боротьби, захищаючи жінок своїх і дітей, і зібралося всіх мужів числом двісті, окрім жінок і дітей. Ми ж поспішили до церкви нашої, що була загороджена загородою. Корабель же той, допливши до пристані з варварами, кораблеплавцями керований, перебув ніч у підкриллі гори із заходу, поблизу джерел. Коли настав ранок, зразу варвари, зв'язавши кораблеплавців, геть викинули їх, одного лише залишили в кораблі, і варвара одного при ньому, щоб не зміг той кораблеплавець із кораблем відплисти. І прийшли до джерел, де зустріли їх місцеві мужі, що на боротьбу вийшли, і з обох боків стріл багато випускалося. Варвари-бо у злі досвідчені були, прогнали місцевих >іужів і вбили з них числом сто сорок і сім. Инші ж втекли, ди хто міг. Варвари ж, взявши жінок їхніх і дітей, мали їх з: собою, беззаконні. Після цього, як звірі дикі, кинулися до:. на названу загороду, сподіваючись, окаянні, знайти в нас золота багато, і, оточивши стіни, кричали, викрикуючи безчинне й голосами варварськими страшили нас. Ми ж в останній біді і скорботі були, не знали, що робити, лише до Бога, ридаючи, взивали: одні-бо з нас терпіли ту скорботу мужньо, инші ж плакали, инші ж молилися, дякували Богові, і, один одного втішаючи, разом всі "Господи, помилуй" взивали. Вставши ж посеред церкви, отець наш священний Павло сказав: "Послухайте мене, отці і браття, грішного й останнього зі всіх, знайте ясно всі, що задля любови Господа нашого Ісуса Христа відлучили ми себе від суєтного світу й перебуваємо в нужденній цій пустелі і благій. Його ж сподобилися носити у голоді і спразі і, в останній убогості ходячи, перемогли ж усе земне й суєтне, щоб сподобитися бути причасниками Царства Його Небесного. І нині, окрім того, на ніщо инше не сподіваємося, навіть якщо й смерть зустріне нас у годину цю. Якщо-бо хоче Владика наш швидко звільнити нас від життя цього суєтного і зі Собою нас мати, то чому сумуємо і падаємо духом? Чи не краще зрадіти? Отож маємо дякувати і радіти, і ніяк не зневірюватися. Що-бо краще для нас чи що солодше понад те, аби споглядати славу Господню і дивитися на святе божественне Його лице? Згадаймо, брати мої і отці, як завжди винагороджували й прославляли попередніх святих мучеників і один одному розповідали про страждання їхні, як за Ім'я Христове мучені були, і що хочемо з ними опинитися. Це вже час настав, і бажання наше сповнюється, аби з ними сподівання нашого насититися в прийдешньому віці. Тому зовсім не лякайтеся, але зі старанністю підпережіть себе силою і смерть перетерпіть мужньо, і Бог милостивно прийме нас у Царство Своє". І, відповідаючи, всі казали: "Як же сказав, чесний отче, так зробимо. Що-бо піднесемо Господеві за всіх, якщо винагородить нас? "Чашу спасення приймемо і ім'я Господнє при-зовемо»3. Й обернувся святий отець наш на схід і, звівши руки свої до неба, сказав: "Господи, Ісусе Христе, Боже Вседержителю, уповання і допомога наша, не забудь нас, недостойних рабів Своїх, але згадай про убогість нашу і печаль нашу, що принизилася аж до пороху душа наша, укріпи нас в годину цю, Господи, у час біди нашої, прийми, як жертву доброприємну, за аромати добропахучі душі всіх нас, бо Тобі належить слава і честь нині, і повсякчас, і навіки віків". І всі мовили: "Амінь". Зразу був голос зі святого вівтаря, що всі ми чули: "Прийдіть до Мене всі стомлені і обтяжені, і Я упокою вас"в. Страх же і жах напав на нас від голосу того, і у всіх нас серця і коліна знемогли, бо "дух бадьорий [як же каже Господь], тіло ж немічне"1". Лише лиця наші були до небес спрямовані, на все инше в житті втратили надію. Варвари, поки ніхто не противився ані не боронився, принесли колоди довгі, за їх допомогою стіни загороди перелізли, відчинили двері, увійшли, як вовки дикі і звірі люті, маючи мечі оголені в руках своїх, і, взявши старця одного святоліпного, йому ж ім'я було Єремія, який при дверях церковних сидів, сказали до нього: "Скажи, хто начальник ваш". Старець же, поглянувши на них, бачивши лиця їхні похмурі і зброю оголену в руках їхніх, зовсім не збентежившись, сказав до них: "Чого страшите мене, вороги Христа мого, нічого не скажу вам про тих, про кого питаєте мене". Був же тут, поруч стоячи, і настоятель. Здивувалися ж варвари великодушності мужа, що нітрохи не злякався, але більше допік їм, і, з люттю зв'язавши йому руки й ноги, поставили нагого посеред себе і стрілами стріляли. І було видно, що все тіло блаженного зранене стрілами, і так подвизався мужньо на диявола і, голову змієву перемігши, перший зі всіх вінцем мученицьким увінчався, і був початок і приклад страждання старим і юним.

Це бачивши, священний отець наш Павло скоро вийшов до них і, кличучи, говорив: "Я той, кого шукаєте". І своїм пальцем на себе показував, що сам він є той, кого вони шукають. І передав себе варварам мужній раб Христовий, ані не ' настрашився, ані в умі своєму не прийняв ран і мук, що їх хотіли завдати йому перед смертю беззаконні. Спитали його, говорячи: "Скажи нам, де маєш сховане золото своє?" Він же тихим словом і з покірною вдачею, як же звичай мав завжди говорити, сказав до них: "Повірте мені, що нічого земного за все життя своє не придбав, лише старі рубища ці, які бачите на тілі моєму". І показував їм рукою, тримаючи одяг свій. Вони ж стрілами все тіло його постріляли і голову його камінням пробили, говорячи: "Принеси маєтки свої". Так йому вони дошкуляли і, не знайшовши нічого, зразу голову його мечем розсікли надвоє, і висіла сюди і сюди на обох плечах. Ще ж і більше ран прийняв на тілі своєму, лежав мертвий при ногах раніше вбитого отця, другим переможцем над дияволом виявився. Я ж, окаянний, бачивши немилостиву смерть, і як кров святих проливається, і нутрощі на землю кинуті, зі страху шукав місця, в якому, утікши, зміг би врятуватися. Лежало ж там з лівого боку церкви трохи гілля фінікового, і я побіг, і поки займалися варвари святим отцем нашим Павлом, сховався під гіллям тим, так подумавши, що в кожному разі одне з двох буде мені: або сховаюся і смерти уникну, чи й мене тут знайдуть і з отцями вб'ють. Беззаконні ж варвари, залишивши двох отців померлих, ускочили в церкву, викрикаючи і мечами своїми повітря б'ючи. І всіх отців разом повбивали, молодих же і старих немилостиво передали смерті". Це нам розповів чернець один, із зітханням плакав гірко і ридав вельми, і плакали всі досить, і було видно сльози, як джерела, що виходили з очей наших, і одяг наш намок від великого плачу. Знову ж дивний той брат слізно говорив: "Що мовлю чи що і розповім, браття, що бачили очі мої, достойні великого ридання. Був там один отець великий, йому ж ім'я Адам, він мав учня юного, десь літ п'ятнадцять, на ім'я Сергій, його ж і виховав з малого віку і з дитинства настановив до чернечого життя, і навчив його на ополчення і боротьбу проти бісів. Його, гарного з лиця і юного за віком, бачивши, варвари змилосердилися над ним і не вбили його, але взяли за руку, вивели геть, хотіли взяти його зі собою. Бачивши, що не вбитий з братами та отцями, але має бути супутником беззаконним варварам, юнак ридав гірко, голосячи. Тоді запалав духом і, всілякий страх і жах від себе відкинувши, мужньо підбіг і, вийнявши меч у варвара, вдарив одного з них по плечах, аби тим на лють зрушити варварів, щоб убили його. І було так: люті-бо великої сповнилися варвари — посікли його на частини. Він же, усміхаючись, взивав: "Благословен Господь, що не передав нас живими в руки людям грішним". І, те сказавши, заснув у Господі. Це бачачи, я молив всещедрого і чоловіко-любного Бога, щоб сховав мене від лиця беззаконних варварів тих і засліпив очі їхні, щоб не бачили мене, щоб хоч я поховав тіла святих. Посічених-бо святих, що наповнили цілу церкву кров'ю, не настрашився, ані не сумував всіляко, а радів, дякуючи Богові за те, що сталося, бо розум мали до свого Владики і, добре на землі поживши, Церквою себе Святому Духові зробили і, все гарне і суєтне цього світу покинувши, за Богом одним пішли до кінця і через різні муки в Ім'я Його померли. Варвари ж ті після убивства отців весь монастир обшукали, думаючи, окаянні, багатств багато знайти, — не відали, беззаконні, що нічого ж земного святі отці не набували, але, в тілі будучи, жили, як ангели. Я ж, коли це було, хоч і жодної краплі крови на собі не мав, проте весь як мертвий лежав, думаючи, що і гілля те розтрясуть, шукаючи скарбів. І часто визирав з-під гілок, дивлячися, коли до мене прийдуть і, знайшовши, вб'ють мене, як же й инших. Смерть-бо перед очима мав і молив Бога врятувати мене, якщо на те Його воля. Прийшли ж до гілок варвари і, оглянувши їх, відійшли, бо Бог потьмарив серця їхні з очима. Залишили святих отців мертвими лежати і, нічого не знайшовши взяти, повернулися знову до джерел, хотівши іти до моря в путь свою, та, прийшовши, знайшли корабель розбитий. Залишений-бо кораблеплавець, що охороняв корабель, христолюбець, потайки від того варвара, що з ним був, відрізав шнур кораблеві, тоді вітер був, ударився корабель до берега і розбився, корабельник же, убивши варвара, утік і в горах сховався. Варвари ж ті, надію свою втративши, не знали, що робити і як їм на свою землю повернутися. І знемагали скорботою від розгублення і від великої люті; полонених, яких зі собою мали, всіх мечами порубали — дітей і жінок, потім запалили вогонь і попалили всі фініки. Коли вони це робили, прийшло багато мужів із града Фа-ран, числом десь шістсот стрільців вибраних: почули-бо про убиття отців святих, що було в Раїті. Тоді побачили варвари прихід їх, приготували себе на боротьбу і трохи до моря відійшли. Була битва, коли засіяло сонце. Багато ж стріл з обох боків випускалося, ті, що з Фарану, бо було їх більше, здолали варварів і повбивали їх багато. Варвари ж на спасіння надії не мали, боронилися мужньо і кріпилися аж до дев'ятої години. Й убили мужів, що були з Фарану, вісімдесят чотири, инші ж багатьма ранами зранені були. Варвари ж усі на тому місці впали, ані плечі не показавши ворогам своїмг. ані з місця того не відступивши. Коли те було, набрався я трохи відваги, вийшов з місця, де був сховався, і, оглянувши тіла убитих святих, знайшов всіх померлих, окрім трьох: Домна, Андрея та Оріона. З них же Домн лежав, люто мучений: у ребрах-бо мав рану страшну. Андрій же, хоч і багато мав ран, але не дуже страшних, що й по тому живий був. Оріон же й одної рани не мав на тілі своєму: вдарив-бо його мечем варвар із правого боку, і з лівого боку меч крізь одяг його пройшов, не торкнувшись тіла його ніяк. Думав же варвар, що помер він, залишив його і до инших кинувся. Він же кинув себе поміж инших, наче мервий, лежав. Він-бо, вставши, обходив тіла святих, оглядаючи, плакав же зі мною і ридав через те, що трапилося з нами. Після цього мужі, що з Фарану, залишивши тіла варварські при березі морськім на поїдання звірам і птахам небесним, своїх друзів тіла зібрали, багато було, і вчинили плач і ридання велике. Поховали їх біля підніжжя гори, де були джерела, і до нас повернулися. Прийшов же і князь їхній Ведіян, що його визволив був від духа нечистого преподобний Мойсей, як же про те раніше було сказано. З тим князем увійшли до церкви, ридали і плакали гірко, в груди себе б'ючи, бачивши стадо Христове, на землю скинене, як вівці, звірами розшматоване. І було видно старців священноліпних, зі сивиною чесною. Юні ж наче ангельський вигляд мали, сяяли-бо лиця їхні, як цвіт ранішній, показуючи на собі знамення добродійного їхнього життя. Страшні ж і люті мали рани раби Христові і мученики: той-бо від плеча до черева мав розтин, инший наполовину перерубаний на землі лежав, в иншого голова відсічена, другому ж очі вибрані, тому були руки й ноги відсічені, тому ж спис у серце встромлений — і всі так померли, різні рани на тілах маючи. Ще живими бувши, завжди мертвість Господа Ісуса Христа на собі носили, щоб і життя Ісусове в тілі їхньому явилося. І все життя своє богоугодно Богові віддавши, на кінець у своїй крові охрестилися і до лику святих мучеників приєдналися. Зібрали-бо тіла їхні святі в одне місце христолюбивий же князь Ведіян з иншими, принесли із Фарану ризи світлі і поховали святих числом тридцять дев'ять. І всі, що трапилися там, взяли віття і гілки фінікові, ішли на поховання святих із псалмами і співом, разом же і зі сльозами багатьма, несли їхні чесні мощі і поклали їх у гріб отцівський усіх разом, окрім Домна. Домн же, якого раніше згадувано, римлянин родом, ще живий був. Коли ж вечір надійшов і він заснув у Господі, його ж, принісши, поклали поблизу святих отців. Померли ці святі Христові мученики місяця січня у чотирнадцятий день в годину дев'яту. Отець же Андрей і отець Оріон залишилися там, надвоє думаючи: чи перебувати на місці тому, чи відійти. Я ж, не мігши терпіти скорботи і запустіння того місця, ридання ж і сліз за вбитими цими, прийшов до вас. Багато ж христолюбивий Ведіян вмовляв мене перебувати там і обіцяв часто приходити й потрібне приносити нам, але не захотів я через вищезгадані причини. Прошу ж вас, отці, щоб і тут про все, що сталося, ви розповіли мені, як же від мене все детально довідалися". Ми ж [говорить Амоній], розповівши йому те, що тут було, дивувалися предивним судьбам Божим, що в один день вбиті були отці святі і що те саме число і там, і тут знайшлося, і знову ридали і плакали всі разом. Вставши ж, преподобний отець наш Дула сказав: "Справді, о любі мої, вони, як вибрані Христові раби, сподобилися радости й Оселі небесної, по стількох подвигах і випробуваннях вінцем мучеництва увінчалися і є нині у великій славі і честі. Ми ж, залишивши скорботу, опікуймося собою і їх молімо, щоб Господа за нас молили, щоб і ми участь з ними мали в Небесному Царстві. Нині ж Богові вдячні пісні піднесімо, щоб покрив нас від рук варварських". Це сказавши, всіх нас воздвиг на благодушність і скорботу сердець наших на радість перетворив, і душі наші утішив словами втішними. Я ж, грішний Амоній, з Богом повернувся у краї Єгипетські і все це на хартії написав. Через те не на перше місце ішов, назване Каново, але поблизу Мемфія у малій келії осів, в ній же перебуваючи, часто згадую і вшановую муки і подвиги преподобних мучеників Христових. З ними ж хай і нам Господь подасть участь мати у Його Царстві Небесному і насолодитися невимовних і вічних благ зі всіма, хто любить Його, бо Йому належить всіляка слава, честь і поклоніння з безначальним його Отцем і Всесвятим, Благим і Животворним Його Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

Коли після першого убиття преподобних Отців минуло років багато, було знову, уже в дні преподобного Ніла Постника, на гору Синайську нашестя варварів, які жили в пустелі, що простяглася з Аравії аж до Єгипту, Червоним морем і Йорданом звідусіль оточена. Мешкання ж тих варварів було не в градах і домах, але в стійбищах їхніх і полчищах. Вони з місця на місце переходили і там найбільше перебували, де знаходили воду добру і пашу своїй худобі. Годувалися ж не з якогось рукоділля чи купівлі, ані із землеробства, але з ловлення звірів, а найбільше з розбою, все-бо знаряддя їхнє було: меч, і лук, і спис — і все старання їхнє, щоб на чужі поселення нападати і на шляхах розбій чинити. А ті, що усамітнене в Бозі життя вибрали, Отці преподобні, одні в пустелі Синайській, инші в печерах та ущелинах кам'яних, одні ж малі келії у якихось місцях поблизу вод створили, а инші при церкві перебували, харчуючись сирим зіллям, і фініками, й иншим овочами, які там були, мало-бо хто з них їв хліб, бо велику повстримність і піст мали. Куштували ж їжу одні через день, инші ж через два чи три дні, а инші на весь тиждень в одну ніч лише немічну плоть підкріплювали їжею. Усіх же було життя рівноапостольне, бо про тіло своє не дбали, турбувалися про душі свої і намагалися догодити Господеві, для Нього ж і працювали ревно, духом палаючи і славословлячи Його удень і вночі. Молитва і псалмоспіви в устах їхніх були безупинні. У день же недільний всі збиралися в одну церкву і там, всенічні молитви сотворивши, причасниками були Божественних Таїнств і, знову у свої келії увійшовши, без-мовствували. Був же серед них і преподобний Ніл Постник, який спершу єпархом був у Царгороді і в чесному подружжі двоє дітей народив, тоді, порадившись зі своєю жінкою, покинув світ, її-бо в монастирі жіночому в чині чернечому постриг з однією дитиною, сам же, взявши другу, сина Тео-дула, в гору Синайську прийшов і був самовидцем біди тої, від варварів завданої. І написав про те пізніше, як святі отці були убиті. Було ж перебування преподобному Нілові на горі, мав же звичай відвідувати отців, що навколо жили. Зі-йшов-бо якось з гори тої зі свого місця з сином і прийшов до отців, що у святій Купині були, де ж трапеза увечері була представлена. Пресвітер місця того блаженний Теодул сказав до братів: "Хто знає, якщо навіть швидко не помремо, чи збере нас трапеза в одне?" Це ж сказавши, передбачив Духом напасть, що мала бути. У наступний же день, після ранішніх співів, напали варвари несподівано на святе місце і, як пси несамовиті, обійшли обитель, безчинними ж голосами повітря сповнюючи. Страшили тих, що були всередині. Тоді кинулися до житниць, у них же трохи їжі для постників було зібрано — овочі сушені на зиму були бережені на підкріплення многотрудних тіл рабів Божих. Ту їжу варвари спершу викрали, потім до церкви поспішили, в яку зібралися отці, і, вивівши всіх із церкви, скинули з них рубища і нагих на убієння в ряд поставили, тих, що були літами старші, і серед перших — пресвітерові місця святого блаженному Теодорові, який вчора на трапезі провозвістив, звеліли шию до усічен-ня схилити. Двоє ж варварів з оголеними мечами, лютими поглядаючи очима, обступили преподобного. Він же, схиляючись під меч, ніякого не показав страху, але лише тихими словами сказав: "Благословен Бог". І вдарили в нього обива варвари, один по одному, і була одна рана від хребта до щелепи, друга ж від плеча до грудей, і так божественний муж упав на землю. Тоді взяли другого старця, що з пресвітером жив разом, і того убили. Був там один отрок, що пресвітерові служив, йому звеліли зібрати розсипані по землі плоди, наче хотіли пощадити його, бо добрий був для прислуговування. Коли схилився той долі і збирав, варвар, що стояв ззаду, потайки витягнув меч, ударив хлопця сильно й убив його.

Коли убивали й инших отців, деякі із варварів дали знак рукою иншим чорноризцям, щоб утікали, — Бог так хотів. І ті, що були тілом міцніші і втікати могли, ухилились, втікаючи. І бігли через долину до гори, яка варварам не була легко приступна. Зміг же і Ніл блаженний утекти з утікаючими, вибавитися від смерти. А син його Теодул залишився в руках варварських, його ж, лицем вельми красного, не убили, але зі собою взяли зв'язаного, хотіли його віддати на жертву денниці, яку за бога мали. Не знали-бо одного для всіх Творця Бога, ані ідолам не поклонялися, ані якихось із язичеських богів не шанували, лише служили денниці і їй завжди для більшої користи приносили жертву, а найбільше вродливих полонених юнаків їй заколювали перед сходом сонця. На те бо й Нілового сина пощадили. Зруйнували ж і инші, що навколо були, чернечі мешкання і багато отців святих повбивали по різних місцях і відішли. Ніл же Постник на відведення в полон сина і на люту преподобних отців смерть з висоти дивлячись, ридав невтішно і говорив у плачі своєму: "О блаженні і триблаженні отці, де є нині труди по-встримности нашої? Де щоденне скорботних терпіння? Чи прийняли вінець за багато подвигів ваших? Чи це винагорода за довге инокування? Хіба намарно ви пройшли ваш шлях? Чи справедливо за чесноту прийняти скорботу? Як, коли убивали вас, залишив вас без допомоги промисел Божий ані не повстала проти тих, що убивали, правда за невинність вашу, але мала силу рука нечиста на тіла святі? І хвалиться зло, що здолало, і всіляко веселиться, ніби справді до кінця перемогло. Як купина не запалила давнього свого полум'я і не попалила беззаконних? Як земля не відчинить уст своїх і не пожре їх, як же колись Корея зі всією його громадою? Як промовчали ті, що були колись на Синаї, страшні голоси трубні, блискавки ж і громи і не настрашили нечестивих? Але не пришвидшили помсти Всемогутнього, Який-бо тих, що чинять зло, зверху вражає, ані тих, кого кривдять, міцною рукою не визволив, щоб так варвари, бачивши чуда, пізнали непереможну Божу силу, і так святі отці в Купині і в горі, на якій колись Закон був даний, впали безпомічні, як безсловесні жертви. Де тоді була сила, що в море занурила єгиптян і глибину водну гробом зробила для них? Де Той, що камінним градом побив иншоплемінних, що воювали проти ізраїльтян і без крови і труду дав людям Своїм на ворогів перемогу? Де сховав допомогу свою Всевишній, що загородив уста левам, щоб не торкалися Даниїла, і загасив вогненну силу перед юнаками, щоб явити їхнє благочестя? Цих же рабів Своїх як утаїть чесноти, залишаючи їх без захисту і чинячи, щоб всіляко вважалися недостойними допомоги?" Це блаженний говорив з болю сердечного і великої печалі. Душа-бо тяжкою була обкладена скорботою, проте багато тоді, не думаючи, сказав слів. Бо допомога Божа багато разів залишає праведних, віддаючи їх катам на різні муки і неправедну смерть, щоб, як золото випробуване, явилася їхня чеснота, і віра їхня, як же світильник, засіяла, і щоб більші почесті на Небесах прийняли. Безсумнівно-бо, що й цей преподобний із раніше вбитими отцями до лику святих мучеників був зарахований, і нині прославляються вони всі у Церкві Христовій.

Коли ж день до вечора схилився, Ніл преподобний з инши-ми з ним схованими чорноризцями, набравшися відваги, зійшов з гори, щоб поховати тіла святих убитих. І, прийшовши, знайшли преподобного Теодула-пресвітера, що ще дихав і трохи говорити міг, сиділи-бо біля нього уночі, плачучи. Старець же говорив до них: "Хай не бентежить вас ця, що сталася з нами, напасть, звичай-бо має сатана просити в 5ога, щоб дозволив випробувати тих, що Богові догодити намагаються, як же на Йова навів напасті, його ж і дітей погубив. Але Подвигоположник знає, заради чого передає подвижників своїх противникові — щоб світліші подарувати винагороди тим, хто перетерпів мужньо. І Иову воздав п: дзійно те, що той втратив, але й більше незрівнянно — те, що "око не бачить, і вухо не чує, і на серце людині не при-ле. Це приготував для тих, хто любить Його і терпить задля Нього". Таке старець говорив й останнє цілування тим, що були біля нього, давши, помер. І поховали його з иншими убитими, поки ще пітьма нічна не залягала. У ту годину юнак один, втікши від варварів, прибіг до них, був він рабом боярина Маґедона, який задля народних справ у тих краях тоді затримався. Того боярина варвари десь на шляху взяли із сином його і все, що було при ньому, розграбували, спершу сина перед очима його убили, тоді й самого умертвили. А юнак, один цей із рабів його, втечею врятувався, у повойовану прийшов землю, трясучись зі страху, ніби за ним гналися услід і досягали його. Того юнака святий Ніл питав, як утік. Він же відповідав: "Я, — казав, — разом із сином твоїм зв'язаний був. І вчора варвари говорили про нас [як же мені один з полонених з нами, розуміючи мову їхню, потай оповів], радилися ж, щоб обох нас, мене і сина твого, заколоти на жертву денниці, коли вона засіяє на світанку, задля чого і вівтар, каміння зібравши, приготували і дрова поклали. Я ж сповістив те синові твоєму і сказав йому, що коли втечею не врятуємося, то живим нам більше сонце не засіяє. Він же, боячися, аби зловленим не бути, залишився, говорячи: "Якщо Божа на те воля, то неможливо уникнути, втекти від смерти й утаїтися, навіть якщо би хтось і в неприступних і таємних сховався місцях". Я ж, коли ніч настала глибока, коли бачив, що варвари поснули міцно, дуже-бо ввечері напилися, звільнився від пут і, як змій, черевом по землі повзаючи, виліз від полчища їхнього далеко і, на ноги вставши, взявся бігти і біг, як на крилах, страх мене гнав, боявся, щоб, отямившись, не наздогнали мене, але ще й тепер страхом і трепетом я одержимий, бо люте варварське катування, яке бачив, кидається в розумі моєму і наче тут перед очима їх бачу". І розповідав юнак той про заколення багатьох отців святих. На одному, — сказав, — місці пригожому, знайшли воду варвари, стали спочити, і ось побачили в горі малу печеру, до неї ж кинувшись, вивели звідти старця, образом чесного, його ж, затягнувши в гори, камінням побили. Тоді, трохи пройшовши, взяли молодого чорноризця, лицем блідого і сухого, і його вбили камінням. Після цього знайшли місце, де було багато дерев і вертеп малий, у ньому ж скитався один пустельник, молодий літами, але старий великодушністю. Він же, коли веліли йому звідти вийти й одяг свій їм віддати, відповідав: "Дім мій, в якому лс я трудився, хай буде мені гробом, тут мене, увійшовши, убийте, одягу мого не скину, щоб самому не побачити наготи своєї, її ж дотепер не бачив. Як ж уб'єте мене, тоді самі скинете, коли я мертвим буду і не знатиму про себе нічого". Говорили ж йому знову, щоб розповів про таємний у пустелі тій монастир, й обіцяли залишити його живим. Він же відповідав: "Хоч і знаю місця, де святі мужі живуть, проте не розповім вам, не хочу бути Божих рабів зрадником". Коли він так мужньо проти варварів стояв, розлютувалися беззаконні і, всередину увійшовши, мечами потяли його на шматки. Ішовши далі пустелею, побачили трьох отців, що по пустелі ходили. І зразу, кинувшися до них, потяли їх. Тоді здалеку побачили два монастирі, що невелику відстань між собою мали, розділилися-бо надвоє, поспішили до них, що ж там зробили, як котрого з отців убили, не знаю [казав той юнак, що утік]. Лиш одного ченця, що втікав, бачив здалеку, його ж варвари гонили, стрілами ранили, він, знемігши, упав, мечами і списами його умертвили. Після цього я вночі утік, як же перед тим сказав. Синові ж твоєму [до Ніла сказав] після моєї втечі що було, Бог знає, чи живий залишився, але без надії на життя, бо кожен мав померти, коли денниця засіяє, заколений мав бути на жертву.

Це чувши, Ніл так плакав і ридав через смерть сина свого, а найбільше, що в жертву нечестивих заколений мав бути, і взивав до Бога, говорячи: "Не дай, Господи мій, Господи Боже Отців, задля Богородиці, що Тебе народила, і задля Твоєї благости, загинути синові моєму від варварів". Бог же провидінням Своїм зберіг хлопця Теодула цілим. Варва-ри-бо міцно спали, аж до сходу сонця, і збудилися, коли ранкова зоря вже сховалася, ще ж і побачивши, що один з приготованих на жертву хлопців втік, не принесли звичної жертви, але повели того юнака, що залишився, у свій край. Після того ті, що жили у Фарані, послали скороходів своїх до князя варварського Амана, жаліючись на розбійників його, що в час мирної угоди напали, такий розбій учинивши. Тим часом Ніл блаженний з тими отцями, що залишилися, пішов у пустелю шукати тіла святих убієнних, щоб поховати їх. Був заколений у Ветрамві Прокл, Іпатій же у Геті, Ісаак же у монастирі, Салаїл названому, Макарій же і Марко в зовнішній пустелі вбиті були, а Веніямин за Єлимом, Євсевій же в Толі, Ілля в Азі — його ж знайшли ще дихаючого і принесли, у келії поклали, самі ж до поховання инших вернулися. Повернувшись же, знайшли, що й той помер при відрі: від багатьох-бо ран спраглий, коли води скуштував, зразу, впавши, духа віддав. Поховавши ж усіх, кого де знайти могли, пішли у Фаран, довідатися хотіли, що буде принесене від варварського князя. Коли вони входили в град, прийшли і скороходи, що повернулися, несучи від князя писання мирне, у якому ж обіцялося зразу відімстити і покарати смертю тих, що насмілилися таке вчинити. Фаранянам же велів до себе без боязні іти і полонених своїх, якщо живими виявляться, без викупу взяти. Зібралися-бо фараняни, пішли до князя варварського, з ними ж ішов і блаженний Ніл, хотівши довідатися про сина свого, чи живий є в полоні, чи помер від рук варварських. І довідався, що живий є, проданий у град Єлузійський, єпископ-бо града того викупив і його зробив клириком. Про те все сам преподобний Ніл Постник розлого розповідає у своєму слові. Туди-бо прийшовши, преподобний знайшов сина цілого і здорового і, дуже втішившися, дякував Богові. Прийнятий ж був люб'язно від єпископа, який же і переконав його пресвітерський сан прийняти, й обох чесно, Ніла преподобного із сином його Теодулом, відпустив. Вони ж на попереднє своє в Синайській горі перебування повернулися, пожили літ досить, добре догоджаючи Владиці своєму, Господу нашому Ісусу Христу, перед ним же і стати сподобилися з преподобними отців ликом на Небесах, славлячи Бога навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).