30 СІЧНЯ: Прп. Антонія Великого. Прп. Антонія Димського. Прп. Антонія Чорноєзерського

опубліковано 15 груд. 2018 р., 02:48 evg z   [ оновлено 15 груд. 2018 р., 02:48 ]
Прп. Антонія Великого (356). Прп. Антонія Димського (1224). Прп. Антонія Чорноєзерського (ХVІ).
прп. Антоній Великий
Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобного Антонія Великого.


Антоній преподобний батьківщиною мав Єгипет, батьків благородством чесних і християнським благочестям славних. У такій про себе турботі вихований, що нічого иншого, окрім батьків і дому, не знав. А в юнацькому віці він ані письма не навчився, ані хлопчачих не слухав байок, але божественним бажанням розпалився, жив у незлостивості серця свого у домі своєму. До церкви з батьками часто ходив, не приєднувався до забав юнацьких, лише читання книг слухав, приймав користь і, як же вони вчили, так влаштовував життя. Не просив у своїх солодкої їжі, яку вік юний просити звик, ані не шукав маснішої їжі, але тою, що подавали йому, їжею був задоволений, нічого більше не потребуючи. Після смерти ж батьків своїх він, маючи приблизно двадцять років, із сестрою дуже малою залишився і думав про домашні справи та чесне виховання сестри. Приходячи, за звичаєм, часто до церкви і слухаючи читання книг божественних, чув, як апостоли, все покинувши, пішли за Спасителем. Багато ж, як же сказано в Діяннях апостольських, продавали маєтки свої і в ногах апостольських їхню ціну, щоб роздавали потребуючим, клали. І думав собі, яке і наскільки їхнє було уповання, на Небо покладене.

Коли він про те думав, почув знову у Святому Євангелії слова Христові, до багатого сказані: "Якщо хочеш досконалим бути, іди продай маєтки твої і роздай бідним, і йди услід за Мною, і будеш мати скарб на Небі". Те почувши, почув їх таїс, наче до нього самого Христос ті слова промовив, і зразу, вийшовши з церкви, продав пожитки, які мав, і, зібравши коштів багато, роздав убогим, невелику дещицю насамперед для сестри залишив, яка і природою, і літами була ще немічна. Було ж у нього фініків триста щедрих і дуже добрих, їх подарував сусідам, щоб ні про що ні він, ні сестра не мали турботи. Знову ж у церкву зайшовши й почувши, як Господь у Євангелії говорить: "Не турбуйтеся про завтрішнє", зразу й ту частку, що залишив, роздав бідним. Не хотівши в домі своєму жити, сестру доручив вірним і знайомим дівицям, Христові уневіщеним, щоб за їхнім прикладом була вихована, а сам, від усіх вже сітей світу звільнившися, суворе і тверде прийняв життя.

У той час ще не було в Єгипті монастирів багатьох, пустельного ж життя ніхто не знав зовсім, але кожен, хто хотів служити Христові і хотів спастися, поблизу свого села, усамітнившися, наставлявся на чесноти. Був же там недалеко старець один, який життя чернече усамітнене з юности мав. Його побачивши і користь від нього прийнявши, Антоній набрався в нього ревности і почав також у місцях безмовних, які недалеко від села містилися, перебувати. Потім, якщо чув про когось, що таким життям подвизається, ходив, шукаючи його, як бджола благорозумна, і не вертався до місця свого, допоки не знайшов, кого шукав, і, побачивши, від нього, як із стільників медових, приймав користь. Такі були початки чернечого життя блаженного, ними ж, у всі дні наставляючись, утверджував у намірах добрих свій помисел. Займався ж рукоділлям, засвідчуючи написане: "Хто не працює, хай не їсть". За плату, яку брав за свою роботу, купував хліб, годував голодних і молився завжди, довідавшись із Писання, що належить до Господа безперестанно молитися. Слуханню ж книжному настільки віддавався, що ніщо від уваги його не втекло, і, всіх Заповідей Господніх дотримуючися, замість книг мав пам'ять. Так керуючи своїм життям, люблений був усіма братами, до них же задля користи приходив, підкорявся їм і чеснот їхніх навчався, у кожного з них благодаті черпаючи: в одного — повстримність, в иншого — утіху, у того — лагідність, в иншого — тверезість, у того увагу в читанні наслідував, в иншого посту навчався, а ще в иншого дивувався доліляганню, того терпіння, а иншого смирення проповідував. Усіх же любов до себе здобувши і від усіх користю напоївшися, у свою повертався келію і там, усе помислом роздумуючи, усі чесноти в собі зобразити намагався і про те дбав, аби ніколи в перерахованих чеснотах не виявитися останнім. Так чинячи, хоч і всіх перевищував славою, проте всіма люблений був, бо й сусіди, і ченці, до яких ходив часто, на Антонія дивлячися, богопочитальником його називали, й одні — як сина, инші, як брата, любили.

Коли так у чесноті зростав Антоній, ворог імени християнського, диявол, не міг терпіти стількох у хлопцеві чеснот, давніми своїми повстав на нього підступами, намагаючись звабами зруйнувати благі його наміри і збити його з праведної дороги. Вклав-бо йому згадку про маєтки продані і роздані, про сестри печаль, роду велич, суєтну світу славу, наїдків різних насолоди та инші зваби мирського життя. Тоді чеснот жорстокий кінець, і нелегкий бігу труд, і тілесну неміч, і років багато, й инших багатьох помислів мряку накладав на нього, всіляко намагаючися його розбестити. Коли ж пізнав себе диявол осміяним молитвами Антонієвими до Бога, терпінням і вірою, які звичайно проти всілякої боротьби юнак використовував, нічними йому надокучав маревами, страхами і привидами, громом, і незвичайними голосами, і криками багатьма його лякаючи. Удень же відкритою на нього нападав боротьбою. Протистояв же Антоній дияволові дуже. Диявол нечисті вкладав помисли, Антоній же відганяв їх молитвою безперервною. Той насолоджував почуття природним тіла лоскотанням і розпалюванням, цей же вірою, чуванням і постом огороджував своє тіло. Той уночі у вродливих жінок перетворювався, всіма хитрощами похіть збуджуючи, цей же .відплату геєнського полум'я і біль незасинаючого черва проти неї клав. Той же розповідав про в'язкий юности шлях, до провалля швидкий і до падіння легкий, цей же, безконечні майбутнього суду муки приводячи, чистоту душевну спокусами неушкодженою беріг. Це ж усе на наругу і сором було дияволові, який-бо Богові подібним себе вважав. Від юнака осміяний був, окаянний, і, проти тіла і крови воюючи, чоловіком, що тіло носить, переможений. Зміцнював-бо раба Свого Господь, Який задля нас тіло прийняв, долання тіла, над ворогом перемогу дарував. Щоб усі по одному, так спо-кушувані, апостольське промовляли слово: "Не я, але благодать Божа, та, що зі мною". Коли ж таким підступом своїм Антонія скинути не зміг, змій лютий, бачачи себе завжди від нього прогнаним, лютував і скреготав зубами. Після цього явився йому видимо — образом наче хлопець, чорний і страшний, і плакав, людським голосом говорячи: "Багатьох спокусив, багатьох зманив, а нині, як же від инших святих, так і твоїми трудами я переможений". Це ж говорив підступний, хотівши зарозумілістю заплямити смиренного юнака. Спитав же його блаженний Антоній: "Хто ти такий, що говориш це?" Відповів ДИЯВОЛ: "Я є любодіяння будівничий, я багатопідступної нечистоти зброю на всіх юнаків прийняв, звідси й духом блудним називаюся. Тих, що в чистоті перебувати обіцяли, у нечистоту вкидаю! Тих, що повстримне життя починають, на попередні безчинства повернутися умовляю! Я є той, через кого пророк Осія тих, що впали, випробовує, говорячи: "Духом блуду спокусився". І справді вони від мене були спокушені. Я той, хто тебе самого спокушав часто і завжди був вигнаний". Коли це Христовий воїн почув, вдячність віддав Богові, більшою проти ворога відвагою укріпився і сказав: "Багато хто тебе осміяв і багато хто подолав, тому і чорність твоя, і образ наче хлопця знаменнями є немочі твоєї, далі вже не зважатиму на тебе, Господь мій Помічник. І я восторжествую над ворогами своїми". І зразу на це слово привид, який було видно, зник.

Така, силою Христовою, Антонія на диявола була перша перемога, проте ані Антонієві спокою не дала ця одна перемога, ані диявола раз знищені не знемагали сили, бо він, як лев, рикаючи, ходить, шукаючи, кого проковтнути. Але і це пам'ятаючи писання, що багато є підступів диявола, суворими подвигами почате життя зберігаючи, думаючи, що сатана в тілесній боротьбі переможений, а він може инші підступи, тяжчі, підсунути, — через те знову й знову умертвлював тіло своє, щоб, одних перемагаючи, иншими сам не був переможений. Суворішого ж навчався життя, добровільні у служінні Богові труди великі зробив звичкою, звичку ж у натуру перетворив. Щодня до заходу сонця постив, щоночі в молитві перебував, часом по два дні їжі не куштуючи і заледве що четвертого дня сном покоївся. їжею його були хліб, і сіль, і води мало, а постіллю — рогозина і волосяниця, часом же і земля гола. Олії зовсім не куштував, а про м'ясо і вино не треба й казати, бо й лінивіші монахи того не споживають. Говорив же блаженний, що тілам юнацьким нелегко є подолати ворога, якщо олії насолодою будуть пом'якшені. Го-диться-бо на тіло суворіші накладати труди, щоб ними знемагало. Дух перемагати буде за словами апостольськими: "Коли немічний, тоді сильний". Кожного ж дня на нові відважувався подвиги, згадуючи Іллю-пророка, який говорив: "Живий Господь, перед Яким стою сьогодні". І розмірковував собі, кажучи: "Не марне додається у Писанні слово це "сьогодні". Бо не рахував Ілля минулого часу, в якому подвизався, але наче у всі дні у подвигах стояв, такого себе намагався представити Богові, Якого свідчив, і достойний був бачити Бога — чистий серцем і готовий виконати Його волю. Ще ж і це в собі роздумував, що годиться рабові Божому великого Іллю наслідувати і, його образ маючи, до нього, як до дзеркала, життя своє рівняти. На гроби, що недалеко села були, відійшов, одного знайомого попросивши, щоб у певні дні їжу йому приносив. Той же його в одному гробі замкнув, і безмовствував усамітнений там блаженний. Побачив же це диявол, забоявся, що не вчасно пустельним перебуванням на нього озброївся. І, зібравши друзів своїх, із Божого допусту, так його всіляким биттям замучив, що від болю великого блаженний не мав ані руху, ані голосу, про що і сам пізніше багато розповідав. Такі-бо були великі рани, що всі людські перевищували страждання. Але милосердям Бога, Який тих, що на Нього покладаються, ніколи не полишає, врятований був від смерти. Одного ж дня той вищезгаданий знайомий прийшов, їжу несучи звичну, відчинив двері і знайшов Антонія, що на землі лежав, наче мертвий, і, поклавши на плечі свої, в село відніс. Те почувши, сусіди і ближні збіглися і з великою скорботою, як мертвому, службу творили. Після півночі ж, коли всі через труд чування сном тяжким заснули, Антоній, — душа помалу в ньому опинилася, — зітхнувши, підняв голову, побачив, що не спить той, хто його приніс, прикликав його, просив, щоб, нікого не будивши, на попереднє місце відніс його. І віднесений був, і, як звикло, сам знову жив. Тому що стояти через рани на ступнях не міг, ниць лежачи, молився і після молитви великим голосом проголосив: "Ось тут є я, Антоній, о біси, не втікаю від боротьби з вами. Якщо і більшу зробите, ніхто мене не відлучить від лю-бови Христової". І, заспівавши, сказав: "Якщо ополчиться на мене полк, не забоїться серце моє". Коли він це сказав, ненависник добрих, диявол, здивувався, що після стількох ран посмів повернутися! І, скликавши своїх псів, з люттю говорив: "Бачите, що ані духом любодіяння, ні тілесними ранами не є переможений, знову ж безстрашно насміхається з нас. Усю зброю беріть, бо має жорстокіше битися з нами, хай зрозуміє, кого проти себе на боротьбу прикликає". Коли це диявол проголосив, уся сила бісівська незчисленна кинулася, бо диявол має зброю до боротьби. І такий шумний галас раптом настав, що і місце від основ здригнулося, і стіни розвалилися. І зразу розмаїта демонська сила увійшла, і все місце сповнилося привидів, які являлися в подобі левів, вовків, гаспидів, зміїв, скорпіонів, рисів і ведмедів. Рикав лев, хочучи проковтнути, буйвол своїм власним риканням і рогами страшив, змія свистом шипіла, вовки бігом сильним кинулися, рись за своїм норовом чинила — страшно всі виглядали, і голоси було чути жахливі й жорстокі. Антоній був битий і зранений, але, приймаючи найжорстокіший в тіло біль і з ворогів насміхаючись, говорив: "Якби моці хоч трохи мали, досить було б одного до боротьби. Але через те, що Господь вас розслабив, ви знемогли, через те кількістю своєю намагаєтеся завдати страху, і це єдине вашої немочі знамення є відоме, що нерозумних звірів подобу прийняли". І знову, дерзаючи, говорив: "Коли щось можете, то тільки тому, що Господь вам владу на мене відпустив. Ось я є, нищіть, що вам дали. Якщо ж не зможете, то нащо взагалі трудитеся? Бо знамення хресне і віра в Бога — непереборною є стіною". Вони ж великі підступи і страхи проти блаженного Антонія зрушили, скреготали зубами своїми, проте ні один з них спокусами досягнути нічого не міг, але, навпаки, ним були переможені й осміяні. Не покинув же добрий Господь Ісус у такій боротьбі раба Свого, йому ж і покровителем був: коли-бо Антоній звів очі свої, бачив згори покров відкритий, і коли зникла пітьма — сяйво світла, що спускалося до нього. І після приходу світла жоден із демонів не залишився, і біль тіла раптом зник, надгробок, що розсипався був, знову згромадився. Звідси прихід Господній пізнав блаженний, з глибини серця випускаючи зітхання до світла, яким же просвітився, промовляв: "Де Ти був, благий Ісусе, де був Ти? Чому спочатку не прийшов зцілити мої рани?" І був голос до нього, що говорив: "Антонію, тут був, але чекав, щоб побачити мужність твою. Віднині ж, тому що боровся ти мужньо, завжди допомагатиму тобі і зроблю тебе відомим на увесь світ". Це почувши, встав і так зміцнів, що, здавалося, більшу прийняв силу, аніж спочатку втратив. Мав же тоді блаженний Антоній літ тридцять п'ять.

Після цього пішов до вищезгаданого старця, від якого ж на початку прийняв користь, і просив його, щоб ішов з ним у пустелю і щоб у непрохідних місцях перебували разом. КОЛИ старець відмовився через старість і новизну речі, Антоній сам, відклавши страх, взявся до великого труду дорожнього і пішов на гору пустельну, ще не відому для монахів. Не перестав же супротивник спокушати його, перешкодити його бажанню хотів: срібний-бо таріль на дорозі кинув, сріблолюбством його ловлячи. Його побачивши, Антоній хитрого ворога пізнав підступність і, ставши, трохи засумнівався, на таріль криво поглянув, звабникові у привиді срібла докоряв, так собі розмірковуючи: "Звідки цей таріль у пустелі! Цей шлях для птахів і звірів, нема жодного сліду мандрівників. Якщо випав ізсередини, такий великий не міг бути непомічений, і обов'язково той, хто загубив, повернувся б і, по певних пустельних місцях походивши, знайшов би, що згубив. Це хитрість твоя, дияволе, але не повернеш мене з намі-реного, срібло твоє хай з тобою буде на загибель". І зразу, коли сказав він, таріль, як дим з лиця вогню, щез. Але й знову велику мірку золота на шляху побачив, яку швидко перескочивши, наче від полум'я якогось утікав, в пустелі сховався. І там, перейшовши ріку, знайшов на горі якусь хатину порожню, повну [через довгий час і запустіння] всіляких отруйних гадів і зміїв. У неї ж зайшовши, новим став мешканцем, і зразу з приходом його вся сила скорпіонів, наче прогнана, утекла. Він же, загородивши камінням вхід, хліба на місяців шість, як у тив'ян звичай є, зі собою принесеного [мав звичку там протягом цілого року протриматися хлібами нерозтлінними], і води трохи маючи, сам перебував, ніколи ж звідти не виходячи, ані нікого не приймаючи, двічі лише на рік через покров зверху хліби приймав від друга, що попросив його про те, і ні одним словом не перемовлявся з тим, хто приносив. Коли хотіли багато людей бачити його задля користи і перед двері його приходили, чулися різні нечистих духів голоси проти Антонія і звуки тих, що кричали і говорили: "Нащо прийшов у наше мешкання? Що тобі і пустелі пій? Відійди з володінь чужих, не можеш тут перебувати ані терпіти нападів наших". У такій з бісами постійній боротьбі, у такому відлюдництві і від бачення людей віддаленні преподобний Антоній провів двадцять років.

Коли ж настав час, щоб не лише для себе жити, а й иншим на користь, зібралося багато таких, що хотіли бути наслідувачами життя його. І насильно відчинили замок дверей його, і бачили його, лицем світлого і тілом здорового, дивувалися, як від таких постів, і трудів, і від такої з бісами боротьби не змінився лицем і тілом. Відтоді почав преподобний для ин-ших бути наставником і пастирем, і тісного життя учителем, і до неба провідником. Сприяв йому всіляко Бог настільки, що після того не було числа його учням, їх же до відсторонення від світу і самих себе приводив. І за короткий час більше організовано було монастирів, у них же нових і старих ченців, за роками, батьківською виправляв любов'ю. В один же із днів просили його брати, що зійшлися до нього, щоб чернечі їм передав устави. Він же, підвищуючи голос, говорив: "Усіх заповідей Божих виконання достатньо вчить нас Божественне Писання. Але і це чеснотою дуже доброю є, коли брати один одного взаємно словами утішають. Ви-бо, як отцеві, розповідайте мені те, що знаєте, я ж те, що за довгий час здобув, як синам, сповіщу вам. Це ж хай буде перша для всіх заповідь: щоб ні один у початому не ослаб подвигу, але так, як початківець, примножувати почате завжди має обов'язок". І розпростер слово, говорячи їм багато на користь, як лсе у житії його, яке Атанасій Великий написав, простора виявляє бесіда, з неї ж найвагоміше тут хай згадається. Про життя вічне розповідав так: "У цьому житті точна буває ціна для купівлі: той, що продає щось, не більше прийме від купуючого, хіба те, чого достойна є річ, яку продає. Обіцянка ж життя вічного до малої ціни уподібнюється, за коротко-часне-бо нам продається життя вічне, як же написано: "Дні літ наших, у них же сімдесят літ, хіба ж від сили вісімдесят літ, і великі їх труд і біль. Навіть-бо якщо вісімдесят чи сто літ, трудячись у Божому ділі, поживемо, проте не стільки ж часу царствувати маємо в майбутньому житті, але за вищезгадані літа всіх віків царювання дане нам буде, не землю унаслі-дуємо, але Небо, тіло же тлінне залишаючи, те ж саме з нетлінням приймемо. І так, дітоньки, не дайтеся смутку. Не достойними-бо є страждання нинішнього часу тої слави, що хоче нам явитися. Про тих, що залишають світ і високо міркують, говорить: "Ніхто ж нехай не думає про себе, що велике залишив, зненавидівши світ, бо вся земля до спадку небесного складається, коротка і мала. Якщо ж, не весь світ залишаючи, достойне щось робимо обителей небесних, то нехай думає кожен і зразу зрозуміє, що малі виноградники, чи ниви, і доми, і суєту золотих мірок кинувши, ані сумувати не мають, наче мале прийняти хочуть, бо якщо кидає хто одну мідну драхму для того, щоб здобути сто золотих, так і всього світу володіння покинувши, стократ кращі винагороди на небесному престолі прийме". Про суєту багатств тимчасових, про користь чеснот каже: "Це найбільше розглядати маємо. Якщо і схоче хтось своє багатство собі затримати, то законом смерти від нього воно насильно відчужене буде. Чому-бо не творимо доброчинства з потреби? Чому задля Царства Небесного не залишаємо добровільно надбань наших, які на кінці віку нашого згубити маємо: хай не буде про них християнам турботи, їх же зі собою не можуть взяти. Цього цілою душею шукаймо, що нас підносить до небес, тобто: Премудрости, Чистоти, Правди, Доброчинства, Розуму тверезого, про убогих турботи, віри у Христа міцної, серця, що лють перемагає, гостинности. Цього пошукавши, життя собі на землі безпечальне влаштуємо. Про неліниву ж і безперервну для Христа Бога роботу говоримо так: розмірковуємо, що рабами ми є Христовими і мусимо для Нього працювати, Ним же і створені. Бо раб через попередню службу теперішніх і майбутніх настанов не відкидає ані не сміє сказати, що, минулими справами змучений, від теперішнього діла має бути звільнений, але із безперервною старанністю ту ж завжди роботу виконує, що й панові своєму догодити зможе, і не сприйме ран і покарань за лінощі. Так і нам годиться підкоритися заповідям Божим, знаючи, що праведний Він Винагороджувач: у чому ж кого знайде, у тому й осудить. Те через пророка Єзекиїла повідомляє, говорячи: "У неправді його, яку створив, у тій помре" . Бо й окаянний Юда одної ночі через створене беззаконня весь труд попередній згубив. Через те мусимо безперестанно заповідей Господніх бадьоро дотримуватися, маючи Бога помічником, як же написано: "Тим, хто любить Бога, все сприяє на добро". Для перемоги над лінощами пам'ять про смерть мати навчав і згадував апостола, який помирав щодня: "Біди, каже, приймемо на всяк час, кожного дня умираючи". Подібно і ми, людьми будучи, життя виправляємо, про пам'ять смертну повчаємося завжди, щоб не згрішити. Вставши зі сну, не сподіваємося дожити до вечора і, до сну відходячи, на прихід дня не чекаємо, всюди про невідомість життя нашого пам'ятаючи, знаємо ж, що Бог нами володіє, — таким чином не согрішимо ані якимись тлінними бажаннями не захопимося. Але не гніваймося один на одного ані земних скарбів збирати не бажаймо — тоді повсякчасною пам'яттю страху смертного все тілесне витіснимо, зупиниться жіноча любов, і похоті згасне полум'я. Один одного провини наші залишмо, перед очима завжди маючи останньої винагороди прихід. Страх суду, і боязнь мук, і кари вічної трепет легко руйнують бажання тілесної насолоди, і душу, наче з якоїсь кручі, падаючу, зупиняють". І знову про Царство Боже каже: "Елліни шукають премудрости за морем і з чужого краю учителів про суєтні вчення питають — ми ж не маємо потреби по чужих блукати краях чи море переходити задля Царства Небесного. Гос-подь-бо наш Ісус Христос сказав у Євангелії: "Царство Боже всередині вас". Лише нашої доброї волі серця треба". Тоді про бісівську боротьбу говорив: "Божих уст заповідь, щоб безперестанним чуванням зберігали ми душу нашу, бо майстерних у боротьбі маємо ворогів, демонів, кажу. Проти них у нас, за свідоцтвом апостоловим, боротьба безперестанна. Велика їхня кількість у цьому літає повітрі, недалеко від нас ворожі полчища біжать, розмаїття їхнього того не може нікчемність моя вимовити, однак, про які знаю від них складені на нас зваби, про ті коротко оповім. Це спочатку маємо в розумі міцно тримати, що Бог ніякого зла не створив ані з Його волі початок зла демони собі не взяли: перетворення те не з природи є, але з волі їхньої. Добрими були, бо від доброго Бога створені, своєю ж зарозумілістю на землю з Небес скинені, де ж, у смердючій нечистоті перебуваючи, народи зманювали мріяннями та ідолопоклонства навчили. Нам же, християнам, заздрячи, лютують і все погане збуджувати не перестають, щоб на давні їхні на небесах престоли ми не вийшли. Різноманітне і багаторазове зло, одні на самий воро-жости верх вийшли, деякі здаються легшими — усі ж за міццю сил своїх инакшу проти кожної чесноти влаштовують боротьбу. Через те багато молитов і повстримности треба, щоб прийняти від Бога дар розсудження, щоб розуміти нам різницю між злими духами і знати підступ і звабу їхню, і проти всілякої боротьби поставмо одну хоругов — хрест Господній. Цей дар прийнявши, святий апостол Павло навчав, говорячи: "Щоб нас не скривдив сатана, розуміємо-бо задуми його". Треба, щоб і ми уподобилися апостолові, і про те, що самі перетерпіли, иншим щоб розповіли, і взаємними один одного наставляли науками. Я-бо багатьма бісівськими підступами спокушуваний був і, як дітям, вам сповіщаю, щоб довідалися, як маєте від них пильно себе охороняти. Люта їхня на всіх християн, а найбільше на ченців і дів Христових ненависть є, шляхи їхні сітями перепиняють, серця ж бого-мерзенними і смердючими помислами відкинути намагаються. Але щоб ніщо вас у цьому не страшило: від благочестивих, з теплими до Бога молитвами і постом, зразу падають. Якщо ж і перестануть трохи, не думайте, що то остаточна перемога, звикли-бо поранені жорстокіше нападати. І, змінивши хитрість боротьби, коли в помислах нічого не зможуть, то мріяннями спокушають і лякають, втілюючись то в жіночу подобу, то в скорпіона і великі якісь тіла, аж до верху храму протягають голову в незчисленних образах і воюючих полчищах, які всі після першого знамення хреста щезають. Коли ж упізнані бувають брехливі ті підступи, починають сповіщати і майбутнього часу дії, намагаються пророчо передрікати. Коли ж і за це зневажені будуть, самого вже зла свого начальника і всього зла силу на допомогу в боротьбі своїй прикликають".

Багато разів преподобний отець наш Антоній Великий і про такий привид диявольський розповідав, що його і праведний Иов, коли Господь відкрив йому, зрів: "Очі його на вигляд як денниця (ранкова зоря), з пащі його виходять свічі запалені, волосся з полум'ям трясеться, із ніздрів його виходить дим печі, що горить вогнем і вугіллям, душа ж його, як вугля, полум'я ж із пащі його виходить". З такими страховиськами видно було начальника демонського, який хотів би весь світ зразу згубити, але нічого ж не може, зв'язаний Божою силою, як худобина вуздечкою, і, як полонений, закований кайданами. Боїться ж знамення хресного і життя чистого праведних, як же той самий святий Антоній сповіщає, говорячи: "Велика, любі, зброя на диявола — життя чисте і непорочна до Бога віра. Повірте мені, досвідченішому: тремтить сатана від праведних чування, молитов же їхніх і постів, лагідности, добровільної убогости, немарнославства. смирення, любови, володіння гнівом, винятково ж від чистих сердець до любови Христової. Загорділий змій знає, що в підніжжі праведних валяється, за велінням Божим, Який каже: "Ось даю вам владу наступати на змія і на скорпіона, і на всю силу ворожу".

Розповідав же праведний і таке тим, що слухали на користь, скільки разів перетворюються біси, як воїни озброєні: "Перешкоджали мені і являлися скорпіонами, кіньми, звірами і розмаїтими зміями, оточували мене і хатину, у якій же я був, наповнювали. Коли ж я супроти заспівав: "Ці на колісницях, і ці на конях, ми ж в ім'я Господа Бога нашого звеличимося", — зразу, допомогою Божою, прогнаний утікав злий. Через який же час, з великою світлістю прийшовши, говорив: "Прийшов я, Антонію, світло тобі наше подати". І я замружив очі, не хотівши бачити світла диявола. Коли ж І молився до Бога, раптом богомерзенне світло згасло. По короткім же часі прийшли знову, співаючи переді мною і говорячи з писання, між собою змагалися, я ж, наче глухий, не чув. Захитався колись монастир мій, і я серцем непорушним Господеві молився. Часто крик, і танці, часто дзенькіт вчувався, але я співав, голоси їхні в голоси плачу перетворювалися, я ж славив Господа, що згубив їх міць і біснування. Повірте мені, дітоньки, я ж скажу вам: "Бачив колись диявола, високого тілом, який насмілився сказати: "Я є Божою силою і премудрістю". І сказав до мене: "Що хочеш, щоб я дав тобі, Антонію?" Я ж плюнув досить в уста його, всього себе на нього, ім'ям Христовим озброївшись, кинув — і зразу він, великий на вигляд, посеред рук моїх щез. Коли я постив, явився знову як чорноризець і, хліби приносячи, радив, щоб я їв: "І ти, — казав, — людина, і людською неміччю обкладений, дай полегшення тілу, щоб у хворобу не впасти". Я ж хитрий підступ лукавого змія пізнав і коли до звичної Христової зброї звернувся, — став він наче дим, що крізь віконце пішов і щез. І золота привид на звабу мені в пустелі часто показували біси, щоб або видінням, або доторком зловити мене. Не таю і цього, що багато разів били мене демони, і так я взивав: "Ніхто ж мене не розлучить від любови Христової". Бони ж, це чувши, самі на себе взаємно лютували і не моїм, але Божим проганялися велінням, що казав: "Бачив сатану, що, як блискавка, з неба спав". Стукав якось демон у ворота монастиря, і вийшов я, бачив чоловіка понад міру великого, що підносив голову аж до небес, і коли його "Хто ти?" спитав, відповів: "Я сатана". Сказав же йому: "Що тут шукаєш?" Відповідав: "Марно мене звинувачують монахи. Чому мене весь християнський рід проклинає?" Я відповів: "Правильно роблять, через твої-бо часто зваби шпортаються". Він же відповів: "Нічого ж я їм не роблю, але самі один на одного бунтують, наче я, окаянний, це роблю. Чи не чув у Писанні: "О вороже, забракло зброї на вічність, і міста їхні зруйнував ти". Ось вже ні одного не маю місця, ні одного не тримаю града, уже в мене зброї нема, у всіх родах і краях Христове ім'я славиться, пустелі ж монашими примножуються чинами. Самі себе хай пильнують і без причини мене не кленуть". Тоді я Божій благодаті вельми подивувався, сказав до нього: "Не твоїй правді, у тебе ж її ніякої нема, але Божій силі приписую настільки нове й нечуване повідомлення, ти-бо брехні є головою, та небрехливо розповісти переконаний, і ось нині, хоч не хотівши, промовив ти істину: Хрис-тос-бо, прийшовши, врешті виснажив твої сили, і, зі слави ангельської роздягнений, ти в смердючому лежиш болоті". Ледве ці вимовив я слова, як щез димом". Таке розповідаючи, преподобний навчав братів не боятися бісівської сили як немічної і Христом переможеної, озброюватися на неї великодушністю в Господі, утверджуючи в Христі свої серця. Брати, які слухали, тішилися з такого поучення отця свого і багато користали: в одних-бо бажання доброчинств зростало, в инших немічна утверджувалася віра, від инших же думок неправдивих наслання розганялося, а иншим із сердець жахливі втікали страховиська. І всі разом, демонські зваби відкинувши, дивувалися такій Антонієвій благодаті розгадувати духів, яку дав йому Господь. На горі тій, на якій же преподобний Антоній жив, були монастирі, наметами влаштовані, повні божественними чинами співаючих, читаючих, молільників, голодуючих, тих, що веселилися через майбутні благі надії, працювали руками задля милостині, любов же і згоду мали між собою. І були поселення їхні, як град, від мирської суєти далеко перебували, сповнені благочестя і правди. Не було в них пакосника ніякого, ані обмовника, ані ворожого, ані наклепника, ані бунтівника. Але безліч тих, що стримувалися, і тих, що однодумно для Бога працювали, що кожен, хто монастирі ті бачив і такий їхній чин, проголошував написане: "Які добрі доми твої, Якове, і намети твої, Ізраїлю, що долини покривають, і як сади при ріках, і як намети, які насадив Господь". Коли так це було і преподобний Антоній на більші посягав труди, постало гоніння люте на Церкву Христову від Максиміяна, царя злочестивого, і ведено святих мучеників в Олександрію на муки. Тоді й преподобний Антоній, полишивши монастир свій, пішов услід за Христовими жертвами, говорячи: "Ідемо на славне братів наших весілля, щоб або й самим того ж з ними торжества сподобитися, або побачити, як инші воюють". І був преподобний любов'ю і волею справді мученик, але хоч хотів він страждати в Ім'я Господнє, муки не були йому дані — Господь-бо, Своєму стадові корисне влаштовуючи, учителем і наставником зберіг Антонія. Хоч і тримався біля святих мучеників, ревною до них близькістю і любови союзом обкладений, в путах їм служачи, і на судище з ними приходячи, і перед катами стаючи, і виразно визнаючи, що він християнином є, і на муки за Христа віддаючись, проте не посміла рука торкнутися до нього, бо так Бог благоволив і зберіг його на більшу иншим користь. Був же тоді святіший Петро, архиєпископ Олександрійський, муками увінчаний, і гоніння зупинилося. Блаженний Антоній до старого свого монастиря відійшов і, у всі дні віри і надії святих мучеників ревнуючи, найжорстокішими постами і чуванням себе г :снажував, у волосяницю підспід, зовні у шкіру одягався, ніколи тіла свого не омивав, хіба коли крізь воду переходити потреба була, і ніхто не бачив ніколи тіла його оголеного, до кінця життя його. У якийсь час, коли від усіх очей сховався і, замкнувшись у своїй обителі, зовсім нікого не приймав, прийшов Мартині-ян-полководець, його ж донька бісом мучена була, і стукав у двері, просячи, щоб доньці його допоміг і, вийшовши, Господу Богові за неї помолився. Він же відчинити ніяк не хотів, дивився зверху, прихилившись, і казав: "О чоловіче, чому допомоги моєї потребуєш? Смертний і я є і твоїй подібний немочі. Якщо ж віруєш у Христа, для Якого я працюю, іди і за вірою своєю молися до Бога, і зцілить доньку твою". І зразу той, увірувавши, відійшов і, прикликаючи Ім'я Христове, доньку вивів здоровою. Багато й иншого чудесного Господь через раба Свого Антонія діяв, і справді, як обіцяв у Євангелії: "Просіть і дасться вам", знайшовши достойного благодаті Своєї, не відмовив йому і в чудесній Своїй силі. Багато тих, що страждали від бісів, перед обителлю Антоніє-вою, коли вхід закритий був, зовні лягали і благоприємними його до Христа молитвами зцілювалися. Безліч тих, що приходили, надокучали йому, бажану ж безмовність припиняли: боявся-бо, щоб знамення великого дару ум його не піднесло. У горішню Тиваїду перейти замислив, де б ніхто не знав його, і, взявши хліба, сидів на березі ріки, очікуючи корабля, щоби в ньому ріку переплисти. І зразу голос до нього був зверху, що говорив: "Антонію, куди і нащо йдеш?" Він же. як звичайний голос почувши, без страху відповів: "Тому що не дають мені спокою люди, через те до горішньої Тиваїди краще піти вирішив, щоб не робити більше того, що понад мою силу є і чим мовчання моє переривається". І знову голос до нього промовляв: "Якщо в Тиваїду підеш, більший і подвійний приймеш труд, якщо ж справді хочеш мовчати, то йди нині у внутрішню пустелю". Тоді Антоній сказав: "Хто ж мені путь покаже, не знаю-бо, де знайду місце". І зразу йому голос показав сарацинів, які йшли, на торг до Єгипту ходити звичні. До них, що назад вже з Єгипту поверталися, наблизився Антоній і просив їх, щоб і його разом зі собою взяли і відвели в пустелю. Ті ж, як від Бога посланого супутника прийнявши його, ішли. Три ж дні і три ночі із сарацинами Антоній блаженний у мандрівці здолав, знайшов гору вельми високу, з-під неї ж джерело води солодкої кипіло, і поле невелике, що оточувало гору, і фініків трохи пустельних. Це місце Антоній, як від Бога вказане, полюбив. Коли-бо при березі ріки до нього зверху невидимо говорив, Він показав йому місце те для перебування. І, взявши від супутників хліб, сам спершу в горі тій оселився, ніхто ж инший з ним не жив. Сарацини ж ті, бачивши таке його життя, хліби йому приносили, часом і з фініків трохи куштував. Потім же, коли брати довідалися про те місце, як отцеві діти, з любов'ю присилали йому їжу. Бачивши, як трудяться брати задля нього і хотівши їх від такого труду звільнити, Антоній просив одного з тих, що приходили, щоб лопату і мотику йому із насінням приніс. Коли те було принесене, обходячи гору, знайшов місце мале, для копання легке, на нього ж спрямована вода зверху текти могла, і, там копавши, посіяв. Відтоді на кожен рік хліб мав, сам працюючи, і радів, що без тягаря для инших зі своїх рук годується в пустелі. Але коли і туди деякі до нього приходити звикли, посіяв трохи зела, бобу, гороху й иншого, щоб прогодувати тих, що приходили. Спершу приходили звірі задля води, і толочили зілля, і поїдали. В один же із днів прийшли вони, як звичайно, — преподобний взяв одного і малою палицею вдарив по ребрах, помалу говорячи до всіх: "Чому пакостите мені, нічим я вас не образив? Ідіть задля імени Господнього і більше не наближайтеся сюди". І відтоді звірі, боявшися заборони, до місця того не приходили. Так-бо сам там жив преподобний, молитвами і повстримністю зайнятий. Проте брати, люблячи його, приходили до нього і служили старцеві. Кожен із них приносив йому оливки, і єлей, чечевицю й инше зілля. Просили, щоб тим старе укріпив тіло. Які ж, там перебуваючи, перетерпів напасті блаженний! Справді-бо збулося на ньому сказане: "Не є наша боротьба з кров'ю і плоттю, але проти духів злоби піднебесних". Як же від тих, що до нього приходили, довідався, які-бо страхи і крики людей, зброї бряжчання там чулися, і вся гора силою демонів наповненою виглядала. Преподобний же Антоній був наче град твердий і один все здолав. Колінопоклонінням і зброєю молитов усе сатанинське полчище прогнав. Справді подиву гідне, що в непрохідній пустелі одна людина не настрашилася демонських постійних нападів, ані стількох звірів чотириногих, ані отруйних гадів. Праведно Давид оспівав: "Той, що покладається на Господа, як гора Сіон, непорушний навіки". Одної ночі в молитві і чуванні трудившись, Антоній бачив монастир, наповнений зграями звірів. І по цілій пустелі багато їх бачив, що розвер-занням пащ і скреготанням зубів тіло лякали. Зразу ж пізнав блаженний ворожу хитрість, говорив: "Якщо від Господа на мене дана вам влада, пожеріть передане. Якщо ж демонською сюди прийшли настановою, швидко відійдіть, бо Христовим рабом я є". І велінням тим словесним сила звірів, уся Божою силою, наче палицями, бита, прогнана, втекла. Не по багатьох днях знову инша з тим же ворогом була боротьба. Звичай мав святий тим, що приходили з приношенням, якийсь на благословення давати дар. І задля того плів кошик. Потягнув за мотузок, вставши для того, і побачив звіра, який до половини людський образ мав. Далі ж тіло його в осла перетворилося. Преподобний же, знамення хреста на чолі своєму поклавши, таке мовив: "Христовим рабом я є, якщо до мене присланий ти, не втікаю". І зразу привид той з иншими бісами багатьма побіг, рикаючи, і щез.

За якийсь час просили преподобного брати, щоб відвідав їх. І, переможений любов'ю отчою, разом з ними, поклавши на верблюда воду і хліб, пішов, бо, окрім монастирського місця, води в дорозі не було. Проте посеред дороги вода їм закінчилася, і через те, що сонце пекло, була небезпека, що всі помруть. Обійшли ж навколо, шукаючи в долинах хоч краплі дощової, — не знайшли, і верблюд вже здихав, опалений спекою. Старець же, таку скруту бачачи, до звичної допомоги молитовної прибіг: трохи від них відступивши, схилив коліна і молитовні руки підніс до Господа — і зразу на місці тому джерело закипіло, і всі разом з джерела того досить пили, і, в посуд набравши, подорожували, і прибули до тих братів, до яких хотіли. Ті ж усі назустріч вийшли старцеві і, чесно його цілуючи, через благословення раділи. Він же, як закон чи бажаний дар згори приносячи, духовну подавав їм їжу, похваляв подвиги тих, що постаріли, і молодих наставляв. Тоді, нітрохи не затримуючися, скоро знову на своє місце повернувся. Маючи ж над духами нечистими владу, преподобний багатьох від мук їхніх вибавив, проганяючи бісівську з людей силу, як же про те розлого Атанасій Великий у житії його пише. Й инші різні хвороби зцілював молитвою. І пророчого дару сповнений був, передбачаючи майбутнє, і те, що далеко було, бачив, ніби тут присутнє. Якось ішло двоє братів до нього здалеку, забракло їм води в дорозі, і помер один від спраги — Господь так розсудив. Другий же лежав на землі, чекаючи на смерть. Антоній же сидів на горі, швидко до себе двох ченців, що при ньому були, прикликавши, звелів їм, щоб, кухоль води взявши, поспішили шляхом до Єгипту, мовивши: "Один брат, що сюди ішов, переставився до Господа. І другий, якщо не поспішите на допомогу, також помре". І, за велінням його, монахи поспішили, знайшли, як же сказав старець, знемагаючого від спраги брата, напоїли і зі собою взяли, а померлого поховали. Знову в инший час сидів він на горі, очі піднісши до неба, бачив одну душу, що вгору сходила, веселилися за неї ангели і до неба відпроваджували. Цьому дивуючись, помолився, щоб зрозуміти видіння, і зразу голос до нього був: "Ця душа Амонія-ченця, що в Нитрії перебував". Був же Амоній мужем старим, який з юности до кончини своєї прожив праведно і преподобно, як же у житії його у четвертий день жовтня пишеться. Місце, де був Антоній, розташоване на відстані тринадцятьох днів дороги від Нитрії. Учні ж Ан-тонієві бачили старця свого веселого і дивувалися, тож поспішили, просячи його, щоб причину веселости своєї і здивування їхнього розповів їм. І сказав до них: "Нині Амоній спочив". Був-бо знайомий їм Амоній, бо часто приходив туди. Бони ж, назнаменувавши день той, тих братів, що прийшли з Нитрії через тринадцять днів, питали, чи того ж дня і години спочив Амоній, у який же душу його, що зносилася, старець бачив. І дуже дивувався чистоті душі Антонія, що річ, яка так далеко сталася, скоро побачив.

Хотів якось їсти преподобний, коли дев'ята година надійшла, і, вставши помолитися, був у безпам'ятстві, і видно було, як повітрям його несло. Перегороджували ж дорогу повітряні біси і не давали пройти повз них. Ангели ж противилися їм і з'ясовували причину затримання. Ті ж від народження Антонієвого гріхи його знайти намагалися. І загородили ангели уста їм, кажучи: "Господь стер це. Якщо ж якісь знаєте, відколи став ченцем і дав обітницю Богові, ті тут годиться виголосити". Наговорювали ж на нього демони в люті своїй, провини брехливі наносячи, і коли не було сили брехням, вільною дорога Антонієва стала. І зразу, прийшовши до тями, побачив себе на своєму місці. Тоді їсти забув, і цілу ніч у молитовному розчуленні і сердечних зітханнях перебував, розмірковуючи собі про людських ворогів безліч і дуже важкий шлях до неба по повітрі. Одної ночі голос зверху прийшов до нього, говорячи: "Антонію, встань, вийди і поглянь". І вставши, вийшов і звів до небес очі, і бачив одного довгого і страшного, що головою до хмар досягав. Бачив же инших, наче крилатих, які хотіли до неба сходити, але він простягнув руки свої, заборонюючи їм прохід, і ті переможені ним були і скинені на землю. Одні ж не зважали на нього, пролітали сміливо, скрегочучи зубами своїми, через них сумував він. І знову до Антонія голос був: "Розумій бачене". І почав просвіченим серцем розуміти, що то сходження душі, диявол же боронить, щоб затримати собі грішників, святих же схопити і втримати не може. Такі одкровення преподобний являв братам, не через марнославство своє, але задля користи їхньої, ще ж і примушували вони його. Коли-бо бачили його, що дивувався в молитві, зразу наполегливим проханням йому докучали, щоб відкрив їм бачене. Мало ж і лице його благодать велику і преславну: якщо хто і не бачив його раніше, то між багатьма пізнавав. Душевну-бо чистоту святий мав, зовнішньою радістю її сповіщав і, богобаченням просвітлений, завжди радів, за писаним: "Коли серце веселиться, цвіте лице". А так, як на вигляд був люб'язний, так і у вірі чистий і дивний. Ніколи ж до собору відступників від віри не приєднувався, бачив їхнє добровільне зло і перетворення. І до маніхеїв та инших єретиків дружньо не говорив, — хіба якщо б змогли від старого блуду відвернутися, — показуючи, що з такими дружба і розмова шкодять душі. Найбільше ж аріян відкидав, наказуючи всім правовірним, щоб до них не наближалися. Бо коли одні з аріян до нього прийшли, з бесіди зрозумів їхнє злочестя, зразу втік від них, згори кажучи: "Від зміїв багато лютіші слова їхні". Якось сказали неправду аріяни про Антонія, наче перебуває в сопричасті з ними. Подивувався їхньому нахабству і розсердився праведним гнівом, в Олександрію прийшов і там аріян перед архиєписко-пом і всім народом прокляв, предтечами антихристовими їх називаючи. Проповідував же, що Син Божий не творіння, але Творець, Отцеві єдиносущний. І веселився правовірних собор, що Христові противна і ворожа єресь стовпом церковним проклята. Тоді ні один — чи великий, чи малий, чи жінка, чи чоловік — вдома не зостався, не лише з християн, а й із єретиків, і самі ідолослужителі до преподобного сходилися, говорячи: "Молимося, щоб побачити Чоловіка Божого (бо це ім'я Антонія), серед усіх найкращого й найславнішо-го". І хотіли хоч би краю риз його торкнутися, вірячи, що це буде великою їм допомогою. Скільки тоді від недуг біснуватих і одержимих різними хворобами зцілював! Скільки спорожніло жертовників ідолам! Скільки від блуду народу навернулося, до нашого причетними стали стада з Анто-нієвим до града приходом і його словами і чудами! Справді, не можна розповісти. Гнітило ж святого, що людей було багато. Дехто, думаючи, що він через те пресумний, відганяв народ — він же з покірним серцем говорив до них: "Хіба це стадо більше від полчищ бісівських, з якими на горі борюся весь час?" "Коли ж відходив собі, ми відпроваджували його (говорить автор житія цього святий Атанасій Великий), і голосила ззаду якась жінка, говорячи: "Почекай, прошу тебе, Чоловіче Божий, почекай, донька моя від біса люто страждає. Почекай, прошу тебе, щоб ще я в біду не впала, біжучи". Це почувши, дивний старець, впрошений від нас, зупинився, хоч не хотів. І коли наблизилася жінка, і дівчина кинулася перед ними на землю, помолився святий тайно до Господа нашого Ісуса Христа — і зразу дух нечистий вийшов. Мати ж її дякувала Богові, і люди веселилися, і сам радів, що до жаданої пустелі повертається. Ще ж і це дивне в преподобному, що, книг не навчившись, премудрий був і розумний вельми. Якось двоє філософів-еллінів прийшли до нього, хотіли випробувати Антонія і здолати. Був же він на вищій горі і, коли побачив їх, з вигляду пізнав, вийшов до них і сказав через тлумача: "Що так далеко до невченого чоловіка такі премудрі потрудилися? І змагатися хочете з невігласом? Вони ж відповідали: "Ти не є невчений, але вельми мудрий':. Знову святий сміливо їм відповідав: "Якщо до безумного прийшли, марний труд ваіік Якщо говорите, що я мудрий і премудрість маю, то добре вам піти за тим, якого ж мудрим називаєте. Бо за премудрими іти і добрих наслідувати годиться. Якщо би я до вас прийшов, наслідував би вас. Але тому що ви до мене, як до премудрого, прийшли, будьте, як і я, християнами". І відступили мудреці, подвійно дивуючись і гостроті розуму, і бісів вигнанню, яке самі бачили. Инші знову такі ж мудреці прийшли і посміятися з нього, що невчений і неписьменний, хотіли; таким змаганням відігнав їх, кажучи: "Відповідайте мені, що було спершу: розум чи письмо? І що з них є початком для иншого: чи розум з написаного склався, чи писане з розуму виникло?" Вони ж відповідали, що розум є винахідником і учителем письма. Сказав же Антоній: "Через те, хто здоровий розум має, той письма не шукає". Також і втретє знову прийшли до нього мужі, всілякої мирської премудрости мрякою осліплені, що перевищували всіх мудреців ученням. Вони хитрими питаннями своїми з'ясовували в нього причину віри, яку в Христа має, над хрестом Христовим позбиткуватися хотіли. Старець же, трохи помовчавши і через блуд їхнього серця серцем поболівши, почав через тлумача свого, який добре еллінську мову знав, до них говорити: "Що краще і чесніше: чи шанувати хрест Христовий, чи прелюбодіяння і дітовбивство богів ваших і кровозмішення їхнє величати? Чи в хресті зневагу смерти, чесноту серед чеснот знамениту прославляти, чи ваше гріховне хвалити зловір'я, що всіх скверн вчить? Що краще: говорити і вірити, більше цього, що Боже Слово, спасіння нашого ради, прийняло на Себе тіло людське, щоб з'єднатися зі смертними, вивести нас на Небо і причасниками єства небесного зробити? Якими устами сміятися смієте з християн, котрі вірують і ісповідують, що Христос, Син Божий, без применшення Свого почав бути Тим, Ким не був, і залишився Тим, Ким був, коли і ви самі, душу з небес зводячи, не лише людськими, але і зміїними, і худоб'ячими тілами її обкладаєте і приносите її сюди і сюди, кажучи вселятися їй колись в людину, колись в худобу, птицю й инших тварин. Християнська віра, тому що всемогутність і благоутробність Божу шанує, також і про воплочення, можливе для Бога, говорить, проте честь не виключає чести. Ви ж про душу, яка від найсвітлішого Божого джерела пливе, вигадуєте, наче погано падає, зміненою ж і перетвореною її після умалення свого насмілюєтеся ісповідувати. Але про хрест Христа, Бога нашого, тут наступне слово. Чи не краще хрест чи якусь ин-шу смерть перетерпіти, аніж, вірячи у ваші суєтні байки, поклонятися єгипетській богині Ізиді, яка плаче за Озирісом, братом і мужем своїм? Посоромтеся, прошу вас через сіті Тифона, брата богині вашої Ізиди, яку сам осквернив. Сором вам буде за Сатурнову втечу і проковтування катівське дітей. Посоромтеся родовбивством Юпітеровим і любодіян-ням його, і похіттю на жінок і дітей. Він, як же ваші розповідають пророки, на виконання скверних бажань увесь вилився на лоно Данаї-дівчини, у дощ перетворившись, вдався до жахливого сходження. Він у птаху перетворився до чужої жінки Ледеї, щоб скверне здійснити бажання. Він і на свій власний чоловічий рід розпалювався, царського отрока осквернив. Таким ви віруєте, такі є боги ваші, така суть прикрас храмів ваших. Наругу чините ж хрестові і стражданню Господньому, але чому замовчуєте воскресіння Його? Чому зневажаєте чуда Його? Сліпих прозріння, глухих чуття, кривих виправлення, прокажених очищення, по морі ходження, демонів вигнання, воскресіння мертвих й иншого багато, що являє божественну Його славу і силу? І якщо б покинули заздрість, якою ви сповнені, пізнали б зразу, що Богом істинним є Ісус Христос, Який задля спасіння людського немічну природу нашу прийняв". Те й більше говорив преподобний, настільки осоромив тих до суперечки охочих філософів, що жодного слова проти нього відповісти не могли. Про це всі, хто хоче, може прочитати бесіду преподобного в житії його, що його Атанасій Великий написав, у Великих же Четьях розміщене, ми-бо, через те що дуже довге слово для еллінів залишене, про діяння преподобного, у житті найвизначніші і що для користи нашої знадобляться, скорочено оповімо.

І це в преподобному Антонії було дивовижне, що, хоч на краю світу жив, цар Констянтин і його діти Констант і Кон-стантій любов'ю до нього горіли і писаннями своїми його просили, як отця, прийти, до них, щоб побачити його. Він же спитав учнів своїх, говорячи: "Чи йти до царів, чи не йти?" Учні ж відповідали йому: "Якщо підеш, Антонієм будеш. Якщо не підеш, аввою Антонієм будеш". І сказав преподобний: "То якщо піду і не буду аввою, то не піду". І не пішов. Царі ж просили його, щоб хоч писанням своїм благословив їх і утішив. І відписав до них преподобний, радячи їм те, що для спасіння їхнього. Похвалив спершу за те, що Христа шанують. Тоді повчив їх, щоб не пишалися земною владою і, царською славою піднесені, не забували, що вони люди. Але понад усе — щоб пам'ятали про майбутній суд, на ньому ж мають відповідь про владу свою дати. Щоб були милостиві до людей і праведні суди чинити намагалися. Убогим, і сиротам, і покривдженим щоб були як батьки. Таку Антонієву відповідь прийнявши, царі вельми раділи. Якось, посеред братів сидячи і працюючи, ніби в безпам'ятстві був і, уважно вдивляючись у небо, зітхав, потім із розчуленням схилив коліна до землі і плакав довго. Трепетні ж були ті, що з ним, і просьбами наполегливими йому надокучали, щоб оповів їм, що бачить. Він же, застогнавши вельми, сказав: "Краще б, діти, померти перед тим, ніж те зло має настати". Знову просили його. Просльозившись, сказав: "Має бути невимовна Церкві Христовій кривда. Віра католицька буде віддана людям, що подібні на худобу безсловесну. Бачив-бо вівтар Господній, наповнений силою мулів, які, престол святий обступивши, те, що на ньому, дико скинули, розсипали й потоптали. І чув голос, що говорив: "Буде осквернено вівтар Мій". Це причина зітхань моїх і плачу". Те преподобного видіння збулося через два роки, бо піднялося аріянське гоніння люте, церкви були розкрадені, над посудом божественним чинили наругу скверні язичницькі руки, Чесні Дари осквернили. Тоді соборища нечестивих на Христа накинулися, примушуючи правовірних з гілками до церкви ходити. Звичай же був в Олександрії в ідолопоклонників з гілками фініковими входити до своїх капищ. їх же аріяни на допомогу проти правовірних прикликали, уподібнювалися їм, також з гілками до церкви своєї ходили. Погодившись з ними на згубу правовір'я християнського, ішли за звичаями одні одних: аріяни — за язичниками, а язичники — за аріянами. Примушувано і правовірних до такого ж нечестивого звичаю — щоб до аріян приєдналися. О жах невимовний! О діла пребеззакон-ні! Дівчата і жінки терпіли наругу, кров православних, у церкві пролита, престоли оросила. Хрестильниці похіттю язичницькою осквернилися. Тоді всі зрозуміли, що збулося Ан-тонієве видіння, коли бачив мулів, які топчуть вівтар Божий. І багато тоді зі слабших віддалося єресі через страх перед аріянами, проте в біді святий утішив братів, мовивши: "Не сумуйте, діти, як же розгнівався Господь, так само і на милість схилитися захоче. І знову незабаром Церква прийме красу свою і, як звично, процвіте і зміцніє, і ті, що в гонінні віру Господню зберегли, побачите, що у благодаті світлістю засіяють. Повернуться у свої яскині змії — і благочестя знову примножиться, лише пильнуйте, щоб не осквернитися з аріянами. Не є бо то учення апостольське, але диявольське і батька їхнього сатани, через те в подобі нерозумної худоби зображена була душа їхня". У той час у Єгипті був воєвода на ім'я Валакій, який гірко гонив християн через злоіменитих аріян. І настільки був лютий, що дів і ченців оголених на позорищі бив. До нього преподобний Антоній писання послав, так написане: "Бачу гнів Божий, що на тебе іде, перестань гонити християн, щоб згуба віддалилася від тебе, яку поблизу маєш". Прочитавши писання, окаянний засміявся і, плюнувши на нього, кинув на землю. Тих, що принесли, вельми зганьбив і преподобному докоряв, хвалячись на нього з гнівом, але скоро нечестивого кара Божа, за пророцтвом преподобного, наздогнала таким чином. На п'ятий день їхав він з володарем єгипетським Несторієм на конях найпокірніших і дуже мирних, хотів бути на місці, що звалося Хереум, яке було в Олександрії. Почали коні під ними гарцювати несподівано для них, і той кінь, на якому сидів Несторій, зубами раптом схопив Валакія, скинув його на землю і розшматував зубами стегна його і сокровенне його, і несли його, як мертвого, в град, і на третій день окаянну свою виверг душу. І всі зрозуміли сповнення пророцтва Антонієвого, що достойно над гонителем здійснилося. Але вже час про кінець життя преподобного розповісти. Мав звичай достоблаженний цей отець Антоній з верхньої гори, на якій же жив, сходити і відвідувати братію, яка-в нижній горі жила. Якось-бо до них, за звичаєм, прийшовши, про смерть свою, про неї ж від Бога було йому відкрито, оповідав їм, кажучи: "Ось вам останнє, дітоньки, отцівське відвідання чиню, не сподіваюся-бо в цьому віці знову бачити вас, бо час примушує від життя цього відійти і спочити мені, прожив-бо вже сто і п'ять літ". Чувши ж те, брати від скорботи серця зітхали і зі сльозами обцілували старця, що вже зі світу йшов. Він же умовляв їх не слабнути в трудах, не стомлюватися в повстримності, але, наче щодня умираючи, жити у зростанні, берегти душу від помислів, що оскверняють її, наслідувати святих, не наближатися до мелетіян-розкольників, не мати стосунків з нечестивими аріянами, берегти ж батьківські заповіти й берегти непорочну в Господа нашого Ісуса Христа віру благочесно, "як же з Писання [казав] навчилися і як я вам багато разів говорив". Після настанови тої брати просили його дуже, щоб затримався в них, хотіли-бо чесною кончиною отця свого прикраситися. Він же не захотів: знав-бо, що хочуть тіло його після смерти славним вшанувати похованням. І після смерти вшанування людського і слави боячись, намагався сховати себе в усамітненні. І, цілувавши братів, попрямував на гору верхню, до любочесної оселі своєї. По декількох же місяцях у хворобу впав і, прикликавши тих, що були при ньому, двох ченців, що прожили з ним років п'ятнадцять, терплячи в повстримності і прислуговуючи старості старця, сказав: "Я, дітоньки, за писанням книжним, у путь всієї землі відходжу, вже-бо кличе мене Господь, і хочу бачити Небесне. Але вам, о утробо моя, наказую, щоб не згубили багатолітньої своєї повстримности. Робіть успіхи в подвигах, наче нині чернечий труд почавши. Знаєте різні від бісів, що повстають, перешкоди, але не бійтеся немічної їхньої сили. В Ісусі Христі надію покладайте і тверду імени Його віру в душах ваших закріпіть: від істинної-бо віри всі демони повтікають. Пам'ятайте заповіді мої і у всі дні виправляйте своє життя, щоб небесна ваша відплата без зволікання вам далася. З розкольниками, єретиками й аріянами хай ніякої спільноти у вас не буде. Знайте-бо, що жодної ніколи мирної бесіди з ними не мав, через злу волю їхню, любов до суперечок і проти Христа боротьбу. Про це більше дбайте, щоб Господні заповіді берегти, щоб після смерти вашої святі всі, як друзів і знайомих, у вічні прийняли вас оселі. Про це думайте, так міркуйте, так розсуджуйте. І якщо про мене ваша турбота, якщо якась до отця у вас є любов, якщо мені приємне вчинити намагаєтеся, ніхто ж у Єгипет моїх хай не переносить мощей, щоб несуєтною честю тіло моє поховалося, найбільше через цю-бо причину на цю гору вийшов. Ви ж самі поховайте, діти, тіло отче в землі і пильнуйте цієї заповіді старця вашого, щоб ніхто, окрім вашої любови, про гріб мій не довідався, де ж сховали тіло моє. Бо вірю в Господа, що на воскресіння мертвих воскресне це тіло нетлінне. Розділіть же мій одяг: плащ і одяг подертий, на якому лежу, Атанасієві, єпископу, віддайте, Серафіонові, єпископу, — другий віддайте плащ. Ви ж волосяний візьміть одяг і будьте здорові, о утробо моя, Антоній-бо відходить і вже не буде в теперішньому віці з вами".

Це сказав і, коли цілували його учні, простягнув ноги, явився тихий лицем, радіючи, виглядаючи, наче друзів, ангелів святих, що прийшли на перенесення душі його, — і зразу заснув і приєднався до отців святих. Учні, за заповітом його, обвивши тіло, сховали в землю, і, окрім них, ніхто не знав дотепер про гріб Антонія преподобного. Атанасій же стару одежу з плащем від учнів взяв, наче самого Антонія в його дарах приймаючи і, наче пребагатим спадком збагачений, радісно на одяг той поглядаючи, завжди згадував образ свя-тости отця святого. Таке життя і кончина Антонія були. Його ж любов і слава по всіх краях розійшлася. Не через премудрість учених слів, ані ж через мирську мудрість і любов до суперечок, ані через відомий рід, ані ж через багатства безконечні зібрані він прославився, але через богоугодне життя. І збулося на ньому Спасителя слово: "Тих, що мене прославляють, прославлю". Ані на місці відомому не жив, але мало не на краю світу. У непрохідну віддалився пустелю і звідти відомий був в Іспанії, Африці, Італії, Ілириці і у старому Римі прославився! Не сам же Антоній цього хотів, ані не шукав той, що на горі від усіх сховатися намагався, але Господь світильника такого всім показав, щоб ті, що чують, у чеснотах наставлялися і, дивуючись такому отця преподобного життю, прославляли Отця небесного. Йому ж із єдинородним Його Сином і Всесвятим Духом честь, слава, вдячність і поклоніння навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).